Постанова

Іменем України

03 березня 2021 року

м. Київ

справа № 335/9695/19

провадження № 61-90св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2020 року у складі судді Геєць Ю. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 звернулися до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») про визнання іпотеки припиненою.

В обґрунтування позовних вимог зазначали, що 25 квітня 2007 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (далі також ФОП ОСОБА_4 ), громадянином України ОСОБА_4 укладено генеральну кредитну угоду № 010/02-2/246, у межах якої укладено кредитний договір від 25 квітня 2007 року № 010/02-2/246/1.

26 квітня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» з метою забезпечення виконання зобов`язань за генеральною кредитною угодою № 010/02-2/246 укладено договір іпотеки № 010/02-2/246/7 щодо нерухомого майна - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

26 квітня 2007 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , з однієї сторони, та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», з другої сторони, з метою забезпечення виконання зобов`язань за генеральною кредитною угодою № 010/02-2/246/6 укладено договір іпотеки № 010/02-2/246/6 щодо нерухомого майна - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 .

Посилаючись на припинення основного зобов`язання, припинення підприємницької діяльності позичальника та сплив позовної давності щодо стягнення заборгованості за кредитом, позивачі просили визнати договори іпотеки від 26 квітня 2007 року № 010/02-2/246/6 та № 010/02-2/246/7 припиненими.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2020 року позов задоволено частково. Визнано припиненим договір іпотеки від 26 квітня 2007 року № 010/02-2/246/7, зареєстрований в реєстрі 26 квітня 2007 року за № 2282, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бургазли І. І. Визнано припиненим договір іпотеки від 26 квітня 2007 року № 010/02-2/246/6, зареєстрований в реєстрі 26 квітня 2007 року за № 2281, укладений між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бургазли І. І. В решті позову про виключення відповідних записів про іпотеку відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції погодився з позицією позивачів про те, що після направлення 22 вересня 2009 року відповідачем на адресу позичальника вимоги (вих. № 12-20/06-131) про погашення заборгованості за кредитним договором, кредитний договір припинив свою дію. Іпотека, встановлена договором іпотеки від 26 квітня 2007 року № 010/02-2/246-7, зареєстрованим в реєстрі 26 квітня 2007 року за № 2282, та іпотека, встановлена договором іпотеки від 26 квітня 2007 року № 010/02-2/246/6, зареєстрованим в реєстрі 26 квітня 2007 року за № 2281, є припиненою через припинення основного зобов`язання.

Також судом першої інстанції враховано той факт, що 13 листопада 2009 року постановою Господарського суду Запорізької області у справі № 12/187/09 суб`єкта підприємницької діяльності-фізичну особу ОСОБА_4 визнано банкрутом. Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 31 травня 2011 року у справі затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс. Підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_4 припинено. До реєстру вимог кредиторів в першу чергу задоволення включено ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Запорізької обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль» з вимогами за кредитним договором у розмірі 7 524 050,74 грн. У межах ліквідаційної процедури за рахунок реалізації майна боржника частково погашено вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у розмірі 2 355 913,19 грн. Інша кредиторська заборгованість залишилась не погашеною у зв`язку з відсутністю майна та грошових коштів у підприємця банкрута.

Водночас суд першої інстанції дійшов висновку, що у частині вимог про виключення записів про іпотеки з відповідних державних реєстрів слід відмовити, оскільки відповідно до пункту 1 частини другої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 127, державна реєстрація обтяжень проводиться на підставі, зокрема, судового рішення щодо набуття, зміни або припинення обтяження речових прав на нерухоме майно, що набрало законної сили.

Виходячи з вказаних норм, рішення суду про припинення іпотеки, на думку суду першої інстанції, є належною та достатньою підставою для проведення реєстраційних дій. При цьому суд не наділений повноваженнями в сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Суд першої інстанції не погодився із доводами відповідача про пропуск позовної давності, виходячи з того, що факт припинення кредитних правовідносин між сторонами встановлено рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 травня 2017 року у справі № 335/6109/14-ц, яке набрало законної сили і не оскаржене відповідачем. Передбачених статтею 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підстав для застосування позовної давності судом першої інстанції не встановлено, оскільки порушення прав позивачів, виражене в ухиленні відповідача від звернення до державного реєстратора з приводу припинення обтяжень, триває у часі, тому в задоволені заяви банку про застосування позовної давності, на переконання суду першої інстанції, слід відмовити.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року апеляційну скаргу ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, дійшов висновку, що останній, ухвалюючи оскаржуване рішення, виходив з наявних у матеріалах справи доказів, наданих позивачем у відповідності із процесуальним законом, і керувався принципами змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, мотивуючи своє рішення, він правильно проаналізував норми закону та дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог, доводи апеляційної скарги та матеріали справи не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права.

Апеляційний суд також зазначив, що суд першої інстанції надав належну оцінку доводам відповідача про пропуск позовної давності.

Окрім цього, колегією суддів апеляційного суду враховано, що на даний час банком не заявлено жодних вимог до позивачів про стягнення грошових сум або звернення стягнення на предмет іпотеки, наявність заборгованості, яка, на думку відповідача, продовжує існувати, не підтверджена жодними доказами.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У грудні 2020 року Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі - АТ «Райффайзен Банк Аваль», що є правонаступником за всіма правами та обов`язками ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») засобами поштового зв`язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати постанову та рішення про визнання іпотеки припиненою та прийняте нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. У касаційній скарзі заявник також просить зупинити виконання або дію рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2020 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року до закінчення розгляду справи у касаційному порядку.

Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц; від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що:

- направлення вимоги про дострокове погашення всієї заборгованості за кредитним договором як підстави для припинення зобов`язання нормами глави 50 «Припинення зобов`язання» ЦК України не передбачено. Ні ЦК України, ні умовами кредитного договору, не передбачено припинення зобов`язань за кредитним договором, так само як і припинення самого кредитного договору, після направлення цієї вимоги;

- враховуючи, що зобов`язання за генеральною кредитною угодою від 25 квітня 2007 року № 010/02-2/246 зі сплати кредиту, процентів та штрафних санкцій не виконано, то зобов`язання за ним не припинено. Відсутні підстави для визнання договорів іпотеки припиненими до виконання зобов`язання за генеральною кредитною угодою в повному обсязі;

- судами попередніх інстанцій здійснена помилкова підміна понять «припинення кредитного договору» та «припинення зобов`язання»;

- припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_4 не припиняє невиконані зобов`язання за генеральною кредитною угодою громадянина ОСОБА_4 як фізичної особи та відповідно не припиняє укладені договори іпотеки як похідне зобов`язання;

- судами не надано належної правової оцінки факту пропуску позивачами позовної давності, кінцевий термін якої 30 травня 2017 року, якщо припускати, що кредитний договір припиняється після направлення 22 вересня 2009 року банком на адресу позичальника вимоги, як зазначено в позовній заяві. Позивачі дізналися про наявність направленої вимоги з тексту позовної заяви банка до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя про стягнення кредитної заборгованості із ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , яка подана 30 травня 2014 року, і саме з цього часу позивачі обізнані про порушення свого права та мали можливість протягом трьох років вчиняти дії для захисту своїх прав та законних інтересів у порядку, передбаченому чинним законодавством України.

У лютому 2021 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - ОСОБА_5 подав відзив на касаційну скаргу АТ «Райффайзен Банк Аваль», в якому, посилаючись на її необґрунтованість, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга АТ «Райффайзен Банк Аваль» передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2021 року поновлено АТ «Райффайзен Банк Аваль» строк на касаційне оскарження рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2020 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано з Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя матеріали цивільної справи № 335/9695/19, задоволено частково клопотання АТ «Райффайзен Банк Аваль», зупинено дію рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2020 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку та надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Касаційне провадження відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У лютому 2021 року матеріали справи № 335/9695/19 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга АТ «Райффайзен Банк Аваль» підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 25 квітня 2007 року між відповідачем та ФОП ОСОБА_4 , громадянином України ОСОБА_4 укладено генеральну кредитну угоду № 010/02-2/246, у межах якої укладено кредитний договір від 25 квітня 2007 року № 010/02-2/246/1, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_4 (позичальник) кредит у сумі 800 000,00 доларів США для придбання нежитлової адміністративної будівлі, зі сплатою 12,00 % річних, строком до 24 квітня 2017 року, а позичальник зобов`язався у порядку, передбаченому умовами генеральної кредитної угоди та кредитного договору, повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитним коштами, а у разі прострочення платежів основного боргу та процентів також пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період прострочення.

На забезпечення виконання позичальником зобов`язань за генеральною кредитною угодою між банком та фізичними особами укладено договори поруки, а саме: з ОСОБА_1 укладено договір поруки від 25 квітня 2007 року № 010/02-2/246/4; з ОСОБА_2 - договір поруки від 25 квітня 2007 року № 010/02-2/246/2; з ОСОБА_4 - договір поруки від 25 квітня 2007 року № 10/02-2/246/3.

26 квітня 2007 року між ОСОБА_1 та відповідачем з метою забезпечення виконання зобов`язань за генеральною кредитною угодою № 010/02-2/246 укладено договір іпотеки № 010/02-2/246/7 щодо нерухомого майна - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

26 квітня 2007 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з однієї сторони, та відповідачем, з другої сторони, з метою забезпечення виконання зобов`язань за генеральною кредитною угодою № 010/02-2/246 укладено договір іпотеки № 010/02-2/246/6 щодо нерухомого майна - квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 .

13 листопада 2009 року постановою Господарського суду Запорізької області у справі № 12/187/09 суб`єкта підприємницької діяльності-фізичну особу ОСОБА_4 визнано банкрутом.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 31 травня 2011 року у справі № 12/187/09 затверджено звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс банкрута. Підприємницьку діяльність ФОП ОСОБА_4 припинено.

До реєстру вимог кредиторів в першу чергу задоволення включено ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Запорізької обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль» з вимогами у розмірі 7 524 050,74 грн.

У межах ліквідаційної процедури за рахунок реалізації майна боржника частково погашені вимоги заставного кредитора, а саме ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Запорізької обласної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль» у розмірі 2 355 913,19 грн.

Інша кредиторська заборгованість залишилась не погашеною у зв`язку з відсутністю майна та грошових коштів у підприємця банкрута.

30 травня 2014 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулося до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 в солідарному порядку заборгованості за генеральною кредитною угодою від 25 квітня 2007 року № 010/02-2/246, кредитним договором від 25 квітня 2007 року № 010/02-2/246/1.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2015 року у справі № 335/6109/14-ц позов ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 (позичальник) на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором на загальну суму 567 758,07 доларів США та судовий збір у розмірі 3 654,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 03 червня 2015 року у справі № 335/6109/14-ц рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено частково, а саме: стягнуто із ОСОБА_4 (позичальник) на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором у загальній сумі 882 803,64 доларів США. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про стягнення судового збору.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 06 липня 2016 року у справі № 335/6109/14-ц рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2015 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 30 червня 2015 року в частині позовних вимог до ОСОБА_4 (позичальник) скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 травня 2017 року у справі № 335/6109/14-ц в задоволенні позовних вимог ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відмовлено в повному обсязі. Рішення набрало законної сили 06 червня 2017 року. В подальшому не переглядалось.

У зазначеному рішенні від 25 травня 2017 року встановлено, що «на підставі п. 7.4. Кредитного договору №010/02-2/246/1 від 25.04.2016р. з метою досудового врегулювання. Позивач направив 22.09.2009 р. на адресу Позичальника вимогу (вих. №12-20/06-131, а/с 15-16) про погашення заборгованості за Кредитним договором, якою повідомлено про наявність простроченої заборгованості і запропоновано у добровільному порядку погасити перед Банком заборгованість за Кредитним договором №010/02-2/246/1 від 25.04.2016р. та попереджено, що у випадку незадоволення вимоги, розпочнеться дострокове стягнення заборгованості за вказаним Кредитним договором.

Зазначену вимогу Позичальник отримав 14.10.2009 р. відповідно, про що повідомив суду представник позивача, та про що свідчить поштове повідомлення.

Відповідно до п. 7.4. Кредитного договору №010/02-2/246/1 від 25.04.2016р. вимога про погашення зобов`язань за цим Договором може бути направлена Кредитором Позичальнику у будь-якій час у письмовому вигляді та підлягає виконанню у повному обсязі протягом тридцяти календарних днів з моменту її надіслання Кредитором за адресою Позичальника.

Таким чином, строк виконання основного зобов`язання настав - 22 жовтня 2009 року».

Позов до суду подано позивачами 30 серпня 2019 року (а. с. 1 т. 1).

У відзиві на позовну заяву банк зокрема просив застосувати до позовної заяви наслідки пропуску позовної давності та відмовити повністю у задоволенні позовних вимог (а. с. 95-96 т. 1).

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом частини першої статті 509, статті 526 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).

За загальним правилом зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).

Сплив позовної давності як підставу для припинення зобов`язання норми глави 50 «Припинення зобов`язання» ЦК України не передбачають.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України, згідно з якою особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов`язується із судовим захистом суб`єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб`єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов`язаної особи.

У зобов`язальних відносинах суб`єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов`язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов`язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду - захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов`язку.

Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України).

У разі пропуску позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропуску поважними і прийняти рішення про задоволення позову (частина п`ята статті 267 ЦК України).

Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов`язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

Отже, відповідно до ЦК України, сплив позовної давності не є окремою підставою для припинення зобов`язання. Виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропуск позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстав пропуску позовної давності, зобов`язання не припиняється.

Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов`язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Підстави припинення іпотеки окремо визначені в статті 17 Закону України «Про іпотеку», відповідно до частини першої якої іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом, тобто припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені Законом України «Про іпотеку».

Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов`язанням.

Таким чином, якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) само по собі не припиняє основного зобов`язання за кредитним договором, а тому не може вважатися підставою для припинення іпотеки відповідно до абзацу другого частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17, від 05 липня 2017 року у справі № 6-1840цс16, а також Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 січня 2019 року у справі № 639/7920/16-ц (провадження № 61-33814св18), від 01 липня 2020 року у справі № 727/11061/18 (провадження № 61-9980св19).

Зазначена правова позиція у судовій практиці є незмінною і підстав для відступлення від неї немає.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Отже, оскільки за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов`язання не припиняється, колегія суддів не погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що іпотека за договорами іпотеки є припиненою через припинення основного зобов`язання.

У рішенні Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 25 травня 2017 року у справі № 335/6109/14-ц, на яке посилаються суди першої та апеляційної інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень та яке набрало законної сили 06 червня 2017 року і сторонами не оскаржувалось, визначившись, що строк основного зобов`язання настав (22 жовтня 2009 року), суд відмовив ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором саме у зв`язку зі спливом позовної давності.

Водночас за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності само по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу, а Законом України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов`язанням.

Оскільки основне зобов`язання позичальником ОСОБА_4 не виконано, то сплив позовної давності до основної вимоги про стягнення боргу за кредитним договором не може вважатися підставою для припинення іпотеки відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку».

Також у зазначеній справі № 335/6109/14-ц судом не викладено жодних висновків щодо забезпечувальних відносин, які виникли відповідно до договорів іпотеки, забезпечувальні відносини, які виникли на підставі договорів іпотеки від 26 квітня 2007 року, не стосувались суті спору та не були предметом судового розгляду у справі № 335/6109/14-ц, судом у цій справі не встановлено виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання в повному обсязі. Суди мали на загальних підставах оцінити наявні у справі докази відносно припинення забезпечувального зобов`язання та не мали підстав посилатись на рішення суду у справі № 335/6109/14-ц як підставу припинення забезпечувального зобов`язання, оскільки в межах указаної справи оцінка забезпечувальному зобов`язанню не надавалась.

Суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку, про те, що після направлення 22 вересня 2009 року відповідачем на адресу позичальника вимоги (вих. № 12-20/06-131) про погашення заборгованості за кредитним договором, останній припинив свою дію, оскільки статтею 17 Закону України «Про іпотеку» не передбачено такої підстави для припинення іпотеки і суди помилково ототожнюють поняття «закінчення строку договору» та «строк виконання зобов`язання».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зазначила, що «поняття «строк договору», «строк виконання зобов`язання» та «термін виконання зобов`язання» згідно з приписами ЦК України мають різний зміст. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України). Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов`язків під час дії договору. Отже, після настання терміну внесення чергового платежу за договором і після спливу строку кредитування зобов`язання простроченого боржника за договором не припиняється. Так, зобов`язання може бути належно виконане простроченим боржником і після спливу позовної давності. Згідно з частиною першою статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності».

Недоведеність виконання позичальником/поручителями в повному обсязі своїх зобов`язань за кредитним договором обумовлює відсутність передбачених законом підстав вважати припиненою іпотеку за договорами іпотеки, укладеними в забезпечення такого зобов`язання. Сплив позовної давності звернення до суду не припинило невиконане зобов`язання та договір іпотеки, яким таке зобов`язання забезпечене, не припинило суб`єктивного права кредитора на одержання від боржника виконання зобов`язання без використання судового примусу, зокрема, в позасудовому порядку, визначеному сторонами в іпотечному договорі. Окрім цього, боржник та/або його поручителі можуть добровільно виконати зобов`язання і поза межами позовної давності.

Натуральним є зобов`язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном (вказано в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18)).

Отже, спірні правовідносини сторін за іпотекою після відмови у задоволенні позову банка про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв`язку зі спливом позовної давності не припинились, а трансформувалися у натуральне зобов`язання, відповідно неправильним є твердження позивачів, з яким погодилися суди попередніх інстанцій, про те, що іпотека, встановлена договорами іпотеки від 26 квітня 2007 року, є припиненою від 22 вересня 2009 року через припинення основного зобов`язання.

Посилання судів при прийнятті оскаржуваних рішень на постанову Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 564/2199/15-ц зазначених висновків не спростовують, окрім цього, висловлена у ній правова позиція про те, що після направлення відповідачу письмового повідомлення з вимогою про дострокове погашення всієї заборгованості кредитний договір припинив свою дію, а позивач втратив можливість нарахування та стягнення з відповідача відсотків за кредитним договором, не стосується питання припинення зобов`язання за додатковим зобов`язанням (іпотекою).

Посилання судів при прийнятті оскаржуваних рішень на обставини у господарській справі № 12/187/09, визнання суб`єкта підприємницької діяльності-фізичної особи ОСОБА_4 банкрутом, припинення його підприємницької діяльності та включення банка до реєстру вимог кредиторів в першу чергу задоволення не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог, адже судами не встановлено виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання в повному обсязі.

Разом з тим у пункті 9.1 генеральної кредитної угоди від 25 квітня 2007 року № 010/02-2/246 сторони домовились, що вона діє до часу повного виконання позичальником зобов`язань (сплата позики, відсотків за користування, штрафів та пені) за всіма такими договорами, а умовами пунктів 9.2 спірних договорів іпотеки від 26 квітня 2007 року № 010/02-2/246/6 та № 010/02-2/246/7 передбачено, що при частковому виконанні іпотекодавцем або позичальником забезпеченого іпотекою зобов`язання іпотека зберігається в початковому обсязі.

Отже, судами попередніх інстанцій при вирішенні справи неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема статтю 17 Закону України «Про іпотеку» та статтю 267 ЦК України, та знайшло підтвердження незастосування судами висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18). Водночас не знайшло підтвердження не врахування судами правових позицій, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) та від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) з огляду на відмінність обставин зазначених справ та цієї справи, що переглядається в касаційному порядку.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог про визнання припиненими договорів іпотеки від 26 квітня 2007 року № 010/02-2/246/7 та № 010/02-2/246/6.

Оскільки позовні вимоги про виключення записів про іпотеки з відповідних державних реєстрів є похідними від вимог про визнання договорів іпотеки припиненими, тому вони не підлягають задоволенню з огляду на відсутність правових підстав для задоволення основних вимог.

Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього (пункт 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14).

З урахуванням того, що Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, а позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права або охоронюваного законом інтересу особи (якщо таке право чи інтерес не порушені - суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості, а не через сплив позовної давності, про який заявила сторона), тому сплив позовної давності для відмови у задоволенні позову у цій справі, як того просив відповідач, не застосовується.

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України).

Отже, оскільки у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, але судами допущено неправильне застосування норм матеріального права (зокрема статті 17 Закону України «Про іпотеку», статті 267 ЦК України), тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про задоволення касаційної скарги, скасування рішень судів першої й апеляційної інстанцій та постановлення нового рішення про відмову у задоволенні позову з підстав, зазначених у цій постанові.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

З огляду на задоволення касаційної скарги та прийняте рішення про відмову у задоволенні позову, на користь відповідача з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підлягають стягненню понесені банком судові витрати у вигляді судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 152,60 грн (по 288,15 грн з кожного) та судового збору за подачу касаційної скарги у розмірі 1 536,80 грн (по 384,20 грн з кожного), всього - 2 689,40 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 409, 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання іпотеки припиненою відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» витрати зі сплати судового збору в сумі 672,35 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» витрати зі сплати судового збору в сумі 672,35 грн.

Стягнути з ОСОБА_6 на користь Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» витрати зі сплати судового збору в сумі 672,35 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» витрати зі сплати судового збору в сумі 672,35 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко