ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 січня 2025 року

м. Київ

справа № 336/5984/17

провадження № 61-3798св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний банк»;

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ;

третя особа - районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району як орган опіки та піклування;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» на рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 12 жовтня 2023 року у складі судді Щасливої О. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Бєлки В. Ю., Дашковської А. В.

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний банк» (далі - АТ «ПУМБ») звернулося до суду із зазначеним позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в особі законного представника ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третя особа - районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у здійсненні права власності, виселення.

Позовна заява мотивована тим, що 01 березня 2007 року між закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний банк» (далі - ЗАТ «ПУМБ»), правонаступником якого є АТ «ПУМБ», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 5258839, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 25 000 доларів США строком до 01 березня 2017 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 01 березня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № 5259336, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 .

У зв`язку з невиконанням зобов`язань за кредитним договором рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 17 грудня 2012 року у справі № 2/0808/2512/2012, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» (далі - ПАТ «ПУМБ») суму заборгованості за кредитним договором № 5258839 від 01 березня 2007 року у розмірі 22 111,15 доларів США (16 900,49 доларів США - за кредитом; 5 210,66 доларів США - за процентами за період з 26 травня 2010 року по 28 жовтня 2012 року) та 45 958,43 грн (23 319,18 грн - пеня за порушення строків виконання зобов`язання, 1 998,25 грн -штраф за порушення обов`язку, передбаченого пунктом 4.3.5 кредитного договору; 20 641 грн -штраф за невиконання умов страхування), а також 2 226,93 грн судового збору.

Оскільки рішення суду не виконувалося, а виконавчий лист неодноразово повертався стягувачу без виконання через відсутність у боржниці іншого майна, то банк у позасудовому порядку відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», на підставі застереження, яке міститься в пункті 4.7 договору іпотеки, звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього.

28 липня 2017 року державним реєстратором Запорізької обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації» за ПАТ «ПУМБ» зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_1 .

Проживання та реєстрація відповідачів у належному банку будинку перешкоджає йому в реалізації права власності.

Враховуючи викладене, АТ «ПУМБ» просило виселити відповідачів зі спірного будинку АДРЕСА_1 та надати їм в користування квартиру АДРЕСА_2 .

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 12 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2024 року, позов АТ «ПУМБ» залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що будинок АДРЕСА_1 належав ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 січня 2007 року, тобто позичальник набула у власність переданий в іпотеку об`єкт нерухомості не за рахунок кредитних коштів. Цей будинок використовується як місце постійного проживання ОСОБА_1 та членів її сім`ї, тому відсутні правові підстави для виселення відповідачів без надання іншого житла.

Банк запропонував відповідачам як тимчасове житло квартиру АДРЕСА_2 , однак за змістом акта обстеження житлової квартири та прилеглої земельної ділянки, проведеного комісією районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району на виконання ухвали суду, вказана житлова однокімнатна квартира має загальну площу 30,8 кв. м, житлову площу - 18,2 кв. м, відключена від центральної системи газопостачання та водопостачання, не оснащена приладом обліку електроенергії, вікна забиті фанерними щитами, вхідні двері забиті дошками та цвяхами, перебуває в занедбаному стані, не є придатною для проживання неповнолітніх, потребує капітального ремонту, прилегла до будинку територія потребує благоустрою та вивезення сміття.

Крім того, квартиру АДРЕСА_2 банк пропонує надати при виселенні відповідачів в інших справах, що розглядаються судом, за тими ж самими вимогами (справа № 336/1810/20 за позовом АТ «ПУМБ» до ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 про виселення, а також справа № 336/1859/20 за позовом АТ «ПУМБ» до ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 про виселення).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2024 року АТ «ПУМБ» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 12 жовтня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення таухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19, а також - не дослідили зібрані у справі докази.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.

18 квітня 2024 року справа № 336/5984/17надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2024 року справу призначено до розгляду у порядкуспрощеного позовного провадження без повідомленняучасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга АТ «ПУМБ» мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що відповідно до частини дев`ятої пункту 1.4 договору іпотеки від 01 березня 2007 року № 5259336 іпотекодавець надав банку гарантії, що за адресою житлового будинку, який є предметом цього договору, малолітні та неповнолітні особи не зареєстровані та не проживають, та права користування нею не мають. Іпотекодавець повідомляє, а іпотекодержатель приймає повідомлення, що предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві особистої приватної власності, оскільки іпотекодавець у шлюбі не перебуває, особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на предмет іпотеки у тому числі відповідно до статей 65 74 97 Сімейного кодексу України, відсутні.

Підпунктом 1.7.4 пункту 1.7 договору іпотеки від 01 березня 2007 року № 5259336 визначено, що без письмового погодження іпотекодержателя іпотекодавець не має права реєструвати третіх осіб на житловій площі, що входить до складу предмета іпотеки, якщо інше не передбачено відповідною, належним чином оформленою згодою іпотекодержателя.

Оскільки на момент укладення договору іпотеки іпотекодавець не перебував у шлюбі та в спірному будинку не були зареєстровані особи, що виселяються та згоду на їх реєстрацію в предметі іпотеки банк не надавав, то реєстрація відповідачів у цьому будинку без згоди банку є нікчемною.

Крім того, ОСОБА_1 не оскаржувала рішення про держану реєстрацію права власності на спірну квартиру за АТ «ПУМБ», а також в договорі іпотеки вказала, що предмет іпотеки не є єдиним її можливим місцем проживання і особисто підтвердила зобов`язання добровільно звільнити предмет іпотеки.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

01 березня 2007 року між ЗАТ «ПУМБ», правонаступником якого є АТ «ПУМБ», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 5258839, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 25 000 доларів США строком до 01 березня 2017 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним кредитним договором 01 березня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № 5259336, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 .

В підпункті 8 пункту 1.4 договору іпотеки зазначено, що іпотекодавець гарантує іпотекодержателю, що предмет іпотеки не є для нього та членів його сім`ї єдиним можливим місцем проживання та/або сукупний дохід членів сім`ї іпотекодавця достатній для придбання або найму іншого житла у разі звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з підпунктом 3.2.8 пункту 3.2 договору іпотеки після прийняття іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, іпотекодавець зобов`язаний на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити предмет іпотеки та максимально сприяти звільненню предмета іпотеки всіма іншими мешканцями.

Пунктом 4.2 договору іпотеки визначено способи звернення стягнення на предмет іпотеки, що здійснюється за вибором іпотекодержателя: за рішенням суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, шляхом позасудового врегулювання відповідно до передбачених договором застережень про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з пунктом 4.5 договору іпотеки після прийняття іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, іпотекодавець зобов`язаний на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити предмет іпотеки та максимально сприяти його звільненню іншими особами протягом 14 календарних днів з дня отримання такої вимоги, незалежно від факту наявності чи ненаявності (надання чи ненадання) іншого житла для проживання, можливості чи неможливості придбати або найняти інше житло. Якщо іпотекодавець та інші особи не звільняють предмет іпотеки у зазначений вище строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

В підпунктах 4.7.1, 4.7.2 пункту 4.7 договору іпотеки сторонами обумовлені застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки. У разі виникнення у іпотекодержателя права звернути стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель може прийняти рішення про прийняття предмета іпотеки у свою власність, про що письмово повідомляє іпотекодавця. У зазначеному повідомленні має міститися: підстави звернення стягнення на предмет іпотеки; ціна, за якою предмет іпотеки переходить у власність іпотекодержателя; суть та розмір вимог за основним зобов`язанням та вимог щодо відшкодування витрат іпотекодержателя, передбачених цим договором, які припиняються в результаті переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки. Зазначене застереження, яке вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 17 грудня 2012 року у справі № 2/0808/2512/2012, яке набрало законної сили, було задоволено позов ПАТ «ПУМБ» та стягнуто з ОСОБА_1 на його користь суму заборгованості за кредитним договором № 5258839 від 01 березня 2007 року у розмірі 22 111,15 доларів США (16 900,49 доларів США - за кредитом; 5 210,66 доларів США - за процентами за період з 26 травня 2010 року по 28 жовтня 2012 року) та 45 958,43 грн (23 319,18 грн - пеня за порушення строків виконання зобов`язання, 1 998,25 грн -штраф за порушення обов`язку, передбаченого пунктом 4.3.5 кредитного договору; 20 641 грн -штраф за невиконання умов страхування), а також 2 226,93 грн судового збору.

В подальшому позивач прийняв рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку згідно зі статтями 36, 37 Закону України «Про іпотеку» шляхом набуття предмета іпотеки у власність на підставі застереження, яке міститься у підпункті 4.7.1 пункту 4.7 договору іпотеки.

28 липня 2017 року державним реєстратором Запорізької обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації» за ПАТ «ПУМБ» зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_1 .

Банк запропонував відповідачам в якості тимчасового житла квартиру АДРЕСА_2 .

На виконання ухвали суду першої інстанції районною адміністрацією Запорізької міської ради по Шевченківському району складено та надано до суду акт обстеження житлової квартири та прилеглої земельної ділянки, згідно яким житлова однокімнатна квартира АДРЕСА_2 має загальну площу в 30,8 кв. м, житлову площу - 18,2 кв. м, відключена від центральної системи газопостачання та водопостачання, не оснащена приладом обліку електроенергії, вікна забиті фанерними щитами, вхідні двері забиті дошками та цвяхами, перебуває в занедбаному стані, не є придатною для проживання неповнолітніх, потребує капітального ремонту; прилегла до житлового будинку територія потребує благоустрою та вивезення сміття (т.2 а.с.50-51).

За таких обставин суди виходили з того, що запропонована квартира не відповідає санітарним і технічним нормам, не є придатною для проживання в ній, не відповідає статусу житла.

Крім того, судами встановлено, що квартиру АДРЕСА_2 банк пропонує надати при виселенні відповідачів в інших справах, що розглядаються судом, за тими ж самими вимогами (справа № 336/1810/20 за позовом АТ «ПУМБ» до ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 про виселення, а також справа № 336/1859/20 за позовом АТ «ПУМБ» до ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 про виселення).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Касаційна скарга АТ «ПУМБ» підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Частиною першою статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною першою статті 546 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання (частина перша статті 37 Закону «Про іпотеку»).

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

У частині третій наведеної статті деталізується порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про потребу надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено й у частині першій статті 109 ЖК України, у якій зазначено, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Отже, у разі, якщо іпотечне майно набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане особою за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим особам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

Водночас стаття 109 ЖК України не може беззаперечно використовуватися боржниками проти правомірних вимог кредиторів про виселення у всіх випадках, коли предметом іпотеки виступають житлові приміщення, призначені для постійного або тимчасового проживання, оскільки зазначена правова норма спрямована на регулювання суспільних відносин, коли виселення відбувається з єдиного житла боржника і не може бути застосована, коли боржник має декілька місць, придатних для проживання. У протилежному випадку така поведінка боржника призвела б до порушення меж здійснення цивільних, у тому числі житлових, прав, оскільки при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також не допускати дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, що передбачено пунктом шостим частини першої статті 3, частинами другою, третьою статті 13 ЦК України.

Дія статті 109 ЖК України спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, яка має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц.

Гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на осіб, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об`єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні. За наявності в особи у власності іншого (інших) об`єкту житлової нерухомості, яким вона має право безперешкодно користуватись, така особа може підлягати виселенню з іпотечного житла без надання іншого житлового приміщення, оскільки така особа в результаті виселення не стає безхатченком, у неї відсутня потреба у забезпеченні житлом. Отже, відсутні підстави вважати, що на таку особу буде покладено надмірний тягар. Інше тлумачення положень частини другої статті 109 ЖК України допускало б покладення індивідуального надмірного тягаря на іпотекодержателя (нового власника), могло б поставити його у набагато гірше становище порівняно з особою, яка підлягає виселенню, і свідчило про порушення справедливо балансу між правами учасників спору (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц).

При вирішенні питання застосування частини другої статті 109 ЖК України Верховний Суд наголошував на необхідності встановлення відповідності такого виселення вимогам пропорційності в розумінні положень статті 8 Конвенції, співмірності втручання у право на мирне володіння майном і дотримання справедливого балансу між правом власності позивача на майно та правом користування цим майном відповідачами (постанови Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 08 грудня 2021 року у справі №209/2032/14-ц, від 15 лютого 2023 року у справі № 127/7630/20).

Принцип пропорційності є одним із основних принципів, яким керується ЄСПЛ при вирішенні спорів та який передбачає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 496/5343/18 (провадження № 61-5351св23), від 27 вересня 2023 року у справі № 756/5928/20 (провадження № 61-2232св22), від 31 липня 2024 року у справі № 206/2041/23 (провадження № 61-3904св24).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що будинок АДРЕСА_1 належав ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 січня 2007 року, тобто вона набула у власність переданий в іпотеку об`єкт нерухомості не за рахунок кредитних коштів і цей будинок використовується як місце постійного проживання ОСОБА_1 та членів її сім`ї. При цьому квартира АДРЕСА_2 , яку АТ «ПУМБ» запропонувало виділити відповідачам у користування, не придатна для проживання, не відповідає санітарним та технічним вимогам.

В апеляційній скарзі на рішення місцевого суду АТ «ПУМБ» звертало увагу на умови договору іпотеки від 01 березня 2007 року № 5259336, в пункті 1.4 якого іпотекодавець ОСОБА_1 надала банку гарантії, що за адресою житлового будинку, який є предметом цього договору, малолітні та неповнолітні особи не зареєстровані та не проживають, та права користування нею не мають. Крім того, ОСОБА_1 гарантувала банку, що предмет іпотеки не є для неї та членів її сім`ї єдиним можливим місцем проживання та/або сукупний дохід членів сім`ї іпотекодавця достатній для придбання або найму іншого житла у разі звернення стягнення на предмет іпотеки. Також, згідно з підпунктом 1.7.4 пункту 1.7 договору іпотеки без письмового погодження іпотекодержателя іпотекодавець не мала права реєструвати третіх осіб на житловій площі, що входить до складу предмета іпотеки, якщо інше не передбачено відповідною, належним чином оформленою згодою іпотекодержателя.

Однак, апеляційний суд не дав правової оцінки і не зробив висновків з приводу вищенаведених доводів позивача про те, що місце проживання відповідачів зареєстровано у спірному будинку після укладення договору іпотеки та без дозволу іпотекодержателя.

Крім того, суд апеляційної інстанції не встановив, чи є будинок АДРЕСА_1 єдиним житлом відповідачів, чи забезпечені вони іншим житловим приміщенням.

Таким чином, у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог АТ «ПУМБ», не дав належної та повної оцінки усім доводам апеляційної скарги, не аргументував належним чином відхилення доводів позивача.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти російської федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2024 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович