Постанова

Іменем України

21 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 348/2263/19

провадження № 61-72св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , на рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 02 серпня

2021 року у складі судді Міськевич О. Я. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Томин О. О., Василишин Л. В., Пнівчук О. В.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суд із позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу.

Позов мотивовано тим, що 31 травня 2018 року позивач дав в борг

ОСОБА_2 та його дружині ОСОБА_3 грошові кошти в сумі

640 000,00 доларів США та 355 000,00 Євро, про що останні написали власноручно дві розписки. Вказані грошові кошти відповідачі зобов`язались повернути ОСОБА_1 у термін за 180 днів, а саме до 30 листопада

2018 року.

Однак на його неодноразові звернення до відповідачів про вимогу повернути борг останні не реагували, на телефонні дзвінки не відповідали, уникали зустрічі з ним.

02 листопада 2019 року позивачем на адресу відповідачів надіслано телеграму з вимогою про повернення боргу. Але станом на час звернення до суду жодних грошових коштів відповідачі йому не повернули.

Позивач вказував, що загальна сума боргу за курсом Національного банку України станом на 05 листопада 2019 року становить 25 693 452,80 грн.

ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь позивача грошові коши в сумі 25 693 452,80 грн, вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від

02 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року, позовні вимоги задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в солідарному порядку на користь ОСОБА_1 25 693 452,80 грн заборгованості за договором позики.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1

9 989,00 грн сплаченого судового збору з кожного в рівних частинах.

В клопотанні про скасування заходів забезпечення позову - відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що матеріалами справи підтверджено факт отримання відповідачем ОСОБА_2 від позивача грошових коштів у борг для особистих цілей, а також обов`язок повернути ці кошти на вимогу останнього. Оригінали боргових розписок надано суду позивачем, що доводить невиконання відповідачем своїх зобов`язань. Відповідачем не надано підтверджень, що між ним та позивачем виникли правовідносини із договору про спільну діяльність, а не із договору позики грошових коштів, бо вказана розписка містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов`язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, зокрема для здійснення спільної діяльності у визначеній сумі. Своїм правом оспорити договір позики відповідачі не скористалися. Також при вирішенні питання про стягнення суми боргу з обох відповідачів в солідарному порядку судом враховано, що визначальним в даному випадку є саме використання коштів в інтересах сім`ї. А враховуючи, що позов задоволено повністю, відповідно до частини сьомої статті 158 ЦПК України заходи забезпечення позову продовжують діяти, а тому в клопотанні представника відповідача про скасування заходів забезпечення позову відмовлено.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

28 грудня 2021 року представник ОСОБА_2 та ОСОБА_3 -

ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 02 серпня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від

07 грудня 2021 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга, мотивована тим, що суди не встановили справжню правову природу правовідносин, оскільки між сторонами мало місце інвестиційні відносини спільної діяльності. Заявник вказує про відсутність підстав для солідарної відповідальності ОСОБА_3 . Судами не було вирішено в порядку частини другої статті 158 ЦПК України питання про скасування заходів забезпечення позову.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення представник заявників зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 вересня 2020 року в справі

№ 344/8509/17, постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі

№ 464/3790/16-ц, постанові Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року в справі

№ 194/1126/18, постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі

№ 707/2606/16-ц, постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року в справі № 483/1953/16-ц, постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року в справі

№ 712/14562/17-ц, постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року в справі № 638/20603/16, постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року в справі

№ 361/7130/15-ц, постанові Верховного Суду від 21 липня 2021 року в справі

№ 361/5840/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи інших учасників справи

16 лютого 2022 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області.

Зупинено виконання рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 02 серпня 2021 року, до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

15 лютого 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини справи

31 травня 2018 року ОСОБА_2 написав розписку, згідно якої він підтвердив, що станом на 31 травня 2018 року отримав у борг від ОСОБА_1 кошти в сумі 640 000,00 доларів США та 355 000,00 Євро. Зазначив також, що дані кошти, як і інші суми боргу, які виникнуть після 31 травня 2018 року і будуть письмово оформлені як додаток до даної основної розписки, зобов`язується повернути на вимогу ОСОБА_1 , але не раніше як за 180 днів після отримання такої вимоги. Як гарантію повернення даних коштів передає у тимчасову власність

ОСОБА_1 підприємство ТОВ «ВКЦ Індекбуд» з усім належним підприємству майном. На час передачі підприємства офіційна заборгованість перед постачальниками становила близько 2 000 000,00 грн. Також віддає у заставу належні його дружині (з її погодження) всі виробничі приміщення, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та використовуються ТОВ «ВКЦ Індекбуд». Згідно домовленості між ним та ОСОБА_1 при поверненні вищезазначеного боргу згідно відомості, яка буде оформлятися як додаток до даної розписки, а також узгодженої одноразової винагороди, при умові повернення коштів боргу з прибутку підприємства ОСОБА_1 виплачується винагорода у розмірі

125 000,00 Євро одноразово. Після погашення даних сум боргу йому повертається 100 % частка власності ТОВ «ВКЦ Індекбуд» та все майно даного підприємства, яке буде на балансі на момент передачі та зняття всіх претензій до підприємства та до приміщень, які передавались у заставу за адресою:

АДРЕСА_1 .

Також на даній розписці ОСОБА_1 було дописано, що всі розписки, які надавались ОСОБА_2 йому до 31 травня 2018 року слід вважати недійсними.

Згідно копії розписки двостроньої угоди від 31 травня 2018 року ОСОБА_2 передав підприємство ТОВ «ВКЦ Індекбуд» ОСОБА_1. як гарантію повернення коштів в сумі 640 000,00 доларів США та 355 000,00 Євро. Зазначив, що сторони ведуть спільну виробничу та фінансово-господарську діяльність ТОВ «ВКЦ Індекбуд», мають рівні права контролю за бухгалтерським обліком та фінансово-господарською діяльністю даного підприємства для отримання прибутків і подальшого закриття заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 , до її повного погашення. Отже, після повного погашення заборгованості, яка вказана у даній угоді та розписках від 31 травня 2018 року та інших, які будуть написані після 31 травня 2018 року, ОСОБА_1 має передати назад у власність ОСОБА_2 всю 100 % частку власності та статутного фонду ТОВ «ВКЦ Індекбуд» з усім майном та основними засобами.

25 травня 2018 року ОСОБА_3 написала розписку, згідно якої як гарантію повернення коштів, отриманих її чоловіком ОСОБА_2 від ОСОБА_1 в сумі 577 000,00 доларів США та 355 000,00 Євро віддає у заставу належні їй всі виробничі приміщення та будівлі, які знаходяться за адресою:

АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3 у вказаній розписці зобов?язалась не розривати договору оренди та не вимагати повернення вказаних споруд до повного погашення боргу перед ОСОБА_1 . Зобов?язалась не претендувати на земельну ділянку на якій знаходяться всі приміщення, виробничі потужності підприємства ТОВ «ВКЦ Індекбуд».

Також на даній розписці дописано: «Плюс 60 000,00 доларів станом на 01 червня 2018 року».

Відповідно до копії фіскального чеку від 02 листопада 2019 року позивачем направлено повідомлення-вимогу на адресу відповідачів.

01 червня 2018 року ОСОБА_2 написано розписку про те, що станом на 01 червня 2018 року сума боргу перед ОСОБА_1 становить

661 800,00 доларів США та 377 500,00 Євро. Дана розписка є додатком до основної розписки від 31 травня 2018 року.

Згідно копії Протоколу № 1/18 Загальних зборів учасників ТОВ «ВКЦ Індекбуд» від 11 травня 2018 року та копії Договору купівлі-продажу (відступлення) частки у статутному капіталі від 11 травня 2018 року ОСОБА_2 передав у власність покупця ОСОБА_1 свою частку (50%) у статутному капіталі підприємства ТОВ «ВКЦ Індекбуд» за ціною 1 000,00 грн. Згідно пункту 3.1 вказаного Договору покупець вважається повноправним учасником підприємства з моменту державної реєстрації відповідних змін до статуту.

Відповідно до даних витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 зареєстрований керівником ТОВ «ВКЦ Індекбуд» 03 серпня 2018 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повному обсязі не відповідають.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (частина перша статті 207 ЦК України).

Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, дослідивши наявні в матеріалах справи докази та надавши їм належну оцінку, установили, що укладений сторонами письмовий договір позики підтверджує не лише факт укладення договору, а й факт передачі позикодавцем позичальнику грошової сумиу розмірі 640 000,00 доларів США та 355 000,00 Євро, що, згідно курсу Національного банку України станом на 05 листопада 2019 року, еквівалентно 25 693 452,80 грн.

А відтак правильним є висновок судів попередніх інстанції про те, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, а не договору про інвестування.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу своїх позовних вимог посилався на те, що борг за договором позики є спільним боргом подружжя, тому стягненню підлягає з обох відповідачів.

Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження

№ 14-712цс19).

Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

Таким чином, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.

Положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі

№ 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред`явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.

Верховний Суд встановив, що позивачем не надано належних і допустимих доказів про укладення договору позики в інтересах сім`ї та використання отриманих ОСОБА_2 у борг грошових коштів за цим договором для задоволення потреб сім`ї, а також, що ОСОБА_3 давала згоду на укладення такого договору.

Колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав кваліфікувати ОСОБА_3 , як зобов`язану особу (боржника) за укладеним ОСОБА_2 договором позики у формі розписки, оскільки згоди на його укладення

ОСОБА_3 не надавала, а факт укладення цього правочину в інтересах сім`ї та використання отриманих за ним коштів саме в інтересах сім`ї у цій справі є недоведеним, належними і допустимими доказами не підтверджується.

За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що позовні вимоги про солідарне стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_3 , як з другого з подружжя, задоволенню не підлягають.

Подібний висновок зроблено Верховним Судом у постанові від 28 серпня

2019 року у справі № 638/20603/16 (провадження № 61-26089св18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).

Зважаючи на те, що у справі допущено неправильне застосування норм матеріального права, додаткових збирання доказів матеріали справи не потребують, тому колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 02 серпня

2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року в частині солідарного стягнення заборгованості з ОСОБА_3 підлягають скасуванню з ухваленням у справі в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Керуючись статтями 400 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від

02 серпня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від

07 грудня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про солідарне стягнення боргу скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про солідарне стягнення боргу відмовити.

В іншій частині рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 02 серпня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року залишити без змін.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції, рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 02 серпня

2021 року та постанова Івано-Франківського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року, у скасованих частинах, втрачають законну силу та подальшому виконанню в цих частинах не підлягають.

Поновити виконання рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 02 серпня 2021 року у нескасованій його частині.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. Ю. Тітов