ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2025 року

м. Київ

справа № 341/892/23

провадження № 61-15138св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Бурштинська міська рада Івано-Франківської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 травня 2024 року у складі судді Куценка М. О. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Баркова В. М., Девляшевського В. А., Луганської В. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Бурштинської міської ради Івано-Франківської області про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування в частині передачі у приватну власність земельної ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що до 1990 року у її користуванні перебувала земельна ділянка, площею 0,083 га, що знаходиться біля присадибного будинку ОСОБА_3 . Вказана земельна ділянка, площею 0,083 га, за номером контуру 612 обліковувалася за ОСОБА_4 .

Зазначала, що згідно з довідкою Юнашківського старостинського округу Бурштинської міської ради Івано-Франківської області від 22 березня 2021 року № 93 вона 19 листопада 1990 року написала письмову заяву про відмову від спірної земельної ділянки на користь ОСОБА_5 , який є чоловіком відповідачки у рахунок іншої земельної ділянки. Проте, заяву про обмін земельних ділянок від 19 листопада 1990 року вона не писала, підпис у заяві не її, а підроблений. Рішення про вилучення у неї вказаної земельної ділянки сільською радою не приймалося.

Вказувала, що після проведеної інвентаризації земель рішенням чотирнадцятої сесії Юнашківської сільської ради народних депутатів ХХІ скликання від 02 грудня 1993 року «Про передачу земель у приватну власність» дану земельну ділянку передано у приватну власність ОСОБА_5 . Відповідно до вказаного рішення земельна ділянка, площею 0,2920 га, знаходиться біля будинку ОСОБА_3 . Згідно з актом обстеження від 02 листопада 2022 року цією земельною ділянкою користується відповідачка.

Посилалася на те, що з 1990 року спору з приводу користування цією земельною ділянкою між ними не було, проте останні декілька років, вона має намір користуватися своєю земельною ділянкою площею 0,08 га, що знаходиться біля будинку ОСОБА_3 , але відповідачка обробляє її і відмовляється повертати їй.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним та скасувати рішення 14 сесії Юнашківської сільської ради народних депутатів ХХІ скликання від 02 грудня 1993 року в частині передачі у приватну власність ОСОБА_5 земельної ділянки, площею 0,2920 га, біля будинку ОСОБА_3 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 травня 2024 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року, у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що у ОСОБА_1 було відсутнє право на земельну ділянку, площею 0,08 га, станом на час прийняття Юнашківською сільською радою народних депутатів ХХІ скликання рішення від 02 грудня 1993 року.

Суди вважали, що позивачка не довела належними та допустимими доказами порушення її права користування спірною земельною ділянкою при прийнятті оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування, а також доказів того, що спірна земельна ділянка має відношення до земельної ділянки, площею 0,292 га, переданої у власність ОСОБА_5 вказаним рішенням.

Суди попередніх інстанцій урахували, що на момент прийняття оскаржуваного рішення про передачу земельних ділянок у власність ОСОБА_5 , позивачка не могла бути та не була користувачем спірної земельної ділянки, що встановлено рішенням Галицького районного суду від 11 березня 2022 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 червня 2022 року, у справі № 341/1353/21, відтаквказана обставина не підлягає доказуванню відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України.

Відхиляючи доводи відповідача щодо пропуску ОСОБА_1 строку позовної давності, суд першої інстанції вказав, що позовну давність можливо застосувати лише до обґрунтованих позовних вимог, чого у даній справі не встановлено.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, виходив із того, що районним судом правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Додатковим рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 липня 2024 року заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Микитчина П. С. про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 травня 2024 року, постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У листопаді 2024 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 грудня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху з наданням строку на усунення недоліків. Зазначено строк виконання ухвали та попереджено про наслідки її невиконання.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції та роз`яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу.

У березні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України та підлягають скасуванню. Вважає, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків про відмову у задоволенні позову.

Вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що вона не набула права власності на спірну земельну ділянку, оскільки наявними у матеріалах справи доказамипідтверджується, що земельна ділянка за номером контуру НОМЕР_1 , площею 0,083 га, обліковувалася за ОСОБА_4 , яка була її бабусею, та до 1990 року перебувала у користуванні ОСОБА_1 . При цьому рішення про вилучення у неї даної земельної ділянки сільською радою не приймалося.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/5635/13-ц (провадження № 14-122цс18), що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2025 року Бурштинська міська рада Івано-Франківської області подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними та не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Посилаються на те, що висновки судів про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 відповідають обставинам справи.

У березні 2025 року представником ОСОБА_2 - адвокатом Микитичем П. С. подано до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просить закрити касаційне провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки правові висновки Великої Палати Верховного Суду, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, стосуються правовідносин, які не є подібними із цією справою.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Згідно зі статтею 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Інститут права приватної власності на землю був введений в Україні у 1992 році.

Законом України «Про форми власності на землю» з 30 січня 1992 року запроваджено в Україні поряд з державною - колективну і приватну форму власності на землю.

Відповідно до статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» сільським, селищним, міським Радам народних депутатів доручено забезпечити передачу протягом 1993 року громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, даного і гаражного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом України (далі - ЗК України).

Відповідно до пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийняті органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» є підставою для реєстрації права власності на земельні ділянки цих громадян або їх спадкоємців відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Державна реєстрація таких земельних ділянок здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Частиною першою статті 3 ЗК України визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частини перша, друга статті 78 ЗК України).

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України.

Згідно з вимогами статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Нормами частини першої статті 81 ЗК України визначено способи набуття права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом (частина друга статті 90 ЗК України).

Відповідно до частин другої та третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акту, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з довідкою Юнашківського старостинського округу Бурштинської міської ради Івано-Франківської області від 18 березня 2022 року № 81 ОСОБА_1 зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до карти 1957 року город 0,08 га знаходиться біля присадибного будинку ОСОБА_3 до 1990 року. 1980 року ОСОБА_1 мала у користуванні 0,28 га; 1989 року - 0,38 га; 1990 року - 0,44 га; 1993 року - 0,8 га; 2000 року - 0,92 га (том 1, а. с. 7).

Відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області від 29 грудня 2022 року № С-439/0-528/6-22 по обліку присадибних та громадських земель села Юнашків колгоспу імені Руднєва Юнашківської сільської ради Бурштинського району Станіславської області, яке було розпочате у червні 1958 року та завершене у грудні 1958 року, земельна ділянка за номером контуру 612, площею 0,083 га, обліковувалася за ОСОБА_4 (том 1, а. с. 8, 9-11).

Згідно з даними погосподарських книг у господарства, голова сім`ї ОСОБА_6 , у користуванні якого знаходилася земля, площа якої з 1980 року до 1990 року збільшувалася. Станом на 1990 рік площа, землі яка знаходилася у користуванні складала 0,44 га. (том 1, а. с.102-107).

Відповідно до довідки Юнашківського старостинського округу Бурштинської міської ради Івано-Франківської області від 22 березня 2021 року № 93 ОСОБА_1 користувалася земельною ділянкою площею 0,8 га (в мацька) до 1990 року та відмовилася від неї шляхом подання заяви 19 листопада 1990 року (том 1, а. с. 12).

Згідно із заявою від 19 листопада 1990 року ОСОБА_1 фактично відмовилася від земельної ділянки - «відпустила город в мацька 8 арій ОСОБА_7 , натомість взяла у ОСОБА_8 на бурштинській». З чим погодилася ОСОБА_9 (том 1, а. с.13).

Рішенням чотирнадцятої сесії Юнашківської сільської ради народних депутатів ХХІ скликання від 02 грудня 1993 року «Про передачу земель у приватну власність» ОСОБА_1 передано у власність три земельні ділянки: площею 0,23 га; 0,55 га - в урочищі «Бурштинська», с/г; площею 0,14 га - в урочищі «Бурштинська», с/г. (том 1, а. с. 17-18).

Рішенням чотирнадцятої сесії Юнашківської сільської ради народних депутатів ХХІ скликання від 02 грудня 1993 року «Про передачу земель у приватну власність» передано у приватну власність ОСОБА_5 земельні ділянки: площею 0,11 га; 0,364 га; 0,05 га; у тому числі, земельну ділянку, площею 0,292 га, яка знаходиться біля будинку ОСОБА_3 (том 1, а. с. 183-185).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недоведеність позовних вимог та відсутність порушеного права позивача.

З такими висновками судів колегія суддів Верховного Суду погоджується та вважає їх правильними.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Отже, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначено у статті 16 ЦК України.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13.

Аналіз норм процесуального права, а також норм статей 4 15 16 ЦК України дає підстави стверджувати, що захисту в суді підлягає не будь-яке право особи, а саме порушене.

Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див.: постанову Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див.: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Встановивши, що доказів, які б підтверджували право користування чи право власності позивачки на спірну земельну ділянку, ОСОБА_1 суду не надала, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про відсутність порушеного права позивачки оскаржуваним рішенням органу місцевого самоврядування, тому обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Крім того, рішенням Галицького районного суду від 11 березня 2022 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 червня 2022 рокуу справі № 341/1353/21 встановлено, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не довела, що є власником (фактичним володільцем) спірної земельної ділянки.

Згідно із частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові, оскільки позивач позовні вимоги не довела.

Посилання заявника на застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/5635/13-ц (провадження № 14-122цс18), є безпідставними, оскільки висновки у цій справі та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 372/5635/13-ц (провадження № 14-122цс18) Велика Палата Верховного Суду підтвердила наявність (збереження) у позивача права користування земельною ділянкою, набутого до набрання чинності ЗК Української РСР 1990 року, до його належного переоформлення у встановленому законом порядку, зазначивши, про неефективність обраного позивачем способу захисту шляхом звернення з вимогою про визнання права постійного користування земельною ділянкою. Водночас, у справі, що є предметом касаційного перегляду, позивачка, зазначаючи про наявність у неї права постійного користування земельною ділянкою, оспорює рішення сільської ради про передачу земельної ділянки, землекористувачем якої вона не є, у власність іншої особи.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 фактично, зводяться до незгоди з оцінкою судами попередніх інстанцій доказів у справі, неправильним, на її думку, встановленням обставин справи та не містять посилань на неправильне застосування норм матеріального права, що не може бути підставою для скасування судових рішень, оскільки є переоцінкою Верховним Судом доказів, яка у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Щодо клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Микитича П. С. про закриття касаційного провадження

У клопотанні, яке заявлено у відзиві на касаційну скаргу, представник ОСОБА_2 - адвокатом Микитичем П. С. просить закрити касаційне провадження у цій справі на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки постанова Великої Палати Верховного Суду, на яку заявник касаційної скарги посилається як на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, прийнята не за подібних правовідносин зі справою, яка переглядається Верховним Судом.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини першої статті 396 ЦПК України).

Оскільки касаційна скарга була подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, містила підстави касаційного оскарження, Верховний Суд дійшов висновку про відкриття касаційного провадження та необхідність надання відповідної правової оцінки доводам касаційної скарги під час касаційного перегляду справи, що й було зроблено у цій постанові.

Ураховуючи наведене, у задоволенні вказаного клопотання про закриття касаційного провадження у цій справі слід відмовити.

З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_2 , яке подане її представником - адвокатом Микитчиним Петром Степановичем, про закриття касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 20 травня 2024 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Р. А. Лідовець

І. Ю. Гулейков

Д. Д. Луспеник