Постанова

Іменем України

05 березня 2020 року

м. Київ

справа № 344/4541/19

провадження № 61-17597св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Івано-Франківського міського суду від 11 червня 2019 року у складі судді Бабій О. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 вересня 2019 року в складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В., Томин О. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя.

На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що сторони з 22 травня 2013 року перебували в зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу вони придбали квартиру АДРЕСА_1 , площею 70,5 кв. м. Право власності на квартиру зареєстровано за відповідачем.

Посилаючись на режим спільної сумісної власності подружжя, рівність прав володіння, користування та розпорядження майном, а також право на визначення частки у спільній сумісній власності у зв`язку із наявним спором, просив визнати за ним право власності на 1/2 частини вказаної квартири.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 11 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 вересня 2019 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку поділу спільного майна подружжя на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 загальною площею 70,5 кв. м. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що набута відповідачем під час перебування у шлюбі квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а відповідно, виходячи з презумпції рівності часток у праві спільної сумісної власності, позивач має право на отримання у власність 1/2 частини спірної квартири.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У вересні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Івано-Франківського міського суду від 11 червня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 вересня 2019 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована неправильністю застосування статті 71 Сімейного кодексу України (далі - СК України), неврахування при поділі майна іншого майна подружжя, неможливості спільного користування майном у зв`язку з розірвання шлюбу. Заявник вважає, що суди не встановили можливості одержання позивачем грошової компенсації за його частку у квартирі, яка була йому запропонована, не вирішили спір відповідно до статті 365 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не вирішили питання щодо коштів у розмірі 77 000 грн, внесених відповідачем на депозитний рахунок суду.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі та витребувано матеріали справи.

Зазначена сторонами ціна позову у 77 000 грн вочевидь не відповідає дійсній вартості майна (частина друга статті 176 ЦПК України), а тому справа не є малозначною у розумінні пункту 1 частини першої статті 19 ЦПК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у вересні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Відповідно до частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що 22 травня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб. За ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності від 08 грудня 2015 року зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_2 . Вказана квартира придбана у власність під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час перебування у шлюбі, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі змістом статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач визнавала, що спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін. Не посилалася на обставини, передбачені статтею 70 СК України, які є підставою для відступлення від засад рівності часток подружжя у майні.

Вирішуючи спори між подружжям про майно необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України (далі - ЦК України). Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Згідно з частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Встановивши, що спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін, неподільною річчю, суд першої інстанції, з чим погодився й апеляційний суд, в межах заявлених позовних вимог визнав за позивачем право на 1/2 частини спірної квартири.

Цей спосіб захисту права передбачений пунктом 6 частини другої статті 16 ЦК України та не суперечить правилам застосування статті 71 СК України.

У зв`язку з цим Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування статті 71 СК України.

Заявник посилається на незастосування частини п`ятої статті 71 СК України та статті 365 ЦК України та не присудження позивачу грошової компенсації за його частку у квартирі, оскільки вартість такої частки була внесена на депозитний рахунок суду.

Щодо таких доводів заявника необхідно зазначити таке.

Відповідно до статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною;3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Предметом позову у цій справи є вимоги ОСОБА_3 про визнання права власності на частку у спільному майні подружжя.

Відповідач зустрічних позовних вимог про припинення права ОСОБА_3 на частку у спільному майні не заявляла, що унеможливлювало вирішення питання про припинення такого права позивача.

Суд першої інстанції розглянув спір у межах заявлених позовних вимог, а тому доводи касаційної скарги щодо неврахування під час вирішення спору іншого наявного у сторін майна не заслуговують на увагу.

Не можуть бути підставою для перегляду оскаржуваних судових рішень і доводи заявника про не вирішили судами питання щодо коштів у розмірі 77 000 грн, внесених відповідачем на депозитний рахунок суду. Указане не входить до предметів спору та доказування у цій справі й може бути вирішено судом першої інстанції за заявою відповідача.

Отже, доводи, наведені у касаційній скарзі зводяться до власного тлумачення позивачем норм права та до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За наслідками розгляду касаційної скарги встановлено, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права. Отже, відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - змін, оскільки відсутні підстави для їх скасування.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Заочне рішення Івано-Франківського міського суду від 11 червня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик