Постанова

Іменем України

06 квітня 2020 року

місто Київ

справа № 335/11687/16-ц

провадження № 61-3217св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідачі: Запорізька міська рада, Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради,

третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково-виробнича фірма «Форум»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 травня 2017 року у складі судді Шалагінової А. В. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 31 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Трофимової Д. А., Крилової О. В., Кухаря С. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з уточненим у подальшому позовом до Запорізької міської ради, Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю, скасування державної реєстрації права власності, зобов`язання зареєструвати право власності.

Позивачі обґрунтовували заявлені вимоги тим, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 27 жовтня 1992 року квартири АДРЕСА_1 Науково -виробнича фірма «Форум» (далі - НВФ «Форум») набула право власності на зазначену квартиру. 28 грудня 1993 року між НВФ «Форум» та ОСОБА_1 укладено договір найму жилого приміщення. Таким чином, з грудня 1993 року позивачі відкрито та безперервно володіють майном власника НВФ «Форум», який дотепер лишається нікому не відомим. Власник майна не реалізував своє право на витребування майна з володіння позивачів. Позивачі вважають, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Науково-виробнича фірма «Форум» (далі - ТОВ «НВФ «Форум») не є правонаступником НВФ «Форум».

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнав, вважав його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 травня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 31 жовтня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовувалося тим, що за наявності укладеного договору найму житлового приміщення неможливо стверджувати про безтитульне володіння позивачами чужим майном. Наявність у володільця певної правової підстави для володіння майном виключає можливість набуття права власності за набувальною давністю. Також суди зазначили, що Запорізька міська рада не є власником спірної квартири, отже позов у частині вимог про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю заявлено до неналежного відповідача, що є підставою для відмови у позові в цій частині вимог.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у грудні 2018 року, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просили скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявники зазначають, що суд першої інстанції безпідставно залучив до участі у справі ТОВ «НВФ «Форум», оскільки воно не є правонаступником НВФ «Форум». Окрім цього, судами не враховано, що іншим судовим рішенням, яке має преюдиціальне значення для вирішення цієї справи, встановлено, що ТОВ «НВФ «Форум» не є власником спірної квартири. Отже, на переконання заявників, суди дійшли безпідставного висновку про те, що третій особі належить право власності на спірне майно, у зв`язку із чим необґрунтовано відмовили у позові.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві позивач просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2018 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивачі стверджують, що вони з 28 грудня 1993 року безперервно володіють квартирою АДРЕСА_1 , а тому вважають, що набули право власності на неї.

На підтвердження добросовісності володіння спірною квартирою позивачі надають, серед іншого, договір найму житлового приміщення від 28 грудня 1993 року, укладений між НВФ «Форум» та працівником фірми ОСОБА_1 .

За умовами договору наймодавець передав наймачу належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 у користування разом із членами родини: дружиною ОСОБА_2 , дочкою ОСОБА_4 , сином ОСОБА_5 .

Відповідно до пункту 2.1 цього договору наймодавець зобов`язується передати зазначену квартиру у безстрокове користування наймачеві або одному з перелічених членів родини, якщо наймач пропрацює на фірмі не менше 15 років.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом статті 328 ЦК України набуття права власності - певний юридичний склад, із яким закон пов`язує виникнення в особи права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

До підстав набуття права власності на нерухоме майно чинним законодавством віднесено набуття права на новостворене майно, у тому числі об`єкт будівництва (стаття 331 ЦК України), набувальна давність (стаття 344 ЦК України), на підставі правочинів (стаття 334 ЦК України), у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (стаття 345 ЦК України) та у порядку спадкування за законом чи заповітом.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

При вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідно враховувати, зокрема, що: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна у її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалося протягом всього строку набувальної давності.

Набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю можливе лише за наявності у сукупності наступних умов: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та безперервний строк володіння ним.

Аналіз поняття добросовісності володіння, як підстави для набуття права власності за набувальною давністю за статтею 344 ЦК України, дає підстави для висновку, що добросовісність, як одна із засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна, тобто на початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Отже, з урахуванням наведеного, враховуючи, що право власності на спірне майно зареєстровано за третьою особою - ТОВ «НВФ «Форум», питання щодо такої реєстрації та прав власності цієї юридичної особи вирішувалося неодноразово у судових процесах, висновок судів про відсутність підстав для задоволення позову позивачів є обґрунтованим.

Доводи касаційної скарги у цій частині ґрунтуються на невірному тлумаченні норм матеріального права, що призвело до помилкових висновків заявників про наявність підстав для скасування судових рішень.

Окрім цього, судами першої та апеляційної інстанцій правильно враховано, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Таким чином, набувальна давність поширюється на випадки фактичного, без відповідної правової підстави володіння чужим майном. Наявність у володільця певної правової підстави, наприклад, договору найму, оренди, зберігання тощо, виключає можливість застосування положень частини першої статті 344 ЦК України.

Зазначених правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 06 вересня 2018 року у справі № 205/1178/16-ц (провадження

№ 61-14788св18), у постанові від 24 грудня 2019 року, справа № 541/1716/17 (провадження № 61-39291св18), підстав відступити від зазначених висновків не встановлено.

Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили з того, що правовою підставою набуття позивачами права користування квартирою АДРЕСА_1 був договір найму жилого приміщення 28 грудня 1993 року, тобто їх володіння спірним житловим приміщенням спирається на певну правову підставу (законне володіння), що виключає можливість визнання за ними права власності на спірне майно за набувальною давністю.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 31 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко