ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 травня 2024 року

м. Київ

справа № 335/12058/21

провадження № 61-1278св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

третя особа - орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенському району,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 05 травня 2023 року у складі судді Шалагінової А. В. та постанову Запорізького апеляційного суду

від 29 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Трофимової Д. А., Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини.

Позовну заяву мотивовано тим, що з 25 грудня 2015 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13 вересня 2021 року. Під час перебування у шлюбі, а саме

ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3 .

Указував, що дитині створені всі належні умови для її проживання, виховання та розвитку у належному позивачу житлі. Позивач має стабільний дохід, працює у службі таксі, є керівником ТОВ «Польська праця», створив інтернет-магазин з продажу товарів побутового вжитку, отже здатен забезпечити сина усім необхідним. Із сином у них тісний психоемоційний зв`язок, син виявляє більшу схильність до батька, що також підтверджується висновком спеціаліста-психолога.

Вважає, що ОСОБА_2 не має тісного психо-емоційного зв`язку із сином, тривалий час, коли після розірвання шлюбу дитини проживала з ним, не цікавилась дитиною, бачилась із сином лише декілька разів, не брала участі в його вихованні та утриманні, не надавала дитині матеріальної допомоги, не купувала одягу, не надавала коштів на літній відпочинок, не оплачувала дитячий садочок та харчування сина в садочку. На думку позивача, проживання сина в сім`ї відповідача негативно впливає на його виховання та здоров`я.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визначити місце проживання сина разом із ним.

Крім того, враховуючи, що син з 04 червня 2021 року проживає з батьком та повністю знаходиться на його утриманні, а ОСОБА_2 добровільно допомоги на утримання сина не надає, проте є здоровою людиною працездатного віку та не має на утриманні інших осіб, просив стягнути з ОСОБА_2 аліменти на його користь у розмірі 1/4 частини з усіх видів її заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з дня подання позовної заяви до суду і до досягнення дитиною повноліття.

ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому просила визначити місце проживання ОСОБА_3 разом із нею.

Зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що на початку червня 2021 року вона з сином переїхали жити окремо, оскільки сторони прийняли рішення розлучитися. До 08 серпня 2021 року син мешкав з нею, до того як ОСОБА_1 . насильницьким шляхом відібрав дитину у неї та до жовтня 2021 року утримував у себе, не надаючи можливості бачитись і розмовляти з сином. Оскільки вона має такі ж самі права щодо спілкування з дитиною як і батько дитини,

ІНФОРМАЦІЯ_2 забрала сина з дитячого садочка до себе і з того часу син мешкав з нею.

Наразі у ОСОБА_2 наявне постійне місце проживання, для дитини створені належні умови для її проживання, виховання та розвитку.

Також позивач має родичів - мати, вітчима та бабусю, які мешкають у

м. Запоріжжі, надають їй фінансову допомогу та гарно спілкуються з дитиною.

ОСОБА_2 забезпечує належний догляд за станом здоров`я сина, відвідує лікарні з ним. Відвідує з дитиною розважальні заклади, здійснює прогулянки на вулиці, займається розвитком дитини.

Зазначає, що 23 червня 2021 року Комунарський районний суд м. Запоріжжя видав судовий наказ про стягнення аліментів з ОСОБА_1 на її користь на дитину у розмірі 1/4 частини від усіх видів його доходів, однак ОСОБА_1 аліменти не сплачував, у зв`язку з чим позивач звернулась до Комунарського районного відділу державної виконавчої служби, яким було відкрито виконавче провадження.

У жовтні 2021 року ОСОБА_2 звернулась з заявою до органу опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району з метою визначення місця проживання дитини з матір`ю. Крім того, вона зверталась до відділу поліції з метою вжиття заходів до ОСОБА_1 щодо погроз та переслідування, внаслідок чого було винесено терміновий заборонний припис та заборонено відповідачу контактувати з нею.

ОСОБА_1 має борги у різних банках по позиках, заборгованість по комунальним платежам. Щодо ОСОБА_1 наявні кримінальні провадження, рішення в яких ще не прийняте. Отже, вважає, що визначення місця проживання дитини із батьком суперечить її інтересам.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 05 травня 2023 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 29 листопада 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю ОСОБА_2 .

Судові рішення мотивовано тим, що кожен з батьків належним чином піклується про здоров`я та виховання малолітнього сина, цікавиться його життям, турбується про його розвиток, батьки належним чином ставляться до виконання своїх батьківських обов`язків. Кожен із батьків бажає якнайбільше часу проводити разом із сином, однак, сторони не можуть досягти між собою домовленості у цьому питанні, а також з питань участі у вихованні дитини, що у подальшому призводить до конфліктів із залученням правоохоронних органів та органу опіки та піклування. Суди, беручи до уваги всі встановлені у ході розгляду справи обставини та наявні у справі докази, проживання малолітнього ОСОБА_3 з матір`ю найкраще забезпечить його інтереси, духовний та фізичний розвиток.

Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, врахував, що ОСОБА_1 самостійно і в односторонньому порядку змінив місце проживання дитини і з цього часу чинить перешкоди у спілкуванні дитини з матір`ю, а тому така поведінка ОСОБА_1 свідчить про надання переваги своїм батьківськім інтересам над інтересами дитини.

При цьому, суди врахували, що орган опіки та піклування не надав висновок про доцільність визначення місця проживання з одним із батьків, оскільки вважав, що визначений ним графік порядку участі ОСОБА_1 у вихованні малолітнього сина враховує проживання дитини у рівних частках як з батьком, так і з матір`ю.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 грудня 2021 року справа № 204/8432/19, від 12 січня 2022 року справа № 663/724/19, від 17 жовтня 2018 року справа № 727/3905/16-ц, від 23 грудня 2020 року справа № 712/11527/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини другої статті 161 СК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, заявник оскаржує судові рішення з передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підстав (вказує на порушення судами норм процесуального права відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що за місцем його проживання для дитини створені найкращі умови для життя, розвитку та навчання, син забезпечений всім необхідним для задоволення власних потреб. Саме він, як батько, може дати сину більше можливостей для його навчання, виховання, фізичного і духовного розвитку, і жодних перешкод для спілкування дитини з матір`ю він не створював і перешкоджати цьому у подальшому намірів не має. Зазначає, що він порівняно із ОСОБА_2 має постійне місце роботи та стабільний дохід, а також власне житло.

Поведінка останньої по відношенню до дитини негативно позначається на психоемоційному стані дитини, її вихованні, підготовці до дорослого життя.

Суди не надали оцінки тому, що коли дитина проживала разом із ним, саме відповідачка самовільно забрала дитину і створює йому перешкоди у спілкуванні із сином, що суперечить інтересам дитини. Також суди не звернули уваги на те, що письмовий висновок органу опіки та піклування є обов`язковим при розгляді спорів про визначення місця проживання дитини, однак матеріали справи такого висновку не містять, що є порушенням вимог статті 19 СК України. Зазначає, що відповідачка не має самостійного доходу, а тому є неможливим визначення місця проживання дитини разом з матерію в розумінні частини другої статті 161 СК України.

Відзив на касаційну скаргуне надходив.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі. 19 березня 2024 року справу передано судді-доповідачу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 25 грудня 2015 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 13 вересня 2021 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_3 .

З червня 2021 року дитина живе з матір`ю, за винятком періоду з серпня

до жовтня 2021 року.

Судовим наказом Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 23 червня 2021 року з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто аліменти на дитину ОСОБА_3 у розмірі 1/4 частини заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше 10 прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку щомісяця, до досягнення дитиною повноліття. У подальшому, ухвалою вказаного суду від 22 серпня

2022 року судовий наказ скасовано за нововиявленими обставинами та ОСОБА_2 у видачі судового наказу відмовлено.

Обоє батьків не зловживають спиртними напоями чи наркотичними засобами, ведуть здоровий спосіб життя.

Відповідно до копії термінового заборонного припису стосовно кривдника, ОСОБА_1 встановлено заборону на 10 діб у будь-якій спосіб контактувати з ОСОБА_2 (а. с. 121, т. 1).

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся із відповідними заявами до Служби у справах дітей Запорізької міської ради по Вознесенівському району, до Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області та до дитячого лікаря офтальмолога з приводу наявності припухлості біля ока дитини.

Зі змісту відповіді відділу поліції № 1 ЗРУП ГУНП в Запорізькій області

від 15 травня 2023 року вбачається, що під час проведення перевірки за заявою ОСОБА_1 , з ОСОБА_2 та її знайомим ОСОБА_7 проведено профілактичну бесіду щодо належного виховання дитини та попереджено про адміністративну та кримінальну відповідальність щодо спричинення тілесних ушкоджень дитині. Перевірку за зверненням

ОСОБА_1 припинено. До адміністративної чи кримінальної відповідальності особи не притягалися.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 займаються здоров`ям, вихованням та розвитком дитини.

На час ухвалення рішення житлово-побутові умови проживання як за місцем проживання батька ОСОБА_1 , якому на праві власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_1 , так і за місцем проживання матері ОСОБА_2 , яка винаймає квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , є задовільними. Для проживання і виховання дитини батьками створено необхідні умови, що видно зі змісту актів обстеження умов проживання сторін, складених фахівцями Відділу по Вознесенівському району Служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради.

Листом від 22 лютого 2022 року районна адміністрація Запорізької міської ради по Вознесенівському району повідомила суд про неможливість підготовки висновку щодо визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , зазначивши наступне.

Розпорядженням голови районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району від 17 січня 2022 року № 11р «Про визначення порядку участі ОСОБА_1 у вихованні малолітнього ОСОБА_3 » визначений наступний порядок участі ОСОБА_1 у вихованні ОСОБА_3 : щотижня з 18:00 п`ятниці до 08:00 понеділка, 10 днів у літній період для можливості оздоровлення дитини із попереднім повідомленням матері дитини щодо строків та місця проведення такого оздоровлення. За заявою ОСОБА_1 розпорядженням голови районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району від 21 лютого 2022 року № 87р «Про перегляд порядку участі ОСОБА_1 у вихованні малолітнього ОСОБА_3 » вказаний графік переглянуто та встановлено наступний графік: перший, третій тиждень місяця ОСОБА_1 забирає сина о 10:00 неділі і у четвер привозить сина до дитячого закладу, ОСОБА_2 забирає сина з дитячого закладу у четвер і дитина знаходиться з нею до 10:00 неділі, другий, четвертий тиждень місяця

ОСОБА_1 забирає сина о 10:00 неділі і привозить дитину до дитячого закладу у середу, ОСОБА_2 забирає дитину з дитячого закладу у середу і дитина перебуває з нею до 10:00 неділі. Згідно з визначеним вказаним розпорядженням графіком, дитина фактично буде проживати як з батьком, так і з матір`ю у рівних співвідношеннях відповідно до статті 141 СК України. Зважаючи на викладене, орган опіки та піклування вважав неможливим підготувати висновок щодо визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 разом з батьком або з матір`ю, оскільки дитина буде мешкати як з батьком, так і з матір`ю в рівних частинах.

Позиція Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам оскаржувані судові рішення відповідають з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, Європейський суд з прав людини зазначав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява N 31111/04, вказано, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) зазначено, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі

№ 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) міститься висновок про те, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону

№ 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим, положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей».

Судами правильно установлено, що кожен з батьків належним чином піклується про здоров`я та виховання малолітнього сина, цікавиться його життям, турбується про його розвиток, батьки належним чином ставляться до виконання своїх батьківських обов`язків. Кожен із батьків бажає якнайбільше часу проводити разом із сином, однак, сторони не можуть досягти між собою домовленості у цьому питанні, а також з питань участі у вихованні дитини, що у подальшому призводить до конфліктів із залученням правоохоронних органів та органу опіки та піклування.

Вирішуючи питання про визначення місця проживання дітей з матір`ю у цій справі, суди надали належну оцінку доказам: кожному окремо та доказам у їх сукупності, врахували ставлення батьків до виконання ними батьківських обов`язків та інші обставини, що мають суттєве значення для вирішення справи, у результаті чого ухвалено законні та вмотивовані рішення.

Визначаючи місце проживання дитини з матір`ю, суди врахували, що

ОСОБА_1 самостійно і в односторонньому порядку змінив місце проживання дитини.

Поведінка ОСОБА_1 щодо раптової зміни місця проживання дитини, яка проживає з матір`ю, не є такою, що відповідає найкращим інтересам дитини.

Зазначене свідчить про надання переваги відповідачем своїм батьківськім інтересам над інтересами дитини.

Суди також врахували, що ОСОБА_1 має схильність до вчинення домашнього насильства, що підтверджується копією термінового заборонного припису стосовно кривдника, яким ОСОБА_1 встановлено заборону на 10 діб у будь-якій спосіб контактувати з ОСОБА_2 (а. с. 121, т. 1). Доказів на спростування цих обставин з боку позивача за первісним позовом суду не надано. Терміновий заборонний припис відповідно до статті 25 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» виноситься кривднику уповноваженими підрозділами органів Національної поліції України у разі існування безпосередньої загрози життю чи здоров`ю постраждалої особи з метою негайного припинення домашнього насильства, недопущення його продовження чи повторного вчинення.

Такі обставини негативно характеризують ОСОБА_1 , що також свідчить про правильність висновку судів про те, що у такому випадку найкращим інтересам дитини буде відповідати її проживання разом із матір`ю, яка має можливість забезпечити для сина належні умови для виховання, фізичного та духовного розвитку.

Доводи касаційної скарги про те, що поведінка ОСОБА_2 по відношенню до дитини є деструктивною, що негативно позначається на психоемоційному стані дитини, її вихованні, підготовці до дорослого життя є помилковими та ґрунтуються на припущеннях, що заборонено в силу частини шостої статті 81 ЦПК України. Матеріали справи не містять доказів неможливості проживання дитини разом з матір`ю через стан її здоров`я або неналежну поведінку щодо ОСОБА_3 .

Посилання у касаційній скарзі ОСОБА_1 на те, що він, як батько, може дати сину більше можливостей для його навчання, виховання, фізичного і духовного розвитку, і порівняно із ОСОБА_2 має постійне місце роботи та стабільний дохід, а також власне житло, не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини. Визначальне значення при вирішенні даного спору щодо місця проживання дитини мають інтереси самої дитини.

Судами надано оцінку як майновому стану кожного із батьків, так і їх особистим якостям, і зроблено правильний висновком, що обоє батьків мають у рівній можливість забезпечити дитині належні умови для проживання, виховання, фізичного та духовного розвитку.

Аргументи касаційної скарги про те, що орган опіки та піклування не надав висновок щодо місця проживання дитини з одним із батьків, що є обов`язковим при розгляді такого спору, відхиляються колегією суддів з таких підстав.

У частинах четвертій-шостій статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитись з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

У цій справі при вирішенні позову орган опіки та піклування брав участь у розгляді справи, проте висновок щодо розв`язання спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини не надав, із посиланням на те, що розпорядженням голови районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району від 17 січня 2022 року № 11р «Про визначення порядку участі ОСОБА_1 у вихованні малолітнього ОСОБА_3 » визначено графік, відповідно до якого дитина фактично буде проживати як з батьком, так і з матір`ю у рівних співвідношеннях відповідно до статті 141 СК України.

Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 523/19706/19 (провадження № 61-12112сво22) передбачена частинами четвертою та п`ятою статті 19 СК України обов`язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами.

Винесення рішення у справі не може ставитися у залежність від наявності чи відсутності відповідного висновку. Адже згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Органи державної влади і місцевого самоврядування, надаючи висновок, діють паралельно із судом - захищаючи права та інтереси дитини і тим самим допомагають суду здійснювати захист відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України.

Однак невчинення таких захисних дій з боку владного органу у вигляді неподання висновку не може слугувати підставою для відмови або для зволікання у захисті з боку суду, оскільки здійснення правосуддя, захист прав та інтересів дітей не може ставитися у залежність від можливості здійснення владними органами своїх повноважень.

Встановивши фактичні обставини справи на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про визначення місця проживання дитини з матір`ю за відсутності висновку органу опіки та піклування, з огляду на наявність відомостей про характеристику кожного із батьків, їх житлово-побутові умови, ставлення до виконання своїх батьківських обов`язків та інших доказів, які дають можливість вирішити спір за наявними у матеріалах справи доказами.

Суди попередніх інстанцій наголошували на тому, що батько дитини, безсумнівно, має відігравати важливу роль у житті та розвитку малолітнього сина, має право та обов`язок піклуватися про його здоров`я і стан розвитку незалежно від того, з ким дитина проживає. Також зазначили, що ОСОБА_1 не позбавляється можливості спілкуватися з сином та брати участь у його вихованні та утриманні.

У разі, якщо дитина буде проживати разом з матір`ю, батьківські права

ОСОБА_1 не будуть порушені та він не буде позбавлений можливості здійснювати свої батьківські права та виконувати обов`язки щодо дитини у повному обсязі.

Крім того, кожний із батьків не позбавлений права піднімати у майбутньому питання щодо зміни місця проживання дітей з урахуванням обставин, що матимуть істотне значення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду

від 28 квітня 2022 року у справі № 359/6726/20 (провадження№ 61-17922св21).

Таким чином, з`ясувавши повно та всебічно обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, з урахуванням пріоритетності прав та інтересів дітей, ставлення матері до виконання своїх батьківських обов`язків, створення нею належних умов для повноцінного розвитку та виховання дітей, дотримуючись балансу між інтересами дитини, правами та обов`язками батьків, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про визначення місця проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_2 .

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, зроблених у постановах від 22 грудня 2021 року справа № 204/8432/19, від 12 січня 2022 року справа № 663/724/19, від 17 жовтня 2018 року справа № 727/3905/16-ц, від 23 грудня 2020 року справа

№ 712/11527/17 є необґрунтованими, оскільки висновки, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, у цих справах і у справі, яка є предметом касаційного перегляду, є різними. У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин та доказів, оцінюючи їх у сукупності. У кожній зі справ, яка стосується інтересів дитини, суд виходить із найкращих її інтересів з урахуванням усіх обставин справи, які у кожній конкретній справі є різними.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини другої статті 161 СК України у подібних правовідносинах є помилковим, оскільки такий висновок міститься у постанові від 11 липня 2022 року у справі № 264/5462/18.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції (частина перша статті 400 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суди забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржувані судове рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 05 травня

2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 29 листопада

2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара