№ 345/1513/24 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 345/1513/24

провадження № 61-14757св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 16 травня 2024 року, ухвалене у складі судді Онушканича В. В., та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Максюти І. О., Бойчука І. В., Фединяка В. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 15 серпня 2000 року вона придбала квартиру АДРЕСА_1 , яку записала на свого сина ОСОБА_3 .

З часу купівлі квартири до даного часу вона її утримує та проживає в ній.

У 2010 році у зв`язку із збігом тяжких обставин їхньої сім`ї вона на підставі довіреності від ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу від 10 березня 2020 року, але фактично безоплатно, переоформила зазначену квартиру на ОСОБА_4 , з якою її син проживав однією сім`єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу, оскільки її син на той час обвинувачувався за статтею 212 КК України. ОСОБА_2 в свою чергу зобов`язалася переписати квартиру назад після завершення кримінального провадження щодо її сина.

02 лютого 2012 року вироком Івано-Франківського міського суду ОСОБА_3 засуджено до 2 років позбавлення волі зі сплатою штрафу в розмірі 2 643 828,00 грн, з конфіскацією всього належного йому майна. Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 11 квітня 2022 року ОСОБА_3 звільнено від відбування основного покарання у зв`язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку.

ОСОБА_1 зазначала, що ОСОБА_2 з часу знайомства з її сином жодного дня не проживала в спірній квартирі та не була в ній зареєстрована, навіть ніколи не мала ключів від неї. У 2023 році вона дізналася, що ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про її виселення зі спірної квартири.

Однак ОСОБА_1 вважала, що договір купівлі-продажу підписаний нею під впливом тяжких обставин, без наміру створення правових наслідків. Крім того, при укладенні договору купівлі-продажу ні вона, ні ОСОБА_2 не намагалися досягнути реального настання правових наслідків, що обумовлені договором купівлі-продажу, тому цей договір є фіктивним.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати договір купівлі-продажу від 10 березня 2010 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 недійсним.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 16 травня 2024 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_1 не була стороною оспорюваного договору купівлі-продажу і не довела порушення її прав та охоронюваних законом інтересів саме на момент вчинення цього правочину.

Також, ОСОБА_1 не доведено, що оспорюваний договір купівлі-продажу від 10 березня 2010 року має ознаки фіктивності, що обидві сторони мали умисел на приховування справжніх намірів при укладенні договору, і що в учасників оспорюваного правочину був відсутній намір створити юридичні наслідки. Суди вказали, що наявність кримінального провадження відносно ОСОБА_3 не була безумовною підставою для обмеження його у праві розпоряджатися належною йому квартирою. У оспорюваному договорі купівлі-продажу зазначено, що він не носить характеру фіктивного або удаваного та не є зловмисним, відповідає дійсним намірам сторін. Право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі цього договору.

Отже, ОСОБА_1 не доведено, яким чином укладення оспорюваного договору купівлі-продажу порушує її права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просила суд скасувати рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 16 травня 2024 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанції не звернули уваги на те, що з часу укладання договору купівлі-продажу квартири до даного часу ОСОБА_1 проживає в спірній квартирі та оплачує всі комунальні послуги. Таким чином, спірний договір порушує її право на житло передбачене статтею 47 Конституції України.

Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували того, що договір купівлі-продажу підписаний ОСОБА_1 під впливом тяжких обставин, без наміру створення правових наслідків.

Також, суд першої інстанції безпідставно не відклав розгляд справи на підставі клопотання представника ОСОБА_1 , який не міг з`явитися в судове засідання з поважних причин, суд апеляційної інстанції на зазначені обставини не звернув уваги.

Підставою касаційного оскарження рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 16 травня 2024 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, а саме застосування норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) та у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16, від 23 січня 2019 року у справі № 442/3285/16-ц (провадження № 61-21651св18), від 13 березня 2019 року у справі № 757/12646/16 (провадження № 61-6360св18), від 27 квітня 2020 року у справі № 362/5764/17 (провадження № 61-3849св19), від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19 (провадження № 61-14079св20).

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

У грудні 2024 року заявником у встановлений судом строк усунуто недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 05 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У грудні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

10 березня 2010 року між ОСОБА_3 , від імені якого діяла ОСОБА_1 , на підставі довіреності, посвідченої 22 лютого 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснощок Л. М. та зареєстрованої в реєстрі за № 227, та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого продавець передав у власність, а покупець прийняла належну продавцю квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 3 цього договору продаж здійснено за 32 584,00 грн, які покупець сплатила, а продавець одержав повністю до посвідчення даного договору.

Згідно з пунктом 4 договору купівлі-продажу продавець зобов`язується виписатися (знітися з реєстрації) з даної квартири та виписати (зняти з реєстрації) всіх зареєстрованих в ній громадян і звільнити її до 20 березня 2010 року.

20 листопада 2013 року ОСОБА_6 змінила прізвище на ОСОБА_7 , що підтверджує паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Відповідно до статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Відповідно до статті 657 ЦК України обов`язковою (істотною) умовою договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна є укладання його в письмовій формі, нотаріальне посвідчення та державна реєстрація.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається в касаційному порядку, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, не спростовано матеріалами справи та сторонами те, що 10 березня 2010 року між ОСОБА_3 (власником квартири) як продавцем, від імені якого діяла ОСОБА_1 на підставі довіреності, посвідченої 22 лютого 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краснощок Л. М. та зареєстрованої в реєстрі за № 227, та ОСОБА_6 як покупцем, укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого продавець передав у власність, а покупець прийняла належну продавцю квартиру АДРЕСА_1 .

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначала, що від імені сина уклала оспорюваний договір купівлі-продажу без наміру створення правових наслідків, під впливом тяжкої обставини, зокрема у зв`язку із обвинуваченням її сина ОСОБА_3 (власника квартири) у вчиненні злочину, передбаченого статтею 212 КК України (ухилення від сплати податків, зборів, обов`язкових платежів), яка передбачає конфіскацію майна.

Заявник також вказувала, що при укладенні договору купівлі-продажу ні вона, ні ОСОБА_2 не намагалися досягнути реального настання правових наслідків, що обумовлені договором купівлі-продажу, тому вважає, що договір є фіктивним.

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

У постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19 (провадження № 61-14079св20) зазначено, що основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (частина перша статті 233 ЦК України).

Умовами визнання такого правочину недійсним є: а) наявність тяжкої обставини, що «змусила» особу вчинити правочин; б) те, що цей правочин вона вчинила на вкрай невигідних умовах. Для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджує вживання у частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Якщо умови договору (наприклад, ціна, процентна ставка чи інше зустрічне надання) порівняно зі звичайними умовами договорів цього виду, які існують у відповідний момент, є значно невигідними для однієї зі сторін, і тільки в силу тяжкої обставини вона прийняла ці умови, такий договір можна визнати недійсним на підставі статті 233 ЦК України (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2023 року у справі № 731/43/21 (провадження № 61-18990св21).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2025 року у справі № 686/20292/23 (провадження № 61-3246св24) зазначено, що для визначення того, які правочини можна кваліфікувати як вчинені під впливом тяжкої обставини, слід з`ясувати зміст поняття «вкрай невигідні умови», яким оперує припис частини першої статті 233 ЦК України. Це поняття є оцінювальним. Тому для кваліфікації певного договору як вчиненого на вкрай невигідних умовах варто порівнювати умови такого договору із умовами договорів того ж виду, які зазвичай укладають у цивільному обороті. Якщо умови договору (наприклад, ціна, процентна ставка чи інше зустрічне надання) порівняно зі звичайними умовами тогочасних договорів цього виду є суттєво, значно невигідними для однієї зі сторін, і тільки в силу тяжкої обставини ця сторона приймає відповідні умови, то такий договір можна визнати недійсним на підставі статті 233 ЦК України.

Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства й інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно вчинити правочин. Особа має його вчинити добровільно, без насильства, обману чи помилки. Повинна довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не вчинила б узагалі або вчинила б не на таких умовах (див. постанову Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Проте цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про те, що позивачка ОСОБА_1 не надала суду належних, достовірних та допустимих доказів щодо наявності у договорі купівлі-продажу ознак фіктивності та доказів того, що обидві сторони мали умисел на приховування справжніх намірів при його укладенні, відсутності в учасників оспорюваного правочину наміру створити юридичні наслідки, при тому що відповідачка ОСОБА_2 заперечувала проти позову, вказуючи, що її чоловік ОСОБА_3 сам був ініціатором переоформлення квартири на неї (відповідачку) в якості допомоги їхнім двом спільним дітям на майбутнє.

Також суди дійшли вірного висновку, що позивачкою не доведено, яким чином укладення оспорюваного договору купівлі-продажу порушує її права, оскільки вона не була стороною оспорюваного правочину, квартира не належала їй на праві власності, що підтверджується матеріалами справи.

Крім того, апеляційним судом вірно спростовано доводи позивачки про те, що порушені її право на проживання у квартирі, оскільки під час укладення договору вона як представник продавця, особисто письмово підтвердила, що відсутнє право користування квартирою третіх осіб.

Колегія суддів Верховного Суду не приймає до уваги посилання в касаційній скарзі про безпідставний розгляд судом першої інстанції справи у відсутність ОСОБА_1 та її представника, оскільки відповідно до матеріалів справи позивачка та її представник були належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи та не з`явилися в судове засідання, що обґрунтовано зазначено судом апеляційної інстанції.

З матеріалів справи встановлено, що представник позивачки двічі подавав заяви про відкладення розгляду справи, зокрема, заяву від 29 квітня 2024 року, яку суд першої інстанції задовольнив та відклав розгляд справи, та заяву від 15 травня 2024 року, однак суд визнав причини неявки неповажними та розглянув справу без участі позивачки та її представника.

Верховний Суд звертає увагу, що основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору (див. постанову Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 (провадження № 61-22682св19))

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суту та Верховного Суду, на які містяться посилання в касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги є ідентичними апеляційні скарзі та зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 16 травня 2024 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 вересня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць

Б. І. Гулько

Д. Д. Луспеник