№ 352/1690/16-ц - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

08 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 352/1690/16-ц

провадження № 61-11343св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , акціонерне товариство «Райффайзен Банк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 22 січня 2021 року в складі судді Битківського Л. М. та постанову

Івано-Франківського апеляційного суду від 24 травня 2021 року в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Мелінишин Г. П., Томин О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог позовної заяви

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», назву якого змінено на акціонерне товариство «Райффайзен Банк», про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що на підставі

договору дарування від 01 березня 2008 року вона набула у власність домоволодіння АДРЕСА_1 . Для обслуговування зазначеного домоволодіння та ведення особистого селянського господарства їй передано у власність земельну ділянку площею 0,3168 га за вказаного адресою, що підтверджується державним актом на право власності на землю від 29 листопада 2002 року. З метою забезпечення виконання кредитних зобов`язань позивач передала домоволодіння та земельні ділянку в іпотеку відкритому акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України» (далі - ВАТ «Ощадбанк»).

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області

від 29 вересня 2011 року у справі № 2-336/11 стягнуто на користь банка

з ОСОБА_1 як поручителя заборгованість за кредитним договором.

Під час виконання зазначеного судового рішення державна виконавча служба наклала арешт на домоволодіння

АДРЕСА_1 ,

а також об`єкт незавершеного будівництва нового житлового будинку на вказаній земельній ділянці за проектним номером № 38а , який не був зареєстрований як окремий об`єкт права власності. За результатом проведених 15 травня 2012 року прилюдних торгів реалізовано належне позивачу нерухоме майно, переможцем торгів стала ОСОБА_5 ,

яка 29 травня 2012 року зареєструвала право власності на це майно.

Придбане майно ОСОБА_6 розділила на окремі частини з присвоєнням окремих адрес. Зокрема, майно яке є предметом спору у цій справі, виділено в окреме домоволодіння АДРЕСА_1 , а саме виділено житловий будинок літ. «А», гараж літ. «Б», криницю № 1, хвіртку № 2, огорожу № 3, 5 і ворота № 4. У подальшому цьому домоволодінню присвоєно змінену адресу -

АДРЕСА_2 . ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_2 вказані будівлі, а також виділену під дане домоволодіння частину земельної ділянки за цією адресою площею 0,0669 га, що підтверджується договором дарування від 20 серпня 2013 року.

Разом з тим рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2013 року у справі № 0915/2631/12, яке набрало законної сили, зазначені торги визнано недійсними. Позивач вказувала, що спірне майно вибуло з її власності з порушенням вимог закону.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просила витребувати з чужого незаконного володіння та повернути у її власність майно, яке знаходиться на

АДРЕСА_2 , а саме: житловий будинок позначений

у технічному паспорті літ. «А», гараж літ. «Б», криницю № 1, хвіртку № 2, огорожі № 3, 5, ворота № 4, а також земельну ділянку площею 0,0669 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель

і споруд з кадастровим номером 2625888301:01:001:1192.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області

від 22 січня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що нерухоме майно

на

АДРЕСА_2 до 2013 року входило до складу домоволодіння

АДРЕСА_1 , проте після набуття його у власність

ОСОБА_6 провела його реконструкцію. Отже, посилання представника відповідача на ту обставину, що звернення позивача з віндикаційним позовом є неможливим, оскільки право власності на домоволодіння, яке

є предметом спору, ніколи формально не належало позивачу, не може бути виключною підставою до відмови у позові без огляду на усі інші обставини справи.

Разом з тим право власника згідно з частиною першою

статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним.

ОСОБА_1 спірне майно добровільно передала в іпотеку і вона

розуміла наслідки вчинення таких дій. Позивач, обравши попередньо як спосіб захисту свого права визнання недійсними прилюдних торгів, не ставила перед судом питання про досягнення правових наслідків недійсності правочину, визначених частиною першою статті 216 ЦК України, а саме проведення реституції - повернення сторін у попереднє становище. Натомість, пред`явивши позов до ОСОБА_2 через 4 роки і 6 місяців

з часу проведення прилюдних торгів та через 3 роки і 2 місяці з часу набрання законної сили рішенням суду про визнання недійсними прилюдних торгів, позивач діяла недобросовісно.

Строк позовної давності у спірних правовідносинах слід рахувати з дня набрання законної сили рішенням Тисменицького районного суду

Івано-Франківської області від 18 липня 2013 року. Позивач пропустила позову давність, проте вимоги, з якими вона звернулася до суду, не підлягають задоволенню у зв`язку з недоведеністю, тому у задоволенні позову слід відмовити через його необґрунтованість.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 24 травня

2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення,

а рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області

від 22 січня 2021 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 передала

в іпотеку належне їй на праві власності домоволодіння

АДРЕСА_1 , до складу якого входило приміщення літньої кухні площею 93 кв. м. Разом з тим у результаті проведеної ОСОБА_5 реконструкції одноповерхової будівлі літньої кухні площею 93 кв. м виникло новостворене нерухоме майно - домоволодіння на АДРЕСА_2 , яке складається

з житлового будинку житловою площею 106,7 кв. м, загальною площею 269,7 кв. м, гаражу, криниці, хвіртки, огорож, воріт, розташованих на земельній ділянці з кадастровим номером 2625888301:01:001:1192, право власності на які зареєстровано за ОСОБА_5 .

Питання про можливість повернення індивідуально-визначеної речі, яка зазнала змін чи переробки, має вирішуватися залежно від характеру таких змін, їх істотності. Якщо річ, перебуваючи у чужому володінні, видозмінилася, була перероблена чи знищена, підстав для задоволення віндикаційного позову немає, у такому разі власник має право на відшкодування збитків.

ОСОБА_1 пред`являючи позов про витребування майна, а саме вищезазначених домоволодіння та земельної ділянки з чужого незаконного володіння, не подала до суду доказів, що належне їй на праві власності майно - приміщення літньої кухні площею 93 кв. м, існує в натурі і саме на це нерухоме майно зареєстровано право власності ОСОБА_2 . Позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування у ОСОБА_2 нерухомого майна є необґрунтованими і такими що не підлягають до задоволення.

ОСОБА_1 дізналася про порушення своїх прав з часу вибуття майна з її власності у володіння ОСОБА_5 у результаті проведення прилюдних торгів. Суд першої інстанції правильно зазначив про пропуск позивачем строку звернення з позовом до суду, однак помилково вказав про те, що строк позовної давності слід рахувати з 13 вересня 2013 року, тобто з дня набрання законної сили рішенням Тисменицького районного суду

Івано-Франківської області про визнання прилюдних торгів недійсними, а не з часу коли позивачка дізналася про порушення її права - з часу вибуття майна з її власності у володіння ОСОБА_5 у результаті проведення прилюдних торгів. Оскільки у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено за безпідставністю позовних вимог, а не у зв`язку з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, то вказаний висновок суду щодо обчислення перебігу позовної давності не має наслідком неправильне вирішення заявлено у справі спору.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 22 січня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 травня 2021 року, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

06 липня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 , надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 22 січня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 травня 2021 року.

Верховний Суд ухвалою від 16 вересня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 22 січня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 травня 2021 року.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-1376цс16,

від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15; Верховного Суду

від 18 червня 2020 року у справі № 914/1353/16.

Касаційна скарга також мотивована тим, що апеляційний суд неповно з'ясував обставини, що мають значення для вирішення спору, та зробив висновки, які не відповідають обставинам справи (щодо підстав позову; щодо відсутності підстав для віндикаційного позову, якщо річ, перебуваючи в чужому володінні видозмінилася, була перероблена чи знищена; щодо наявності у позивача волі на передачу майна іншій особі, що виключає можливість його витребування у добросовісного набувача; щодо повернення решти коштів, виручених з прилюдних торгів, позивачу).

Суди дійшли помилкового висновку про пропуск позивачем позовної давності, оскільки до спірних правовідносин позовна давність не застосовується. Реконструкція спірного майна відповідачем не може бути підставою для відмови у задоволенні віндикаційного позову. Позивач обрала правильний спосіб захисту порушеного права.

Позивач, посилаючись на частину третю статті 403 ЦПК України, вважала, що справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду, з огляду на неоднакове застосування судами положень щодо випадків, за яких може бути поданий віндикаційний позов, щодо статусу особи, яка придбала майно з прилюдних торгів, як добросовісного набувача, у якого майно не може бути витребувано за будь-яких умов, навіть за умови, що продаж майна здійснено на прилюдних торгах, проведених з порушенням законодавства.

Позиції інших учасників

ОСОБА_2 надіслав до Верховного Суду клопотання про закриття касаційного провадження у справі.

Клопотання мотивоване тим, що представник позивача не подав до

суду належних доказів на представництво інтересів довірителя саме

у Верховному Суд, оскільки в ордері зазначено як орган, в якому надається правова допомога, саме Велика Палата Верховного Суду. Вказані доводи підтверджуються правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 03 липня 2019 року у справі 9901/939/18. Зазначені позивачем у касаційній скарзі постанови касаційного суду не

є релевантними по відношенню до оскаржуваних судових рішень. Відповідач вказував на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень.

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що 01 березня 2008 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_1 домоволодіння АДРЕСА_1 , яке складалося

з цегляного житлового будинку літ. «А» загальною площею 107,6 кв. м, житловою площею 62 кв. м, цегляної літньої кухні літ. «Б» площею

29,2 кв. м, цегляного сараю літ. «В» площею 16,6 кв. м, металевого колодязя № 1, огорожі з дерева № 2 площею 60 кв. м, огорожі зі штахетника № 3 площею 9,6 кв. м.

Згідно з державним актом на право приватної власності на землю

від 29 листопада 2002 року позивачу передано у власність для обслуговування зазначеного домоволодіння та ведення особистого селянського господарства земельну ділянку загальною площею

0,3168 га за вказаною адресою.

ВАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_8 13 березня 2008 року уклали договір поруки та іпотечний договір для забезпечення виконання боржником ОСОБА_4 (чоловіком позивача) зобов'язань за кредитним договором від 11 березня 2008 року, укладеного між останнім та

ВАТ «Ощадбанк», відповідно до умов якого позичальник отримав кредит

у розмірі 500 000 грн.

Згідно з іпотечним договором від 13 березня 2008 року ОСОБА_8 передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: земельну ділянку площею 0,3168 га та розташований на ній одноповерховий цегляний будинок

АДРЕСА_3 АДРЕСА_2 .

Відповідно до рішення Виконавчого комітету Чукалівської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області від 27 травня 2011 року за заявою позивача реконструйовану літню кухню площею 93 кв. м, яка входила до складу житлового будинку

АДРЕСА_1 , переведено у житловий будинок, якому присвоєно поштову -

АДРЕСА_1 .

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області

від 29 вересня 2011 року у справі № 2-336/2011 задоволено позов публічного акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк»), яке є правонаступником ВАТ «Ощадбанк», та стягнуто на його користь з ОСОБА_4 та ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 11 березня 2008 року в розмірі 448 481,97 грн.

На виконання рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 29 вересня 2011 року у справі № 2-336/2011 на прилюдних торгах реалізовано нерухоме майно: домоволодіння та земельна ділянка на

АДРЕСА_4 за ціною 590 000 грн та незавершене будівництво будівель туалету, котельні та складу за ціною 15 700 грн.

Так, Івано-Франківська філія приватного підприємства «Спеціалізоване підприємство «Юстиція» 15 травня 2012 року провела прилюдні торги

з примусової реалізації належного позивачу домоволодіння та земельної ділянки, які були предметом іпотеки.

У результаті виручених з прилюдних торгів коштів був погашений борг позивачки перед ВАТ «Ощадбанк».

Згідно з копією свідоцтва від 22 травня 2012 року № 991 про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, виданого державним нотаріусом Тисменицької районної державної нотаріальної контори Колтун С. В. та копії витягу про державну реєстрацію прав від 29 травня 2012 року право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 , що складається

з цегляного житлового будинку літ. «А» загальною площею 107,6 кв. м, житловою площею 62 кв. м, літньої кухні літ. «Б», сараю літ. «В», криниці

№ 1, огорож № 2, № 3, розташованих на приватизованій земельній ділянці, які належали ОСОБА_1 , набула ОСОБА_5 .

На підставі заяви ОСОБА_5 від 25 червня 2012 року присадибна земельна ділянка на АДРЕСА_1 поділена на дві окремі земельні ділянки, а саме: земельну ділянку площею 0,0156 га для будівництва

і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд

(з кадастровим номером 2625888301:01:001:1153) та земельну ділянку площею 0,0182 га для будівництва і обслуговування житлового

будинку, господарських будівель і споруд (з кадастровим номером 2625888301:01:001:1152), про що підтверджується державними актами

від 06 липня 2012 року.

Рішенням Виконавчого комітету Чукалівської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області від 10 липня 2012 року на підставі заяви ОСОБА_5 проведено поділ домоволодіння

АДРЕСА_1

та виділено зі складу домоволодіння житловий будинок літ. «Б» (реконструйована літня кухня), якому присвоєно адресу № 38а , залишено

в складі домоволодіння № 38 житловий будинок літ. «А».

ОСОБА_5 12 липня 2012 року отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане Чукалівською сільською радою Тисменицького району Івано-Франківської області, на домоволодіння

АДРЕСА_1 , що складається з житлового будинку літ. «А» загальною площею 107,1 кв. м, житловою площею 62,7 кв. м, сараю літ. «Б» площею 9,4 кв. м, огорожі № 1 площею 26,5 кв. м та зареєстровано за нею право власності на вказане домоволодіння.

Рішенням Чукалівської сільської ради Тисменицького району

Івано-Франківської області 18 липня 2013 року адресу житлового будинку

АДРЕСА_1 змінено на - АДРЕСА_2 .

Після проведення прилюдних торгів з реалізації належного позивачу домоволодіння та земельної ділянки, які у подальшому визнані недійсними, приміщення літньої кухні літ. «Б» площею 93 кв. м зазнало істотних змін.

На підставі висновку обласного комунального підприємства

«Івано-Франківське обласне бюро технічної інвентаризації» від 22 липня 2013 року щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомого майна ОСОБА_9 здійснила поділ отриманого у дар домоволодіння АДРЕСА_1 , а саме: № 38 загальною площею 59,4 кв. м та № 38б загальною площею 47,7 кв. м, яким присвоєно окремі поштові адреси та на які видані відповідні свідоцтва про право власності.

ОСОБА_9 31 липня 2013 року відчужила ОСОБА_10 за нотаріально посвідченими договорами дарування житловий будинок

АДРЕСА_1 загальною площею 47,7 кв. м, житловою площею 23,3 кв. м

і огорожу площею 11,9 кв. м та земельну ділянку площею 0,0156 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель

і споруд з кадастровим номером 2625888301:01:001:1153, що знаходиться на

АДРЕСА_1 .

Реєстраційна служба Тисменицького районного управління юстиції

Івано-Франківської області 29 липня 2013 року видала свідоцтво про право власності на нерухоме майно, згідно з яким за ОСОБА_5 зареєстровано право власності на домоволодіння на АДРЕСА_2 загальною площею

269,7 кв. м, а також видано свідоцтво про право власності на земельну ділянку за вказаною адресою з кадастровим номером 2625888301:01:001:1192, площею 0,0669 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

Згідно з нотаріально посвідченими договорами дарування від 20 серпня 2013 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_2 належні їй на праві власності земельну ділянку площею 0,0669 га з кадастровим номером 2625888301:01:001:1192 та розташований на ній житловий будинок житловою площею 106,7 кв. м, загальною площею 269,7 кв. м

з господарськими будівлями і спорудами на

АДРЕСА_2 .

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області

від 18 липня 2013 року у справі № 0915/2631/12, яке набрало законної сили 13 вересня 2013 року, визнано недійсними прилюдні торги щодо примусової реалізації домоволодіння та земельної ділянки АДРЕСА_4 ,

а також незавершеного будівництва будівель туалету, котельні та складу

на

АДРЕСА_1 .

Суди встановили, що внаслідок переходу до ОСОБА_6 права власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 та проведення нею відповідних перепланувань, реконструкції та поділу. Надалі вказане домоволодіння

у селі Чукалівка Тисменицького району Івано-Франківської області поділено на три частини із присвоєнням кожній окремої адреси, а саме:

АДРЕСА_1 , АДРЕСА_1 (яка змінена на

АДРЕСА_2 ) та АДРЕСА_1 .

У результаті проведеної ОСОБА_5 реконструкції одноповерхової

будівлі - літньої кухні площею 93 кв. м, виникло новостворене нерухоме майно - домоволодіння на АДРЕСА_2 , яке складається

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 листопада

2018 року у справі № 352/1891/14-ц, яка набрала законної сили, відмовлено

у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_10 , треті особи: ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про витребування

з незаконного володіння ОСОБА_10 та визнання за нею права власності на нерухоме майно, що знаходиться на

АДРЕСА_1 , а саме: житловий будинок загальною площею 47,7 кв. м, житловою площею

23,3 кв. м, огорожу площею 11,9 кв. м та земельну ділянку площею 0,0156 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з кадастровим номером 2625888301:01:001:1153.

Під час розгляду справи № 352/1891/14-ц встановлено, що ОСОБА_1 за нотаріально посвідченим договором дарування від 01 березня

2008 року отримала у власність від своєї матері ОСОБА_3 домоволодіння АДРЕСА_1 , яке складалося з цегляного житлового будинку літ. «А» загальною площею 107,6 кв. м, житловою площею 62 кв. м, цегляної літньої кухні літ. «Б» площею 29,2 кв. м, цегляного сараю літ. «В» площею 16,6 кв. м, металевого колодязя № 1, огорожі з дерева № 2

площею 60 кв. м, огорожі зі штахетника № 3 площею 9,6 кв. м. Право власності позивача на вказане домоволодіння було зареєстроване

04 березня 2008 року.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області

від 25 квітня 2014 року у справі № 352/3646/13-ц, яке набрало законної сили, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 та Чукалівської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області про визнання незаконним рішення виконавчого комітету зазначеної сільської ради від 10 липня 2012 року про оформлення за ОСОБА_5 права власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 та недійсним свідоцтва від 02 жовтня 2012 року про право власності на зазначене домоволодіння.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція),

а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені

в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, при вирішенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

У касаційній скарзі позивач заявив про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на неоднакове застосування судами положень щодо випадків, за яких може бути поданий віндикаційний позов, щодо статусу особи, яка придбала майно з прилюдних торгів, як добросовісного набувача, у якого майно не може бути витребувано за

будь-яких умов, навіть за умови, що продаж майна здійснено на прилюдних торгах, проведених з порушенням законодавства.

Відповідно до частин третьої-п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Верховний Суд дійшов висновку, що заявлене клопотання не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

ЄСПЛ дотримання принципу правової визначеності пов`язує

з забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень.

При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції враховується: наявність «глибоких та довгострокових розходжень» у відповідній судовій практиці національних судів; чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та чи були такі механізми запроваджені, якщо так, то чи були вони ефективні.

Разом з тим у поданій заяві відсутні посилання на обставини справи, які по різному трактуються судами у справах з подібними фактичними обставинами та правовідносинами, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Отже, наведені позивачем аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів частини п`ятої

статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, при вирішенні клопотання про закриття касаційного провадження

ОСОБА_2 , заперечуючи проти задоволення касаційної скарги, вказував на необхідності закриття касаційного провадження у справі.

Клопотання мотивоване тим, що представник позивача не подав до

суду належних доказів на представництво інтересів довірителя саме

у Верховному Суд, оскільки в ордері зазначено як орган, в якому надається правова допомога, саме Велика Палата Верховного Суду.

Разом з тим з доданих до касаційної скарги ОСОБА_1 ордерів на надання правничої (правової) допомоги вбачається, що представник уповноважена на надання правової допомоги, зокрема, і в Касаційному цивільному суді у складі Верховного Суду.

Оскільки доводи, наведені у клопотанні ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження, не отримали свого підтвердження, то

у задоволенні вказаного клопотання необхідно відмовити.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд при вирішенні касаційної скарги, та застосовані норми права

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин

речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 23 грудня

2020 року у справі № 639/7253/18.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц.

Застосовуючи положення частини другої статті 388 ЦК України про те, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, суд повинен мати на увазі, що позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті публічних торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними, оскільки відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, власник має право витребувати майно, яке вибуло з володіння поза його волею, і в добросовісного набувача.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 17 травня 2022 року у справі № 640/14276/17.

Суди встановили, що з метою виконання судового рішення у справі

№ 2-336/2011 про стягнення на користь банку з ОСОБА_4 та

ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором на прилюдних торгах 15 травня 2012 року реалізовано нерухоме майно. За результатом проведених торгів ОСОБА_5 набула право власності на домоволодіння

АДРЕСА_1 , що складається з цегляного житлового будинку літ. «А» загальною площею 107,6 кв. м, житловою літньої кухні літ. «Б» площею 93 кв. м, сараю літ. «В», криниці № 1, огорож № 2, № 3, розташованих на приватизованій земельній ділянці.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області

від 18 липня 2013 року у справі № 0915/2631/12, яке набрало законної сили 13 вересня 2013 року, визнано недійсними вказані прилюдні торги щодо примусової реалізації домоволодіння та земельної ділянки АДРЕСА_4 , а також незавершеного будівництва будівель туалету, котельні та складу на

АДРЕСА_1 .

Разом з тим суди також встановили, що за час перебування спірного

майна у власності ОСОБА_5 , присадибна земельна ділянка

на

АДРЕСА_1 поділена на дві окремі земельні ділянки площею 0,0156 га та 0,0182 га, а також проведено поділ домоволодіння за вказаною адресою, виділено зі складу домоволодіння житловий будинок літ. «Б» (реконструйована літня кухня), якому присвоєно адресу № 38а , залишено

в складі домоволодіння № 38 житловий будинок літ. «А». Адресу житлового будинку

АДРЕСА_1 змінено на - АДРЕСА_2 .

Після проведення прилюдних торгів приміщення літньої кухні літ. «Б» площею 93 кв. м зазнало істотних змін,у результаті проведеної

ОСОБА_5 реконструкції вказаного приміщення виникло новостворене нерухоме майно - домоволодіння на АДРЕСА_2 , яке складається

з житлового будинку житловою площею 106,7 кв. м, загальною площею 269,7 кв. м, гаражу, криниці, хвіртки, огорож, воріт, розташованих на земельній ділянці з кадастровим номером 2625888301:01:001:1192. Вказане домоволодіння разом із земельною ділянкою було подаровано

ОСОБА_2 .

Правову позицію щодо дотримання справедливості Конституційний Суд України висловив у рішенні від 30 січня 2003 року у справі № 3-рп/2003, відповідно до якої правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності

є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Водночас, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі

№ 925/1265/16). Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який

є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня

2018 року у справі № 338/180/17 та від 30 січня 2019 року у справі

№ 569/17272/15-ц.

Відповідно до положень частини першої статті 184 ЦК України річ

є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних

речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками,

є незамінними.

Об`єктом позову про витребування майна може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову.

Фізичні характеристики об`єкта нерухомості включають, зокрема, місце розташування, форму, розміри, тобто визначають конкретні показники залежно від об`єкта нерухомості. Сукупність цих характеристик визначає індивідуальні ознаки об`єкту нерухомості, тобто ці ознаки характеризують та відрізняють різні об`єкти нерухомості, що дає змогу їх ідентифікувати.

Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі № 522/21717/17-ц.

Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов`язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень ЦК України.

Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ.

Зазначений правовий висновок висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18.

При цьому, як вже зазначалося вище, індивідуальні ознаки, якими наділене домоволодіння на АДРЕСА_2 , що є предметом спору у цій справі, не відповідають індивідуальним ознакам домоволодіння

АДРЕСА_1 , яке було реалізоване з метою виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване

у добросовісного набувача.

Вирішуючи спір, суди на підставі належним чином оцінених доказів правильно виходили з того, що відповідачі є добросовісними набувачами, які законним шляхом набули своє майно, тому у них не може бути витребувано майно на підставі статті 388 ЦК України, оскільки в діях позивача наявна воля на маніпуляцію зі спірним майном для уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 29 червня

2022 року у справі № 522/12192/17.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч

і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством

і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Разом з тим встановлені судами обставини свідчать про те, що позивач кредитну заборгованість не погасила та, будучи проінформованою про реконструкцію спірного майна, яке значним чином збільшилося у площі та вартості, намагається його витребувати.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною у даному випадку, покладає на добросовісних набувачів індивідуальний та надмірний тягар, що матиме наслідком порушення справедливого балансу і становитиме порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.

До набуття нерухомого майна відповідачі зробили всі можливі перевірки

і мали «правомірні очікування» («законні сподівання») вчиняти певні дії по реконструкції цього майна, у відповідачів не було жодної підстави вважати правочини щодо набуття спірного майна ризикованими та сумнівними.

Встановивши, що у результаті проведеної ОСОБА_5 реконструкції літньої кухні літ. «Б» площею 93 кв. м на АДРЕСА_1 виникло новостворене нерухоме майно - домоволодіння на АДРЕСА_2 , яке складається

з житлового будинку загальною площею 269,7 кв. м, гаражу, криниці, хвіртки, огорож, воріт, розташованих на земельній ділянці з кадастровим номером 2625888301:01:001:1192, тобто річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась - була перероблена (характеристики заявленого до витребування майна відрізняються від майна, проданого на прилюдних торгах), суди правильно встановили відсутність підстав для витребування нерухомого майна у добросовісних набувачів, тому обґрунтованими

є висновки про відмову в задоволенні позову.

Колегія суддів, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що суди ухвалили судові рішення відповідно до встановлених у справі обставин на підставі поданих сторонами доказів та правильно вирішили заявлений у справі спір.

Помилковими є доводи касаційної скарги, що суди не дослідили зібрані

у справі докази, неповно з`ясували обставини справита зробили висновки, які не відповідають матеріалам справи, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Разом із тим, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах: Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-1376цс16,

від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15; Верховного Суду

від 18 червня 2020 року у справі № 914/1353/16, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Так, у справі № 6-1376цс16 прокурор, який діяв в інтересах держави в особі Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, звернувся до суду

з позовом до фізичних осіб, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю, обслуговуючий кооператив, про витребування

земельних ділянок з чужого незаконного володіння. Вказував, що на підставі незаконного розпорядження районної державної адміністрації

з користування Дніпровського басейнового управління водних ресурсів вибули земельної ділянки, тому це майно необхідно витребувати з чужого незаконного володіння. Постановою Верховного Суду України від 29 червня 2016 року залишено в силі рішення суду першої інстанції, яким позов задоволено. Касаційний суд вказував, що правовідносини, пов`язані

з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Зазначав, що стосовно землі водного фонду закон забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність землю відповідного цільового призначення окремо від дозволеного для передачі об`єкта - замкненої природної водойми загальною площею до 3 га. Фізичні особи не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли

і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги Канівського водосховища, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Предметом позовних вимог заступника прокурора в інтересах держави

в особі міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю у справі № 916/2129/15 є витребування на користь територіальної громади міста нежилих приміщень. Постановою Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року відмовлено у задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року про задоволення позову. Касаційний суд вказував, що в указаній справі не вбачається невідповідності втручання держави у право власності товариства з обмеженою відповідністю критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном. Той факт, що в межах провадження у справі, яка розглядається, суд не вирішив питання про надання товариству компенсації у зв`язку із витребуванням об`єкта комунальної власності, не свідчить про порушення принципу пропорційності при задоволенні позову прокурора про повернення у комунальну власність цього об`єкта комунального майна, який вибув із такої власності незаконно, оскільки добросовісний власник, із власності якого майно витребовується, не позбавлений можливості відновити своє право на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня

2018 року у справі № 362/44/17 відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі

№ 916/2129/15, про те, що приписи про позовну давність до позовних вимог про витребування майна не застосовуються.

Постановою Верховного Суду від 18 червня 2020 року у межах справи

№ 914/1353/16 (про банкрутство) скасовано постанову апеляційного господарського суду в частині розгляду позову товариства з обмеженою відповідальністю до банку про витребування майна із чужого незаконного володіння, справу в цій частині передано на новий розгляд. Суд касаційної інстанції зазначив, що до позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387 388 ЦК України застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки. При цьому, у спірних правовідносинах визначальним є обізнаність потенційного позивача саме про факт порушення його права, а не проінформованість про певні обставини щодо обліку майна чи його передачі. З огляду на те, що володіння нерухомістю пов`язано з реєстраційним посвідченням, то слід визнати, що датою порушення володіння є дата реєстрації за новим володільцем (першим набувачем) спірної нерухомості. Хоча судами встановлено, що приватному підприємстві видано свідоцтво про право власності, але не з`ясовано судами попередніх інстанцій, коли було воно зареєстроване.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається,

не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.

Доводи касаційної скарги, що до спірних правовідносин позовна давність

не застосовується, спростовується правовою позицією, викладеною, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 14 червня 2022 року у справі

№ 906/730/18. Так, позовна давність поширюється на вимоги власника про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення, яке полягає в тому, що із кожним новим періодом часу відбувається нове порушення прав власника. Зазначено, що на віндикаційні позови поширюється дія положень статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності.

Разом з тим у цій справі суди встановили, що позов не доведено, відмовили у задоволенні позовних вимог саме з цієї підстави, тому дійшли правильного висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності.

Враховуючи викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними є висновки судів по суті заявлених вимог. У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень міститься обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною

в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а вказаних судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 403 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження відмовити.

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області

від 22 січня2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук