Постанова
Іменем України
23 листопада 2022 року
місто Київ
справа № 337/5378/19
провадження № 61-4170св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
треті особи: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради, Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Хортицького районного суду
м. Запріжжя у складі судді Котляр А. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 лютого 2022 року у складі колегії суддів:
Гончар М. С., Кухаря С. В., Маловічко С. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , треті особи: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради, Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом вселення, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселення, відшкодування моральної шкоди.
Позов обґрунтовував тим, що він з 1996 року до листопада 2011 року був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 .
Вироком Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 10 жовтня
2007 року його засуджено за частиною першою статті 321, частиною другою статті 311, частинами третіми статей 307, 304, частиною другою статті 122, частиною другою статті 121 КК України до 10 років позбавлення волі. З 2005 року по 2015 рік він перебував у місцях позбавлення волі.
Заочним рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя
від 28 жовтня 2011 року його визнано таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 27 лютого
2012 року за ОСОБА_7 визнано право користування спірною квартирою.
02 липня 2012 року ОСОБА_7 отримав свідоцтво про право власності на спірну квартиру, а 17 вересня 2012 року відчужив її ОСОБА_6 .
Ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 червня
2013 року скасовано заочне рішення Хортицького районного суду
м. Запоріжжя від 28 жовтня 2011 року про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Надалі, визнано недійсними та скасовано розпорядження про приватизацію ОСОБА_7 квартири
АДРЕСА_1 та свідоцтво про право власності на зазначену квартиру, а також визнано недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири та визнано за ним
( ОСОБА_1 ) право користування зазначеною квартирою. Однак, відповідачі не допускають його до житла, відмовляються надати ключі від квартири чим створюють перешкоди у користуванні зазначеним майном, що завдає йому глибоких моральних страждань.
У зв`язку з визнанням недійсним договору купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_1 , вони втратили право користування зазначеним житловим приміщенням, а тому підлягають виселенню.
Посилаючись на наведене, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_8 просив: 1) вселити його до квартири АДРЕСА_1 ; 2) зобов`язати Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради зареєструвати позивача у зазначеній квартирі; 3) визнати ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , виселити їх із зазначеної квартири та зняти з реєстрації; 4) стягнути з відповідачів солідарно на відшкодування моральної шкоди 200 000,00 грн.
Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Хортицького районного суду районного суду м. Запоріжжя
від 26 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 09 лютого 2022 року, позов ОСОБА_8 задоволено частково.
Вселено ОСОБА_1 до квартири
АДРЕСА_1 .
Виселено ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що оскільки право ОСОБА_1 на користування квартирою поновлено, зокрема квартира АДРЕСА_1 повернута у власність територіальної громади, а рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 28 жовтня 2011 року про визнання позивача таким, що втратив право користування квартирою скасовано, але відповідачі не визнають його право на користування спірною квартирою, порушене право позивача підлягає судовому захисту шляхом вселення його у спірну квартиру.
Зважаючи на те, що договір купівлі-продажу квартири від 17 вересня
2012 року, на підставі якого ОСОБА_6 набула право власності на житло, визнаний недійсним, відсутні правові підстави для збереження за відповідачами права користування спірною квартирою.
Суд першої інстанції відхилив посилання відповідачів на відсутність у них іншого житла, оскільки згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідачу ОСОБА_3 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_2 .
Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи
У травні 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_6 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 лютого 2022 року, в якій вона просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити у справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається напункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неврахування судами висновків щодо необхідності урахування при вирішенні спорів про виселення особи з житлового приміщення принципу пропорційності, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 31 жовтня 2018 року № 753/12729/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц,
у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року № 717/1111/16-ц,
від 15 серпня 2018 року у справі № 381/423/16-ц, від 23 вересня 2019 року у справі № 329/398/18, 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18,
від 19 березня 2020 року у справі № 2-5858/11, від 26 січня 2022 року
у справі № 725/356/21-ц.
Зокрема вказувала на те, що суди попередніх інстанцій не врахували, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції та є необхідним у демократичному суспільстві, та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_8 про виселення відповідачів, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність у ОСОБА_3 у власності іншого житла. Апеляційний суд належно не перевірив викладені у апеляційній скарзі доводи ОСОБА_6 про помилковість зазначеного висновку суду першої інстанції, не дослідив надані нею докази на спростування зазначених обставин, зокрема надані нею докази на підтвердження того, що інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованої Департаментом надання адміністративних послуг та розвитку підприємництва Запорізької міської ради, згідно з якою відповідач ОСОБА_3 не має іншого житла, яке належить йому на праві власності.
Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2021 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано із суду першої інстанції матеріали справи.
У червні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Органу опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Хортицькому району, у якому він просив касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити, рішення Хортицького районного суду
Запорізького апеляційного суду м. Запоріжжя від 26 липня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 09 лютого 2022 року скасувати в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_8 про виселення малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_5 , ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволення позову.
Відзив обґрунтовано тим, що суди попередніх інстанцій помилково виходили з того, що ОСОБА_3 на праві власності належить квартира АДРЕСА_2 , оскільки згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно
від 14 лютого 2022 року зазначена квартира належить ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків (далі - РНОКПП) - НОМЕР_1 , тоді як відповідач у справі ОСОБА_3 має інший РНОКПП - НОМЕР_2 .
Задовольняючи вимоги ОСОБА_1 про виселення відповідачів із спірної квартири, суди попередніх інстанцій не врахували, що втрата житла є крайньою формою втручання у право особи на житло, а тому дійшли помилкового висновку про виселення малолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_5 , які тривалий час проживають з батьками у спірній квартирі, та не мають іншого житла.
У серпні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , який колегія суддів не бере до уваги при вирішенні касаційної скарги, оскільки у порушення частини першої статті 14 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», частини першої статті 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статті 9 ЦПК України його викладено не державною мовою.
Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 з 15 грудня 1996 року до 17 листопада 2011 року був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 . Разом з ним проживала та була зареєстрована, з 30 жовтня 1993 року до 03 квітня 2012 року, його дружина ОСОБА_9 .
Вироком Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 10 жовтня
2007 року ОСОБА_1 засуджено за частиною першою статті 321, частиною другою статті 311, частинами третіми статей 307, 304, частиною другою статті 122, частиною другою статті 121 КК України до 10 років позбавлення волі.
Заочним рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя
від 28 жовтня 2011 року (справа № 2-2176/2011) позов ОСОБА_9 , яка діяла в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_10 , до ОСОБА_1 про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням задоволено.
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 27 лютого
2012 року (справа № 0825/485/2012) позов ОСОБА_7 до ОСОБА_9 про визнання права користування житловим приміщенням задоволено.
Визнано ОСОБА_7 членом сім`ї ОСОБА_9 , та визнано за ним право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Розпорядженням заступника голови районної адміністрації від 02 липня 2012 року № 486р на підставі заяви ОСОБА_7 , передано у приватну власність ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 .
02 липня 2012 року видано свідоцтво про право на житло № НОМЕР_3 на ім`я ОСОБА_7 на квартиру
АДРЕСА_3 .
17 вересня 2012 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 укладений договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Ніколаєвською Л. Б. (далі - приватний нотаріус Ніколаєвська Л. Б.).
Ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 04 червня
2013 року скасовано заочне рішення Хортицького районного суду
м. Запоріжжя від 28 жовтня 2011 року про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 12 червня
2013 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_9 до
ОСОБА_1 про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 07 серпня 2014 року рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 27 лютого
2012 року, яким визнано право користування квартирою АДРЕСА_1 за ОСОБА_7 скасовано, ухвалено нове судове рішення по відмову в задоволенні позову ОСОБА_7 .
Згідно з відомостями Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, в квартирі
АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_5 .
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 18 квітня
2016 року у справі № 337/3659/15-ц позов ОСОБА_1 про визнання приватизації недійсною, визнання недійсним та скасування розпорядження про приватизацію, визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, скасування державної реєстрації права власності, визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, зобов`язання зняти їх з реєстраційного обліку, виселення, зобов`язання повернути квартиру, поновлення та визнання права користування квартирою, вселення та реєстрацію в квартирі задоволено частково.
Визнано недійсним та скасовано розпорядження органу приватизації районної адміністрації Запорізької міської ради по Хортицькому району
від 07 липня 2012 року № 486р про приватизацію квартири АДРЕСА_1 .
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений
17 вересня 2012 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Ніколаєвською Л. Б.
Визнано за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_1 .
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Додатковим рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя
від 29 квітня 2016 року визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право на житло від 02 липня 2012 року на квартиру АДРЕСА_1 , видане на ім`я ОСОБА_7 .
Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 18 квітня 2016 року в частині визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 скасовано, ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постановою Верховного Cуду від 26 червня 2019 року рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17 вересня 2012 року скасовано, залишено в силі цій частині рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 18 квітня 2016 року.
В іншій частині рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя
від 18 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 20 жовтня 2016 року залишено без змін.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом та загальними принципами міжнародного права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
В касаційній скарзі ОСОБА_6 посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували її доводи про те, що виселення відповідачів з малолітніми дітьми з квартири АДРЕСА_1 , яку вони набули у власність на підставі відплатного договору купівлі-продажу, і в якій проживають дев`ять років, фактично позбавить їх єдиного житла, а отже, покладе на них надмірний тягар та призведе до істотного порушення балансу інтересів сторін, оскільки позивач на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 30 вересня 2015 року є власником 1/2 частки квартири АДРЕСА_4 .
Заявник також зазначала, що висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про належність на праві власності
ОСОБА_3 квартири
АДРЕСА_2 є помилковим, оскільки згідно за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за пошуком з повним співпадінням прізвища, ім`я, та по батькові відповідачів, їх ідентифікаційними номерами облікових карток платників податків, за ОСОБА_3 та ОСОБА_6 не зареєстрованого жодного об`єкту нерухомого майна, та не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо пропорційності втручання у право особи на повагу до житла.
Перевіряючи зазначені доводи заявника, суд касаційної інстанції ураховує таке.
За змістом частин першої та другої статті 109 Житлового кодексу України виселення із житлового приміщення допускається з підстав установлених законом, виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Підстави виселення громадян без надання іншого жилого приміщення передбачені статтею 116 цього Кодексу.
Пунктом 2 статті 8 Конвенції визначені підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання насамперед має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві. Державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (пункт 27 рішення ЄСПЛ).
Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що «виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній меті».
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно легітимну мету (виправданість втручання суспільним інтересом; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям та переслідуваною метою. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Перевіряючи наведені заявником аргументи, колегія суддів констатує, що вони є обґрунтованими, оскільки вирішуючи спір суд першої інстанції обмежився посиланням на відсутність у відповідачів права користування спірною квартирою у зв`язку з визнанням недійсним договору купівлі - продажу від 17 вересня 2012 року, наявністю у ОСОБА_1 права користування квартирою АДРЕСА_1 , та наявністю у відповідача ОСОБА_3 на праві власності іншого житла. Суд апеляційної інстанції належно не перевірив наведених вище доводів заявника ОСОБА_6 , не оцінив у сукупності з іншими доказами у справі набуття відповідачами квартири у визначений законом спосіб, тривалість їх проживання у спірному житловому приміщенні, відсутність у них іншого житла, не перевірив чи не становитиме виселення відповідачів та їх малолітніх дітей для них непропорційний та надмірний тягар, та не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц.
У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово зазначав («Серявін та інші проти України», «Проніна проти України», «Кузнецов та інші проти Російської Федерації»), що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього. Така позиція є усталеною в практиці ЄСПЛ з якої випливає, що ігнорування судом аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.
В силу повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не може встановлювати та (або) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду, надавати оцінку доказам, які не були предметом перевірки та оцінки судів попередніх інстанцій.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливлює встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Суд апеляційної інстанції не дослідив надані заявником докази на підтвердження відсутності у відповідачів іншого житла, не навів в оскаржуваному судовому рішенні належного обґрунтування мотивів відхилення аргументів заявника щодо неправильного встановлення судом обставин у справі та неврахування критерію пропорційності втручання у право на житло, не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, а також практики ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а тому оскаржуване рішення не може вважатися таким, що відповідає завданням цивільного судочинства та ухвалено з дотриманням вимог статті 6 Конвенції.
Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що постанова Запорізького апеляційного суду від 09 лютого 2022 року підлягає скасуванню, з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки за результатами касаційного перегляду постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400 402 409 411 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
Постанову Запорізького апеляційного суду від 09 лютого 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.