Постанова

Іменем України

05 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 344/12223/19

провадження № 61-2188св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_5 , на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 22 жовтня 2020 року в складі судді Бородовського С. О., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від

26 січня 2021 року в складі колегії суддів: Девляшевського В. А., Бойчука І. В., Фединяка В. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовні вимоги мотивовані тим, що йому та членам сім`ї належить на праві власності будинок АДРЕСА_1 . В цьому будинку також зареєстрована відповідач. 14 березня 2014 між ним та відповідачем розірвано шлюб.

Відповідач тривалий час не проживає в будинку, не користується ним, вона самостійно виїхала з нього, постійно проживає за іншою адресою. Реєстрація відповідач в будинку перешкоджає позивачу у вільному здійсненні права володіння та користування. На його адресу надходять повістки та виклики державного виконавця для відповідача. ОСОБА_2 тривалий час не приймає участі в утриманні дітей, платежі за житлово-комунальні послуги нараховуються позивачу за відповідача, яке не несе ніяких витрат щодо оплати комунальних послуг та ремонту будинку.

Просив визнати відповідача такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 22 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від

26 січня 2021 року, позов задоволено.

Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком АДРЕСА_1 .

Суд першої інстанції керувався тим, що позов про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом заснований на правовій підставі, що визначена законом - частина друга статті 405 ЦК України. Отже визнання відповідача такою, що втратила право на користування житлом не належить до свавільних форм позбавлення особи житла, про що зазначено в її відзиві на позов. Позивачем доведено, що відповідачці належить право на частку у власності на житло за місцем проживання її матері, а також в володінні відповідачки перебуває житло за місцем її постійного проживання в Республіці Польща. Відповідачем не спростована інформація позивача про те, що вона понад встановлений законом строк не користується відповідним будинком, про те, що вона виїхала на постійне проживання за межі України, постійно проживає в Республіці Польща. Тому з урахуванням статті 1 протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод позивачу належить право на володіння відповідним будинком, без втручання в таке володіння особою, яка не має речових прав на відповідний будинок. Крім цього в статті 391 ЦК України проголошено право на захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, в якій вказано, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Таким чином позивачу належить право на захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а тому йому належить право на звернення до суду із позовом про визнання відповідачки такою, що втратила право на користування спірним житлом.

Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції та вказав, що перш за все звертає на себе увагу той факт, що ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом за погодженням з повнолітніми дітьми, які є співвласниками будинку (т. 1 а. с. 40), яким відомо краще за всіх обставини і причини відсутності їх матері. Немає правових підстав визнати її тривалу відсутність у згаданому будинку такою, що викликана поважними причинами. Крім того, ніяких перешкод у проживанні відповідачки в будинку з своїми дітьми судом не встановлено.

Слід зауважити, що хоч в позовній заяві ОСОБА_1 в обґрунтування своїх вимог посилається на частину другу статті 405 ЦК України, фактичні обставини справи підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин і частину другу статті 406 ЦК України для захисту законних інтересів власника приміщення.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. В цьому аспекті апеляційний суд звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак, при розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

В цій справі спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжям, одному з яких - ОСОБА_1 належить 2/6 часток у праві власності на житловий будинок. Право ж відповідачки на 1/6 частку припинено після її реалізації на прилюдних торгах. Однак, у цьому населеному пункті їй на праві власності належить частка присадибної ділянки і будинку, в якому ОСОБА_2 може проживати. ОСОБА_2 втратила статус члена сім`ї власника спірного будинку, будь-яких правочинів між відповідачкою та власниками спірного будинку щодо користування житловим приміщенням вчинено не було; відповідач вибула із спірного будинку та проживає у Республіці Польща, ніякої участі в утриманні будинку не приймає. Припинення сімейних відносин ОСОБА_2 з позивачем унеможливлює користування нею будинком без порушення прав власників, в якому відсутні вільні житлові кімнати, тобто унеможливлює мирне володіння майном власників. Це узгоджується із висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від

13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), в якій, зокрема, наведено аналіз норм ЖК України і ЦК України щодо права користування житлом членами сім`ї власника та бувшими членами його сім`ї, а також вказано на необхідності дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідача як колишнього члена його сім`ї на користування будинком.

Аргументи учасників справи

У лютому 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї (такої позиції дотримується ВС/КЦС викладеної в постанові від 28 лютого 2018 рок № 127/17323/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05 червня 2019 року, справа

№ 643/18788/15-ц зазначає, що правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Разом із тим, спільна власність є різновидом права власності, що ускладнена множинністю суб`єктів. Крім того, специфіка правовідносин спільної власності полягає в єдності об`єкта права власності відносно зазначеної множинності суб`єктів такого права. На цьому наголошує Велика Палата Верховного Суду в пункті 19 постанови від 15 січня 2020 року, справа № 367/6231/16-ц.

Отже, визнання особи такою, що втратила право користування житлом, або виселення із житлового будинку, що знаходиться у спільній власності, можливе лише за наявності обумовленої письмової згоди всіх співвласників цього житлового будинку та (або) подання ними спільного позову. Зазначене відповідає висновкам Верховного Суд у складі Касаційного цивільного суду викладеного в постановах від 28 лютого 2018 року, справа № 127/17323/15-ц та від 11 квітня 2019 року, справа № 450/1138/17. Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанції про те, що позивач є співвласником спірного житлового будинку, тому йому і належить право на володіння відповідним будинком суперечить вказаному.

Натомість, ОСОБА_6 , яка є співвласником спірного житлового будинку, заперечувала втрату відповідачем права користування спірним житловим будинком, надіславши до суду апеляційної інстанції відповідну заяву про приєднання до апеляційної скарги відповідача (а. с. 85-88 том 2). Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 21 січня 2021 року вказана заява відхилена судом апеляційної інстанції та повернута ОСОБА_6 (а. с. 101 том 2).

Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в постановах від 05 лютого 2020 року № 465/7157/16-ц та від 09 грудня 2020 року № 209/2642/18 наголошує, що підставо для визнання особи такою, що втратила право користування житлом, є лише її свідома поведінка, яка свідчить про втрату інтересу приміщення.

Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду в постанові від

18 листопада 2020 року № 154/1282/19 зазначає, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.

Ухвалюючи оскаржувані рішення, суди першої та апеляційної інстанції не звернули уваги на те, що відповідач в період з 31 грудня 2020 року по 09 січня 2021 року проживала у спірному житловому будинку, що не заперечувалось учасниками даної цивільної справи. Зокрема, третя особа - ОСОБА_3 , в судовому засіданні апеляційної інстанції пояснив, що відповідач по приїзду на територію України проживала у своїй кімнаті (спальні) спірного житлового будинку в період з 31 грудня 2020 року по 09 січня 2021 року. Треті особи, на запитання суду яким чином користування відповідачем спірним житловим будинком вплине на їх права, зазначали про те, що дана обставина виключатиме подальші сварки між сторонами та третіми особами. При цьому, про будь-які сварки чи непорозуміння між сторонами та третіми особами за період проживання відповідача з 31 грудня 2020 року по 09 січня 2021 року, а також вчинення нею перешкод у користуванні спірним будинком, позивач та треті особи не наголошували.

Крім того, у спірному будинку проживають доньки відповідача, а саме

ОСОБА_6 та неповнолітня ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ). Судами не враховано того факту, що відповідач разом зі своїми дітьми у спірному житловому будинку проживає більше десяти років, що свідчить про існування достатнього зв`язку із даним місцем проживання та її рідними.

Суд першої інстанції взяв до уваги свідчення двох повнолітніх синів відповідача, які зазначили, що відповідач тривалий час не проживає у спірному будинку, однак не врахував та не залучив до справи інших двох дітей відповідача, які є співвласниками спірного житлового будинку, одна з яких, на момент розгляду даної справи вже досягла повноліття.

Суди, беручи до уваги в якості належних та допустимих доказів складені зі слів сусідів акти про відсутність відповідача, не звернули уваги, що вони містять інформацію лише про її відсутність на момент їх складання без зазначення причин відсутності, що не може підтверджувати факт відсутності поважних причин не проживання відповідача за місцем реєстрації. Близький за змістом висновок сформульовано Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду в постанові від 21 січня 2019 року, справа № 501/3112/16-ц.

Те саме стосується і актів складених соціальним педагогом, дільничними інспекторами поліції та державним виконавцем, у яких зазначено лише про відсутність відповідача станом на момент їх складання, а не вказано періоду та причин відсутності.

Суди не звернули уваги на те, що будь-які з перелічених письмових доказів, датованих до 21 червня 2019 року (дата затвердження акту проведення електронних торгів та перереєстрації спірного будинку) взагалі не можуть бути належними та достатніми доказами для встановлення факту відсутності відповідача за місцем проживання у спірному житловому будинку протягом одного року, що є підставою настання правових наслідків визначених частиною другою статті 405 ЦК України. Перебіг строку визначений вказаною нормою, як підстава її застосування до відповідача, може починатись лише з моменту її вибуття з постійного місця проживання у правому статусі члена (колишнього члена) власника майна, а не в статусі власника такого майна.

Згідно протоколу прилюдних торгів від 11 червня 2019 року № 411841, розміщеного на офіційному веб-сайті ДП «Сетам» (інформаційне повідомлення), позивачем викуплено лише 1/6 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 , в той час як відповідачу на підставі ухвали Івано-Франківського міського суду Івано- Франківської області від 09 жовтня

2014 року № 344/4408/14-ц належить частина будинку разом з господарськими спорудами та земельною ділянкою для їх обслуговування (а. с. 33-35 том. 1). Тобто, у відповідача за адресою АДРЕСА_1 у приватній власності знаходиться щонайменше 1/6 господарських споруд (гараж, сарай тощо), які забезпечують спірний житловий будинок необхідними об`єктами благоустрою для його обслуговуванні, а також частина земельної ділянки для обслуговування таких господарських споруд. Крім того, у відповідача у власності перебуває частина земельної ділянки, необхідна для обслуговування спірного житлового будинку по АДРЕСА_1 , яка їй належить на підставі ухвали Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 09 жовтня 2014 року № 344/4408/14-ц та не була предметом реалізації на прилюдних торгах разом із спірним житловим будинком.

Є безпідставним врахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду викладених в постанові від 13 жовтня 2020 року 447/455/17, оскільки у цій справі спір виник між колишнім подружжям, один з яких є одноосібним власником земельної ділянки та житлового будинку, який на ній розміщений, а в даних правовідносинах спірний житловий будинок по АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю, що не слід вважати подібними правовідносинами.

Третя особа - ОСОБА_8 в судовому підтвердив наявність у спірному житловому будинку окремої кімнати у якій мешкає відповідач.

Позивач, у прохальній частині позовної заяви не зазначив конкретної адреси за якою просить суд визнати відповідача - ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а зі змісту оскарженого рішення суду першої інстанції не вбачається, що позивачем та/чи судом уточнювались такі позовні вимоги.

У березні 2021 року ОСОБА_9 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість судових рішень.

Відзив мотивований тим, що він є співвласником будинку. Відповідач з ними не проживає, спільне господарство не веде. Участі у витратах на будинок, оплаті комунальних платежів не приймає. Водночас створює їм труднощі під час оформлення субсидій та через надходження на їх адресу різного роду кореспонденції із судових органів, виконавчої служби тощо.

Під час її приїзду до України на початку 2021 року вона спілкувалася з ним, братом та сестрами. Бажання залишитися в Україні та, зокрема, у їх будинку вона не виявляла. Однак відповідач своїми розмовами намагалася вплинути на сестру ОСОБА_10 , якій 09 вересня 2020 року виповнилось 18 років, щоб змінити рішення, яке їх сім`я прийняла спільно щодо подання позову та винесення рішення суду. Однак він не вбачає порушення їх прав та інтересів внаслідок зняття відповідача з реєстрації та позбавлення права користування, оскільки зменшиться їх плата за комунальні послуги і вони зможуть оформити субсидії. Його сестри живуть разом у одній кімнаті, а вони з братом у іншій. Тато має свою кімнату. У відповідача своєї кімнати не має. Тато дозволив їй переночувати у його кімнаті, їхній колишній спальні.

У березні 2021 року ОСОБА_11 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Відзив мотивований тим, що йому належить будинок на праві спільної часткової власності у розмірі 1/6 частина будинку. Комунальні послуги, витрати на ремонт, придбання необхідних речей до будинку все здійснювалося позивачем. Їх четверо дітей доходів самостійних не мали, оскільки навчалися. Усі побутові речі, меблі, побутова техніка усе належить позивачу, але користуються ними уся їх сім`я. Відповідач до будинку нічого не придбавала.

На момент подання позову та розгляду справи у першій інстанції до справи були залучені усі повнолітні члени нашої сім`ї, однак із сестрами дане питання обговорювалось на спільній сімейній нараді. Всі були одностайні у прийнятому рішенні. Під час свого приїзду в Україну у січні 2021 року, відповідач перш за все мала намір спровокувати конфлікт між ними, як дітьми і найбільш маніпулювала сестрою ОСОБА_10 .

Внаслідок реєстрації відповідача у їх житлі у них виникають труднощі з оформленням субсидій, оскільки вони вже не користуються пільгами як багатодітна сім`я, платять зайві комунальні платежі. У справі не розглядається питання виселення відповідача із житла, оскільки вона залишила їх із батьком ще з 2016 року.

У березні 2021 року ОСОБА_12 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Відзив мотивований тим, щовідповідач повідомляє суду недостовірну інформацію, не підтверджуючи її доказами. При цьому правова позиція, аргументація відповідача кардинально змінюється у кожній судовій інстанції. В судах відповідачем не надавались жодні докази на підтвердження наявності права власності на будь-яке майно за місцем розташування будинку; фактичного працевлаштування відповідача на роботу у Республіці Польща та отримання заробітної платні за місцем роботи, надання матеріальної допомоги дітям.

Щодо посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 18 листопада 2020 року № 1541282/19, у якій суд зазначає, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення, а повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності слід зазначити наступне. Відповідач залишила житло у 2016 році. Щодо приїзду в Україну з 31 грудня 2020 року до 09 січня 2021 року, як на підставу перерви строку відсутності, то дана обставина лише підтверджує, що він, як батько, не чинив перешкод у зустрічі дітей із матір`ю. Однак у касаційній скарзі відповідач перекручує факти. Лише зайти у будинок і побачитися з дітьми, навіть не залишитися з дітьми на святкування Нового року, Святого вечора і Різдва, як на підставу перерви строку тимчасової відсутності, не заслуговують на увагу.

Будинок належить позивачу та дітям на праві спільної часткової власності, житлових кімнат у будинку є три. Два сина живуть разом у одній кімнаті, дві дочки у другій кімнаті і одна кімната позивачу. Вільних житлових кімнат немає. Відповідач, якій не чиняться жодних перешкод у проживанні у спірному будинку, усвідомлена про наявність судового спору, не бажає жити разом із своїми дітьми, а залишає будинок, що свідчить про її усвідомлене і добровільне рішення не реалізовувати своє право користування будинком, не жити у ньому і не вести спільне господарство із мешканцями. Спір у даній справі не пов`язаний і з виселенням відповідача.

Реєстрація у будинку відповідача носить формальний характер та слугує виключно для неправомірних цілей, а саме для того, щоб фактична адреса проживання була невідома для кредиторів та державної виконавчої служби, правоохоронних органів.

Відповідач не заперечує свою відсутність за місцем постійного проживання з 2016 до 2021 року, відсутності права власності на житловий будинок, та наявність на праві власності іншого житлового будинку у м. Івано- Франківську, нанесення значної матеріальної шкоди мешканцям будинку, агресивної поведінки та застосування психологічного та фізичного насилля по відношенню до дітей, наявність волевиявлення мешканців будинку щодо позбавлення права користування. Тому доводи, викладені у касаційній скарзі, спростовуються матеріалами справи, а судом першої та апеляційної інстанції правильно застосовані норми матеріального права.?

Позов до суду подано ним не тільки з метою захисту своїх прав та законних інтересів, як власника житла, а також прав та законних інтересів його дітей, їхнього добробуту, створення належних умов проживання як зараз, так і в майбутньому, оскільки іншої сім`ї він не має.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі; зупинено дію рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 22 жовтня 2020 року, яке залишено без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 26 січня 2021 року, до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду від 28 лютого

2018 року у справі № 127/17323/15, від 11 квітня 2019 року у справі

№ 450/1138/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 465/7157/16-ц, від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18, від 18 листопада 2020 року у справі

№ 154/1282/19, від 21 січня 2019 року у справі № 501/3112/16-ц, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі

№ 643/18788/15-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 367/6231/16-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що згідно рішення Івано-Франківського міського суду від

14 березня 2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

Після припинення сімейних відносин з позивачем ОСОБА_2 не проживає у спірному будинку тривалий час - більше одного року.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 09 жовтня 2014 року визнано мирову угоду сторін, якою будинок за адресою: АДРЕСА_1 визнано спільною сумісною власністю сторін та їх чотирьох дітей (т. 1 а. с. 33-35).

Згідно акту про проведені електронні торги від 21 червня 2019 року 1/6 частка домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_2 , реалізована на прилюдних торгах, переможцем яких став ОСОБА_1 . Майно ним придбане за сумою: 438 999,75 грн (т. 1 а. с. 55).

До викупу цієї частки відповідно до витягу з реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 172467150 від 03 липня 2019 року по 1/6 вказаного будинку було зареєстровано за сторонами та їх дітей - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (т. 2 а. с. 112-116).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 191208054 від 03 грудня 2019 року відповідачу належить право на 1/2 частки в праві власності на земельну ділянку за місцем знаходження будинку

АДРЕСА_2 , в якому позивач також має 35/100 часток в праві власності.

Відповідно до будинкової книги на будинок АДРЕСА_1 позивач є домовласником; відповідач зареєстрований в будинку.

Відповідно до акту державного виконавця від березня 2016 року при виході ним за місцем реєстрації відповідача встановлено, що відповідач не проживає у спірному будинку, в ньому відсутнє її майно для звернення на нього стягнення.

26 вересня 2019 року соціальним педагогом ОСОБА_13 складено акт, в якому вказано, що відповідач відсутня і не проживає в спірному будинку.

Відповідно до акту від 30 вересня 2019 року дільничних офіцерів поліції ОСОБА_14 та ОСОБА_15 відповідач відсутня і не проживає в спірному будинку.

31 травня 2018 року, 30 червня 2018 року, 31 липня 2018 року, 31 серпня

2018 року, 28 вересня 2018 року, 31 жовтня 2018 року, 30 листопада 2018 року, 28 грудня 2018 року, 31 січня 2019 року, 28 лютого 2019 року, 29 березня

2019 року, 30 квітня 2019 року, 11 травня 2019 року, 21 червня 2019 року,

28 червня 2019 року, 31 липня 2019 року позивачем, третіми особами та свідками складено акт про те, що відповідач не проживає в будинку АДРЕСА_1 .

Тривалу відсутність відповідача у наведеному будинку підтвердили сусіди: ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , які допитані в якості свідків.

ОСОБА_2 не заперечує того, що вона не проживає з колишнім чоловіком і дітьми у зв`язку із роботою у Республіці Польща. Відповідач подала суду копії паспорту для виїзду за кордон з відображеною в ньому візою Республіки Польща з метою видання «06», що є робочою візою.

Позиція Верховного Суду

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (частини перша, друга статті 355 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року по справі

№ 367/6231/16-ц (провадження № 14-529цс19) зазначено, що «спільна власність є різновидом права власності, що ускладнена множинністю суб`єктів. Крім того, специфіка правовідносин спільної власності полягає в єдності об`єкта права власності відносно зазначеної множинності суб`єктів такого права».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2018 року по справі

№ 127/17323/15-ц (провадження № 61-951св17), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що «рішеннями судів, що набрали законної сили, ОСОБА_10 в 2011 році було відмовлено у позові до відповідача про усунення перешкод в користуванні власністю, а у 2014 році - у позові про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим будинком, усуненні перешкод в користуванні та розпорядженні будинком шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку, чим визнано право колишньої дружини ОСОБА_7, на користування спірним житловим приміщенням, як члена сім`ї власника. Після придбання Ѕ частини будинку позивачем відповідач продовжує проживати та користуватися Ѕ частиною будинку, при цьому не являючись членом його сім`ї. […] Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд правильно виходив з того, що суд першої інстанції не встановив на яку саме частину будинку та на яку площу в ньому набув право власності позивач. Визнання особи такою, що втратила право користування житлом, або виселення із житлового будинку, що знаходиться у спільній частковій власності, можливе лише за наявності обумовленої письмової згоди всіх співвласників цього житлового будинку та (або) подання ними спільного позову. Із позовом про визнання особи такою, що втратила право на користування Ѕ частиною будинку, усунення перешкод в користуванні, володінні та розпорядженні належною ОСОБА_9 Ѕ часткою житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення позивач звернувся одноосібно, при тому, що Ѕ частки житлового будинку не виділена в натурі, порядок користування приміщеннями з іншим співвласником не встановлений».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2019 року по справі № 450/1138/17 (провадження № 61-41486св18), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням виникає та існує за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є. Визнання особи такою, що втратила право користування житлом, що знаходиться у спільній частковій власності, можливе лише за наявності обумовленої письмової згоди всіх співвласників цього житлового будинку та (або) подання ними спільного позову. Із зустрічним позовом про визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_6 такими, що втратили право на користування спірним будинком ОСОБА_8 звернувся одноособово, при тому, що належна йому частка житлового будинку не виділена в натурі, порядок користування приміщеннями з іншим співвласником не встановлений. При тому, що інший співвласник - ОСОБА_5, частка якої є рівною частці, що належить ОСОБА_8, заперечує проти втрати ОСОБА_4 та ОСОБА_6, які зареєстровані в будинку як члени сім`ї власника, права користування спірним жилим приміщенням. За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов обґрунтованого в висновку про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_6 не несли витрат на утримання житла та не оплачували комунальні послуги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, та за наявності відповідних умов такі обставини можуть бути підставою для ініціювання позову про стягнення таких витрат, які припадали оплаті кожним із них. ОСОБА_8 не доведено наявність правових підстав для визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_6 такими, що втратили права користування жилим приміщенням, з урахуванням того факту, що інший співвласник - ОСОБА_5 наполягає на наявності у них права користуватись належним їй житлом та відносить їх до членів своєї сім`ї».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2022 року у справі № 520/2850/18 (провадження № 61-18894св21) зроблено висновок, що «суди встановили, що: відповідачі вселилися до будинку АДРЕСА_1 як члени сім`ї колишнього власника ОСОБА_7 відповідно до рішення апеляційного суду Одеської області від

18 червня 2015 року в справі №1512/3763/2012 ОСОБА_7 набула право власності на вказаний житловий будинок на підставах, не передбачених законом, а законними власниками будинку є ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 у порядку спадкування за законом у рівних частках; реєстрація місця проживання відповідачів у вказаному будинку та їх вселення до нього відбулося 18 січня 2017 року, тобто після вирішення судом спору щодо права власності на нерухоме майно та витребування житлового будинку з незаконного володіння ОСОБА_7 , у тому числі на користь позивача в цій справі. […] У спірних правовідносинах права позивача як співвласника житлового будинку захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод в статті 1 Першого протоколу практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. У той же час виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. У справі, що переглядається, ухвалюючи рішення про виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення, суди встановили, що відповідачі діяли недобросовісно, зайняли житлове приміщення на підставах, не передбачених законом (після припинення права власності ОСОБА_7 ), а також володіють на праві власності іншими об`єктами житлової нерухомості. Зокрема, за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 та на квартиру АДРЕСА_3 , на 3/12 частки у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_3 , а за неповнолітнім ОСОБА_4 зареєстровано 3/12 частки у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_3 , а також 1/3 частки у праві спільної власності на квартиру АДРЕСА_6 . За таких обставин колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про порушення оскарженими судовими рішеннями принципу пропорційності та балансу інтересів сторін спору. Аргументи відповідачки про неможливість подання ОСОБА_1 як власником частки в праві спільної власності на нерухоме майно позову про усунення перешкод у користуванні всім житловим будинком колегія суддів не приймає з таких мотивів. Згідно зі статтею 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Спільна часткова власність є специфічною конструкцією оскільки, існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному зі співвласників, виступає не як частина речій не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто, право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна. З урахуванням викладеного позивач як співвласник нерухомого майна, яке належить йому на праві спільної часткової власності без виділу його частки в окремий об`єкт нерухомого майна, має право в порядку статті 391 ЦК України на звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні належним йому на праві спільної часткової власності будинком як цілісним об`єктом нерухомого майна».

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі

№ 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).

У справі, що переглядається:

позивач просив усунути перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим будинком;

суди встановили, що відповідач зареєстрована в цьому будинку, але тривалий час в ньому не проживає, не є членом сім`ї позивача, право власності відповідача на частку у праві власності на вказане домоволодіння припинено за результатами електронних торгів від 21 червня 2019 року, будь-яких правочинів між відповідачем та власниками спірного будинку щодо користування житловим приміщенням вчинено не було, у цьому населеному пункті відповідачу на праві власності належить частка присадибної ділянки і будинку, в якому

ОСОБА_2 може проживати, реєстрація відповідача в будинку перешкоджає позивачу у вільному здійсненні права володіння та користування ним;

за встановлених у справі обставин суди, з урахуванням статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зробили обґрунтований висновок про дотримання балансу між правом позивача на користування житлом як колишнім співвласником житлового будинку та членом сім`ї позивача і членами його сім`ї - співвласникам житлового будинку, і захистом права власності позивача, який не буде суперечитипринципу пропорційності втручання у права відповідача.

За таких обставин суди зробили правильний висновок, що позивачу, як співвласнику нерухомого майна, яке належить йому на праві спільної часткової власності, належить право на захист цього права власності як на цілісний об`єкт нерухомого майна від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння будинком, в порядку статті 391 ЦК України.

Разом з тим суди не врахували, що частина друга стаття 405 ЦК України та частина друга статті 406 ЦК України застосовується за наявності у відповідача права користування майном, відповідно, як члена сім`ї власника житла або іншого права (сервітутного) на момент розгляду справи. Між тим у цій справі суди встановили, що відповідач на момент розгляду справи не є членом сім`ї позивача та інших співвласників житлового будинку, а її право користування будинком припинилось з припиненням права спільної часткової власності на нього до моменту звернення позивача до суду.

Тому оскаржені судові рішення не суперечать висновкам, наведеним у постановах Верховного Суду, на які є посилання в касаційній скарзі, зокрема у справах № 127/17323/15-ц та № 450/1138/17 відповідачі набули право користування спірним житлом як члени сім`ї його власника (співвласника).

За таких обставин висновок судів про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 є правильним, проте суди частково помилились щодо мотивів такого рішення. У зв`язку із цим оскаржені судові рішення належить змінити в мотивувальній частині.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права щодо суті спору, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2022 року у справі № 520/2850/18 (провадження № 61-18894св21), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині залишити без змін.

Оскільки судові рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.

У зв?язку з цим підлягає поновленню виконання рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 22 жовтня 2020 року.

Керуючись статтями 141 400 402 410 412 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 22 жовтня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 січня 2021 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Поновити виконання рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 22 жовтня 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук