Постанова
Іменем України
06 лютого 2023 року
м. Київ
справа № 344/5549/18
провадження № 61-10876св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 жовтня 2022 рокуу складі колегії суддів: Баркова В. М., Девляшевського В. А., Луганської В. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом та державного акта про право власності на земельну ділянку, визнання права власності на земельну ділянку.
Позовну заяву мотивував тим, що його покійному батькові ОСОБА_4 на підставі державного акта про право власності на землю
від 28 січня 1998 року передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,0910 га, із цільовим призначенням - для будівництва
і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, за адресою: АДРЕСА_1 . Підставою видачі державного акта було рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради
від 26 грудня 1996 року № 415.
Зазначена земельна ділянка була передана узв`язку з тим, що на ній знаходиться житловий будинок з господарськими будівлями, який також належав ОСОБА_4 на підставі дубліката свідоцтва про право власності на будинковолодіння, виданого07 липня 2001 року,
згідно з рішенням Виконавчого комітетуІвано-Франківської міської ради
від 07 вересня 1946 року за № 260.
На підставі договору дарування, посвідченого 29 серпня 2001 року,
ОСОБА_4 безоплатно передав у його (позивача)власність згаданий житловий будинок АДРЕСА_1 .
Таким чином, відповідно до частини першої статті30 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року до нього перейшло право власності на земельну ділянку, на якій розміщений житловий будинок,без зміни цільового призначення, в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього власника.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
Незважаючи на те, що як і житловий будинок, так і земельна ділянка,
що знаходяться на АДРЕСА_1 , належать йому(позивачу) на праві приватної власності відповідач ОСОБА_3 звернувся
до Першої івано-франківської державної нотаріальної контори та 05 квітня 2006 року отримав свідоцтво про право на спадщину за законом
на 1/2частини вказаної земельної ділянки.Такими діями відповідач порушив його право приватної власності на житловий будинок та земельну ділянку.
У2018 році, у зв`язку із встановленням сусідами нової огорожі,
він звернувся до геодезичної служби для встановлення (відновлення) меж земельної ділянки і дізнався, що у 2008 році ОСОБА_3 було видано державний акт про право власності на частину спірної земельної ділянки. Підставою видачі цього державного акта сталатехнічна документація, яка містить підписи позивачаяк суміжного землекористувача на плані підтвердження меж земельної ділянки та акті встановлення меж земельної ділянки, що не відповідає дійсності, оскільки він не погоджував межі і не підписував цих документів. А отже, відповідач фактично здійснив виділ земельної ділянки без його згоди та всупереч норм законодавства.
Посилаючись на зазначеніобставини, ОСОБА_1 просив суд: усунути перешкоди уздійсненні права власності на житловий будинок шляхом визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом
від 05 квітня 2006 року, реєстраційний № 3-800, в частині,
що видане ОСОБА_3 на 1/2частини земельної ділянки, яка розташована
за адресою: АДРЕСА_1 , державним нотаріусом
Першої івано-франківської державної нотаріальної контори Стецьків М. І.;
визнати недійсним державний акт про право власності на земельну ділянку від 09 липня 2008 року, виданий ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0434 га з кадастровим номером 2610100000:08:007:0233, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за ним право власності в цілому на земельну ділянку площею 0,0910 га, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, за вказаною адресою.
Відповідач ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 02 грудня 2021 року у справі замінено відповідача ОСОБА_3 на його правонаступника ОСОБА_2 (т. 1, а.с. 165).
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області
від 28 липня 2022 рокуу складі судді Антоняка Т. М. позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 05 квітня 2006 року, реєстраційний №3-800, в частині, що видане ОСОБА_3 на 1/2 частини земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , державним нотаріусом Першої івано-франківської державної нотаріальної контори Стецьків М. І., та державний акт на право власності на земельну ділянку від 09 липня 2008 року, виданий ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0434 га з кадастровим номером 2610100000:08:007:0233, яка розташована за адресою:
АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності в цілому на земельну ділянку, площею 0,0910 га, з цільовим призначенням - для будівництва
і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд,
за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що виходячи з принципу цілісності об`єктанерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований,можна дійти висновку, що після набуття позивачем права власності на житловий будинок, видача ОСОБА_3 свідоцтва про право власності за законом від 05 квітня 2006 року та державного акта на право власності на земельну ділянку від 09 липня 2008 року не може вважатися правомірною і такі правовстановлюючі документи підлягають скасуванню. Крім того, державний акт про право власності на земельну ділянку видано
з порушенням вимог статей 356 358 392 ЦК України, оскільки ОСОБА_1 згоди в порядку, встановленому чинним законодавством України,на поділ земельної ділянки не надавав, підписи в технічній документації,
яка виготовлялася на поділ земельної ділянки, виконані не ним, а іншою особою.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28 липня 2022 року скасовано.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом та державного акта, визнання права власності на землю відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки умовами договору дарування від 29 серпня 2001 року не передбачені особливості переходу права власності на земельну ділянку,на якій розташовано будинковолодіння, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що на момент укладення цього договору до позивача перейшло право власності
й на всю земельну ділянку.
Проте поза увагою суду залишилися вимоги частини четвертоїстатті 30
ЗК України про необхідність посвідчення свого права власності у такому випадку відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу, тобто отримання державного акта,та лише після його отримання виникає право власності на землю.
Отже, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30
ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права.
Належних та допустимих доказів оформлення свого права власності на спірну земельну ділянку позивач суду не надав.
Оскільки позивач на момент набрання чинності ЗК України від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ своє право власності на спірну земельну ділянку
у встановленому законом порядку не оформив, виходячи з положень
статті22 ЗК України від 18 грудня 1990 року № 561-ХІІне можна вважати,
що він її одержав у власність, а отже,право власності на цю земельну ділянку за приписами статті120 ЗК України від 25 жовтня 2001 року
№ 2768-ІІІ могло перейти до нього лише на підставі цивільно-правової угоди.
Апеляційний суд виходив з того, що позивач своє право власності на земельну ділянку в порядку, передбаченому законом на час виникнення спірних правовідносин, не оформив, договір дарування також не містить умов про перехід права власності на цю земельну ділянку, тобто після набуття законної сили ЗК України від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ
до позивача перейшло право лише на земельну ділянку, яка знаходиться під нерухомістю, що належить йому на праві власності.
Таким чином,підстави для визнання за позивачем права власності на всю спірну земельну ділянку згідно із частиною першою статті30 ЗК України
від 18 грудня 1990 року № 561-ХІІ відсутні.
05 квітня 2006 року державним нотаріусом Першої івано-франківської державної нотаріальної контори Стецьків М. І. видано ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину на 1/2 частиниспадкового майна, в тому числі на земельнуділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,0910 га, що знаходиться на території
АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного свідоцтва була розроблена технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку,та 09 липня 2008 року ОСОБА_3 видано державний акт про право власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0434 га з кадастровим номером 261010000008:007:0233 (т. 1,
а.с. 16-30).
Звертаючись до суду із вимогою про визнання недійсним цього державного акта про право власності на земельну ділянку, позивач посилався також на те, що його було видано без погодження із ним меж земельної ділянки.
Проте фактична відсутність погодження відповідачем меж отриманої
в порядку спадкування земельної ділянки правового значення для справи не має, оскільки спір між сторонами виник не з приводу меж цієї ділянки.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 жовтня 2022 року та залишити в силі рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28 липня 2022 року.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано із суду першої інстанції.
07 грудня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема на те, що апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 у справі
№ 910/18560/16, від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16,
від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 та у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2019 року у справі № 150/300/16, від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16, від 15 січня 2020 року у справі
№ 204/9373/14, від 01 липня 2020 року у справі № 2-95/12, від 15 липня
2020 року у справі № 127/2061/16.
Принцип слідування юридичної долі земельної ділянки за розташованою на ній нерухомістю застосовано у постановах Верховного Суду від 29 жовтня 2019 року у справі № 921/99/18, від 18 лютого 2020 року у справі
№ 907/132/19, від 16 червня 2020 року у справі № 914/1101/19, від 23 червня 2020 року у справі № 910/14057/18.
В обґрунтування касаційної скарги заявник зазначив, що апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що право власності позивача на всю земельну ділянку, загальною площею 0,0910 га, виниклоу момент переходу до нього права власності на житловий будинок, оскільки договір дарування не передбачав іншого.
Апеляційний суд, визнавши існування загального принципу цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, згідно із яким визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду, встановив набуття позивачем права власності на земельну ділянку під придбаним у власність будинком та господарськими будівлями
і спорудами, але помилково вказав, що така земельна ділянка останнім не набута у власність у зв`язку з тим, що право на неї не було зареєстровано
у спосіб, визначений чинним на той час законодавством.
Такий висновок є помилковим, оскільки право власності на земельну ділянку було оформлено у встановленому законом порядку за батьком позивача, а неоформлення документально такого права позивачем
за собою не тягне втрати ним права приватної власності на цю земельну ділянку.
Усупереч вимогам Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Конституції України ЦК України, нотаріус та у подальшому - Управління земельних ресурсів у місті Івано-Франківську протиправно позбавили позивача права власності на частину належної йому земельної ділянки.
Апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що відповідач не мав
у власності житлового будинку, господарських споруд та будівель,
які необхідно було обслуговувати, оскільки саме з цієї метою він протиправно оформлював право власності на частину належної позивачу земельної ділянки.
У позовній заяві заявлено вимогу про визнання недійсним виданого відповідачу державного акта про право власності на земельну ділянку
і така вимога є похідною від інших позовних вимог. Проте одночасно із цим у позові наведено обґрунтування для її самостійного задоволення, що не було враховано судом апеляційної інстанції.
Так, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги доводи позивача про незаконність непогодження поділу землі з ним, як співвласником майна - земельної ділянки, яка незаконно після рішення нотаріуса та управління земельних ресурсів перебувала у спільній частковій власності.
З цього приводу апеляційний суд необґрунтовано послався на правові висновки, що містяться у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі
№ 580/168/16-ц (провадження № 61-19526сво18), оскільки вказана правова позиція стосується погодження меж в технічній документації із власниками чи користувачами суміжних (сусідніх) земельних ділянок, а у справі, яка розглядається, відповідач незаконно здійснив поділ земельної ділянки (площею 0,0910 га) без погодження з позивачем на підставі технічної документації із землеустрою і отримав оскаржуваний державний акт. Внаслідок чого право спільної часткової власності було припинено
та відповідач набув у приватну власність земельну ділянку площею
0,0434 га під належним позивачу на праві приватної власності житловим будинком та господарськими будівлями і спорудами.
Апеляційний суд не врахував, що право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна. Відповідач отримав свідоцтво на спадщину на 1/2 частини всієї земельної ділянки і її поділ як цілого об`єкта нерухомості вимагав згоди позивача, як іншого співвласника.
Аналіз статей 358 364 ЦК України вказує на те, що розпорядження спільним майном, як і його поділ між співвласниками, передбачає домовленість між ними, а саме: укладення письмової угоди, яка підлягає нотаріальному посвідченню. Проте відповідач сформував технічну документацію, на підставі якої здійснив поділ земельної ділянки між власниками та отримав відповідний державний акт, без згоди позивача, як іншого співвласника майна, вказавши його у технічній документації як власника суміжної ділянки і підробив його підпис, що підтверджено висновком експерта.
Відзив на касаційну скаргу відповідач до Верховного Суду не подав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до державного акта про право власності на землю від 28 січня 1998 року у приватній власності ОСОБА_4 перебувала земельна ділянка, площею 0,0910 га,з цільовим призначенням - для будівництва
і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд,
яка розташована на території АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 12).
Також ОСОБА_4 був власником житлового будинку, що знаходиться
на зазначеній земельній ділянці на підставі дубліката свідоцтва про право власності на будинковолодіння, виданого 07 липня 2001 року відповідно до рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради
від 07 вересня 1946 року № 260.
29 серпня 2001 року ОСОБА_4 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування подарував, а ОСОБА_1 прийняв у дар житловий будинок АДРЕСА_1 (т.1, а.с. 13).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер (т. 1, а.с. 14).
05 квітня 2006 року державний нотаріус Першої івано-франківської державної нотаріальної контори Стецьків М. І. видав ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за законом на спадкове майно: 1/2 частини земельної ділянки площею 0,0910 га, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель
і споруд, за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 22).
На підставі вказаного свідоцтва була розроблена технічна документація
із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку,та 09 липня 2008 року ОСОБА_3 видано державний акт про право власності на земельну ділянку для будівництва
і обслуговування житлового будинкуна АДРЕСА_1 у, господарських будівель і споруд, площею 0,0434 га,з кадастровим номером 261010000008:007:0233 (т. 1 а.с. 16-30).
Відповідно до висновку експерта Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (Івано-Франківське відділення)від 08 травня 2019 року № 752/753/980/20-28, складеного за результатами проведення почеркознавчої експертизи, за матеріалами кримінального провадження, установлено, що підпис у графі «ОСОБА_1», що міститься в технічній документації, зокрема у плані підтвердження меж та в акті встановлення меж земельної ділянки в натурі, виконано не ОСОБА_1 , а іншою особою (т. 1, а. с.182 - 191).
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер, його правонаступником
є спадкоємець ОСОБА_2 .
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, а також в межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із частиною другою статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до частини першої статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об`єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України,
які є спеціальними щодоцивільно-правових норм, які є загальними.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2018 у справі
№ 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18, пункти 8.3-8.5) наголосила на тому, що: правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої
у власність чи користування, у разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року
(у період з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України.
Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня
2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди.
Редакція статті 120 ЗК України(зі змінами, внесеними
Законом України № 1702-VI від 05 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.
У справі, яка переглядається, установлено, що позивач набув право власності нажитловий будинок АДРЕСА_1 за договором дарування від 29 серпня 2001 року, який не містить умов про перехід права власності на земельну ділянку, яка належала дарувальнику ОСОБА_4 на підставі державного акта про право власності на землю
від 28 січня 1998 року.
Позивач на момент набрання чинності ЗК Українивід 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ своє право власності на спірну земельну ділянку у встановленому законом порядку не оформив. Цивільно-правова угода щодо цієї земельної ділянки між її власником та позивачем не укладалась.
Установивши зазначені обставини, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що до позивача перейшло право лише на земельну ділянку, яка знаходиться під нерухомістю, і він має право вимагати оформлення на своє ім`я документів щодо цієїчастини земельної ділянки, оскільки перехід права власності за договором дарування на об`єкт нерухомості зумовив перехід і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташовано відповідне нерухоме майно.
Апеляційним судом не встановлено та позивачем не доведено на підставі належних доказів незаконність видачі ОСОБА_3 державним нотаріусом свідоцтва про право на спадщину на 1/2 частини спадкового майна після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 його батька ОСОБА_4 , зокрема
на 1/2 частини земельної ділянки площею 0,0919 га за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала спадкодавцю на підставі державного акта про право власності на землю від 28 січня 1998 року. Позивач не довів тих обставин, що зазначена земельна ділянка не підлягала включенню до спадкової маси спадкодавця ОСОБА_4 та не підлягала поділу між спадкоємцями.
На підставі вказаного свідоцтва про право на спадщину була розроблена технічна документація із землеустрою щодо складання документів,
що посвідчують право власності на земельну ділянку та 09 липня 2008 року ОСОБА_3 видано державний акт про право власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0434 га з кадастровим номером 261010000008:007:0233.
На підтвердження підстав для визнання недійсним цього державного акта про право власності на земельну ділянку площею 0,0434 гапозивач посилався також на те, що цей правовстановлюючий документ видано без погодження із ним меж земельної ділянки.
Вирішуючи спір, який існує між сторонами, з урахуванням установлених
у цій справі обставин, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що ненадання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки
у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації.
Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта проправо власності на земельну ділянку.
Апеляційний суд обґрунтовано врахував, що фактична відсутність погодження відповідачем меж отриманої в порядку спадкування земельної ділянки у цій справі сама по собіправового значення не має, оскільки спір між сторонами виник не з приводу меж цієї ділянки.
При цьому позивач не доводив існування накладення меж цієї земельної ділянки на належну йому земельну ділянку, в тому числі щодо її накладення на ділянку, яка знаходиться під належним йому житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 .
З урахуванням установлених у справі обставин, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених у цій справі позовних вимог за тих обставин, з якими позивач пов`язує недійсність виданого відповідачу свідоцтва про право на спадщину за законом від 05 квітня 2006 року в частині 1/2 земельної ділянки
за адресою: АДРЕСА_1 , а також недійсність державного акта про право власності на земельну ділянку від 09 липня
2008 року, площею 0,043 га, за цією ж адресою, виданого на підставі свідоцтва про право на спадщину і відповідно затвердженої технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку. Підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку площею 0,0910 га, тобто в цілому,
під час розгляду справи не встановлено.
Колегія суддів не бере до уваги посилання у касаційній скарзі на неправомірність видання 09 липня 2008 року державного акта про право власності на земельну ділянку відповідачу в силу порушення
статей 356 358 ЦК України щодо правового режиму майна спільної часткової власності та порядку його поділу, оскільки цей акт видано відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом на належну йому частину земельної ділянки площею 0,043 га (тобто 1/2 частини успадкованої), сформованої відповідно до затвердженої технічної документації із землеустрою. При цьому порушення відповідачем прав позивача у спільній частковій власності, зокрема на 1/2 частини успадкованої ним земельної ділянки, в тому числі щодо розміру ідеальних часток, не встановлено.
Посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 у справі № 910/18560/16, від 18 грудня 2019 року у справі
№ 263/6022/16, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18,
та у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2019 року у справі
№ 150/300/16, від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16,
від 15 січня 2020 року у справі № 204/9373/14, від 01 липня 2020 року
у справі № 2-95/12, від 15 липня 2020 року у справі № 127/2061/16,
є необґрунтованими, оскільки, з урахуванням установлених у цій справі обставин і правовідносин сторін, суд апеляційної інстанції, установивши характер спірних правовідносин, правильно застосував до них норми матеріального права, а викладені у прийнятому ним судовому рішенні висновки не суперечать висновкам, які містяться у зазначених постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 04 жовтня 2022 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. А. Воробйова
Д. Д. Луспеник
Р. А. Лідовець