Постанова

Іменем України

03 лютого 2021року

м. Київ

справа № 336/4526/17

провадження № 61-11088св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 17 лютого 2020 року у складі судді Дмитрюк О. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 01 липня 2020 року у складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Кухаря С. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила усунути їй перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що на підставі договору дарування від 17 серпня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом П`ятої Запорізької державної нотаріальної контори Чирвою Л. А., їй належить квартира АДРЕСА_1 . Дарувальником за цим договором була її баба - ОСОБА_3 . Після укладення договору дарування ОСОБА_3 продовжувала проживати у квартирі з її дозволу. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Під час приїзду до міста Запоріжжя у 2012 році їй стало відомо, що в квартирі разом з бабусею проживає її дядько ОСОБА_2 . Вона неодноразово зверталася до відповідача з проханням переїхати до своєї квартири, однак на ці прохання він не відреагував. Самовільно користуючись житловим приміщенням, ОСОБА_2 створює їй перешкоди у користуванні власністю. У зв`язку з цим просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Шевченківський районний суд міста Запоріжжя рішенням від 17 лютого 2020 року позов задовольнив. Усунув ОСОБА_1 перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними. При цьому суд виходив з того, що ОСОБА_2 втратив право користування спірною квартирою, оскільки його право було похідним від права власності попереднього власника, а тому відповідач підлягає виселенню із займаного житлового приміщення.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Запорізький апеляційний суд постановою від 01 липня 2020 року рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 17 лютого 2020 року залишив без змін.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У березні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 17 лютого 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 01 липня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_2 вказує те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди не врахували того, що відповідач тривалий час (з 27 серпня 2005 року до тепер) на законних підставах проживає у спірній квартирі, що підтверджується довідкою Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 08 квітня 2019 року. Крім того, він був уписаний в ордері на отримання цього житла. Іншого житла відповідач не має.

У вересні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Рухадзе Регіна Петрівна подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що ці судові рішення є законними і обґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами. Суди дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів зареєстрованого місця проживання у спірній квартирі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

07 серпня 2020 року справа № 336/4526/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що на підставі договору дарування від 17 серпня 2006 року, посвідченого державним нотаріусом П`ятої Запорізької державної нотаріальної контори Чирвою Л. А., зареєстрованого в реєстрі за № 4-1444, ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .

Згідно з інформацією, наданою Департаментом реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 16 лютого 2018 року, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрованих осіб немає. ОСОБА_2 був зареєстрований за зазначеною адресою з 13 серпня 1975 року по 21 лютого 1986 року.

Суди також встановили, що ОСОБА_2 не є членом сім`ї ОСОБА_1 . Право користування відповідача квартирою було похідним від прав колишнього власника - його матері, яка в 2006 році подарувала житлове приміщення ОСОБА_1 ОСОБА_2 фактично проживає у спірній квартирі без правових підстав.

З позовної заяви встановлено, що ОСОБА_1 як власник, заперечує проти проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла наступних висновків.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 , зокрема, посилався на те, що з 2005 року зареєстрований у спірній квартирі. 06 жовтня 2015 року ОСОБА_3 склала на його ім`я заповіт на все належне їй майно, а тому він вважав, що успадкував спірну квартиру та на законних підставах проживає у ній.

Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ОСОБА_2 втратив право користування спірною квартирою, оскільки його право було похідним від права власності попереднього власника, а тому відповідач підлягає виселенню із займаного житлового приміщення. При цьому суди зазначили, що ОСОБА_2 фактично проживає у спірній квартирі без правових підстав, а також встановили, що він не зареєстрований у спірній квартирі.

Такий висновок судів є передчасним з огляду на таке.

Згідно з частиною шостою статті 187 ЦПК України у разі, якщо відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи.

Вчинивши такі дії, місцевий суд отримав повідомлення з відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання управління Державної міграційної служби України у Запорізькій області від 17 серпня 2017 року про те, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (аркуш справи 24).

Під час розгляду справи позивачка на підтвердження факту реєстрації за зазначеною адресою надала й інші докази, зокрема довідку про склад сім`ї від 19 жовтня 2017 року, а також довідку від 08 квітня 2019 року № 04-26/7-7260 про реєстрацію місця проживання особи.

Водночас представник позивачки, спростовуючи факт реєстрації відповідача у спірній квартирі, надала інші докази (відповіді на адвокатські запити), які вказують на те, що ОСОБА_2 за довідкою про склад сім`ї не звертався.

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Положеннями статей 77 78 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, матеріали справи містять суперечливі докази щодо зареєстрованого місця проживання ОСОБА_2 , а за змістом частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов, вказаних обставини не врахували та належним чином не перевірили доводів сторін, не врахували, що матеріали справи містять суперечливі докази щодо зареєстрованого місця проживання відповідача у зв`язку з чим дійшли передчасного висновку, що ОСОБА_2 фактично проживає у спірній квартирі без правових підстав, оскільки не має зареєстрованого місця проживання у спірній квартирі.

Крім того, суди не встановили чи наявне у відповідача інше житло, а тому дійшли передчасного висновку про можливість задоволення позову з підстав, заявлених позивачкою.

Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц погоджуючись з рішенням місцевого суду про відмову у визнанні особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, дійшов висновку про те, що позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідачки - члена сім`ї колишнього власника цього житла, яка не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Отримана позивачем у дарунок квартира не є єдиним можливим місцем його проживання.

У зв`язку з цим підстави касаційного оскарження в частині того, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є частково обгрунтованими.

Отже, з огляду на викладене оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а також такими, що відповідають вимогам ЦПК України, принципам верховенства права та справедливості.

Таким чином, суди першої й апеляційної інстанцій не дотрималися встановленого нормами процесуального права принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України касаційний суд не має процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які суди не досліджували, а отже, не може вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду цієї справи, однак з метою дотримання принципівсправедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), дійшов висновку про передання справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, зокрема, законності та часу проживання ОСОБА_2 на законних підставах у спірній квартирі, співмірності втручання у право відповідача на це житло, з урахуванням конкретних обставин справи, та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 01 липня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун