Постанова
Іменем України
07 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 336/6895/15-ц
провадження № 61-1197св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічними позовами) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_3 ,
третя особа за зустрічним позовом ОСОБА_2 - П`ята запорізька державна нотаріальна контора,
відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_3 - публічне акціонерне товариство «Мотор Січ»,
треті особи за зустрічним позовом ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , регіональне відділення Фонду державного майна України у Запорізькій області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу
ОСОБА_3 та ОСОБА_2
на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня
2020 року у складі судді Дмитрюк О. В., додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 червня 2020 року у складі судді
Дмитрюк О. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Гончарук М. С., Маловічко С. В.,
Подліянової Г. С.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання права власності
в порядку спадкування.
Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_5 належала квартира АДРЕСА_1 , яка була придбана на підставі договору купівлі-продажу від 10 липня 1992 року, посвідченого державним нотаріусом П`ятої запорізької державної нотаріальної контори.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. На випадок своєї смерті останній залишив заповіт, посвідчений 17 листопада 1997 року державним нотаріусом П`ятої запорізької державної нотаріальної контори, згідно із яким все своє майно, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалось заповів ОСОБА_6
ОСОБА_1 зазначав, що ОСОБА_5 був одружений з ОСОБА_7 .
У період шлюбу придбав квартиру
АДРЕСА_1 .
Вважав, що майно, набуте у період шлюбу є спільним сумісним майном.
ОСОБА_6 прийняв спадщину у вигляді 1/2 частки квартири
АДРЕСА_1 після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , але за життя не оформив своїх спадкових прав.
Після смерті ОСОБА_5 залишився спадкоємець, який мав право
на обов`язкову частку, а саме дружина, яка була непрацездатна за віком, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
ОСОБА_1 вважав, що якщо б спадкування відбувалось за законом,
то після смерті ОСОБА_5 спадкувало б 4 (чотири) особи:
ОСОБА_7 (дружина), ОСОБА_6 (син), ОСОБА_2 (син)
та ОСОБА_3 (дочка).
ОСОБА_5 фактично належала 1/2 частка спірної квартири і при спадкуванні за законом кожному припадало б по 1/8 частці. У зв`язку із чим, на думку ОСОБА_1 , обов`язкова частка ОСОБА_7 , яку вона успадкувала після смерті ОСОБА_5 , склала 1/12 частку.
ОСОБА_6 успадкував після смерті ОСОБА_5 5/12 (1/2 - 1/12) часток квартири.
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_6 , який на випадок своєї смерті залишив заповіт, посвідчений 04 серпня 2011 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гура М. Г., реєстровий номер
№ 1439, яким усе своє майно заповів ОСОБА_1 .
Після смерті ОСОБА_6 залишився спадкоємець, який мав право
на обов`язкову частку - ОСОБА_7 , проте вона відмовилась від своєї частки у спадщині шляхом подання 05 жовтня 2011 року відповідної заяви
до державного нотаріуса П`ятої запорізької державної нотаріальної контори.
ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_7 .
Після її смерті відкрилась спадщина на 1/2 частку квартири
АДРЕСА_1 , яка їй належала як набута у період шлюбу з ОСОБА_5 , і на 1/12 частку цієї квартири, яку вона отримала як обов`язкову частку після смерті ОСОБА_5 . Усього, після смерті ОСОБА_7 , відкрилась спадщина на 7/12 часток квартири.
Спадкоємцями після смерті ОСОБА_7 є: ОСОБА_2 (син),
ОСОБА_3 (дочка) та ОСОБА_1 (онук) за правом представлення.
Вважав, що оскільки частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом, у силу статті 1267 ЦК України є рівними, тому розмір частки позивача складає 7/36 (7/12 : 3).
ОСОБА_1 зазначав, що з невідомих йому причин, відповідачі претендували на всю квартиру, у зв`язку із чим оригінали документів
на квартиру утримували у себе. При зверненні до нотаріусів для оформлення спадщини після смерті ОСОБА_5 та ОСОБА_7 позивачу було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, постановами нотаріуса
від 20 лютого 2015 року та від 07 липня 2015 року.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на 5/12 часток квартири
АДРЕСА_1 у порядку спадкування
за заповітом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 , який
у свою чергу отримав їх у порядку спадкування за заповітом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , та право власності на 7/36 часток цієї квартири у порядку спадкування за законом після померлої
ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_7 .
У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом
до ОСОБА_1 , третя особа - П`ята запорізька державна нотаріальна контора, про визнання правочину недійсним.
Зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_7 .
ОСОБА_2 зазначав, що задовго до смерті та на момент смерті
ОСОБА_7 постійно проживала у квартирі АДРЕСА_1 .
Разом із ОСОБА_7 постійно проживали ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Протягом всього життя у літньому віці ОСОБА_7 , її утриманням та постійною допомогою займалися ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Після смерті ОСОБА_7 , організацією її поховання та всі витрати, пов`язані з похованням, понесли ОСОБА_2 і ОСОБА_3
ОСОБА_2 зазначав, що він та ОСОБА_3 звертались
у встановлений законом шестимісячний строк до П`ятої запорізької державної нотаріальної контори із відповідною заявою про прийняття спадщини.
Через деякий час після подання заяви про прийняття спадщини
до нотаріальної контори, йому стало відомо, що 05 жовтня 2011 року ОСОБА_7 робила заяву про відмову від спадщини, що залишилася після смерті сина - ОСОБА_6 , тобто за життя фактично розпорядилася своїм майном на випадок смерті, що було підставою для фактичного усунення двох з трьох спадкоємців за законом від права на спадщину, яка практично
у повному обсязі залишалася не дітям, а онуку - ОСОБА_1 , який проживав за межами України, ніколи не цікавився своєю бабою й не допомагав останній.
На думку ОСОБА_2 , 05 жовтня 2011 року у ОСОБА_7 не було жодних підстав, причин, мотивів чи внутрішніх переконань складати заяву про відмову від спадщини, оскільки за таких умов спадкодавець фактично повністю відмовлялася від права на квартиру, яка була її єдиним житлом.
Вважав, що 05 жовтня 2011 року ОСОБА_7 не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, оскільки остання мала ряд хвороб, зокрема: депресія після смерті сина, церебральний атеросклероз, гіпертонічна хвороба, дисциркулярна енцефалопатія, істотне погіршення зору, незнання української мови тощо.
Під час вчинення та посвідчення правочину - посвідчення заяви про відмову від спадщини, на думку ОСОБА_2 не було дотримано таких вимог
до правочину, як вільне волевиявлення його учасника, яке повинно відповідати його внутрішній волі.
ОСОБА_2 зазначав, що за життя ОСОБА_7 не було визнано недієздатною, проте у момент вчинення правочину, а саме складання заяви від 05 жовтня 2011 року, остання не усвідомлювала значення своїх дій
та не могла керувати ними.
На липень-жовтень 2011 року у ОСОБА_7 спостерігалося порушення сприйняття, мислення, емоцій, інтелекту та пам`яті, постійно змінювалося відношення до життя, до суспільства та до самої себе.
Тривалий час, до самої смерті, ОСОБА_7 тяжко хворіла на ряд захворювань, зокрема, на стенокардію, гіпертонічну хворобу 3-го ступеню складності, кардіосклероз сосудів головного мозку, атеросклеротичний кардіосклероз, розповсюджений остеохондроз, онкологія та ряд інших захворювань, які в сукупності, на думку ОСОБА_2 , і могли вплинути
на усвідомлювання особою значення своїх дій та на можливість керувати ними.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_2 просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу від 10 червня 1992 року № 4-1571 трикімнатної квартири
АДРЕСА_1 , загальною площею 59,61 кв. м, житловою площею 39,03 кв. м, посвідчений державним нотаріусом П`ятої запорізької державної нотаріальної контори Нарохой О. В., реєстровий
№ 4-1571, укладений між Запорізьким підприємством «Мотор Січ»
та ОСОБА_5 .
У квітні 2019 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та публічного акціонерного товариства «Мотор Січ» (далі - ПАТ «Мотор Січ»), треті особи: ОСОБА_4
та регіональне відділення Фонду державного майна України у Запорізькій області, про визнання правочину недійсним.
Зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що на підставі обмінного ордеру
від 25 липня 1968 року № 12533 та дозволу від 20 липня 1968 року № 161, виданого Бюро обміну жилої площі виконкому Запорізької міської ради депутатів трудящих, ОСОБА_5 у житлово-комунальному відділі запорізького моторобудівного заводу 09 серпня 1968 року був наданий ордер № 155 на право зайняття квартири, що перебувала на балансі відомчого будинкоуправління АДРЕСА_2 трикімнатної квартири
АДРЕСА_3 .
Зазначена квартира була надана у постійне користування родині з п`яти осіб: ОСОБА_5 (відповідальному квартиронаймачу) та членам його родини: ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 та ОСОБА_8
ОСОБА_3 зазначала, що квартира
АДРЕСА_1 станом на 10 липня 1992 року відносилась до державного житлового фонду, перебувала на балансі ЖКО ЗПО «Мотор Січ»,
й відносилась до категорії основних засобів виробництва невиробничого характеру, мала ознаки відомчого житла, яким на праві оперативного управління володів, користувався та розпоряджався відповідач -
ПАТ «Мотор Січ» (правонаступник запорізького підприємства «Мотор Січ»
та Запорізького виробничого об`єднання «Моторобудівник»).
У зв`язку зі строковим її перебуванням за трудовим договором у районах Крайньої Півночі, виконавчим комітетом житлового управління Запорізької міської ради строком до 06 листопада 1994 року їй було видано «Охоронне свідоцтво (броня)» від 20 грудня 1991 року № 1181, на всю спірну квартиру.
Згідно відповіді Державного архіву Запорізької області від 10 квітня
2017 року № 01-32/С-0869 в архівіруваних документах Шевченківського районного виконкому м. Запоріжжя за 1992 рік відсутнє рішення про надання дозволу на укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4 .
ОСОБА_3 зазначала, що 29 березня 2017 року їй стало відомо, що згідно акта приймання-передавання документів від 27 грудня 2013 року П`ятою запорізькою державною нотаріальною конторою до нотаріального архіву на зберігання були прийняті документи з 1972 року по 2000 рік, серед яких знаходиться лише нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний № 4-1571, який був укладений 10 липня 1992 року між Запорізьким підприємством «Мотор Січ», що раніше іменувалось «Запорізьке виробниче об`єднання» «Моторобудівник», в особі начальника ЖКО ОСОБА_14, діючого
на підставі наказу від 24 червня 1992 року № 317, «продавцем» з однієї сторони - та ОСОБА_5 - «покупцем».
Згідно абзацу 2 пункту 1 договору купівлі-продажу від 10 липня 1992 року квартира АДРЕСА_1 належить Запорізькому (державному) підприємству «Мотор Січ» (правонаступнику - ЗПО «Моторостроитель») на підставі свідоцтва про право власності від 16 січня 1953 року № 187.
Згідно пункту 2 наказу від 24 червня 1992 року № 317 по Запорізькому (державному) підприємству «Мотор Січ» зазначена квартира на час укладання спірного правочину перебувала на балансі ЖКО ЗП «Мотор Січ».
ОСОБА_3 вважала, що ПАТ «Мотор Січ» шляхом оформлення наказу від 24 червня 1992 року № 317 під час дії введеного з 29 листопада 1990 року мораторію на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону УРСР «Про роздержавлення майна», незаконно дозволив вчинення майнового договору купівлі-продажу (відчуження) від 10 липня 1992 року державного майна (відомчої квартири), яке відносилось до основних необоротних засобів виробництва.
Участь посадової особи ДП «Мотор Січ» під час нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу спірної квартири від 10 липня 1992 року, на думку ОСОБА_3 , відбулась без належно оформлених повноважень,
зі свідомим перевищенням повноважень, що також свідчило про наявність істотних дефектів угоди купівлі-продажу квартири від 10 липня 1992 року.
Такі дії відповідача ПАТ «Мотор Січ» станом на 24 червня 1992 року
та 10 липня 1992 року прямо суперечили меті діяльності підприємства
та підпадало під ознаки статті 50 ЦК УРСР у її взаємозв`язку
Ураховуючи зазначене, ОСОБА_3 просила суд: визнати незаконним наказ № 317 по Запорізькому державному підприємству «Мотор Січ» від 24 червня 1992 року в частині надання дозволу на продаж державної відомчої квартири
АДРЕСА_1 у приватну особисту власність ОСОБА_5 ; договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , реєстровий № 4-1571, укладений 10 липня 1992 року між Запорізьким підприємством «Мотор Січ» (правонаступник - ПАТ «Мотор Січ»), - в особі начальника
ЖКО ОСОБА_14, діючого на підставі наказу від 24 червня 1992 року
№ 317, «продавцем» з однієї сторони - та ОСОБА_5 «покупцем», посвідчений державним нотаріусом П`ятої запорізької державної нотаріальної контори Нарохою О. В. визнати недійсним, застосувавши
до цього договору наслідки недійсності нікчемного правочину.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12 квітня
2017 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - П`ята запорізька державна нотаріальна контора, про визнання правочину недійсним прийнято до провадження у справі № 336/6895/15-ц.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 травня
2019 року зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1
та ПАТ «Мотор Січ», треті особи: ОСОБА_4 та регіональне відділення Фонду державного майна України у Запорізькій області, про визнання правочину недійсним прийнято до спільного розгляду з позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання права власності в порядку спадкування, а також із зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - П`ята запорізька державна нотаріальна контора, про визнання правочину недійсним.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня
2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. У задоволенні зустрічного позову
ОСОБА_3 відмовлено.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 5/12 часток квартири
АДРЕСА_1 , у порядку спадкування
за заповітом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 , який успадкував частку у порядку спадкування за заповітом після померлого
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 7/36 часток квартири
АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що проведеною у справі посмертною судово-психіатричною експертизою не зроблено висновку про абсолютну неспроможність ОСОБА_7 у момент складання заяви
від 05 жовтня 2011 року розуміти значення своїх дій та керувати ними,
що саме по собі не є підставою для визнання складеної в такому стані заяви недійсною з підстав, передбачених частиною першою статті 225 ЦК України, у зв`язку із чим, суд першої інстанції вважав відсутніми підстави для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання оспорюваного правочину недійсним.
Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог
ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив із того, що на час укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 діяло Положення про продаж громадянам у власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання та ремонт, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 19 травня 1989 року № 142, яке і було застосоване. ОСОБА_5 реалізував своє право на придбання у власність житла, наймачем якого він був,
у відповідності до правил цього набуття, встановлених зазначеним положенням.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 успадкував 5/12 часток квартири
АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за заповітом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 , який успадкував частку у порядку спадкування за заповітом після померлого
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .
Разом із цим, суд першої інстанції виходив із того, що після смерті
ОСОБА_7 відкрилась спадщина на 7/12 часток на спірну квартиру, спадкоємцями після смерті якої були ОСОБА_2 (син),
ОСОБА_3 (дочка) та ОСОБА_1 (онук) за правом представлення. Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом,
у відповідності до статті 1267 ЦК України, є рівними і складають
по 7/36 (7/12:3) часток. Спадкоємці ОСОБА_3 та ОСОБА_1 прийняли спадщину після смерті ОСОБА_7 у порядку, визначеному частиною першою статті 1269 ЦК України, а спадкоємець ОСОБА_2
на підставі частини третьої статті 1268 ЦК України.
Короткий зміст додаткового рішення суду першої інстанції
Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя
від 04 червня 2020 року заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9 про вирішення питання про розподіл судових витрат у справі задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати
на правничу допомогу у розмірі 5 000,00 грн.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки позов позивача розглянуто і спір вирішено по суті, тому у відповідності
до вимог статей 133 141 ЦПК України має бути вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Запорізького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя
від 22 травня 2020 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 червня 2020 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормою права, яка підлягає застосуванню, законно та обґрунтовано дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог
ОСОБА_1 та відмови у задоволенні зустрічних позовів ОСОБА_2
та ОСОБА_3 .
Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про відсутність порушень вимог законодавства при вчиненні оспорюваного правочину, оскільки ОСОБА_5 реалізував своє право на придбання
у власність житла, наймачем якого він був, у відповідності до правил цього набуття, встановлених Положенням про продаж громадянам у власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду,
їх утримання і ремонт, а мораторій, встановлений постановою Верховної ради Української РСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР» розповсюджувався на випадки, коли органи державної влади
та управління виступали ініціатором і учасником зміни форми власності підприємства, що не розповсюджується на спірні правовідносини щодо укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , між Запорізьким підприємством «Мотор-Січ» та ОСОБА_10 .
Разом із цим суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки проведеною у справі посмертною судово-психіатричною експертизою
не зроблено висновку про абсолютну неспроможність ОСОБА_7
у момент складання заяви від 05 жовтня 2011 року розуміти значення своїх дій та керувати ними, що саме по собі не є підставою для визнання складеної в такому стані заяви недійсною з підстав, передбачених частиною першою статті 225 ЦК України.
При цьому суд апеляційної інстанції вважав правильними висновки суду першої інстанції про законність та обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки ОСОБА_1 успадкував 5/12 часток квартири
АДРЕСА_1 , у порядку спадкування
за заповітом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 , який успадкував частку у порядку спадкування за заповітом після померлого
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .
Крім того, ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_7
у порядку, визначеному частиною першою статті 1269 ЦК України. Оскільки після смерті ОСОБА_7 відкрилась спадщина на 7/12 часток на спірну квартиру, а спадкоємцями були ОСОБА_2 (син), ОСОБА_3 (дочка) та ОСОБА_1 (онук) за правом представлення, тому частка ОСОБА_1 у спадщині після смерті ОСОБА_7 складає 7/36 часток.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у січні 2021 року до Верховного Суду,
ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах
у постановах Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі
№ 234/3341/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 552/326/15-ц,
від 10 квітня 2020 року у справі № 552/1770/14-ц, від 11 лютого 2019 року
у справі № 643/13788/15-ц, від 19 червня 2019 року у справі
№ 643/17966/14-ц, від 16 квітня 2020 року у справі № 5023/5604/11,
від 20 травня 2019 року у справі № 459/2679/16-ц, від 17 жовтня 2018 року
у справі № 301/1894/17, від 05 лютого 2018 року у справі № 906/194/18,
від 15 травня 2018 року у справі № 821/1594/17, від 22 грудня 2018 року
у справі № 826/856/18, від 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій
й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 .
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є незаконними, необґрунтованими й такими, що ухвалені з неправильним застосуванням норм чинного законодавства.
ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вважають, що наказ Запорізького державного підприємства «Мотор Січ» від 24 червня 1992 року «Про дозвіл на продаж державної відомчої квартири у приватну особисту власність ОСОБА_5 » та договір купівлі-продажу відомчої (державної) квартири
АДРЕСА_1 від 10 липня 1992 року реєстраційний № 4-1571 є взаємопов`язаними та у своїй сукупності потягли за собою незаконну зміну існуючої державної форми права власності
(на квартиру) на приватну форму власності, що є прямим порушенням норм, чинного на той час, законодавства та тягне за собою недійсність укладеної угоди на підставі статей 48-50 ЦК УРСР.
Зазначають, що з метою захисту речового права на користування житловою площею сім`єю ОСОБА_3 разом із неповнолітньою
ОСОБА_11 , у зв`язку із строковим перебуванням
ОСОБА_3 за трудовим договором у районах Крайньої Півночі, виконавчим комітетом житлового управління Запорізької міської ради строком до 06 листопада 1994 року ОСОБА_3 було видано «Охоронне свідоцтво (броня)» від 20 грудня 1991 року № 1181 на всю спірну квартиру, яке у період з 20 грудня 1991 року по 06 листопада 1994 року було правомірним, недійсність його законом не встановлювалась, судом охоронне свідоцтво недійсним не визнавалось, у зв`язку із чим, на думку ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , були відсутні підстави для укладення оспорюваного договору до закінчення строку дії охоронюваного свідоцтва - 06 листопада 1994 року.
Разом із цим заявники посилаються на те, що спадкова справа після смерті ОСОБА_5 з ІНФОРМАЦІЯ_1 року по день розгляду цієї справи у суді
не заводилась, а тому суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про визнання права власності в порядку спадкування
за заповітом після смерті ОСОБА_5
ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вважають, що понесені
ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у справі № 336/6895/15-ц документально не підтвердженні та не доведені належними та допустимими доказами.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 травня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 336/6895/15-ц
із Шевченківського районного суду м. Запоріжжя.
У травні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2022 року справу призначено
до розгляду.
Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив
Фактичні обставини справи, встановлені судами
10 липня 1992 року між Запорізьким підприємством «Мотор Січ», правонаступником якого є ПАТ «Мотор Січ», в особі начальника житлово-комунального відділу ОСОБА_14 (продавець) і ОСОБА_5 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу належної запорізькому підприємству «Мотор Січ» на підставі свідоцтва про право власності
від 16 січня 1953 року № 187 квартири
АДРЕСА_1 , жилою площею 39,03 кв. м, загальною площею 59,61 кв. м. Продаж вчинений за 6 871,00 крб. Договір посвідчений державним нотаріусом П`ятої запорізької державної нотаріальної контори Нароха О. В. (а. с. 4, т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер (а. с. 42, т. 1).
На випадок своєї смерті ОСОБА_5 залишив заповіт, посвідчений
17 листопада 1997 року державним нотаріусом П`ятої запорізької державної нотаріальної контори, згідно із яким все своє майно, де б воно
не знаходилось і з чого б воно не складалось, заповів ОСОБА_6
(а. с. 6, т. 1).
ОСОБА_5 був одружений з ОСОБА_7 та у період шлюбу придбав квартиру
АДРЕСА_1 (а. с. 61, т. 1).
ОСОБА_6 прийняв спадщину у вигляді 1/2 частки квартири
АДРЕСА_1 після померлого
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , оскільки постійно проживав разом
із спадкодавцем на момент відкриття спадщини, але за життя не оформив своїх спадкових прав(а. с. 60, т. 1).
Після смерті ОСОБА_5 залишився спадкоємець, який мав право
на обов`язкову частку, дружина, яка була непрацездатна за віком,
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Якщо б спадкування відбувалось за законом, то після смерті ОСОБА_5 спадкувало б 4 (чотири) особи: ОСОБА_7 (дружина), ОСОБА_6 (син), ОСОБА_2 (син) та ОСОБА_12 (дочка).
ОСОБА_5 фактично належала 1/2 частка зазначеної квартири і при спадкуванні за законом кожному припадало б по 1/8 частці.
Обов`язкова частка ОСОБА_7 , яку вона успадкувала після смерті ОСОБА_5 , склала 1/12 частку.
ОСОБА_6 успадкував після смерті ОСОБА_5 5/12 (1/2 - 1/12) часток квартири.
Спадкова справа після смерті ОСОБА_5 не заводилась, до нотаріальної контори спадкоємці не звертались (а. с. 203-204, т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_6 (а. с. 79, т.1).
На випадок своєї смерті ОСОБА_6 залишив заповіт, посвідчений
04 серпня 2011 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гура М. Г., реєстровий № 1439. Все своє майно ОСОБА_6 заповів ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5
(а. с. 81, т. 1).
ОСОБА_1 звертався до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 (а. с. 78, т. 1).
Після смерті ОСОБА_6 залишився спадкоємець, який мав право
на обов`язкову частку - ОСОБА_7 , яка відмовилась від своєї частки
у спадщині, що підтверджується заявою, посвідченою 05 жовтня 2011 року державним нотаріусом П`ятої запорізької державної нотаріальної контори, реєстровий № 4-1871 (а. с. 78-110, т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_4 померла ОСОБА_7 (а. с. 41, т. 1).
Після її смерті відкрилась спадщина на 1/2 частку квартири
АДРЕСА_1 , яка їй належала на праві спільної сумісної власності, що набута у період шлюбу з ОСОБА_5 ,
і на 1/12 частку цієї квартири, яку вона отримала як обов`язкову частку після смерті ОСОБА_5 . Усього, після смерті ОСОБА_7 , відкрилась спадщина на 7/12 часток зазначеної квартири.
Спадкоємцями після смерті ОСОБА_7 є: ОСОБА_2 (син),
ОСОБА_12 (донька) та ОСОБА_1 (онук) за правом представлення.
Згідно із актом судово-психіатричної експертизи від 16 січня 2020 року № 24 ОСОБА_7 під час складання заяви 05 жовтня 2011 року про відмову
у прийнятті спадщини, що залишилась після смерті сина ОСОБА_6 виявляла ознаки психічного розладу у вигляді органічного емоційно-лабільного (астенічного) розладу помірного ступеню, внаслідок судинної (церебральний атеросклероз, дисциркуляторна енцефалопатія)
та онкопатології, обумовленої 4 стадією раку, без первинно виявленої локалізації з метастазами в лімфовузли шиї. У зв`язку із чим ОСОБА_7 , під час складання заяви 05 жовтня 2011 року про відмову у прийнятті спадщини, що залишилася після смерті сина ОСОБА_6 могла
не повною мірою (обмежено) розуміти значення своїх дій та керувати ними (а. с. 213-223, т. 3).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено,
що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального
чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із статтею 548 ЦК Української РСР для прийняття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв.
Статтею 549 ЦК Української РСР визначено, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном, або подав до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.
Відповідно до статті 535 ЦК Української РСР непрацездатна дружина, незалежно від змісту заповіту, успадковує не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом.
Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (частина перша статті 1234 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1235 ЦК України заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Згідно із частиною першою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно
із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.
Право особи відмовитись від спадщини передбачено статтею 1273 ЦК України.
Статтею 1261 ЦК України передбачено, що у першу чергу право
на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті
за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив та батьки.
Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими
на час відкриття спадщини (частина перша статті 1266 ЦК України).
Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України, спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати
до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, повно та всебічно дослідивши наявні
у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог
статей 12 81 89 ЦПК України, встановивши, що ОСОБА_6 прийняв спадщину у вигляді 1/2 частки спірної квартири після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , оскільки постійно проживав разом
зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини, проте за життя
не оформив своїх спадкових прав, обґрунтовано вважав, що ОСОБА_1 успадкував 5/12 часток квартири
АДРЕСА_1 ,
у порядку спадкування за заповітом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 , який успадкував частку у порядку спадкування за заповітом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .
Разом із цим, встановивши, що після смерті ОСОБА_7 відкрилась спадщина на 7/12 часток на спірну квартиру та ураховуючи те,
що її спадкоємцями були ОСОБА_2 (син), ОСОБА_3 (дочка) та ОСОБА_1 (онук) за правом представлення, суд першої інстанції,
з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті
ОСОБА_7 у порядку, визначеному частиною першою статті 1269 ЦК України та його частка у спадщині складає 7/36 часток.
Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .
Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Аналіз зазначеної норми дає підстави дійти висновку про те, що об`єктом судового захисту кожного учасника цивільних правовідносин, наділеного цивільною процесуальною правоздатністю, є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, які і можуть бути підставою для звернення особи за судовим захистом.
Згідно із частиною першою статті 1268 ЦК України спадкоємець
за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Відповідно до частин першої та п`ятої статті 1273 ЦК України спадкоємець
за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від спадщини подається до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Відмова від прийняття спадщини є безумовною
і беззастережною.
Частиною першою статті 225 ЦК України передбачено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права та інтереси порушені.
Правила зазначеної статті поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те,
що у момент укладення правочину він перебував у такому стані, коли
не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними.
Пунктом 2 частини першої статті 145 ЦПК України передбачено,
що призначення експертизи є обов`язковим також за клопотанням хоча
б однією із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров`я, суть якої полягає в тому,
що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що проведеною у справі посмертною судово-психіатричною експертизою не зроблено висновку про абсолютну неспроможність ОСОБА_7 у момент складання заяви від 05 жовтня
2011 року розуміти значення своїх дій та керувати ними, що саме по собі
не є підставою для визнання складеної в такому стані заяви недійсною
з підстав, передбачених частиною першою статті 225 ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання оспорюваного правочину недійсним.
Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 .
У постанові Верховної Ради Української РСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР», зазначено, що постанова втратила чинність
з дня затвердження Верховною Радою України Державної програми приватизації на підстави постанови Верховної Ради від 04 березня
1992 року № 2164-ХІІ.
Постанова Верховної Ради Української РСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР» встановлювала мораторій на території республіки на будь-які зміни форм власності і власника державного майна, ініціаторами та учасниками яких є органи державної влади і управління.
Мораторій розповсюджувався на випадки, коли органи державної влади
та управління виступали ініціатором і учасником зміни форми власності підприємства.
На час укладення оспорюваного договору діяло Положення про продаж громадянам у власність квартир в будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання та ремонт, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 19 травня 1989 року № 142.
Частиною першою статті 627 ЦК України встановлено, що відповідно
до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог
ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що мораторій, встановлений постановою Верховної ради Української РСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР», розповсюджувався на випадки, коли органи державної влади та управління виступали ініціатором і учасником зміни форми власності підприємства, обґрунтовано вважав, що на спірні правовідносини про укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , між Запорізьким підприємством «Мотор-Січ» та ОСОБА_10 , такий мораторій
не розповсюджувався.
При цьому встановивши, що при вчиненні оспорюваного правочину були відсутні порушення вимог законодавства, суд першої інстанції,
з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 , оскільки ОСОБА_5 реалізував своє право на придбання у власність житла, наймачем якого він був,
у відповідності до правил цього набуття, встановлених Положенням про продаж громадянам у власність квартир в будинках державного
і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт.
Щодо додаткового рішення у справі
Частиною першою статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати; 4) суд
не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.
Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку,
що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України).
Відповідно до пункту 12 частини третьої статті 2 ЦПК України однією
із основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних
з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України).
Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних
з розглядом справи, віднесено витрати на професійну правничу допомогу.
У частині першій статті 59 Конституції України закріплено право кожного
на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України таке право
є гарантованою Конституцією України можливістю фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року
№ 13-рп/2000). Це право є одним із конституційних, невід`ємних прав людини і має загальний характер; реалізація права на правову допомогу
не може залежати від статусу особи та характеру її правовідносин з іншими суб`єктами права; вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати; конституційне право кожного
на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту
та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість (абзаци третій, четвертий, п`ятий підпункту 3.1,
абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009).
Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, визначених законом, держава забезпечує надання професійної правничої допомоги безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу. Для надання професійної правничої допомоги діє адвокатура. Забезпечення права на захист від кримінального обвинувачення та представництво в суді здійснюються адвокатом, за винятком випадків, установлених законом. Витрати учасників судового процесу на професійну правничу допомогу відшкодовуються в порядку, визначеному законом (стаття 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня
2016 року).
Пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру
і адвокатську діяльність» визначено, що адвокатська діяльність -
це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Відповідності до статті 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Визначення договору про надання правової допомоги міститься
в статті 1 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», згідно
з якою договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку,
що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до частини першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану
зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно
з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів
у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови,
що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про
це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 141 ЦПК України.
Зокрема, частиною другою вказаної статті встановлено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати
з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим
та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути
на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв
і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності).
Отже, вирішуючи питання щодо стягнення витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дослідив подані на підтвердження відповідних витрат докази, перевірив доводи сторін щодо розміру заявлених до стягнення вимог та їх співмірність, надав оцінку співмірності суми витрат зі складністю справи, відповідності цієї суми критеріям реальності, розумності розміру витрат, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про задоволення цієї вимоги
з урахуванням вимог пункту 3 частини другої статті 141 ЦПК України.
Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального
й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі
№ 234/3341/15-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 552/326/15-ц,
від 10 квітня 2020 року у справі № 552/1770/14-ц, від 11 лютого 2019 року
у справі № 643/13788/15-ц, від 19 червня 2019 року у справі
№ 643/17966/14-ц, від 16 квітня 2020 року у справі № 5023/5604/11,
від 20 травня 2019 року у справі № 459/2679/16-ц, від 17 жовтня 2018 року
у справі № 301/1894/17, від 05 лютого 2018 року у справі № 906/194/18,
від 15 травня 2018 року у справі № 821/1594/17, від 22 грудня 2018 року
у справі № 826/856/18, від 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18,
на які заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими,
а висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.
Доводи касаційної інстанції про те, що наказ Запорізького державного підприємства «Мотор Січ» від 24 червня 1992 року «Про дозвіл на продаж державної відомчої квартири у приватну особисту власність ОСОБА_5 » та договір купівлі-продажу відомчої (державної) квартири
АДРЕСА_1 від 10 липня 1992 року реєстраційний № 4-1571 є взаємопов`язаними та у своїй сукупності потягли за собою незаконну зміну існуючої державної форми права власності (на квартиру) на приватну форму власності, що на думку заявника, є прямим порушенням норм, чинного на той час, законодавства та тягне за собою недійсність укладеної угоди на підставі статей 48-50 ЦК УРСР
є необґрунтованими, виходячи з наступного.
Згідно інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2018 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Запорізької області
від 30 серпня 2018 року та постановою Верховного Суду від 21 травня
2020 року, у справі № 336/7156/16-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_13 , ОСОБА_12 та ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ПАТ «Мотор Січ», треті особи: територіальна громада в особі Запорізької міської ради, п`ята Запорізька державна нотаріальна контора та Запорізький обласний державний нотаріальний архів, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_1 , укладеного 10 червня 1992 року між Запорізьким підприємством «Мотор Січ», правонаступником якого є ПАТ «Мотор Січ»
та ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із того, що наймач житла ОСОБА_5 набув право власності на спірну квартиру не в порядку
її приватизації, а відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 02 грудня 1988 року № 1400 «Про продаж громадянам в особисту власність квартир
у будинках державного і громадського житлового фонду» та Положення про продаж громадянам в власність квартир у будинках державного
і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затвердженого Радою Міністрів Української РСР і Української республіканською радою професійних спілок від 19 травня 1989 року № 142. Цей правочин не вплинув на житлові права позивачів і не позбавив їх можливості придбати інше житло у власність в порядку приватизації, не призвів до втрати ними права користування житлом.
Дозвіл адміністрації підприємства «Мотор-Січ» на продаж квартири ОСОБА_5 викладений у наказі від 24 червня 1992 року №317, свідчить про те, що на час прийняття адміністрацією вказаного рішення остання була обізнана зі складом сім`ї наймача. Відсутність письмової згоди повнолітніх членів сім`ї наймача на придбання спірної квартири у власність унеможливлювала прийняття адміністрацією відповідного рішення. Цей наказ адміністрації підприємства позивачі не оскаржували, доказів його неправомірності суду не надавали.
Та обставина, що в архіві підприємства і в нотаріальному архіві не збереглися документи, на підставі яких вчинено оспорюваний правочин, не свідчить про порушення адміністрацією підприємства і державним нотаріусом Положення від 19 травня 1989 року №142.
Разом із цим позивачами не доведено, що ними чи їх представниками вчинялися дії, спрямовані на отримання спірної квартири у власність за час проживання в ній.
Зазначене судове рішення має преюдиційне значення відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою
до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня
2020 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду
м. Запоріжжя від 04 червня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 грудня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович