Постанова

Іменем України

09 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 336/8109/18

провадження № 61-4359св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Акціонерне товариство «Райффайзен Банк»,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета

спору: приватний виконавець виконавчого округу Запорізької області

Сколибог Олександр Сергійович, Державне підприємство «Сетам»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30 липня 2020 року у складі судді Дацюк О. І. та постанову Запорізького апеляційного суду від 24 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Гончар М. С., Маловічко С. В., Подліянової Г. С.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, надалі уточненим, до ОСОБА_2 , Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», після зміни назви - Акціонерне товариство «Райффайзен Банк» (далі - АТ «Райффайзен Банк»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний виконавець виконавчого округу Запорізької області Сколибог О. С. (далі - приватний виконавець Сколибог О. С.), Державне підприємство «Сетам» (далі - ДП «Сетам»), про визнання права власності та скасування арешту.

На обґрунтування позову посилався на те, що він з ОСОБА_2 з 30 вересня 1989 року до 14 травня 2018 року перебував у зареєстрованому шлюбі. За час шлюбу вони за спільні кошти побудували нежитлову будівлю - торговельний павільйон літ. «А», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , проте право власності на зазначену споруду зареєстроване лише за ОСОБА_2 . Відповідно до договору іпотеки від 18 березня 2008 року ОСОБА_2 передала вказану будівлю в іпотеку Публічному акціонерному товариству «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є АТ «Райффайзен Банк», за згодою позивача. Згодом він дізнався, що на спірне майно звернуто стягнення.

З урахуванням наведеного просив визнати за ним право власності на 1/2 частини нежитлової будівлі - торговельного павільйону літ. «А», площею 98,3 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , зняти арешт з 1/2 частини зазначеної будівлі, накладений постановою про арешт майна боржника від 22 жовтня 2018 року та постановою про опис та арешт майна боржника від 01 листопада 2018 року, винесених приватним виконавцем Сколибогом О. С. у виконавчому провадженні № 57483375.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30 липня 2020 року позов залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не надав доказів на підтвердження того, з якого саме часу та за чиї кошти збудований спірний павільйон, не надав документів на підтвердження того, що на час звернення до суду з позовом та на час розгляду справи судом спірне майно належить на праві власності ОСОБА_2 . Щодо вимог про скасування арешту майна, то постановою приватного виконавця Сколибога О. С. від 19 грудня 2019 року чинність арешту, накладеного постановою про арешт майна від 22 жовтня 2018 року та постановою від 01 листопада 2018 року про опис та арешт майна, припинено, тому предмет спору в цій частині відсутній.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 24 лютого 2021 року рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30 липня 2020 року в частині відмови у визнанні за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини спірної нежитлової будівлі змінено, викладено мотивувальну частину в новій редакції.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Запорізької області від 02 серпня 2018 року, в рахунок погашення заборгованості у сумі 73 732,92 дол. США, що в еквіваленті становить 1 559 696,78 грн, звернено стягнення на предмет іпотеки - спірну нежитлову будівлю торговельного павільйону літ. «А», що належить ОСОБА_2 , шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з початковою ціною не нижче за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на час проведення виконавчих дій. Тому з 02 серпня 2018 року право власності на зазначене нежитлове приміщення (предмет іпотеки), зареєстроване за ОСОБА_2 , припинилось відповідно до пункту 8 частини першої статті 346 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Також апеляційний суд встановив, що при укладенні кредитного та іпотечного договорів між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 , предметом іпотеки за яким є спірне нерухоме майно, ОСОБА_1 надав згоду на отримання кредиту та на передачу спірного нерухомого майна в іпотеку. З урахуванням наведеного апеляційний суд зазначив, що за встановлених фактичних обставин у позивача відсутні правові підстави для визнання за ним права власності на 1/2 частини нежитлової будівлі у порядку поділу майна подружжя.

Рішення суду першої інстанції в частині вимоги про зняття арешту з майна в апеляційному порядку не оскаржувалось та судом апеляційної інстанції не переглядалось.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у визнанні за ним права власності на 1/2 частини спірної нежитлової будівліскасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував пункт 8 частини першої статті 346 ЦК України та дійшов помилкового висновку про те, що з набранням чинності рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 листопада 2017 року про звернення стягнення на предмет іпотеки право власності ОСОБА_2 на спірне майно припинилося. У матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують проведення реалізації предмета іпотеки - спірного нерухомого майна. Водночас виконавче провадження з виконання зазначеного рішення завершене, за заявою стягувача приватний виконавець виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу. Відповідно до довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 04 серпня 2020 року право власності на спірне майно зареєстровано за ОСОБА_2 . Апеляційний суд дійшов правильних висновків про те, що спірне майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, проте безпідставно відмовив у задоволенні вимог про визнання права власності на 1/2 частини спірного майна з посиланням на припинення права власності за ОСОБА_2 .

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 757/45050/15, від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17, від 07 квітня 2020 року у справі № 199/3645/17; відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема з питання застосування пункту 8 частини першої статті 346 ЦК України.

У травні 2021 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_2 просила касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на те, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що право власності на спірне майно, зареєстроване за ОСОБА_2 , припинилось відповідно до пункту 8 частини першої статті 346 ЦК України. Крім того, на цей час іпотекодержателем спірного майна є ОСОБА_1 .

У червні 2021 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому АТ «Райффайзен Банк» просило касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін

На обґрунтування відзиву посилається на те, що позивач, звертаючись до суду з цим позовом, діяв недобросовісно стосовно кредитора, мав на меті перешкодити виконанню рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2022 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзивів на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що 30 вересня 1989 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений шлюб. ОСОБА_1 змінив прізвище на « ОСОБА_1 » (т. 1, а. с.10).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 2018 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (т. 1, а. с. 11-13).

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 13 вересня 2006 року право власності на нежитлову будівлю торговельного павільйону літ. «А», розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровано за ОСОБА_2 .

Згідно з умовами договору іпотеки від 18 березня 2008 року ОСОБА_2 передала спірне нерухоме майно в іпотеку ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (т. 1, а. с. 16-20)

Постановою приватного виконавця від 22 жовтня 2018 року відкрито провадження з виконання рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 листопада 2017 року у справі № 336/5694/15-ц за позовом ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки - нежитлову будівлю торговельного павільйону (т. 1, а. с. 21-22).

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення норм статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу. Водночас зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування цієї презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібний висновок про застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною четвертою статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Отже, до складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. За спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України).

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).

Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Загальне правило щодо набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки законодавчо закріплено як можливість задовольнити свої законні вимоги за рахунок заставленого майна, що надається на підставі рішення суду. Інше може бути встановлено законом або договором.

Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотека є окремим видом застави нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Згідно зі статтею 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Згідно зі статтею 589 ЦК України у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку з пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Частинами першою та другою статті 560 ЦК України встановлено, що звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов`язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, статтею 346 ЦК України однією з підстав припинення права власності визначено звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника.

Отже, всилу застави обтяжувач має право ініціювати звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в судовому порядку, посилаючись на обставини щодо невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, або в позасудовому порядку, внаслідок чого право власності заставодавця на майно може бути припинено в порядку, встановленому Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Проте факт припинення права власності з підстав, передбачених пунктом 8 частини першої статті 346 ЦК України, законодавець пов`язує не з наявністю рішення суду про звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника, а саме із завершальною стадією, укладення відповідного правочину на підставі реалізації такого майна у зв?язку із зверненням стягнення на майно за зобов`язаннями власника.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 311/491/18 (провадження № 61-4637св19).

З урахуванням наведеного Верховний Суд констатує, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах, - пункт 8 частини першої статті 346 ЦК України.

Зокрема, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що з набранням законної сили рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 листопада 2017 року у справі № 336/5694/15-ц за позовом ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки право власності на спірне нерухоме майно ОСОБА_2 припинилось відповідно до пункту 8 частини першої статті 346 ЦК України. Суд не врахував, що у матеріалах справи відсутні докази щодо реалізації спірного майна, а відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно спірний павільйон зареєстрований за ОСОБА_2 .

Відповідно частково заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні позову з огляду на те, що ОСОБА_2 не є власником спірного майна на час пред`явлення позову, є помилковим.

Водночас апеляційний суд, зважаючи на мотиви відмови судом першої інстанції у позові, мав підстави для зміни рішення суду першої інстанції з огляду на таке.

Так, відмовляючи у задоволенні позову про визнання права власності на 1/2 частини спірного майна, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав доказів на підтвердження того, з якого саме часу та за чиї кошти збудований спірний павільйон, не надав документів на підтвердження того, що на час звернення до суду з позовом та на час розгляду справи судом спірне майно належить на праві власності ОСОБА_2 .

Цей висновок є необґрунтованим, оскільки суд дійшов його внаслідок неправильного застосування статті 60 СК України, яка передбачає презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте у період шлюбу.

Отже, суд апеляційної інстанції обґрунтовано непогодився із зазначеним висновком суду першої інстанції у зв`язку з чим мав під стави для зміни рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Водночас суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував наявності інших підстав для відмови у позові про визнання права власності на частину спірного майна.

У справі встановлено, що при укладенні кредитного та іпотечного договорів між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 , предметом іпотеки за якими є спірне нерухоме майно, право власності на яке зареєстровано за ОСОБА_2 , позивач додавав до цих договорів заяви (т. 1, а. с. 189-191), у яких зазначав таке:

- «я, ОСОБА_1 , даю згоду на отримання кредиту в ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» моєю дружиною ОСОБА_2 у розмірі 91 000,00 дол. США і не заперечую проти надання в залог такого майна - нежитлової будівлі торговельного павільйону за адресою: АДРЕСА_2 » (т. 1, а. с. 189);

- «я, ОСОБА_1 , даю згоду на отримання кредиту моєю дружиною ОСОБА_2 у ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» на умовах на її власний розсуд та на передачу за цим кредитом в іпотеку моєю дружиною ОСОБА_2 придбаної нами у зареєстрованому шлюбі нежитлової будівлі торговельного павільйону літ. «А», загальною площею 98,3 кв. м, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_2 , на умовах та за оцінкою на її власний розсуд» (т. 1, а. с. 190);

- «я, ОСОБА_1 , ознайомлений і згоден, що у випадку невиконання договорів кредиту або застави, банк має право звернути стягнення та реалізувати майно, передане в заставу, цією заявою я також засвідчую, ознайомлений зі змістом цієї заяви, договорів кредиту, застави, що були укладені моєю дружиною, що ці угоди укладаються в інтересах сім`ї і я даю згоду своїй дружині на укладення додаткових угод до договорів на умовах на її власний розсуд» (т. 1, а. с. 191).

Відповідно до частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Верховний Суд зауважує, що вирішуючи спір та оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи вимога на захист цивільного права відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

За характером заявленої вимоги про визнання права власності на 1/2 частини нежитлової будівлі - торговельного павільйону літ. «А», площею 98,3 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , вона може бути задоволена за умови наявності спору між співвласниками майна: позивачем ОСОБА_1 та відповідачкою ОСОБА_2 .

Проте спір за цією вимогою між зазначеними сторонами по суті відсутній, а тому саме з цієї підстави позов у вказаній частині не підлягає задоволенню.

З огляду на зазначене Верховний Суд відхиляє посилання заявника, як на підставу касаційного оскарження,на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17; Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17; Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 757/45050/15, від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17, від 07 квітня 2020 року у справі № 199/3645/17, оскільки вони стосуються презумпції спільної сумісної власності подружжя.

Щодо зазначеної заявником підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, то вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).

Заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема з питання застосування пункту 8 частини першої статті 346 ЦК України.

Верховний Суд вже констатував, що висновок з питання застосування пункту 8 частини першої статті 346 ЦК України викладений у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 311/491/18 (провадження № 61-4637св19).

Відповідно до цього висновку факт припинення права власності з підстав, передбачених пунктом 8 частини першої статті 346 ЦК України, законодавець пов`язує не з наявністю рішення суду про звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника, а саме із завершальною стадією, укладення відповідного правочину на підставі реалізації такого майна у зв?язку із зверненням стягнення на майно за зобов`язаннями власника.

З урахуванням указаного висновку є підстави для зміни оскаржуваного судового рішення.

Водночас Верховний Суд погоджується з доводами відзивів на касаційну скаргу, проте лише в частині тверджень про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Отже, з урахуванням наведеного постанова суду апеляційної інстанції підлягає зміні у мотивувальній частині, з урахуванням висновків, викладених у цій постанові.

У решті рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30 липня 2020 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 24 лютого 2021 року підлягають залишенню без змін.

Судові рішення в частині вирішення вимоги про зняття арешту з майна не є предметом касаційного оскарження.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

З урахуванням наведених вище мотивів Верховний Суд вважає за необхідне постанову Запорізького апеляційного суду від 24 лютого 2021 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду вимоги заявника по суті не задовольняються, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 411 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 24 лютого 2021 року змінити у мотивувальній частині, виклавши її у редакції цієї постанови щодо підстав відмови у задоволенні позову.

У решті рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30 липня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 24 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко