ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 344/24144/23

провадження № 61-14228св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , в інтересах якого діє заступник начальника Центрального відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Управління судової роботи та міжнародної правової допомоги Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Грещук Юлія Зіновіївна,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Савчук Роман Романович, на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року у складі судді Кіндратишин Л. Р. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 вересня 2024 року у складі колегії суддів:Максюти І. О., Василишин Л. В., Томин О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє заступник начальника Центрального відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Управління судової роботи та міжнародної правової допомоги Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Грещук Ю. З., звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання незаконним переміщення та подальшого утримання дитини, зобов`язання повернути дитину до місця постійного проживання, відібрання дитини та передання батькові.

На обґрунтування позовних вимог позивач посилалася на те, що ОСОБА_1 та відповідач є батьками малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка народилася в місті Ясберень, Угорщина.

Дитина з моменту народження до виїзду в Україну постійно проживала в Угорщині разом з батьками.

Сторони розпочали спільне проживання з 2019 року, а одружилися 18 квітня 2020 року.

16 серпня 2023 року відповідач зібрала свої і дитячі речі та без згоди позивача виїхала в Україну, де відтоді перебуває.

20 вересня 2023 року електронною поштою до Міністерства юстиції України через Міністерство юстиції Угорщини надійшла заява позивача від 04 вересня 2023 року про сприяння поверненню дитини до місця постійного її проживання в Угорщині.

06 жовтня 2023 року Західним міжрегіональним управління Міністерства юстиції направлено ОСОБА_2 рекомендований лист з повідомленням про вручення з проханням прибути 13 жовтня 2023 року (резервна дата 16 жовтня 2023 року) до Управління судової роботи та міжнародної правової допомоги для проведення співбесіди.

Станом на 18 жовтня 2023 року ОСОБА_2 на співбесіду не з`явилася. Повідомлення про вручення їй листа з відділення Укрпошти також не повертається.

24 жовтня 2023 року на підставі заяви позивача Міністерство юстиції України звернулось до Національної поліції України з проханням встановити місцезнаходження дитини на території України, оскільки точне місцеперебування дитини позивачу не було відомо.

25 листопада 2023 року Міністерством юстиції України отримано відповідь від Національної поліції України, відповідно до якої ОСОБА_3 із серпня 2023 року по цей час перебуває разом із своєю матір`ю ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 .

Отже, відповідач одноосібно в порушення батьківських прав позивача прийняла рішення про зміну дитиною держави її постійного місця проживання. Своїми діями, зокрема, переховуючи дитину та не повертаючи її до постійного місця проживання в Угорщину, відповідач порушує права дитини та позивача, зокрема, право дитини на належне батьківське виховання та право позивача на визначення місця проживання дитини.

Вважає, що відповідач неправомірно здійснила незаконне вивезення та здійснює подальше протиправне утримання дитини на території України.

Угорщина є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, у тому числі визначення місця її проживання.

Враховуючи викладене, позивач просив суд:

- визнати незаконним переміщення та подальше утримання відповідачкою на території України малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- зобов`язати відповідача повернути дитину до місця постійного проживання в АДРЕСА_2 , протягом 10 днів з дня отримання повного тексту рішення;

- якщо відповідач відмовиться повертати дитину до Угорщини, відібрати дитину та передати батьку.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року позов задоволено частково.

Визнано незаконним переміщення та утримання ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зобов`язано ОСОБА_2 повернути малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця її постійного проживання АДРЕСА_2 .

Визнаючи незаконним переміщення та утримання на території України малолітньої дитини, місцевий суд керувався тим, що ОСОБА_2 в порушення батьківських прав ОСОБА_2 самостійно прийняла рішення щодо зміни місця проживання їх спільної малолітньої дочки ОСОБА_3 , і фактично визначила її нове місце проживання в Україні, без згоди батька, чим порушила батьківські права позивача, як батька дитини, а також право дитини на належне виховання обома батьками.

Зобов`язуючи відповідача повернути малолітню дитину до місця її постійного проживання, суд першої інстанції виходив із найкращих інтересів дитини, врахував, що місцем постійного проживання до переміщення ОСОБА_2 дитини ОСОБА_3 на територію України була Угорщина, а також те, що утримання дитини на території України було здійснене матір`ю без згоди батька, що порушує його право як батька дитини на піклування дитиною.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відібрання дитини та передачу її батькові у разі відмови відповідача повертати дитину до Угорщини, місцевий суд керувався тим, що заявлені позовні вимоги стосуються не існуючого можливого майбутнього, із застосуванням умовностей, що можуть виникнути і стосуються питань виконання рішення. Тобто предмету цих вимог на час ухвалення рішення не існує.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 вересня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Савчука Р. Р. залишено без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про необхідність повернення малолітньої дитини до місця її постійного проживання в Угорщину, що буде відповідати найкращим інтересам дитини.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідачкою не надано будь-яких доказів, які б свідчили, що повернення дитини до місця свого постійного проживання поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди, або іншим шляхом створить для дитини нестерпну обстановку, оскільки дитина проживала з народження до часу незаконного вивезення в Україну в Угорщині.

Установивши фактичні обставини, місцевий суд правильно визначив правову природу цивільних відносин між сторонами та застосував правила Гаазької конвенції 1980 року щодо підстав повернення незаконно переміщеної дитини.

Одночасно апеляційний суд наголосив на тому, що відповідачка не позбавлена можливості звернутися до повноважного суду Угорщини з позовом про визначення місця проживання дочки разом із нею у разі наявності підстав вважати, що проживання дитини з матір`ю відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог в апеляційному порядку не оскаржувалося, тому і не переглядалося апеляційним судом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Савчук Р. Р. просить скасувати рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року в частині задоволених позовних вимог та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 вересня 2024 року і ухвалити нове судове рішення про відмову у їх задоволенні.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо застосування статті 8, частини першої, другої статті 25 Конституції України, Принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, частини восьмої статті 7, частини четвертої статті 19 СК України, при вирішенні питання про повернення дитини до місця проживання згідно із Конвенцією 1980 року (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, заявник у касаційній скарзі посилається на те, що Конституція України є нормами прямої дії, тому суди повинні були при ухвалені рішення керуватись частинами першою, другою статті 25 Конституції України, яка забороняє видачу громадянина України, в даному випадку дочки сторін, до іншої держави.

Відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1969 року малолітня дитина не повинна, крім випадків, коли мають місце виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю.

Повернення малолітньої дитини до батька в Угорщину буде суперечити її інтересам, зважаючи на її малолітній вік, значну прив`язаність до матері, негативні наслідки, до яких можуть призвести різкі зміни життєвих обставин (зміна місця проживання, кола спілкування), а також на діагностовані в дитини розлади аутистичного спектру, у зв`язку із якими дитина потребує особливої уваги, застосування індивідуальних підходів до її виховання.

Крім того, суди проігнорували той факт, що позивач вчиняє бездіяльність, яка вказує на безвідповідальне ставлення ним до своїх батьківських обов`язків, що свідчить про те, що повернення дитини до позивача буде суперечити інтересам дитини.

Аргументи інших учасників справи

12 листопада 2024 року від представника Міністерства юстиції України - Даруга В. О. надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просить залишити її без задоволення, посилаючись на те, що представник відповідача неправильно тлумачить статтю 8, частини першу, другу статті 25 Конституції України в контексті вирішення питання про повернення дитини до країни постійного місця проживання, оскільки під час вирішення спору суд повинен керуватися перш за все положеннями Конвенції 1980 року.

При вирішенні справ про повернення дитини до країни постійного місця проживання питання про позбавлення громадянства не є предметом розгляду, а рішення суду щодо зобов`язання відповідача повернути малолітню дитину до місця постійного проживання в іноземній державі не є тотожним і немає жодного відношення до процедури вигнання громадянина України за межі України або видання його іншій державі.

Натомість Конвенція 1980 року встановлює своїм завдання відновлення status guo шляхом негайного повернення дітей, які були неправомірно вивезені, оскільки вирішувати будь-які спори щодо місця проживання та опіки над дитиною мають юрисдикцію лише органи за місцем постійного місця проживання дитини.

Рішення про повернення дитини не позбавляє права особу, яка зобов`язується повернути дитину в державу її постійного місця проживання, звернутися до компетентного суду та отримати рішення по суті питання піклування про дитину.

Твердження відповідача про необхідність застосування до спірних правовідносин принципу 6 Декларації прав дитини 1959 року є помилковим, оскільки вона не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу українською мовою, отже не є міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Наявні у матеріалах справи докази у своїй сукупності дають підстави вважати, що відповідач в порушення батьківських прав позивача самостійно прийняла рішення щодо зміни місця проживання їх спільної малолітньої дочки і фактично визначила її нове місце проживання в Україні без згоди батька, чим порушила батьківські права позивача, як батька дитини, а також право дитини на належне виховання обома батьками.

При ухваленні оскаржуваних судових рішень судами попередніх інстанцій не було допущено неправильне застосування норм матеріального права, натомість встановлено усі обставини, що мають істотне значення, на підставі допустимих доказів.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 18 квітня 2020 року зареєстрували шлюб у місті Ясберень. Прізвище дружини після реєстрації ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 , виданим Об`єднаним муніципалітетом селі Ясфелшосентдьордь.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін у місті Ясберень народилася дочка ОСОБА_3 .

Згідно із свідоцтвом про народження дочки серії НОМЕР_2 , виданим Об`єднаним муніципалітетом селі Ясфелшосентдьордь, батьками ОСОБА_2 ОСОБА_3 є ОСОБА_1 , ім`я матері при народження - ОСОБА_2 , яка є громадянкою України.

Відповідно до довідки патронажної медсестри ОСОБА_4 від 17 серпня 2023 року (поліклініка лікарні імені Гетені Гези комітату Яс-Надькун-Солонюк відділення патронажної служби комітату селі Ясфелшосентдьордь), яка видана на прохання батька, мати вивезла дитину без відома батька. ОСОБА_3 проживає з народження в селі Ясфелшосентдьордь і отримала всі обов`язкові щеплення тут же, в селі Ясфелшосентдьордь, у доктора ОСОБА_5 . Повна обов`язкова перевірка відповідно до статусу патронажної медсестри була проведена в селі Ясфелшосентдьордь (останній раз 27 квітня 2023 року).

Останній візит патронажної медсестри відбувся 21 липня 2023 року, коли мати вже тривалий час перебувала за кордоном в Україні; батько доглядав за дитиною самостійно. Допомагала у догляді бабуся дитини з боку батька. У будинку було чисто та охайно, потреби дитини максимально задовольнялись, ознак браку матері не спостерігалось. Батько здатний піклуватись про дитину і має стабільне фінансове становище. ОСОБА_3 мала б піти до ясел.

Також у матеріалах справи наявна дитяча медична карта дитини ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), в якій міститься інформація про проведені відповідні щеплення.

04 вересня 2023 року ОСОБА_1 , громадянин Угорщини, звернувся із заявою про повернення дитини - ОСОБА_3 , в якій зазначив, що дитину він та дружина ОСОБА_2 виховували від народження. 16 серпня 2023 року після 07 год ранку, його дружина без його згоди зібрала свої речі та речі їхньої дитини і виїхала з дитиною в Україну. Відтоді вона перебуває там.

Згідно з довідкою Управління державної міграційної служби України в Івано-Франківській області від 06 жовтня 2023 року № 131-24/2359-23-23 ОСОБА_2 зареєстрована з 28 травня 2014 року на АДРЕСА_1 .

Відповідно до відповіді Департаменту карного розшуку Національної поліції України від 24 листопада 2023 року № 15417/12.1.2./16-23, адресованої Управлінню міжнародної правової дороги Департаменту міжнародного співробітництва та представництва Міністерства юстиції України, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із серпня 2023 року по даний час перебуває разом зі своєю матір`ю ОСОБА_2 , 1998 року народження, за адресою: АДРЕСА_1 . Водночас, згідно з обліками Національної поліції, фактів реєстрації заяв та повідомлень щодо вчинення стосовно матері і дитини неправомірних дій, в тому числі їх безвісного зникнення або викрадення, не виявлено. Умови проживання та виховання останньої задовільні.

Згідно з характеристикою, складеною виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради 07 листопада 2023 року за № 35/119-12/63 та підписаною старостою Микитинецького старостинського округу Іриною Паращук, ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , активної участі у суспільно-громадському та культурному житті села не приймає. Станом на день видачі характеристики скарг від сусідів, жителів села на неї не надходило, проявів неадекватної поведінки з її сторони не зафіксовано.

ОСОБА_2 05 грудня 2023 року уклала декларацію з лікарем першої медичної допомоги ОСОБА_6 , що підтверджується декларацією № 0001-9950-97АО про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу, законний представник пацієнта ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Крім того, судом апеляційної інстанції на підставі довідки підприємця ОСОБА_7 від 02 вересня 2024 року встановлено, що дочка ОСОБА_2 - ОСОБА_3 дійсно відвідує групу інтенсивного розвитку «Соняшник» з 29 серпня 2024 року.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки касаційна скарга містить доводи лише в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , в інтересах якого діє заступник начальника Центрального відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Управління судової роботи та міжнародної правової допомоги Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Грещук Ю. З., до ОСОБА_2 про визнання незаконним переміщення та подальшого утримання дитини, зобов`язання повернути дитину до місця постійного проживання, тому з огляду на вимоги статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції переглядає законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень лише у цій частині, та не переглядає в частині позовних вимог про відібрання дитини.

Статтями 157 160 СК України передбачено, що питання виховання дитини, а також визначення місця проживання дитини вирішуються батьками спільно та за згодою.

При цьому відповідно до статті 162 СК України в разі, якщо один з батьків самочинно, без згоди другого з батьків, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, в тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Стаття 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Статтею 11 Конвенції про права дитини, прийнятої 20 листопада 1989 року 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН, ратифікованої постановою Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 року № 789-XII, на держави-учасниці покладено зобов`язання вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

Зазначена стаття кореспондує із правом кожного на повагу до свого приватного і сімейного життя, закріпленим у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, підписаної в Римі 04 листопада 1950 року, підписаної від імені України 09 листопада 1995 року та ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.

Згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей Україна приєдналася до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, укладеної 25 жовтня 1980 року в м. Гаага (Нідерланди) (далі - Конвенція).

Вказаною Конвенцією урегульовані правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання.

Згідно зі статтями 1, 2 Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні.

Головний акцент Конвенції полягає в тому, що один з батьків або членів сім`ї не може самостійно приймати рішення про зміну постійного місця проживання дитини.

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримання дитини порушує її права та інтереси і право батька чи матері на піклування про дитину, без згоди якого/якої відбулась зміна місця проживання дитини.

У відповідності до частини першої статті 3 Конвенції переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Результат системного аналізу частини першої статті 3 та інших статей Конвенції дає підстави вважати, що судовий або адміністративний орган держави має розглядати дії батька чи матері як міжнародне викрадення дитини за сукупності таких умов:

- дитина мала постійне місце проживання в країні - учасниці Конвенції;

- дитина незаконно переміщена або утримується за кордоном з порушенням прав піклування за умови, що ці права ефективно здійснювалися до її переміщення;

- дитина не досягла 16-річного віку.

У разі встановлення таких обставин згідно із зобов`язаннями за Конвенцією дитину має бути негайно повернуто до держави її постійного місця проживання.

Так, відповідно до частин першої, другої статті 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Разом із тим, статті 12, 13, 20 Конвенції містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Суд може відмовити в поверненні дитини у наступних випадках: якщо в ході розгляду справи виявить, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт «а» частини першої статті 13); або з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12); або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13); або якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).

Особа або установа, які стверджують, що дитина була незаконно вивезена (переміщена) з країни - учасниці Конвенції або утримується на території іноземної держави з порушенням права на опіку про дитину або права на доступ до неї, відповідно до статті 8 Конвенції може звернутися із заявою до спеціально призначеного Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.

В Україні такі функції Центрального органу виконує Міністерство юстиції України.

Обов`язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

ЄСПЛ у справі «Х проти Латвії» («X v. Latvia») № 27853/09 (§ 101) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. При виконанні свого завдання відповідно до статті 8 національні суди користуються свободою розсуду, яка при цьому залишається предметом європейського контролю, в рамках якого Суд розглядає відповідно до Конвенції рішення, які ці органи ухвалили, користуючись цією свободою.

Стаття 8 Гаазької Конвенції 1980 року накладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Гаазької Конвенції 1980 року, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Гаазької конвенції 1980 року. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько (§ 107).

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що малолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з народження і до 16 серпня 2023 року проживала в Угорщині разом з батьком ОСОБА_1 та матір`ю ОСОБА_2 , тобто її постійним місцем проживання була країна Угорщина, де є її звичне соціальне і сімейне оточення, в якому дитина мала належний рівень піклування.

Також судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що малолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виїхала 16 серпня 2023 року з відповідачкою за межі Угорщини без згоди батька, який у короткий період часу (04 вересня 2023 року) розпочав процедуру розшуку та повернення дитини.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про визнання незаконним переміщення та утримання ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , та зобов`язання ОСОБА_2 повернути малолітню дитину ОСОБА_3 до місця її постійного проживання в Угорщину, оскільки відповідач в порушення батьківських прав ОСОБА_1 самостійно прийняла рішення щодо зміни місця проживання їх спільної малолітньої доньки ОСОБА_3 і фактично визначила її нове місце проживання в Україні, без згоди батька, чим порушила батьківські права позивача, як батька дитини, на піклування про дитину, а також право дитини на належне виховання обома батьками.

Водночас колегія суддів враховує, і це підтверджено матеріалами справи, що до переміщення з Угорщини в Україну малолітня ОСОБА_3 мала належний рівень піклування.

Так, судами встановлено, що дитина проживала з народження в селі Ясфелшосентдьордь, де мала достатній рівень медичного обслуговування (отримувала обов`язкові щеплення у лікаря, перевірялась патронажною медсестрою), належні умови проживання та піклування, які їй забезпечував як її батьки, так і баба з боку батька.

Вказане, на переконання колегії суддів, свідчить про те, що на момент переміщення дитини з Угорщини в Україну права піклування про дитину ефективно здійснювалися її батьком, що відповідно до частини 3 Конвенції дає підстави для висновку про незаконність переміщення малолітньої дитини її матір`ю без згоди батька.

Крім того, суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що відповідачкою не надано суду доказів на підтвердження того, що існує серйозний ризик того, що таке повернення загрожує дитині психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення малолітня дитина сторін потрапить у нестерпні умови.

Таким чином, установивши відсутність передбачених Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до держави постійного проживання, а також те, що процедуру повернення дитини до Угорщини ініційовано позивачем до спливу одного року з дати незаконного утримування дитини на території України, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно застосував до спірних правовідносин положення Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей та обґрунтовано задовольнив позовні вимоги.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема щодо застосування статті 8, частини першої, другої статті 25 Конституції України, Принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, частини восьмої статті 7, частини четвертої статті 19 СК України, при вирішенні питання про повернення дитини до місця проживання згідно із Конвенцією 1980 року, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки зазначені доводи спростовуються, зокрема висновками Верховного Суду, висловленими у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 405/2584/17 (провадження № 61-37343св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 757/51046/17-ц (провадження № 61-14573св18), від 15 жовтня 2020 року у справі № 161/6458/19 (провадження № 61-23047св19).

Твердження відповідачки про необхідність застосування до спірних правовідносин принципу 6 Декларації прав дитини 1959 року є помилковим, оскільки вона не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу українською мовою, отже не є міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Водночас зобов'язання ОСОБА_2 повернути дитину до її постійного місця проживання в Угорщині не означає розлучення дитини з матір'ю.

Відхиляючи аналогічні доводи відповідачки, апеляційний суд вірно наголосив на тому, що відповідачка не позбавлена можливості звернутися до повноважного суду Угорщини з позовом про визначення місця проживання дочки разом із нею у разі наявності підстав вважати, що проживання дитини з матір`ю відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Надаючи оцінку аргументам касаційної скарги про те, що повернення малолітньої дитини до батька в Угорщину буде суперечити її інтересам, колегія суддів зауважує, що рішення про повернення дитини не позбавляє права особу, яка зобов`язується повернути дитину в державу її постійного місця проживання, звернутися до компетентного суду та отримати рішення по суті питання піклування про дитину.

В цілому, доводи касаційної скарги висновків судів щодо вирішення справи по суті не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин, тоді як встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява від 09 грудня 1994 року № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «HIRVISAARI v. FINLAND», заява від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 2).

У справі, що розглядається, вичерпно надано оцінку питанню недійсності договору купівлі-продажу. Наявність у відповідачки іншої точки зору на встановлені судами обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених у справі рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь відповідачки.

Щодо клопотання про розгляд справи за участі представника позивача

12 листопада 2024 року від представника Міністерства юстиції України - Даруги В. О. надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник, зокрема, просить розгляд справи проводити за участі представника позивача.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово висловлювався з приводу відсутності публічних слухань у судах касаційної інстанції. Вочевидь, «публічний характер провадження у судових органах, згаданих у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, захищає учасників справи від здійснення правосуддя таємно, поза контролем громадськості та є також одним із засобів збереження довіри до судів вищих і нижчих ланок. Публічність через прозорість, яку вона надає правосуддю, сприяє досягненню мети пункту 1 статті 6, а саме справедливому судовому розгляду, гарантія якого є одним із основних принципів будь-якого демократичного суспільства у сенсі Конвенції» (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява № 8273/78, § 25).

Проте публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку, зокрема і в суді касаційної інстанції.

Так, у вказаній справі зазначена гарантія була забезпечена у судах першої й апеляційної інстанцій, де представник позивача брав участь у судових засіданнях, у тому числі у режимі відеоконференції, надавав свої пояснення з приводу спору. Зокрема тому ЄСПЛ не визнав порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції відсутність публічного розгляду у Федеральному суді Німеччини, який, як і Верховний Суд в Україні, вирішував винятково питання права (рішення у справі «Axen v. Germany», § 28).

У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім.

Заявник не представив переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання.

Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

З огляду на зазначене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити у задоволенні клопотання про розгляд справи за участі представника позивача.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Савчук Роман Романович, залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 березня 2024 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 вересня 2024 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , в інтересах якого діє заступник начальника Центрального відділу судової роботи та міжнародної правової допомоги Управління судової роботи та міжнародної правової допомоги Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Грещук Юлія Зіновіївна, до ОСОБА_2 про визнання незаконним переміщення та подальшого утримання дитини, зобов`язання повернути дитину до місця постійного проживання, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович