Постанова

ІменемУкраїни

02 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 344/19567/19

провадження № 61-1845св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «УкрСиббанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуАкціонерного товариства «УкрСиббанк» на додаткове рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2021 рокув складі судді Шамотайла О. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Горейко М. Д., Томин О. О., у справі за позовом Акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року Акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - АТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

В обґрунтування позовних вимог АТ «УкрСиббанк» зазначало, що 28 грудня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11280404000, відповідно до умов якого АКІБ «УкрСиббанк» надав ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 60 000,00 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у розмірі 9,5 % річних з кінцевим строком повернення до 27 грудня 2028 року.

28 грудня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, за умовами якого на забезпечення своєчасного повного виконання боржником своїх зобов`язань за кредитним договором іпотекодавці передали в іпотеку іпотекодержателю належну їм на праві власності квартиру, загальною площею 84,3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира).

Позичальник тривалий строк не виконувала свої зобов'язання за кредитним договором щодо повернення кредиту та сплати відсотків, внаслідок чого за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 24 жовтня 2019 року становила: заборгованість за кредитним договором та процентах у розмірі 73 344,19 дол. США, заборгованість за пенею - 286 786,08 грн.

Посилаючись на зазначене, позивач просив суд у рахунок погашення зазначеної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки - спірну квартиру, що належить на праві власності відповідачам, встановивши спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 17 червня 2021 року в задоволенні позовних вимог АТ «УкрСиббанк» відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що на спірну квартиру, яка належить іпотекодавцям на праві власності та використовується ними як місце постійного проживання, не може бути примусово звернено стягнення на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» для забезпечення виконання умов кредитного договору від 28 грудня 2007 року, укладеного в іноземній валюті.

Додатковим рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2021 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено.

Стягнено з АТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_1 понесені витрати на отримання правової допомоги в розмірі 6 850,00 грн.

Задовольняючи заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач надала до суду опис виконаних робіт адвокатом та здійснених відповідачем витрат, необхідних для надання правничої допомоги, сума витрат на оплату послуг адвоката в розмірі 6 850,00 грн є співмірною з обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року апеляційні скарги АТ «УкрСиббанк» залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_9 , до якої приєднались ОСОБА_7 та ОСОБА_1 , задоволено.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 17 червня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення.

У задоволенні позову АТ «УкрСиббанк» відмовлено.

Додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 10 серпня 2021 року залишено без змін.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що вимоги АТ «УкрСиббанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки є обґрунтованими. Однак АТ «УкрСиббанк» пропустило строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом, оскільки банк скористався своїм правом вимоги дострокового повернення всієї суми кредиту та нарахованих відсотків за кредитним договором, звернувшись у жовтні 2014 року до суду з позовом про стягнення заборгованості, чим змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів та порядку сплати процентів за користування кредитними коштами. Тому саме з цього часу настав строк виконання зобов`язання за кредитним договором у повному обсязі та почався строк позовної давності. Оскільки з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки АТ «УкрСиббанк» звернулося 31 жовтня 2019 року, а відповідачі подали до суду заяви про застосування позовної давності, то суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, застосувавши позовну давність.

Залишаючи додаткове рішення про стягнення витрат на правову допомогу без змін, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що розмір витрат, понесених ОСОБА_1 , є обґрунтованим та таким, що відповідає складності справи та часу, який витрачено на фактичне надання правової допомоги.

Короткий зміст вимог та доводівкасаційної скарги

27 січня 2022 року АТ «УкрСиббанк» засобами поштового зв`язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати додаткове рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2021 року і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року та направити справу на новий розгляд.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування правових висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 01 липня 2020 року в справі № 161/8893/16, від 18 червня 2020 року в справі № 918/1017/15, від 11 червня 2020 року в справі № 644/623/17, від 03 червня 2020 року в справі № 522/856/16, від 14 липня 2021 року в справі № 761/15741/17; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 668/9978/15. Також посилається на те, що відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо застосування положень частини другої статті 264, пункту 2 частини першої статті 263 ЦК України та висновок щодо втрати чинності додаткового рішення у разі скасування основного рішення (пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду апеляційної інстанції про пропуск банком строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом є помилковими та передчасними, оскільки рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області у справі від 08 квітня 2016 року в справі № 344/16462/14 за позовом банку до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості тривалий час знаходилося на виконанні і на час подання позову про звернення стягнення на предмет іпотеки виконане не було. Існування рішення про стягнення боргу з позичальника дає АТ «УкрСиббанк» як кредитору легітимні очікування на його виконання, в тому числі в примусовому порядку. Зазначає, що 23 березня 2020 року виконавчий лист з виконання рішення про стягнення боргу було повернено без виконання. Тому АТ «УкрСиббанк» не змогло реалізувати свої права у виконавчому провадженні, не знало і не могло знати до часу пред`явлення цього позову, що рішення суду у справі № 344/16462/14-ц не буде виконане.

Також заявник вважає, що переривання позовної давності пов`язано з пред`явленням позову/зверненням до суду, проте таке переривання позовної давності не припиняється фактом звернення, а продовжується протягом часу, коли позов є пред`явленим. З цих підстав вважає, що позовна давність переривалася на підставі частини другої статті 264 ЦК України внаслідок пред`явлення позову з 31 жовтня 2014 року (дата пред`явлення) до 30 серпня 2017 року (дата вирішення позову та набрання чинності судовим рішенням, оскільки позов з статусу «пред`явлений» перейшов у статус «вирішений по суті»).

Щодо оскарження додаткового рішення суду першої інстанції заявник зазначає, що оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про скасування рішення суду першої інстанції, то суд апеляційної інстанції мав скасувати і додаткове рішення суду першої інстанції та вирішити питання про перерозподіл судових витрат, понесених за весь час розгляду справи (як в першій, так і в апеляційній інстанціях). Однак суд апеляційної інстанції залишив без змін додаткове рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2021 року, чим порушив норми процесуального права.

Крім того, заявник не погоджується з ухвалами суду апеляційної інстанції від 11 жовтня 2021 року (щодо поновлення ОСОБА_2 строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження), від 01 листопада 2021 року (щодо приєднання ОСОБА_7 до апеляційної скарги ОСОБА_2 ), від 16 листопада 2021 року (щодо приєднання ОСОБА_1 до апеляційної скарги ОСОБА_2 ). Зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав правову оцінку причинам пропуску строку на апеляційне оскарження, не врахував принципу правової визначеності, порушив норми процесуального права, не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 643/3381/14, від 11 вересня 2019 року в справі № 204/2113/14, від 18 березня 2020 року в справі № 303/7719/16, від 06 квітня 2020 року в справі № 320/7395/16, від 06 квітня 2020 року в справі № 732/1737/18, від 03 квітня 2020 року в справі № 361/217/17, від 19 березня 2020 року в справі № 756/15281/13, у постановах Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року в справі № 361/161/13, від 14 грудня 2020 року в справі № 521/2816/15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справі № 2-1678/05.

Рух справи у суді касаційноїі нстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження у ційсправі та витребувано цивільну справу із Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області.

У травні 2022 року до Верховного Суду надійшла витребувана цивільна справа.

Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2022 року справу призначено до розгляду.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що згідно з договором про надання споживчого кредиту від 28 грудня 2007 року № 11280404000 АКІБ«УкрСиббанк», правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк», надало ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 60 000,00 дол. США, з кінцевим строком повернення до 27 грудня 2028 року з розрахунку 9,5 % річних (т. 1 а. с. 16-18).

Додатковою угодою від 28 грудня 2007 року було додано додаток №2 - «Графік платежів, визначення сукупної вартості кредиту», додаток № 3 «Тарифи Банку». Також доповнено пункт 5.2 договору новим абзацом, яким зокрема передбачалося, що у випадку настання обставин, передбачених підпунктами «а», «б» пункту 5.2 договору, процентна ставка за користування кредитними коштами встановлюється в розмірі подвійної процентної ставки, що діє відповідно до пункту 1.3.1 договору (т. 1 а. с. 22-27).

З метою забезпечення виконання кредитних зобов`язань за вказаним договором про надання споживчого кредиту від 28грудня 2007 року № 11280404000 між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_10 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_12 28 грудня 2007 року укладено договір іпотеки нерухомого майна, відповідно до умов якого відповідачі передали в іпотеку банку спірну квартиру, яка належить їм на праві власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 11лютого 2000 року (т. 1 а. с. 37-40).

Відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки визначено, що ринкова вартість предмета іпотеки згідно з експертним заключенням відділу оцінки застав по оцінці вартості застави Івано-Франківського управління ЗРД АКІБ «УкрСиббанк» становить 404 429,25 грн.

Згідно з пунктом 1.3 договору іпотеки сторони погодились, що іпотекою забезпечені також і розмір зобов`язань, строк і порядок їх виконання, який може бути змінено відповідно до умов договору, що обумовлюють основне зобов`язання.

16 червня 2009 між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 1 до договору про надання споживчого кредиту від 28грудня 2007 року, відповідно до якої сторони домовились про зміну графіка погашення кредиту та виклали додаток № 1 до договору у інакшій редакції. При цьому сторони погодили, що позичальник бере на себе зобов`язання не пізніше ніж через 30 календарних днів з дати укладення такої угоди укласти або забезпечити укладення відповідних договорів про внесення змін та/або додаткових угод до усіх договорів забезпечення, які були та/або будуть укладені у забезпечення виконання зобов`язань позичальника щодо надання згоди осіб, які передали забезпечення на зміну зобов`язання, обумовлену підписанням такої додаткової угоди.

ОСОБА_1 належним чином не виконувала взяті на себе зобов'язання за укладеним кредитним договором (та додатковими угодами), у зв'язку з чим 01 липня 2014 року АТ «УкрСиббанк» надіслало на адресу позичальника ОСОБА_1 вимогу про погашення простроченої заборгованості за кредитним договором, а у випадку не усунення порушень банк вимагав сплатити заборгованість за кредитним договором уповному обсязі в сумі 46 159,87 дол. США (т. 1 а. с. 142).

У жовтні 2014 року АТ «УкрСиббанк» звернулося до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_8 заборгованості за кредитним договором.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 08 квітня 2016 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2017 року та постановою Верховного Суду від 21 січня 2020 року, позов АТ «УкрСиббанк» задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 на користь АТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором від 28 грудня 2007 року № 11280404000 у розмірі 47 585,71 дол. США, що еквівалентно 615 782,69 грн, та пеню у розмірі 8 442,47 грн.

Доказів виконання зазначеного рішення суду матеріали справи не містять.

Відповідно до довідки-розрахунку заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором станом на 24жовтня 2019 року становить: за тілом кредиту - 44 983,60 дол. США, за процентами за користування кредитом - 20 054,86 дол. США, за процентами за користування грошовими коштами понад встановлений договором термін - 8 305,73 дол. США, пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за період 24 жовтня 2018 року до 24 жовтня 2019 року складає 286 786,08грн.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не в повній мірі відповідає вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо оскарження постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року

За змістом статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог, відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права і обов`язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов`язань (частина четверта статті 631 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що в разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Положеннями частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку» визначено, що положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.

Положення Закону України «Про іпотеку» не передбачають та не вимагають від іпотекодержателя кожного разу перед зверненням до суду надсилати іпотекодавцю (та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця) письмову вимогу про усунення порушення.

Отже, за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише тоді, якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону.

Звернення банку з позовом з вимогою про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом (заявою) вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі.

Право кредитодавця нараховувати передбачені кредитним договором платежі припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Таких вимог позивач у цій справі не пред`являв.

Суди встановили, що рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 08 квітня 2016 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2017 року та постановою Верховного Суду від 21 січня 2020 року, позов ПАТ «УкрСиббанк» задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором від 28 грудня 2007 року № 11280404000 у розмірі 47 585,71 дол. США, що еквівалентно 615 782,69 грн, та пеню у розмірі 8 442,47 грн.

Оскільки рішення суду виконано не було, у жовтні 2019 року банк звернувся до суду із цим позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме - спірну квартиру, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 28 грудня 2007 року № 11280404000.

Встановлено, що відповідачі подали до суду заяви про застосування позовної давності (т. 1 а. с. 140, 160, 165, 168).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15 (провадження № 61-20952св19).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вимоги банку є обґрунтованими, оскільки доказів виконання вказаного рішення суду про стягнення заборгованості відповідачі не надали та матеріали справи не містять. Однак суд дійшов висновку, що позивач пропустив строк позовної давності.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.

Права на звернення до суду за захистом, закріплене статтею 4 ЦПК України, кореспондується зі статтею 256 ЦК України, яка встановлює для особи часові межі для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу та називає їх позовною давністю.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою уповноваженою особою.

У постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року в справі № 201/15310/16 (провадження № 61-547св21) зазначено, що слід розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).

У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Тлумачення статті 264 ЦК України дає підстави для висновку, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки. Тому переривання перебігу позовної давності за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов`язком, у тому числі забезпечувальним.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

Пред`явлення позову до суду - це реалізація позивачем права на звернення до суду за вирішенням наявного між сторонами спору. Саме із цією процесуальною дією пов`язується початок процесу у справі і переривається перебіг позовної давності.

За змістом статті 264 ЦК України переривання позовної давності передбачає наявність двох строків - до переривання та після нього. Новий строк починає перебіг безпосередньо з того моменту, коли перервався первісний.

Підстави переривання позовної давності є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають.

Однією із підстав переривання позовної давності є пред`явлення особою позову до одного із боржників.

Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.

Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц та від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17.

Верховний Суд звертає увагу, що позовна давність переривається пред`явленням особою позову, а не постановленням судом судового рішення.

Указаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 522/31199/13-ц (провадження № 61-3872св18).

Отже, вчиненням позичальником дій, що свідчать про визнання ним свого боргу за основним зобов`язанням, не переривається позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки вимога про стягнення боргу за основним зобов`язанням і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки є різними вимогами (основною та додатковою), застосування до додаткових вимог наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою законом не передбачено.

У справі, що переглядається, встановлено:

- у кредитному договорі від 28 грудня 2007 року № 11280404000 сторони передбачили остаточну дату повернення кредиту - 27 грудня 2028 року;

- у жовтні 2014 року АТ «УкрСиббанк» скористалося своїм правом на дострокове погашення кредитної заборгованості та змінило строк виконання основного зобов`язання, звернувшись до суду з позовом до позичальника та поручителя ОСОБА_1 та ОСОБА_8 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за результатом розгляду якого рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 08 квітня 2016 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 30 серпня 2017 року та постановою Верховного Суду від 21 січня 2020 року, стягнено з ОСОБА_1 на користь АТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором від 28 грудня 2007 року № 11280404000 у розмірі 47 585,71 дол. США, що еквівалентно 615 782,69 грн, та пеню у розмірі 8 442,47 грн;

- з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки АТ «УкрСиббанк» звернулося до суду у жовтні 2019 року;

- відповідачі заявили про застосування наслідків спливу позовної давності внаслідок зміни банком строку виконання основного зобов`язання.

За таких обставин, оскільки з позовом про стягнення заборгованості кредитор звернувся у жовтні 2014 року, то строк на звернення АТ «УкрСиббанк» до суду з цим позовом сплив у жовтні 2017 року. З урахуванням того, що банк пред`явив позов про звернення стягнення на предмет іпотеки в жовтні 2019 року, тобто з пропуском установленої законом трирічної позовної давності, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності.

Доводи касаційної скарги про те, що переривання позовної давності за частиною другою статті 264 ЦК України пов`язано з пред`явленням позову (зверненням до суду), проте таке переривання позовної давності не припиняється фактом звернення, а продовжується протягом часу, коли позов є пред`явленим, не можуть бути прийняті судом, оскільки позовна давність переривається днем пред`явлення позову до суду, а не постановленням судового рішення.

Указаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 522/31199/13-ц (провадження № 61-3872св18).

При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року (справа № 914/3224/16) зроблено правовий висновок про те, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням (пункт 7.20).

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 29 березня 2019 року в справі № 6-1996цс16, переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності.

Таким чином, враховуючи, що позивач усупереч положенням частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України не надав доказів того, що відповідачами вчинено дії, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, або зверненням відповідачів із відповідним позовом до суду в межах строку позовної давності, що свідчило б про переривання позовної давності, колегія суддів відхиляє вказані посилання касаційної скарги.

При цьому колегія суддів також відхиляє посилання заявника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 668/9978/15 (провадження № 14-122цс19) та на постанову Верховного Суду від 18 червня 2020 року у справі № 918/1017/15, оскільки у зазначених справах та у справі, яка переглядається, різні фактичні обставини.

Посилання заявника на постанову Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 161/8893/16-ц (провадження № 61-40963св18) не можуть бути прийняті судом, оскільки вказаною постановою було скасовано судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, та направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції, тобто відсутнє остаточне рішення у справі.

Також колегія суддів не може погодитись із посиланням заявника на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 644/623/17 (провадження № 61-45901св18), оскільки у вказаній справі позивач звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки до учасників повного товариства після того, як їй було повернуто виконавчий лист у зв`язку із відсутністю у повного товариства майна, на яке можливо звернути стягнення. Суди дійшли висновку, що позивачем не було пропущено строку позовної давності, оскільки про порушення свого права, зокрема про те, що у повного товариства відсутнє майно, позивач довідалася 29 серпня 2016 року, тобто тоді, коли їй було повернуто виконавчий лист, натомість у справі, яка переглядається, судами встановлено, що про порушення свого права банк довідався у жовтні 2014 року й, відповідно, вчиняв відповідні дії для його захисту.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 26 січня 2022 року в справі № 442/7773/17 (провадження № 61-14386св21), від 08 вересня 2021 року в справі № 750/10899/19 (провадження № 61-11725св20).

Щодо оскарження додаткового рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2021 року

Як вбачається з матеріалів справи рішенням Івано-Франківського міського суду від 17 червня 2021 року в задоволенні позовних вимог АТ «УкрСиббанк» відмовлено.

Додатковим рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2021 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнено з АТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_1 понесені витрати на отримання правової допомоги в розмірі 6 850,00 грн.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року рішення Івано-Франківського міського суду від 17 червня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову АТ «УкрСиббанк» відмовлено.

Додаткове рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2021 року залишено без змін.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції в частині залишення додаткового рішення без змін з огляду на наступне.

Відповідно до частин першої, п`ятої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.

За загальним правилом, у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішено всі інші, в тому числі, процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також окремих процесуальних питань, зокрема, розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.

Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі.

Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти.

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 4 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що у разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.

Тобто додаткове рішення суду, ухвалене у порядку статті 270 ЦПК України, є невід`ємною частиною основного рішення у справі по суті спору та не може існувати окремо від нього.

Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено.

Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 20 грудня 2019 року у справі № 240/6150/18, у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2018 року у справі № 923/631/15, від 23 січня 2020 року у справі № 927/229/19.

Отже, скасовуючи рішення суду першої інстанції, прийняте як основне по суті вирішення спору рішення, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про залишення без змін додаткового рішення, яке є невід`ємною його частиною.

Додаткове рішення не може існувати окремо від первісного (основного) рішення та у разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу (див. висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 квітня 2018 року у справі № 923/631/15, від 23 січня 2020 року у справі № 910/20089/17, від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року № 910/17345/20).

Крім того, відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тобто скасування первісного судового рішення за результатом розгляду апеляційної скарги є самостійною підставою для скасування додаткового судового рішення до нього.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення по суті спору, повинен був скасувати й додаткове рішення суду та здійснити розподіл судових витрат, зокрема й понесених відповідачем на правову допомогу.

У зв`язку з зазначеним колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про скасування додаткового рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2021 року і постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року в частині залишення без змін додаткового рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2021 року та ухвалення в цій частині нового рішення.

Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності).

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 під час розгляду справи у суді першої інстанції були понесені судові витрати на правову допомогу у розмірі 6 850,00 грн, на підтвердження яких ОСОБА_1 надала: копію договору від 19 березня 2020 року № 06/03-2020, укладеного між Адвокатським бюро Романа Волосянка, в особі керуючого бюро Волосянка Романа Олексійовича, та ОСОБА_1 ; копію додаткової угоди № 1 до договору про надання правової допомоги від 19 березня 2020 року № 06/03-2020; копію акта приймання-передачі наданих послуг (професійної правничої допомоги) від 18 червня 2021 року; копію квитанції про оплату послуг за правничу допомогу від 23 листопада 2020 року в розмірі 1 000,00 грн; копію квитанції про оплату послуг за правничу допомогу від 22 червня 2021 року в розмірі 5 850,00 грн. Загальна вартість наданих послуг адвокатом відповідачу становить 6 850,00 грн.

Заява про стягнення правничої допомоги подана у визначені процесуальним законом строки і документи на підтвердження цих виплат стосуються послуг, наданих у цій справі, що доведено відповідачем ОСОБА_1 .

Враховуючи, що відповідач надала до суду опис виконаних робіт адвокатом та здійснених відповідачем витрат, необхідних для надання правничої допомоги, сума витрат на оплату послуг адвоката в розмірі 6 850,00 грн є співмірною з обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, то колегія суддів дійшла висновку про задоволення клопотання відповідача ОСОБА_1 та стягнення з позивача на користь відповідача ОСОБА_1 6 850,00 грн, понесених та документально підтверджених витрат на отримання правової допомоги.

Щодо оскарження АТ «УкрСиббанк» ухвал апеляційного суду від 11 жовтня 2021 року (щодо поновлення ОСОБА_2 строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження), від 01 листопада 2021 року (щодо приєднання ОСОБА_7 до апеляційної скарги ОСОБА_2 ), від 16 листопада 2021 року (щодо приєднання ОСОБА_1 до апеляційної скарги ОСОБА_2 )

Відповідно до частини другої статті 406 ЦПК України скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду першої інстанції чи постанови суду апеляційної інстанції, включаються до касаційної скарги на відповідне рішення чи постанову.

У касаційній скарзі на постанову апеляційного суду заявник також оскаржує ухвалу апеляційного суду від 11 жовтня 2021 року про поновлення ОСОБА_2 строку на апеляційне оскарження рішення суду та відкриття апеляційного провадження, яка не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, посилаючись на порушення апеляційним судом статті 358 ЦПК України, не урахування вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини.

Вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження, апеляційний суд, врахувавши те, що про оскаржуване рішення суду ОСОБА_2 не було відомо, оскільки таке на її адресу не направлялось, про існування рішення суду першої інстанції вона дізналась тільки 29 вересня 2021 року, коли отримала копію апеляційної скарги АТ «УкрСиббанк» на додаткове рішення в цій справі, дійшов обґрунтованого висновку про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги щодо порушення апеляційним судом норм процесуального права під час вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження ОСОБА_2 та під час вирішення заяв про приєднання ОСОБА_7 та ОСОБА_2 до апеляційної скарги ОСОБА_2 , вважає необґрунтованими аргументи касаційної скарги в цій частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Оскільки висновки суду апеляційної інстанції в частині залишення без змін додаткового рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2021 року прийняте з порушенням норм процесуального права, то оскаржуване судове рішення в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про скасування додаткового рішення суду першої інстанції та стягнення з АТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_1 понесених та документально підтверджених витрат на отримання правової допомоги в розмірі 6 850,00 грн.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, а доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, то оскаржуванне судове рішення суду апеляційної інстанції в цій частині підлягає залишенню без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частинами першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Скасування додаткового рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2021 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року в частині залишення без змін додаткового рішення не вплинуло на обсяг задоволених позовних вимог АТ «УкрСиббанк» та не свідчить про зміну пропорційності задоволених позовних вимог, що давало б підстави Верховному Суду здійснити розподіл судових витрат відповідно до правил статті 141 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити частково.

Додаткове рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 серпня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 грудня 2021 рокув частині залишення без змін додаткового рішення скасувати.

Стягнути з Акціонерного товариства «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_1 понесені та документально підтверджені витрати на отримання правової допомоги в розмірі 6 850,00 (шість тисяч вісімсот п`ятдесят) грн.

В іншій частині постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 20 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров

В. В. Пророк