Постанова

Іменем України

14 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 350/1166/19

провадження № 61-19874св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

за первісним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_1 , Управління державної міграційної служби України в Івано-Франківській області,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 20 липня 2021 року в складі судді Пулика М. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Максюти І. О., Томин О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 та просила вселити її разом з дітьми ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в належний ОСОБА_2 житловий будинок, який знаходиться на АДРЕСА_1 .

На обґрунтування позову зазначала, що 26 червня 2003 року уклала з відповідачем шлюб, у якому народилося двоє дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після одруження вони за спільні кошти, за рахунок спільних трудових вкладень та за допомогою її батьків повністю перебували належний відповідачу житловий будинок, в якому зареєструвала своє місце проживання після одруження. Місце проживання неповнолітніх дітей було зареєстроване в спірному будинку з часу їх народження та всі вони постійно проживали в ньому як члени сім`ї відповідача до середини вересня 2018 року, поки ОСОБА_2 не вигнав їх.

Відповідач у добровільному порядку відмовляється впустити її з дітьми проживати в спірний житловий будинок, тому вона з дітьми проживає в будинку своїх батьків на АДРЕСА_2 .

З огляду на зазначене, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

У вересні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , Управління державної міграційної служби України у Івано-Франківській області та з урахуванням уточнення позовних вимог просив: встановити факт окремого проживання з ОСОБА_1 з червня 2019 року; визнати незаконною та скасувати реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 у житловому будинку АДРЕСА_1 ; визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтував тим, що 26 червня 2003 року він одружився з ОСОБА_1 та остання разом з ним почала проживати в будинку АДРЕСА_1 . У 2010 році він в порядку спадкування набув у особисту приватну власність зазначене будинковолодіння.

З квітня 2019 року він та ОСОБА_1 проживають окремо, не ведуть спільне господарство. У червні 2019 року ОСОБА_1 подала позов про розірвання шлюбу, який рішенням суду від 09 січня 2020 року задоволено.

Вважає, що реєстрація місця проживання ОСОБА_1 в будинку АДРЕСА_1 була проведена незаконно та підлягає скасуванню, оскільки здійснена без згоди власників будинку.

Відомості в паспорті ОСОБА_1 про реєстрацію її місця проживання в спірному будинку порушують його права вільно володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном. Відповідач намагається вселитись у належний йому будинок, де також проживає його матір, яка є особою з інвалідністю другої групи, що свідчить про її намір продовжувати безоплатно користуватись його майном не будучи членом його сім`ї.

Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив позов задовольнити.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 20 липня 2021 року в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що позивач за первісним позовом за допомогою належних і допустимих доказів не довела, що ОСОБА_2 створює їй перешкоди в користуванні спірним житловим будинком, тому її вимоги задоволенню не підлягають.

Відсутні підстави для задоволення вимог ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування жилим будинком, оскільки втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло, правомірність застосування якого ОСОБА_2 не довів.

Вимоги про визнання незаконною та скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_1 в житловому будинку АДРЕСА_1 є безпідставними та необґрунтованими, тому задоволенню не підлягають.

У задоволенні вимог про встановлення факту окремого проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з червня 2019 року слід відмовити, оскільки вказаним спосіб захисту не є ефективним та не призведе до належного захисту його прав як власника будинку.

Не погодившись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку в частині вирішення її первісного позову, а ОСОБА_2 - в частині відмови у задоволенні вимог зустрічного позову про скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_1 та визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог зустрічного позову про встановлення факту окремого проживання в апеляційному порядку не оскаржувалося та апеляційним судом не переглядалося.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року рішення Рожнятівського районного суду від 20 липня 2021 року в частині відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Вселено ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в житловий будинок ОСОБА_2 , який знаходиться на АДРЕСА_1 .

В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 є колишньою дружиною ОСОБА_2 , проживала у спірному будинку з часу реєстрації шлюбу протягом 16 років та на даний час зареєстрована в ньому разом з неповнолітніми дітьми сторін ОСОБА_4 і ОСОБА_5 . Встановлені судом обставини в їх сукупності дають підстави для висновку, що ОСОБА_2 чинить перешкоди ОСОБА_1 у користуванні будинком АДРЕСА_1 .

Оскільки ОСОБА_1 не проживає у спірному житлі з поважних причин у зв`язку з виникненням конфліктної ситуації з колишнім чоловіком, а ОСОБА_2 не довів наявність підстав для позбавлення її права користування житлом, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 на праві власності належить будь-яка інша нерухомість, наявні підстави для задоволення первісного позову ОСОБА_1 про вселення.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У грудні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 20 липня 2021 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року і задовольнити зустрічний позов в повному обсязі.

В обґрунтування касаційної скарги зазначав про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року в справі № 595/1271/16-ц, від 17 липня 2019 року в справі № 320/13248/14-ц, від 23 вересня 2019 року в справі № 329/398/18, від 16 жовтня 2019 року в справі № 243/9627/16-ц, від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц, від 15 січня 2020 року в справі № 686/11782/17-ц, від 14 квітня 2020 року в справі № 331/7487/15-ц, від 03 червня 2020 року в справі № 552/856/18, від 17 грудня 2020 року в справі № 445/2368/18, від 13 січня 2021 року в справі № 264/949/19, від 10 березня 2021 року в справі № 686/26093/19-ц, від 24 березня 2021 року в справі № 501/2211/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);

Вказував про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права в подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України);

Також оскаржив судові рішення з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Зазначав, що ОСОБА_1 самостійно залишила належний йому житловий будинок і він не чинив їй перешкоди у проживанні в ньому.

На сьогодні відсутні висновки Верховного Суду щодо регулювання житлових відносин між колишнім подружжям, а саме за яких умов у чоловіка/дружини після розірвання шлюбу зберігається право на проживання у житлі, належному іншому з подружжя.

Аналізуючи зміст частини першої статті 383 , частини першої статті 405 ЦК України, статей 156 162 ЖК України, слід дійти висновків, що право одного з подружжя проживати у житлі, належному другому з подружжя виникає за волі останнього і триває до припинення шлюбу, після чого колишній член сім`ї має право користування таким житлом виключно на підставі договору. ОСОБА_1 не зверталася до нього з пропозицією щодо укладення договору найму житла.

Апеляційний суд під час перегляду справи дослідив нові докази, які були подані реєстраційною службою разом з відзивом на апеляційну скаргу, та поклав їх в основу своєї постанови, чим порушив вимоги частини третьої статті 367 ЦПК України.

В належному йому будинку немає додаткових кімнат, які б надали можливість проживати ОСОБА_1 окремо від нього чи його матері, яка є особою з інвалідністю 2 групи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області.

16 лютого 2022 року справа № 350/11166/19 надійшла до Верховного Суду.

ОСОБА_1 та Управління державної міграційної служби України в Івано-Франківській області направили відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Судові рішення в частині вирішення вимог первісного позову в касаційному порядку не оскаржувалися, тому в цій частині судом касаційної інстанції не переглядаються.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 26 червня 2003 року перебували у зареєстрованому шлюбі, в якому народилося двоє дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Рожнятівського районного суду від 09 січня 2020 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, а неповнолітніх дітей залишено проживати з матір`ю.

ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , а також їх діти ОСОБА_4 , ОСОБА_5 зареєстровані у будинку АДРЕСА_1 , який належить на праві власності ОСОБА_2 .

Починаючи з середини вересня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 почали виникати конфліктні ситуації, у зв`язку з чим ОСОБА_1 неодноразово зверталася в Рожнятівське відділення поліції, а з квітня 2019 року ОСОБА_1 разом із дітьми проживає у будинку своїх батьків на АДРЕСА_2 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Разом з тим у статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частиною четвертою статті 156 ЖК Української РСР, статтею 405 ЦК України певною мірою врегульовано правовідносини власника житла з колишніми членами його сім`ї, зокрема визначено, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із вказаною нормою при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач унаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Отже, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Встановивши, що ОСОБА_1 була вселена до спірного будинку на законних підставах, однак не проживає в ньому з поважних причин, зокрема у зв`язку з існуванням конфлікту щодо користування спірним будинком з колишнім чоловіком, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні вимог ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Враховуючи наведене, правильними також є висновки про безпідставність вимог ОСОБА_2 про визнання незаконною та скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у спірному будинку.

Висновки судів не суперечать правовим висновкам, викладеним Верховним Судом у зазначених в касаційній скарзі постановах.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що і судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в оскаржуваній частині ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 20 липня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 20 липня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року в частині вирішення вимог зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання незаконною та скасування реєстрації місця проживання, визнання особи такою, що втратила право користування житлом залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: М. Ю. Тітов

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко