№ 336/7726/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

12 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 336/7726/18

провадження № 61-10758св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

позивач - ОСОБА_4 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя

від 18 грудня 2019 року в складі судді Зарютіна П. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 01 липня 2020 року в складі колегії суддів: Маловічко С. В., Гончар М. С., Кочеткової І. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про усунення перешкод

у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 мотивована тим, що 11 серпня

1978 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстровали шлюб, під час якого

11 січня 1986 року за рахунок спільних грошових коштів придбаний недобудований жилий будинок АДРЕСА_1 (готовність будинку - 11 %). Після придбання будинку сім`я у складі

ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та їхнього сина - ОСОБА_3 стали проживати у прибудові до будинку, а потім у будинку постійно. Реєстрація місця проживання всіх членів сім`ї здійснена 29 січня 1986 року за адресою будинку. У подальшому у ОСОБА_4 , ОСОБА_1 народився другий син - ОСОБА_2 , який також весь час з дня народження проживав у цьому будинку.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 28 травня 2009 року у справі № 2-2127/09, яке набрало законної сили, шлюб між

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 розірвано. Після розірвання шлюбу сторони продовжували проживати у спірному будинку, з приводу користування яким виникали суперечки.

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до

ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання права власності на 1/2 частку недобудованого житлового будинку

АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим старший син ОСОБА_3 почав чинити позивачам перешкоди у користуванні спірним будинком.

Так, ОСОБА_3 уклав договір про надання охоронних послуг, у якому він не вказав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як осіб, які мають право на користування будинком та які зареєстровані та проживають у ньому. Охорона, відповідно, перешкоджала позивачам у доступі до будинку. Після звернення ОСОБА_1 до керівництва охорони договір про надання охоронних послуг був припинений, проте відповідач уклав інший договір з приватним охоронним агентством.

Протягом 2018 року ОСОБА_1 неодноразово зверталась до правоохоронних органів щодо неможливості потрапити до спірного будинку, конфлікту з відповідачем та сімейного насильства з боку її старшого сина. ОСОБА_3 своїми діями позбавив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права на житло, вільний вибір місця проживання, своєю неправомірною поведінкою завдає їй моральної шкоди, оскільки вона вимушена змінити місце постійного проживання та повсякденний уклад життя.

Вказували, що спірний будинок є їхнім єдиним місцем проживання.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 просили: вселити їх

у житловий будинок АДРЕСА_1 ; стягнути

з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 200 000 грн у рахунок відшкодування завданої моральної шкоди.

У березні 2019 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні недобудованим житловим будинком шляхом визнання осіб, такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позовна заява ОСОБА_4 мотивована тим, що йому належав недобудований житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 11 січня 1986 року, у якому він зареєстрований та постійно мешкає. В указаному будинку також зареєстровані його колишня дружина ОСОБА_1 та сини: ОСОБА_2

і ОСОБА_3 .

ОСОБА_4 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 з 11 серпня 1978 року до 08 червня 2009 року, проте сімейні відносини подружжя припинені у 2000 році та з цього часу вони проживають окремо, спільне господарство не ведуть.

Спірний будинок ОСОБА_4 придбав за власні кошти у стані з готовністю

11 %, із закладеним фундаментом та частково зведеними стінами. Вказує, що будинок на час придбання був непридатний для проживання, сім`я проживала у самовільній тимчасовій споруді за цією ж адресою.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 не вимагала поділу майна.

У подальшому поділ спільного майна, крім вищевказаного домоволодіння, здійснений у судовому порядку. Проте, у серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання за нею права власності

на 1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1 .

Вказує, що до 2015 року колишнє подружжя проживали на АДРЕСА_1 , проте придатного для проживання будинку не існувало. У 2015 році ОСОБА_1 із сином ОСОБА_2 добровільно виселились

з помешкання, забрали свої речі та майно, перешкод у користуванні їм ніхто не чинив. Після виселення зазначених осіб, ОСОБА_3 за власний кошт побудував новий будинок за вказаною адресою на місці існування старого фундаменту та недобудованих стін.

Реєстрація ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у будинку

АДРЕСА_1 суперечить закону, оскільки вони фактично не мешкають за адресою місцезнаходження домоволодіння, а також перешкоджає

ОСОБА_4 оформити субсидію на сплату житлово-комунальних послуг. ОСОБА_1 втратила статус члена сім`ї позивача після розірвання шлюбу,

а після виселення у 2015 році втратила статус колишнього члена сім`ї,

як і ОСОБА_2 , до співвласників будинку вони не належать, домовленості щодо проживання з ними не укладались.

На підставі викладеного ОСОБА_4 просив усунути перешкоди

у користуванні, володінні та розпорядженні недобудованим житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_1 і ОСОБА_3 такими, що втратили право користування вказаним жилим приміщенням, припинити належний їм сервітут на користування цим чужим майном.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 18 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 і ОСОБА_2 задоволено частково.

Вселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у незавершений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 25 000 грн у рахунок відшкодування завданої моральної шкоди.

У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 704,80 грн у рахунок відшкодування сплаченого судового збору за подання позову про вселення, а також стягнуто 352,40 грн у рахунок відшкодування сплаченого судового збору за подання позову про відшкодування моральної шкоди, а всього стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1 057,20 грн на відшкодування сплаченого судового збору.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 704,80 грн у рахунок відшкодування сплаченого судового збору за подання позову про вселення.

Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що судовими рішення в інших справах, які набрали законної сили, встановлено, що ОСОБА_4 та

ОСОБА_1 не ведуть спільного господарства з 2000 року, проте продовжують мешкати в одному житловому будинку

АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 і ОСОБА_2 мають право користуватися спірним будинком, проте їм чиняться перешкоди саме з боку ОСОБА_3 у користуванні цим будинком, тому їхні права підлягають захисту шляхом вселення у незавершений будівництвом будинок.

ОСОБА_3 завдав ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 25 000 грн.

ОСОБА_4 не довів належними та допустимими доказами заявлені ним вимоги, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин частини другої статті 405 ЦК України та визнання ОСОБА_1

і ОСОБА_2 такими, що втратили право користування жилим будинком

АДРЕСА_1 , оскільки їхня відсутність у цьому будинку зумовлена поважними причинами, а саме перешкодами, які створювались їм з боку ОСОБА_3 , тобто викликана поважними причинами.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 01 липня 2020 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди та судового збору на суму 253,40 грн, ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог та зазначеного судового збору.

В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 528,60 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у матеріалах справи відсутні докази спричинення ОСОБА_1 моральної шкоди, тому

в задоволенні цієї вимоги необхідно відмовити, відповідно, відсутні підстави для стягнення з ОСОБА_3 судового збору за розгляд вказаної позовної вимоги.

У решті апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції,

а також зазначив, що тривалість проживання сторін на АДРЕСА_1 з 1986 року свідчить про наявність приміщення, придатного для проживання, навіть за умови знесення тимчасової будівлі як основного місця проживання та режиму спірної споруди як незавершеного будівництва.

Разом з тим, рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя

від 03 березня 2020 року у справі № 336/4781/18, яке набрало законної сили, визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1 , а також встановлено, що будівництво цього будинку відбувалось останньою та ОСОБА_4 під час зареєстрованого шлюбу до 1995 року, допоміжних споруд - до 2006 року.

Зібраними у справі доказами підтверджено обставини щодо: законності вселення та проживання ОСОБА_1 з 1988 року та ОСОБА_2

з 1988 року до жовтня 2018 року у спірному будинку; вчинення останнім перешкод у користуванні житлом за вказаною адресою саме ОСОБА_3 ; відсутність позивачів з жовтня 2018 року у будинку АДРЕСА_1 з поважних причин; недоведеність ОСОБА_4 добровільного виїзду ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з указаного будинку

з 2015 року.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просив скасувати рішення суду першої інстанції повністю та постанову апеляційного суду в частині залишення без змін рішення місцевого суду, ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , а також про задоволення позову ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 посилається на пункт 1 частини другої

Касаційна скарга ОСОБА_4 також мотивована тим, що у 1986 році житлового будинку на АДРЕСА_1 не існувало, сторони по справі фактично вселилися у літню кухню за вказаною адресою, яка у подальшому була зруйнована, біля якої побудовано новий будинок. Суди не усунули перешкоди у користуванні конкретним майном, а надали ОСОБА_1 і ОСОБА_2 право користування іншим майном - незавершеним будівництвом житловим будинком, щодо якого вони не мають жодних прав.

Суди дійшли помилкового висновку про перешкоджання ОСОБА_1

і ОСОБА_2 у проживанні на АДРЕСА_1 , оскільки вони самі у 2015 році залишили літню кухню за вказаною адресою. Позивачі навмисне та штучно зверталися до правоохоронних органів, тому ці звернення не можуть підтверджувати їхні вимоги.

Висновки судів не ґрунтуються на встановлених обставинах та поданих доказах. Суди не дослідили належним чином всі зібрані у справі докази. Також суди безпідставно залишили поза увагою показання свідків, які спростовували первісні позовні вимоги. ОСОБА_3 за власний кошт побудував новий будинок на АДРЕСА_1 ,

а ОСОБА_1 і ОСОБА_2 безпідставно намагаються вселитися у це житло. Суди не мали право вселяти позивачів у недобудоване житло.

Крім того, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 пред`явили позов не до власника, забудовника чи користувача земельної ділянки, а до такого ж члена сім`ї, як і вони. ОСОБА_3 є членом сім`ї ОСОБА_4 , а позивачі - колишніми членами сім`ї останнього. ОСОБА_3 не має права вселяти чи виселяти інших осіб у неналежне йому приміщення.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просив скасувати рішення суду першої інстанції повністю та постанову апеляційного суду в частині залишення без змін рішення місцевого суду, ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , а також про задоволення позову ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на пункт 1 частини другої

статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу оскарження судового рішення. Зокрема, заявник у касаційній скарзі зазначає, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 200/22329/14-ц (провадження № 14-483цс19), постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 302/824/16-ц (провадження

№ 61-14064св19), від 18 лютого 2020 року у справі № 2-1885/2011 (провадження № 61-10167св18), від 04 березня 2020 року у справі

№ 127/15530/17 (провадження № 61-48805св18); від 06 квітня 2020 року

у справі № 638/4159/17 (провадження № 61-44685св18), від 17 квітня

2020 року у справі № 2-7438/09 (провадження № 61-18815св19).

Касаційна скарга ОСОБА_3 також мотивована тим, що суди неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, внаслідок неправильної оцінки наданих сторонами доказів, висновки судів не відповідають обставинам справи і наданим доказам.

Реєстрація ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у літній кухні на АДРЕСА_1 не дає їм права користуватися всім майном, яке знаходиться за вказаною адреою, зокрема недобувним ОСОБА_3 будинком. Право позивачів відновити у тому вигляді, в якому воно існувало, неможливо, оскільки літня кухня, на яку вони мали право користування, припинила своє існування після їхнього виселення з цього житла. Під час судового розгляду не було встановлено право позивачів на користування об`єктом незавершеного самочинного будівництва.

Звернення ОСОБА_1 до правоохоронних органів є штучним створенням доказів. Суди безпідставно посилалися на рішення у справі № 336/8963/15-ц.

Житловий будинок, який є предметом спору у цій справі, у технічному паспорті за 29 травня 2015 року не зазначений як об`єктивно існуючий, що спростовує твердження судів про його побудову у 1995 року. У позивачів відсутні законні підстави вселення у незавершений об`єкт нерухомого майна через те, що вони ніколи в ньому не проживали, право користування ним не набували.

ОСОБА_3 розпочав будівництво житла з дозволу забудовника за власний кошт для себе, для малолітнього сина та для батька. У інших осіб на початок його будівництва не існувало законного права претендувати на створюване майно, оскільки всі процесуальні строки для подання позовів щодо цього майна закінчилися, тим більш це було створення іншого, нового майна.

Апеляційний суд безпідставно послався у постанові на висновок експерта

від 10 липня 2018 року, оскільки цим висновком не підтверджено будівництво спірного будинку у 1995 році.

ОСОБА_3 не є власником знесених чи наявних будівель на

АДРЕСА_1 та не проживав з позивачами

у недобудованій споруді, тому він є неналежним відповідачем у цій справі.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 подали до суду відзиви на касаційні скарги

ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , в яких просили оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.

Вказували, що судами вірно встановлено фактичні обставини справи на підставі зібраних у справі докази, які узгоджуються між собою, які були досліджені у сукупності та яким була надана належна оцінка. Безпідставними є посилання ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на те, що спірний будинок є об`єктом самочинного будівництва, оскільки будинок хоча і не прийнятий

в експлуатацію, проте побудований на земельній ділянці, наданій для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 .

Також правильними є посилання судів на висновки експерта від 10 липня 2018 року, оскільки ним встановлено обставини, що стосуються спірного об`єкта нерухомості. Разом з тим, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 не зверталися до суду з клопотанням про призначення повторної чи іншої експертизи. Будинок на АДРЕСА_1 є єдиним місцем проживання позивачів, іншого житла у власності чи користуванні вони не мають.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційні скарги ОСОБА_3 і ОСОБА_4 подані до Верховного Суду

20 липня 2020 року.

Ухвалами Верховного Суду від 30 липня 2020 року та 14 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 перебували

у зареєстрованому шлюбі з 11 серпня 1978 року, який розірвано рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 28 травня 2009 року

у справі № 2-2127/09, яке набрало законної сили, під час якого у них народилися: ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 та ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 .

Рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 28 травня 2009 року у справі № 2-2127/09 встановлено, що сумісного господарства ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не ведуть протягом 9 років.

Під час шлюбу 11 січня 1986 року ОСОБА_4 придбав недобудований жилий будинок на АДРЕСА_1 (з готовністю 11 %). Відповідно до договору купівлі продажу від 11 січня 1986 року недобудований жилий будинок за вищевказаною адресою належав продавцю на підставі договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва жилого будинку на праві особистої власності, виданого Запорізьким міськкомунгоспом 29 травня 1959 року, посвідченого Запорізькою державною нотаріальною конторою 02 червня 1959 року. У договорі купівлі-продажу зазначено, що ОСОБА_4 повинен закінчити будівництво до 01 серпня 1988 року.

За даними будинкової книги ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 були зареєстровані за місцем проживання на

АДРЕСА_1 з 29 січня 1986 року, а ОСОБА_2 з дня народження

у 1988 році.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 26 липня 2017 року у цивільній справі № 336/8963/15-ц, яке набрало законної сили, поділено спільне сумісне майно подружжя та визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_4 право спільної часткової власності (по 1/2 частці за кожним з них) на земельну ділянку площею 0,15 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку на

АДРЕСА_2 , на земельну ділянку площею 0,15 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку на АДРЕСА_3 та автомобіль ЗИЛ 5301.

Вказаним рішенням у справі № 336/8963/15-ц встановлено, що сторони сумісного господарства не ведуть протягом 9 років, тобто з 2000 року. Також встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 фактично проживають за однією адресою, в одному житловому будинку.

На замовлення ОСОБА_3 10 вересня 2018 виготовлено технічний паспорт (інвентаризаційна справа № 1185) на житловий будинок на АДРЕСА_1 , відповідно до якого: житловий будинок, мансарда, прибудова, тераса, погріб, зливна яма побудовані у 2016 році; гараж, вбиральня, душ - у 2017 році; ворота, паркан, замощення - у 2018 році,

а водопровід - у 1980 році.

Листом Шевченківського відділення поліції Дніпровського відділу поліції Головного управління національної поліції в Запорізькій області

від 15 жовтня 2018 року підтверджено, що ОСОБА_1 зверталась до правоохоронних органів, зокрема: 10 жовтня 2018 року із заявою, в якій вказувала, що вона не може потрапити до будинку на

АДРЕСА_1 ; 06 липня 2018 року та 09 жовтня 2018 року із заявами

з приводу конфлікту з сином ОСОБА_5 ; 18 серпня 2018 року із заявами з приводу сімейного насильства зі сторони сина ОСОБА_3

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 проживали у будинку на

АДРЕСА_1 включно до липня 2017 року.

Суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 мають право користування будинком на АДРЕСА_1 ,але їм чиняться перешкоди з боку ОСОБА_2 у користуванні цим будинком.

Зареєстрований власник домоволодіння на

АДРЕСА_1 ОСОБА_4 фактично у ньому не мешкає та перешкод

у користуванні ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не вчиняє. Крім того, ОСОБА_4 вказував, зокрема у письмових поясненнях, що фактично він передав сину ОСОБА_3 право управління будинком. ОСОБА_3 суду пояснив, що його батько ( ОСОБА_4 ) бажає переоформити на нього будинок під умовою його довічного догляду. ОСОБА_3 також вказував, що він є власником новозбудованого майна, оскільки ним вкладались особисті кошти на будівництво.

Суди встановили, що ОСОБА_3 одноособово користується будинком на АДРЕСА_1 .

Рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 03 березня 2020 року у справі № 336/4781/18, яке набрало законної сили, визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1 .

Рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 03 березня 2020 року у справі № 336/4781/18 встановлено, що відповідно до висновку будівельно-технічної експертизи від 10 липня 2018 року ступінь готовності житлового будинку АДРЕСА_1 складає

96,75 %, технічний стан будівлі не загрожує безпечній експлуатації приміщень.

Також цим рішення встановлено, що будівництво вищевказаного будинку відбувалось ОСОБА_1 і ОСОБА_4 під час їхнього зареєстрованого шлюбу до 1995 року, допоміжних споруд - до 2006 року.

Згідно з висновком будівельно-технічної експертизи від 10 липня 2018 року спірний будинок оснащено комунікаціями, в ньому є повністю облаштовані для проживання приміщення. Також експертизою встановлено наявність ознак фізичного зносу будівлі, величина якого не перевищує 20 %.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується

з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суди виходили з того, що судовими рішення в інших справах, які набрали законної сили, встановлено, що

ОСОБА_4 та ОСОБА_1 не ведуть спільного господарства з 2000 року, проте продовжують мешкати в одному житловому будинку

ОСОБА_3 завдав ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 25 000 грн.

і ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 , оскільки їхня відсутність у цьому будинку зумовлена поважними причинами, а саме перешкодами, які створювались їм з боку ОСОБА_3 , тобто викликана поважними причинами.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди та відмовляючи у задоволенні вказаних вимог, апеляційний суд виходив з того, що у матеріалах справи відсутні докази спричинення ОСОБА_1 моральної шкоди, тому

в задоволенні цієї вимоги необхідно відмовити.

Апеляційний суд також зазначив, що тривалість проживання сторін на АДРЕСА_1 з 1986 року свідчить про наявність приміщення, придатного для проживання, навіть за умови знесення тимчасової будівлі як основного місця проживання та режиму спірної споруди як незавершеного будівництва. Зібраними у справі доказами підтверджено обставини щодо: законності вселення та проживання

ОСОБА_1 з 1988 року та ОСОБА_2 з 1988 року до жовтня 2018 року

у спірному будинку; вчинення останнім перешкод у користуванні житлом

у вказаній адресі саме ОСОБА_3 ; відсутність позивачів з жовтня

2018 року у будинку АДРЕСА_1 з поважних причин; недоведеність ОСОБА_4 добровільного виїзду ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з указаного будинку з 2015 року.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів в частині вирішення первісних позовних вимог та висновками апеляційного суду

в частині вирішення зустрічних позовних вимог.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном. Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження

№ 14-391цс19).

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

У частині четвертій статті 9 ЖК Української РСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 31 березня

2021 року у справі № 552/2998/17 (провадження № 61-8209св19).

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

Частиною другою статті 64 ЖК Української РСР також передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК Української РСР).

Частиною четвертою статті 156 ЖК Української РСР певною мірою врегульовано правовідносини власника житла з колишніми членами його сім`ї, зокрема визначено, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі

№ 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Встановивши, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 набули рівних з іншими членами їхньої сім`ї прав користування спірним будинком та не втратили право на користування цим будинком у встановленому законом порядку,

а ОСОБА_3 створюються перешкоди у користуванні спірним майном, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для вселення позивачів до спірного будинку.

Встановивши, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 тривалий час на законних підставах зареєстровані у спірному будинку, не втрачали інтересу до будинку, оскільки вважають його постійним житлом, мають намір проживати у ньому, а їхня відсутність у цьому будинку зумовлена поважними причинами, а саме перешкодами, які створювались їм з боку ОСОБА_3 , тобто викликана поважними причинами, суди дійшли правильного висновку, що ОСОБА_4 не довів належними та допустимими доказами заявлені ним вимоги, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин частини другої статті 405 ЦК України та визнання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Безпідставним є посилання ОСОБА_4 у касаційній скарзі на

пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки за результатом касаційного перегляду не підтвердилися обставини, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги ОСОБА_4 , що суди не усунули перешкоди у користуванні конкретним майном, а надали

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 право користування іншим майном - незавершеним будівництвом житловим будинком, щодо якого вони не мають жодних прав, оскільки рішенням зібраними у справі доказами підтверджено право ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користування спірним майном.

Доводи касаційних скарг ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ніхто не перешкоджав у проживанні на

АДРЕСА_1 , вони самі добровільно у 2015 році залишили житло за вказаною адресою, а позивачі навмисне та штучно зверталися до правоохоронних органів, не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджені належними та допустимими доказами, спростовані встановленими судами обставинами, зверненнями позивачів до правоохоронних органів, показаннями свідків тощо, а також судовими рішеннями в інших справах, які набрали законної сили.

Помилковими є доводи касаційних скарг ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , що висновки судів не ґрунтуються на встановлених обставинах та поданих доказах, а суди не дослідили належним чином всі зібрані у справі докази, оскільки рішення суду першої інстанції у нескасованій частині та постанова апеляційного суду прийнята на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі ОСОБА_4 , що ОСОБА_3 за власний кошт побудував новий будинок на

АДРЕСА_1 , а ОСОБА_1 і ОСОБА_2 незаконно намагаються вселитися у це житло, оскільки вказані обставини були предметом дослідженнями судами та не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій.

Не заслуговують на увагу доводи касаційних скарг ОСОБА_4 та

ОСОБА_3 , що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 помилково пред`явили позов не до власника, забудовника чи користувача земельної ділянки, а до такого ж члена сім`ї, як і вони - ОСОБА_3 , та, крім того, не зазначили відповідачем власника будинку, оскільки саме відповідач чинить позивачам перешкоди

у користуванні спірним майном, заперечує їхнє право на користування спірним будинком, вважає себе законним власником зазначеного будинку,

а ОСОБА_4 у своїх поясненнях вказував, що не проживає у цьому будинку та бажає оформити право власності на нього на ОСОБА_3 . Разом з тим, ОСОБА_4 скористався своїм правом на захист порушеного права та позов до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі ОСОБА_3 на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені

№ 61-14064св19), від 18 лютого 2020 року у справі № 2-1885/2011 (провадження № 61-10167св18), від 04 березня 2020 року у справі

№ 127/15530/17 (провадження № 61-48805св18); від 06 квітня 2020 року

у справі № 638/4159/17 (провадження № 61-44685св18), від 17 квітня

2020 року у справі № 2-7438/09 (провадження № 61-18815св19), оскільки висновки судів у цій справі не суперечать висновкам касаційного суду, на які містяться вказівки у касаційній скарзі.

Також правовідносини у зазначених як приклади справах та у справі, яка переглядається, не є подібними.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли

з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Так, у справі № 200/22329/14-ц фізична особа звернулася до фізичних осіб, третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю, з позовом про стягнення грошових коштів за порушення виконання договірних зобов`язань. Зустрічними позовними вимогами фізичних осіб до товариство з обмеженою відповідальністю у зазначені справі є визнання права власності на об`єкти незавершеного будівництва відповідно до договорів про пайову участь

у фінансуванні будівництва багатоквартирного житлового будинку.

У справі № 302/824/16-ц фізична особа звернулася до фізичної особи, третя особа - Управління державної архітектурно-будівельної інспекції

у Закарпатській області, з позовом, в якому просила визнати права власності на 1/2 частину нерухомого майна, як спільної сумісної власності подружжя.

Предметом вимог фізичної особи до органу місцевого самоврядування

у справі № 2-1885/2011 є визнання права власності на об`єкт нерухомості - будівлю магазину, розташовану на орендованій земельній ділянці.

Разом з тим, у справі № 127/15530/17 фізична особа звернулася до суду

з позовом до Департаменту архітектурно-будівельного контролю та фізичної особи з позовом про визнання права власності на самочинно збудований будинок.

Звертаючись до суду з позовом до фізичних осіб, третя особа - орган місцевого самоврядування, у справі № 638/4159/17, фізична особа просила визнати за нею право власності на прибудову до житлового будинку.

У справі № 2-7438/09 фізична особа звернулася до органу місцевого самоврядування з позовом, в якому просила визнати право власності на самочинне будівництво.

Таким чином, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини

у справах № 200/22329/14-ц, № 302/824/16-ц, № 2-1885/2011, № 127/15530/17, № 638/4159/17, № 2-7438/09 та у цій справі є відмінними.

Доводи касаційної скарги, що ОСОБА_3 розпочав будівництво житла на АДРЕСА_1 з дозволу забудовника за власний кошт для себе, для малолітнього сина та для батька, а у інших осіб на початок його будівництва не існувало законного права претендувати на створюване майно, не заслуговують на увагу, оскільки судовим рішенням у справі

№ 336/4781/18, яке набрало законної сили, встановлено, що відповідно до технічного паспорту, виготовленого станом на 23 березня 2016 року, будівництво спірного будинку відбувалось до 1995 року, допоміжних

споруд - до 2006 року. У зазначеній справі також встановлено, що будівництво будинку на АДРЕСА_1 здійснювалося ОСОБА_1 і ОСОБА_4 як подружжям за їхні спільні кошти.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги ОСОБА_3 , що суди безпідставно посилалися на рішення у справі № 336/8963/15-ц, оскільки вказаним рішенням, яке набрало законної сили встановлено обставини, щодо осіб, які беруть участь у цій справі. Разом з тим, відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці,

є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

З урахуванням викладеного, твердження ОСОБА_3 про те, що він не

є власником спірного недобудованого будинку, з метою обґрунтування доводів касаційної скарги щодо неналежного відповідача у цій справі, та твердження цієї ж особи про те, що саме він побудував зазначений будинок і лише він має на нього право, з метою обґрунтованості доводів касаційної скарги про відсутність у ОСОБА_1 і ОСОБА_2 права на користування цим майном, не узгоджується із засадами розумності, добросовісності та справедливості, визначеними статтею 3 ЦК України.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява

№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції в нескасованій частині та постанови апеляційного суду, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції у нескасованій частині ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційних скарг без задоволення, а судових рішень у зазначеній частині без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтям и 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 18 грудня

2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 01 липня

2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, а також зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про усунення перешкод

у користуванні та розпорядженні недобудованим житловим будинком шляхом визнання осіб, такими, що втратили право користування житловим приміщенням, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук