Постанова

Іменем України

15 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 357/8095/19

провадження № 61-4931св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Приватне орендне сільськогосподарське підприємство «Сидори»,

відповідачі: ОСОБА_1 , Фермерське господарство «Пролісок», Фермерське господарство «Дари Ланів», державний реєстратор Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшина Марина Олександрівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Приватного орендного сільськогосподарського підприємства «Сидори» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року у складі судді Кошеля Б. І., додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2019 року Приватне орендне сільськогосподарське підприємство «Сидори» (далі - ПОСП «Сидори») звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 , Фермерського господарства «Пролісок» (далі - ФГ «Пролісок»), Фермерського господарства «Дари Ланів» (далі - ФГ «Дари Ланів»), державного реєстратора Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиної М. О. про визнання недійсними договорів оренди землі, скасування рішень про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння та користування і внесення змін до договору оренди землі, посилаючись на те, що 16 серпня 2013 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір оренди землі № 162, за умовами якого ОСОБА_1 передала йому в оренду земельну ділянку площею 2,847 га, кадастровий номер 3220486000:04:010:0006, розташовану в межах Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, строком на десять років. 15 квітня 2014 року державним реєстратором Реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Юхно Н. В. проведено державну реєстрацію зазначеного права оренди. Протягом усього часу дії договору оренди воно користувалося земельною ділянкою і належним чином сплачувало орендну плату, однак, починаючи з лютого 2018 року ОСОБА_1 вчиняє дії, спрямовані на позбавлення ПОСП «Сидори» права користування вказаною земельною ділянкою, а 05 березня 2018 року уклала з Товариством з обмеженою відповідальністю «Еліта-2010» (далі - ТОВ «Еліта-2010») договір оренди № 92 цієї ж земельної ділянки. За скаргою, поданою ОСОБА_1 та іншими особами, наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 728/5 було скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди на земельну ділянку за ПОСП «Сидори». 26 листопада 2018 року приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Дуднік І. В. було посвідчено заяву ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки, а 04 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Еліта-2010» було укладено договір про розірвання договору оренди від 05 березня 2018 року. В подальшому 07 грудня 2018 року державним кадастровим реєстратором було прийнято рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки, кадастровий номер 3220486000:04:010:0006, шляхом закриття Поземельної книги і скасування кадастрового номера цієї земельної ділянки, та рішення про державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами 3220486000:04:011:0047 та 3220486000:04:011:0048 загальною площею по 1,4235 га кожна. 11 грудня 2018 року державний реєстратор Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшина М. О. прийняла рішення про державну реєстрацію права власності на сформовані внаслідок поділу спірні земельні ділянки за ОСОБА_1 . При цьому за договорами оренди від 10 грудня 2018 року № 21С ОСОБА_1 передала в оренду ФГ «Дари Ланів» земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:011:0047, а ФГ «Пролісок» - земельну ділянку з кадастровим номером 3220486000:04:011:0048. 14 грудня 2018 року державний реєстратор Ілюшина М. О. прийняла рішення про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок за ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів». Таким чином, ОСОБА_1 здійснила поділ земельної ділянки та передала її в оренду іншим орендарям за наявності дійсного договору оренди з ПОСП «Сидори», без погодження з ним, чим порушила право підприємства як законного орендаря. Крім того, на час укладення оспорюваних договорів спірні земельні ділянки не існували як об`єкти цивільних прав, так як рішення про державну реєстрацію права власності на ці земельні ділянки за ОСОБА_1 були прийняті державним реєстратором 11 грудня 2018 року, а договори оренди укладені 10 грудня 2018 року, тобто ОСОБА_1 не мала повноважень на розпорядження земельними ділянками. Вимоги про скасування рішень державного реєстратора Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиної М. О. про державну реєстрацію права оренди ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» на спірні земельні ділянки підлягають задоволенню як похідні від вимог про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок. Скасування Міністерством юстиції України рішення державного реєстратора про державну реєстрацію за ПОСП «Сидори» права оренди на земельну ділянку не припинило це право і жодним чином не вплинуло на дійсність договору. Оскільки договір оренди є дійсним, в судовому порядку не оспорювався, а строк оренди не закінчився, то цей договір підлягає обов`язковому виконанню сторонами. Поділ земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:010:0006 призвів до скасування її державної реєстрації та істотної зміни умов договору оренди в частині зміни об`єкта оренди, тому до вказаного договору необхідно внести відповідні зміни. 06 травня 2019 року підприємство надіслало ОСОБА_1 пропозицію (оферту) про внесення змін до договору оренди землі від 16 серпня 2013 року шляхом викладення його в новій редакції разом з проектом додаткової угоди, однак відповідач не надала відповідь, тобто фактично відмовила ПОСП «Сидори» у внесенні змін до договору, чим порушила права орендаря спірних земельних ділянок. Враховуючи викладене, ПОСП «Сидори» просило: визнати недійсними договори оренди земельних ділянок від 10 грудня 2018 року № 21С, укладені між ОСОБА_1 та ФГ «Пролісок», ОСОБА_1 та ФГ «Дари Ланів» щодо земельних ділянок з кадастровими номерами 3220486000:04:011:0048 і 3220486000:04:011:0047 відповідно; скасувати рішення державного реєстратора Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиної М. О. про державну реєстрацію права оренди ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» на вказані земельні ділянки; витребувати з незаконного володіння ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» на користь ПОСП «Сидори» земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:011:0048 та 3220486000:04:011:0047 відповідно; внести зміни до договору оренди землі від 16 серпня 2013 року № 162, укладеного між ОСОБА_1 та ПОСП «Сидори» шляхом його викладення в редакції, вказаній у позовній заяві.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що укладений 16 серпня 2013 року між ПОСП «Сидори» та ОСОБА_1 договір оренди землі № 162 було зареєстровано у встановленому законом порядку, однак наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 728/5 було скасовано рішення державного реєстратора від 23 квітня 2014 року № 12615035 про реєстрацію права оренди за позивачем. Наведене свідчить про те, що держава офіційно не визнає і не підтверджує факту набуття позивачем права оренди на спірну земельну ділянку. Доводи позивача щодо незаконності зазначеного наказу Міністерства юстиції України з огляду на його оскарження в Окружному адміністративному суді міста Києва не заслуговують на увагу, оскільки на час розгляду справи цей наказ є чинним і відповідного судового рішення про його скасування суду не надано. Пунктом 37 договору оренди землі від 16 серпня 2013 року № 162 передбачено, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Тому, за умови відсутності здійснення державної реєстрації договору, як і за умови скасування незаконно проведеної реєстрації, вказаний договір оренди землі є таким, що не набрав чинності, а відтак ПОСП «Сидори» не набуло прав орендаря за таким договором. Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 532/384/16-ц та від 19 червня 2019 року у справі № 917/67/18. Отже, наявність договору оренди землі, який не набув чинності, не свідчить про те, що його сторони набули прав та обов`язків, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін при укладенні цього договору, а відтак не є перешкодою для власників земельних ділянок для їх поділу, укладення та державної реєстрації іншого договору оренди землі з іншим орендарем. За таких обставин поділ земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:010:0006 на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:011:0047 та 3220486000:04:011:0048, державна реєстрація цих земельних ділянок за ОСОБА_1 і передача їх в оренду ФГ «Дари Ланів» та ФГ «Пролісок» після скасування реєстрації права оренди позивача не порушує прав останнього. У зв`язку з поділом земельної ділянки, яка була предметом договору оренди, та формуванням інших земельних ділянок, яким присвоєно кадастрові номери, об`єктивно відбулася зміна меж земельних ділянок та їх площі, припинилося існування цих земельних ділянок у дійсних межах, що унеможливлює ефективний захист прав позивача шляхом внесення змін до договору оренди, укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди (постанова Верховного Суду від 18 грудня 2018 у справі № 912/1616/18). Відповідні правові висновки містяться в постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16, від 20 лютого 2019 року у справі № 904/792/18, від 03 червня 2020 року у справі № 686/2073/19-ц. Рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18). Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача. Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18). Оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушеного права - скасування рішення державного реєстратора, яке вичерпало свою дію, - не призведе до поновлення його прав, то він є неналежним способом захисту.

17 листопада 2020 року представник ФГ «Пролісок» - адвокат Шовкопляс С. П. та представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. звернулися до суду із заявами, в яких просили ухвалити додаткове рішення, яким вирішити питання про судові витрати та стягнути з ПОСП «Сидори» на користь ФГ «Пролісок» витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 грн, а на користь ОСОБА_1 - 25 000 грн.

Додатковим рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2021 року стягнуто з ПОСП «Сидори» на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 25 000 грн.

Додатковим рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2021 року стягнуто з ПОСП «Сидори» на користь ФГ «Пролісок» судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 грн.

Додаткові рішення місцевого суду мотивовані тим, що на виконання вимог частини восьмої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) представник ФГ «Пролісок» - адвокат Шовкопляс С. П. та представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. 12 листопада 2020 року подали заяви про відшкодування витрат, пов`язаних з розглядом справи. На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу представник ФГ «Пролісок» - адвокат Шовкопляс С. П. надав: договір про надання правової допомоги від 30 вересня 2020 року та додаткову угоду до цього договору, укладені між ФГ «Пролісок» та Адвокатським бюро «Сергія Шовкопляса» в особі керуючого бюро Шовкопляса С. П.; акт приймання-передачі наданих послуг від 16 листопада 2020 року; детальний опис наданих послуг від 17 листопада 2020 року; платіжне доручення від 17 листопада 2020 року № 294 на суму 10 000 грн. На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. надав договір про надання правової допомоги від 17 червня 2020 року та додаткову угоду до цього договору, укладені між ОСОБА_1 та адвокатом Червінчиком Є. Е.; акт приймання-передачі наданих послуг від 16 листопада 2020 року; детальний опис наданих послуг від 17 листопада 2020 року; квитанцію від 17 листопада 2020 року № 52719960 на суму 25 000 грн. При винесенні рішення від 12 листопада 2020 року в цій справі судом не вирішувалося питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу відповідно до статті 141 ЦПК України. Тому, з урахуванням складності справи, обсягу виконаних адвокатами робіт, часу, витраченого адвокатами на виконання таких робіт, а також того, що в задоволенні позовних вимог ПОСП «Сидори» було відмовлено повністю, виходячи з принципу розумності та справедливості, заяви представника ФГ «Пролісок» - адвоката Шовкопляса С. П. та представника ОСОБА_1 - адвоката Червінчика Є. Е. підлягають задоволенню.

Постановою Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційну скаргу ПОСП «Сидори» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року залишено без задоволення. Апеляційні скарги ПОСП «Сидори» на додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року задоволено частково. Додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року змінено, зменшено розмір судових витрат, стягнутих з ПОСП «Сидори» на користь ОСОБА_1 , з 25 000 грн до 5 000 грн, а на користь ФГ «Пролісок» - з 10 000 грн до 5 000 грн. Стягнуто з ПОСП «Сидори» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10 000 грн. Стягнуто з ПОСП «Сидори» на користь ФГ «Пролісок» витрати на правничу допомогу в сумі 5 000 грн. Стягнуто з ПОСП «Сидори» на користь ФГ «Дари Ланів» витрати на правничу допомогу в сумі 5 000 грн.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Однак, ухвалюючи додаткові рішення, суд першої інстанції не врахував клопотання позивача про зменшення витрат на правничу допомогу, а також не проаналізував обсягу наданих адвокатами послуг. За актом приймання-передачі наданих послуг від 16 листопада 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. витратив на дослідження матеріалів цієї справи 3 години, проаналізував матеріали та здійснив підготовку правової позиції протягом 5 годин, узгодив правову позицію з клієнтом з виїздом за місцем її проживання протягом 2 годин, підготував клопотання - 1 година, підготував письмові пояснення - 3 години, брав участь в судових засіданнях - 2 години, підготував заяву про ухвалення додаткового рішення з додатками та направив ці документи сторонам - 3 години, а всього витратив 19 годин. Однак адвокат Червінчик Є. Е. не знайомився з матеріалами цієї справи, будь-яких клопотань, крім клопотань про відкладення розгляду справи, до суду не подавав, не брав участі в судових засіданнях. За актом приймання-передачі наданих послуг від 16 листопада 2020 року представник ФГ «Пролісок» - адвокат Шовкопляс С. П. витратив на дослідження матеріалів цієї справи 3 години, на вивчення судової практики - 2 години, на узгодження правової позиції з клієнтом - 1 годину, на підготовку письмових пояснень - 2 години, на участь в судових засіданнях - 1 годину, на підготовку заяви про ухвалення додаткового рішення та направлення документів сторонам - 3 години, а всього 12 годин. Однак адвокат Шовкопляс С. П. не знайомився з матеріалами цієї справи і не брав участі в судових засіданнях. Оскільки визначений судом розмір витрат на правову допомогу не відповідає критерію реальності, розумності та співмірності, то додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року підлягають зміні, а розмір стягнених з ПОСП «Сидори» на користь ОСОБА_1 та ФГ «Пролісок» витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції, - зменшенню до 5 000 грн (кожному). У відзиві на апеляційну скаргу ПОСП «Сидори» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. просила стягнути з позивача на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 12 500 грн, які складаються з гонорару адвоката за надані послуги - 7 500 грн та з гонорару успіху - 5 000 грн, а у відзиві на апеляційну скаргу ПОСП «Сидори» на додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. просила стягнути з позивача на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 10 000 грн, які складаються з гонорару адвоката за надані послуги - 5 000 грн та з гонорару успіху - 5 000 грн. У відзивах на апеляційні скарги ПОСП «Сидори» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року та додаткові рішення цього суду від 01 грудня 2020 року представник ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» - адвокат Косяк В. М. просив стягнути з позивача на користь ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» по 9 000 грн понесених ними витрат на правничу допомогу. На підтвердження зазначених витрат представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. та представник ФГ «Пролісок» і ФГ «Дари Ланів» - адвокат Косяк В. М. надали відповідні договори, додатки до цих договорів, акти виконаних робіт та платіжні документи. Представник ПОСП «Сидори» - адвокат Тетеря С. І. заявив клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, в якому просив зменшити заявлені представником ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу до 10 000 грн, а витрати ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» - до 1 428 грн на користь кожного з фермерських господарств. Враховуючи обсяг наданих послуг та той факт, що стягнення з позивача на користь ОСОБА_1 25 000 грн витрат на правничу допомогу в апеляційному суді не є реальним та розумним, суд дійшов висновку про зменшення розміру цих витрат, які підлягають відшкодуванню, до 10 000 грн. Оскільки адвокат Косяк В. М. одночасно надавав правничу допомогу ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів», обсяг юридичних послуг вказаним відповідачам є ідентичним, відзив на апеляційну скаргу є спільним, аналіз та вивчення судової практики і документів стосувався однакових правовідносин та не потребував узгодження позиції щодо захисту прав та інтересів окремо щодо кожного з відповідачів, участь у судовому засіданні приймав один представник, то заявлений представником ФГ «Пролісок» і ФГ «Дари Ланів» - адвокатом Косяком В. М. розмір витрат не є співмірним з наданими послугами та підлягає зменшенню до 5 000 грн на користь кожного з фермерських господарств.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

24 березня 2021 року ПОСП «Сидори» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року, додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нові рішення, якими задовольнити позов та відмовити в задоволенні заяв ОСОБА_1 і ФГ «Пролісок» про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди не врахували правових висновків:

- щодо застосування статей 638 640 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 14, 17 Закону України «Про оренду землі» у правовідносинах щодо оренди землі, які виникли після 01 січня 2013 року, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 704/1551/16-ц (провадження № 61-1122св17), від 19 грудня 2018 року у справі № 291/422/17 (провадження № 61-29047св18), від 02 жовтня 2019 року у справі № 291/426/17 (провадження № 61-32794св18), в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 291/421/17 (провадження № 61-22637св18) та в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 03 квітня 2020 року у справі № 912/3294/18, від 02 жовтня 2020 року у справі № 912/3295/18;

- щодо застосування статті 11 ЦК України, статті 125 ЗК України, статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 20 лютого 2019 року у справі № 917/410/18, від 15 липня 2020 року у справі № 915/476/19 та в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), від 05 червня 2019 року у справі № 392/1829/17 (провадження № 14-173цс19);

- щодо неможливості ототожнення державної реєстрації договору оренди землі та державної реєстрації права оренди земельної ділянки, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19);

- щодо правових наслідків скасування державної реєстрації речового права на нерухоме майно, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16 (провадження № 11-374апп18);

- щодо неможливості одночасного існування двох договорів оренди стосовно одного і того ж майна, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 травня 2018 року у справі № 902/803/17;

- щодо можливості проставлення фізичною особою підпису шляхом зазначення свого прізвища та ініціалів, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 серпня 2018 року у справі № 537/4946/13-ц (провадження №61-17863св18);

- про те, що поділ земельної ділянки не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав на неї, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17 (провадження № 12-2гс19);

- щодо наявності підстав для відмови у відшкодуванні судових витрат у зв`язку з неподанням стороною під час розгляду справи в суді першої інстанції разом з першою заявою по суті спору попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року у справі № 551/1136/17 (провадження № 61-18394св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2020 року у справі № 643/3720/15-ц (провадження № 61-18762св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року у справі № 504/2755/16-ц (провадження № 61-47991св18).

Також апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні його клопотання про зупинення провадження в цій справі до вирішення справи № 357/3844/20 за позовом ПСП «Сидори» до Міністерства юстиції України, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_1 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , треті особи: ТОВ «Еліта-2010», ФГ «Пролісок», ФГ «Дари Ланів», про визнання незаконним і скасування наказу Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 728/5. Крім того, з метою формування єдиної правозастосовчої практики існує необхідність:

- відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 (провадження № 14-338цс19), шляхом його уточнення, а саме чітко розмежувати момент укладення і набрання чинності для договорів оренди землі, укладених до та після 01 січня 2013 року, які є різними, вказавши, що договори оренди землі, укладені до 01 січня 2013 року, набирають чинності з моменту їх державної реєстрації, а саме внесення відповідного запису про це до Книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, що є складовою Державного реєстру земель, а договори оренди землі, укладені після 01 січня 2013 року, - з моменту їх підписання сторонами;

- в доповнення до висновків Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) чітко розмежувати поняття «державна реєстрація договору оренди землі» та «державна реєстрація права оренди на земельну ділянку» та їх правові наслідки для сторін договору оренди землі;

- надати висновок з приводу того, чи має орендар, який уклав договір оренди землі після 01 січня 2013 року, але право оренди земельної ділянки якого з певних причин не було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, право оспорити договір оренди землі, укладений власником земельної ділянки з іншим орендарем в період дії укладеного таким орендарем договору.

У квітні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. та представник ФГ «Пролісок» і ФГ «Дари Ланів» - адвокат Косяк В. М. подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. Пунктом 37 договору оренди землі від 16 серпня 2013 року № 162 передбачено, що цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Однак на час укладення оспорюваних договорів оренди земельних ділянок державна реєстрація права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:010:0006 за ПОСП «Сидори» була скасована. Таким чином, за відсутності державної реєстрації договору, а також за умови скасування незаконно проведеної реєстрації, зазначений договір є таким, що не набрав чинності та не створює для сторін жодних прав та обов`язків. З огляду на те, що на час поділу спірної земельної ділянки ПОСП «Сидори» не мало права оренди, його посилання на вимоги законодавства щодо погодження такого поділу з ним є безпідставними. Тому висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про відсутність порушених прав ПОСП «Сидори», є правильним. Право власності ОСОБА_1 на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220486000:04:011:0047 та 3220486000:04:011:0048 було зареєстровано 07 грудня 2018 року та з цієї дати вказані земельні ділянки є самостійними об`єктами цивільних прав. Оскільки договори оренди земельних ділянок між ОСОБА_1 , ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» були укладені 10 грудня 2018 року відповідно до вимог законодавства, то відсутні підстави для визнання цих договорів недійсними, скасування рішень державного реєстратора та витребування земельних ділянок. При цьому наведені в касаційній скарзі правові висновки Верховного Суду були сформовані за інших встановлених фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.

06 травня 2021 року справа № 357/8095/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Частинами першою, третьою статті 400 ЦПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 була власником земельної ділянки площею 2,847 га, кадастровий номер 3220486000:04:010:0006, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована у межах Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області, що підтверджується державним актом на право приватної власності на земельну ділянку від 20 січня 2005 року серії ЯБ № 148119.

16 серпня 2013 року між ОСОБА_1 та ПОСП «Сидори» було укладено договір оренди землі № 162, за умовами якого ОСОБА_1 передала орендарю у строкове платне користування вищевказану земельну ділянку строком на 10 років.

16 серпня 2013 року ОСОБА_1 та ПОСП «Сидори» підписали акт приймання-передачі земельної ділянки.

На підставі вищевказаного договору оренди землі державним реєстратором Реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Юхно Н. В. було прийняте рішення від 23 квітня 2014 року, індексний номер 12615035, про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки за ПОСП «Сидори», що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 23 квітня 2014 року № 20848871.

Наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 728/5 було частково задоволено колективну скаргу та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зокрема від 23 квітня 2014 року № 12615035, прийняте державним реєстратором Юхно Н. В., та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про скасування записів про інше речове право (право оренди), внесених на підставі цього рішення.

За договором оренди земельної ділянки від 05 березня 2018 року № 24 ОСОБА_1 передала належну їй земельну ділянку площею 2,847 га в оренду ТОВ «Еліта-2010». Зазначений договір було розірвано 04 грудня 2018 року.

26 листопада 2018 року приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Дуднік І. В. було посвідчено заяву ОСОБА_1 про поділ земельної ділянки.

07 грудня 2018 року державним кадастровим реєстратором прийнято рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 3220486000:04:010:0006 шляхом закриття Поземельної книги і скасування кадастрового номера та рішення про державну реєстрацію земельних ділянок з кадастровими номерами 3220486000:04:011:0047 і 3220486000:04:011:0048, загальною площею по 1,4235 га кожна.

11 грудня 2018 року державним реєстратором Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиною М. О. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на сформовані внаслідок поділу спірні земельні ділянки за ОСОБА_1

10 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ФГ «Дари Ланів» було укладено договір оренди земельної ділянки № 21С, за умовами якого ОСОБА_1 передала в оренду ФГ «Дари Ланів» земельну ділянку площею 1,4235 га, кадастровий номер 3220486000:04:011:0047, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області.

Також 10 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ФГ «Пролісок» було укладено договір оренди земельної ділянки № 21С, за умовами якого ОСОБА_1 передала в оренду ФГ «Пролісок» земельну ділянку площею 1,4235 га, кадастровий номер 3220486000:04:011:0048, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Сидорівської сільської ради Білоцерківського району Київської області.

14 грудня 2018 року державним реєстратором Малоєрчиківської сільської ради Сквирського району Київської області Ілюшиною М.О. було прийнято рішення про державну реєстрацію права оренди за ФГ «Дари Ланів» та ФГ «Пролісок».

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частина третя статті 6 ЦК України).

Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Стаття 3 ЦК України презюмує свободу договорів разом із рівністю учасників цивільних відносин, а також справедливість, добросовісність та розумність як загальні засади цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини четвертої статті 124 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути цивільно-правовий договір про відчуження права оренди.

Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом (частина друга статті 792 ЦК України).

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку (частина перша статті 16 Закону України «Про оренду землі»).

Відповідно пункту 2 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально (частина перша статті 14 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно з частиною першою статті 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (частина п`ята статті 6 Закону України «Про оренду землі»).

Статтями 125 126 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час укладення між ПОСП «Сидори» та ОСОБА_1 договору оренди землі від 16 серпня 2013 року № 162, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Частинами другою-четвертою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону.

Відповідно до статті 28 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення органів державної влади або органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або користування (постійне користування, оренду, користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), сервітут) можуть прийматися за відсутності державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на таку земельну ділянку в Державному реєстрі прав. Під час проведення державної реєстрації права користування (постійне користування, оренда, користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), сервітут) земельними ділянками державної чи комунальної власності, право власності на які не зареєстровано в Державному реєстрі прав, державний реєстратор одночасно з проведенням такої реєстрації проводить також державну реєстрацію права власності на такі земельні ділянки без подання відповідної заяви органами, які згідно із статтею 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування. Державна реєстрація права власності на земельні ділянки державної чи комунальної власності проводиться з обов`язковим урахуванням пунктів 3 та 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності».

Учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми.

Разом з тим цивільні права та обов`язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації.

Виходячи з положень статті 638 ЦК України, статей 125 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16.

З урахуванням наведеного для визначення початку перебігу та закінчення строку дії договору оренди землі має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна, з якими закон пов`язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків.

Судами встановлено, що в пункті 37 договору оренди землі від 16 серпня 2013 року № 162 сторони визначили, що цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.

Отже, момент набрання чинності вказаного договору оренди землі сторони визначили та пов`язали з моментом його державної реєстрації.

Речове право на спірну земельну ділянку за ПОСП «Сидори» було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішенням державного реєстратора Реєстраційної служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області Юхно Н. В. від 23 квітня 2014 року, номер запису 12615035.

Однак вказане рішення державного реєстратора було скасоване наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 728/5 як таке, що прийняте з порушенням вимог чинного законодавства. В цей же день до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено відомості про скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки за ПОСП «Сидори».

На час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій вказаний наказ у встановленому законом порядку не скасований та є чинним.

Зі скасуванням рішення державного реєстратора про реєстрацію за позивачем речового права на нерухоме майно - права оренди на спірну земельну ділянку та внесенням відповідних відомостей до Реєстру втрачаються ті правові наслідки, які з них випливають, а саме - скасовується державна реєстрація речового права і особа у відповідності до частини другої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статті 125 ЗК України вважається такою, що не набула відповідного речового права.

Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 357/8110/18 (провадження № 61-15401св19), від 30 липня 2020 року у справі № 357/7734/18 (провадження № 61-19170св19) та в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2021 року у справі № 357/7886/18 (провадження №61-14414св20), від 12 квітня 2021 року у справі № 357/8107/18 (провадження № 61-14415св20), від 11 травня 2021 року у справі № 357/7999/18 (провадження № 61-10444св20).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що на час державної реєстрації права оренди земельних ділянок за ФГ «Дари Ланів» та ФГ «Пролісок» таке право в ПОСП «Сидори» було відсутнім внаслідок скасування наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 728/5 рішення про державну реєстрацію від 23 квітня 2014 року № 12615035 права оренди спірної земельної ділянки за позивачем, суд першої інстанції, з яким в цій частині погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що права та інтереси позивача не були порушені відповідачами і відмовив у задоволенні позовних вимог.

Суд першої інстанції, з яким по суті вирішеного спору погодився апеляційний суд, правильно керувався положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та нормами статей 125 126 ЗК України. Та обставина, що договір оренди землі між ПОСП «Сидори» та ОСОБА_1 було укладено 16 серпня 2013 року, тобто після 01 січня 2013 року, коли законодавство передбачало реєстрацію права оренди земельної ділянки, а не договору оренди землі, не може бути підставою для скасування правильних по суті судових рішень в цій справі, оскільки у позивача відсутнє суб`єктивне право, за захистом якого він звернувся до суду.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 704/1551/16-ц (провадження № 61-1122св17), на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що прохання учасника правочину не здійснювати реєстрацію договору оренди земельної ділянки, волевиявлення на укладення якого він виявляв у момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, не є підставою для визнання договору недійсним у порядку, визначеному частиною третьою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України. Вирішуючи спір, апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, обґрунтовано виходив з того, що на момент укладення спірного договору його сторони не допустили таких порушень правових норм, які б давали підстави для визнання договору недійсним, що свідчить про безпідставність позовних вимог у даній справі. Апеляційний суд вірно виходив із того, що згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним після досягнення сторонами усіх його істотних умов, а це відбулося 04 лютого 2015 року за життя орендодавця і за його підписом, а реєстрація договору була здійснена після його смерті, проте це не впливає на недійсність договору. При цьому апеляційний суд вірно зазначив, що наявність чи відсутність порушень закону посадовою особою при державній реєстрації спірного договору не може свідчити про його недійсність. Крім того, право позивача на земельну ділянку, яка є предметом оренди за спірним договором, посвідчено 15 грудня 2015 року (свідоцтво про право на спадщину), отже при посвідченні спірного договору, державний реєстратор не мав можливостей встановити факт переходу права власності на орендовану земельну ділянку до спадкоємця її попереднього власника.

В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 291/422/17 (провадження № 61-29047св18), від 02 жовтня 2019 року у справі № 291/426/17 (провадження № 61-32794св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 291/421/17 (провадження № 61-22637св18), на які послався заявник в касаційній скарзі, зроблено правовий висновок про те, що непроведення державної реєстрації права оренди землі саме по собі не свідчить про те, що договір не укладено, як і про те, що позивач не має права оспорити договір, укладений орендодавцем з іншим орендарем. При цьому, передаючи справи на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд не погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог Приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма «Світанок» до фізичних осіб, Чорнорудецького фермерського господарства «Поділля» Ружинського району Житомирської області, Ружинської районної державної адміністрації Житомирської області про визнання договорів оренди землі недійсними, визнання незаконними та скасування державної реєстрації речових прав і рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки суди не врахували, що інтерес Приватного сільськогосподарського підприємства «Агрофірма «Світанок» у використанні на праві оренди спірної земельної ділянки виник раніше, ніж право та інтерес щодо цієї земельної ділянки у Чорнорудецького фермерського господарства «Поділля» Ружинського району Житомирської області, а відтак позивач має право на позов. Враховуючи те, що договір оренди землі з Приватним сільськогосподарським підприємством «Агрофірма «Світанок» було укладено раніше, ніж новий договір оренди землі з Чорнорудецьким фермерським господарством «Поділля» Ружинського району Житомирської області, суди не перевірили доводи позивача, спір по суті не вирішили.

В постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17 (провадження № 12-2гс19), на які послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19), на яку послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що суди попередніх інстанцій установили, що на підставі договору оренди землі від 16 вересня 2010 року позивач передала спірну земельну ділянку в оренду Дочірньому сільськогосподарському підприємству «Агрокомплекс» строком на 5 років. Цим договором оренди передбачено, що він набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. При цьому його пунктом 19 передбачено, що орендар повинен здійснити державну реєстрацію договору у місячний термін. Отже, момент набрання чинності договору оренди землі сторони визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації. Такі умови договору відповідають статті 18 Закону України «Про оренду землі», чинній на час виникнення спірних правовідносин. З 01 січня 2013 року набрали чинності зміни, внесені Законом України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якими з тексту статей 182 640 657 732 745 ЦК України виключено посилання щодо державної реєстрації правочинів, а із Закону України «Про оренду землі» були виключені статті 18 та 20 про обов`язковість державної реєстрації договорів оренди землі, а тому після 01 січня 2013 року відповідач не міг зареєструвати спірний правочин. Разом з тим проведення 04 грудня 2013 року державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки на підставі вказаного договору оренди землі не може підмінити державну реєстрацію самого договору (державна реєстрація речового права не є державною реєстрацією договору оренди землі), а тому не може впливати на момент набрання чинності договором оренди землі, укладеним до 01 січня 2013 року. Отже, оскільки Дочірнє сільськогосподарське підприємство «Агрокомплекс» не здійснило державну реєстрацію договору оренди землі, договір між позивачем та відповідачем чинності не набрав і, відповідно, вказане сільськогосподарське підприємство не набуло прав орендаря за спірним договором оренди землі. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що оскільки відповідно до пункту 4 додаткової угоди від 02 березня 2015 року, яка є невід`ємною частиною спірного договору оренди землі, а основний договір чинності не набрав, не могла набрати чинності і додаткова угода. У той же час, хоча стаття 31 Закону України «Про оренду землі» регулює питання припинення договору оренди землі, проте договір оренди земельної ділянки чинності не набрав, відтак підстав для задоволення позовних вимог щодо його припинення не вбачається.

На відміну від справ № 704/1551/16-ц, № 291/422/17, № 291/426/17, № 291/421/17, № 367/2022/15-ц, № 922/2723/17, № 696/1693/15-ц в цій справі судами було встановлено, що в пункті 37 договору оренди землі від 16 серпня 2013 року № 162 сторони визначили, що цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Оскільки речове право на спірну земельну ділянку за ПОСП «Сидори» було скасовано наказом Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 728/5, про що в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно було внесено відповідні відомості, то на час укладення оспорюваних договорів, позивач не мав речового права на спірну земельну ділянку. Крім того, оскаржувані судові рішення не суперечить правовим висновкам, наведеним в зазначених постановах Верховного Суду.

За змістом постанов Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 03 квітня 2020 року у справі № 912/3294/18, від 02 жовтня 2020 року у справі № 912/3295/18, на які послався заявник в касаційній скарзі, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного господарського суду про задоволення позову Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Технополь Агро» про стягнення штрафу та пені. У вказаних справах спірні правовідносини виникли у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх обов`язків за договором оренди землі. Тобто правові висновки в зазначених справах зроблено за інших встановлених фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 11 травня 2018 року у справі № 902/803/17 (про стягнення збитків), від 20 лютого 2019 року у справі № 917/410/18 (про визнання поновленим на той самий строк і на тих самих умовах договору оренди землі), від 15 липня 2020 року у справі № 915/476/19 (про скасування запису про право власності на нежитловий об`єкт та зобов`язання знести об`єкт самочинного будівництва), в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування про надання згоди на реєстрацію права спільної власності), від 05 червня 2019 року у справі № 392/1829/17 (про скасування державної реєстрації іншого речового права за додатковою угодою до договору оренди), від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16 (про визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 серпня 2018 року у справі № 537/4946/13-ц (про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на квартиру, визнання недійсним договору найма, позбавлення права користування житлом, зобов`язання усунути перешкоди в користуванні квартирою, виселення, зняття з реєстрації), є необґрунтованими, оскільки в зазначених справах інші предмет і підстави позовів, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також інше матеріально-правове регулювання спірних відносин, ніж в цій справі.

Аргументи касаційної скарги про те, що з метою формування єдиної правозастосовчої практики існує необхідність відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 (провадження № 14-338цс19), шляхом його уточнення, в доповнення до висновків Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) чітко розмежувати поняття «державна реєстрація договору оренди землі» та «державна реєстрація права оренди на земельну ділянку» та їх правові наслідки для сторін договору оренди землі, а також надати висновок з приводу того, чи має орендар, який уклав договір оренди землі після 01 січня 2013 року, але право оренди земельної ділянки якого з певних причин не було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, право оспорити договір оренди землі, укладений власником земельної ділянки з іншим орендарем в період дії укладеного таким орендарем договору, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 (провадження № 14-338цс19) зазначено, що момент укладення договору передбачений у статті 640 ЦК України і пов`язується з досягненням сторонами згоди з усіх його істотних умов та дотриманням певних вимог, якими є передання майна або вчинення іншої дії, нотаріальне посвідчення договору або його державна реєстрація, якщо таке передбачено актами цивільного законодавства. У спеціальному Законі України «Про оренду землі» вказано, що договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації (стаття 18). Можна зробити висновок, що сторони в договорі оренди землі мали право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії вказаного договору, оскільки такі права прямо передбачені принципами та закріплені загальними нормами цивільного законодавства. Разом з тим, якщо сторони не вказали про час (термін, календарну дату, подію) початку перебігу та закінчення строку договору, діють загальні правила, передбачені спеціальним Законом України «Про оренду землі», який прямо встановлював, що договір оренди земельної ділянки набирає чинності після його державної реєстрації. Отже, для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме цього договору має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна, з якими закон пов`язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків. Такі висновки щодо набрання чинності договором оренди земельної ділянки зроблено у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16), у мотивувальній частині якої міститься роз`яснення аналогічного розуміння правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13). Разом з тим реалізувати свої суб`єктивні права та обов`язки сторони договору оренди земельної ділянки можуть лише після державної реєстрації такого договору. Оскільки моменти укладення договору та набрання ним чинності збігаються (частина друга статті 631 ЦК України), то моментом укладення договору оренди земельної ділянки на час дії зазначеної редакції частини третьої статті 640 ЦК України є саме його державна реєстрація, якщо сторони договору не передбачили у договорі інше, відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у справі № 322/1178/17 та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що сторони узгодили в пункті 3 договору строк його дії - 10 років, у пункті 9.4 передбачили обов`язок орендаря приступати до використання земельної ділянки у строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку, та в пункті 14.1 визначили, що цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Отже, момент укладення договору, а відтак і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації договору. Інших строків чи термінів початку перебігу чи закінчення дії договору його текст не містить. Вказаний договір оренди був зареєстрований 30 червня 2011 року Відділом Держкомзему у Новомиколаївському районі Запорізької області.

На відміну від справи № 322/1178/17, в якій державна реєстрація договору оренди землі відбулася до 01 січня 2013 року, тобто до внесення змін до статті 18 Закону України «Про оренду землі», якою встановлювалося правило набрання чинності договором оренди землі після його державної реєстрації, в цій справі суди попередніх інстанцій встановили, що договір оренди землі між ПОСП «Сидори» та ОСОБА_1 було укладено 16 серпня 2013 року, тобто після 01 січня 2013 року, коли законодавство передбачало реєстрацію права оренди земельної ділянки, а не договору оренди.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) міститься уточнюючий правовий висновок щодо застосування положень статті 18 Закону України «Про оренду землі» в редакції, чинній до 01 січня 2013 року, в тому випадку, коли обов`язкову державну реєстрацію договору оренди землі орендар не здійснив до 01 січня 2013 року, але після 01 січня 2013 року відбулася державна реєстрація права оренди земельної ділянки.

Таким чином, предмет і підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, які формують зміст спірних правовідносин, у справах №№ 322/1178/17, 696/1693/15-ц та в цій справі є різними, що виключає як подібність спірних правовідносин, так і підстави для застосування вказаних правових позицій під час вирішення цього спору.

З урахування викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України.

З матеріалів справи вбачається, що 12 листопада 2020 року представник ФГ «Пролісок» - адвокат Шовкопляс С. П. та представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. подали суду першої інстанції письмові пояснення та заяви про те, що протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду в цій справі відповідачами будуть подані докази понесених витрат на правничу допомогу.

17 листопада 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. подав засобами поштового зв`язку до суду першої інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення про стягнення з позивача 25 000 грн витрат, понесених ОСОБА_1 на надання правничої допомоги. До заяви були додані: договір про надання правової допомоги, укладений 17 червня 2020 року між адвокатом Червінчиком Є. Е. та ОСОБА_1; додаткова угода до договору про надання правової допомоги від 17 червня 2020 року, за умовами якої сторони погодили розмір гонорару адвоката в сумі 20 000 грн та додатковий гонорар в сумі 5 000 грн за досягнення позитивного рішення у справі; опис наданих послуг; акт приймання-передачі наданих послуг від 16 листопада 2020 року; квитанція від 17 листопада 2020 року № 52719960 про сплату ОСОБА_1 на користь адвоката Червінчика Є. Е. коштів у розмірі 25 000 грн.

Також 17 листопада 2020 року представник ФГ «Пролісок» - адвокат Шовкопляс С. П. подав засобами поштового зв`язку до суду першої інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення про стягнення з позивача 10 000 грн витрат, понесених ФГ «Пролісок» на надання правничої допомоги. До заяви були додані: договір про надання правової допомоги, укладений 30 вересня 2020 року між Адвокатським бюро «Сергія Шовкопляса» в особі керуючого бюро Шовкопляса С. П. та головою ФГ «Пролісок» Долід М. В; додаткова угода до договору про надання правової допомоги від 30 вересня 2020 року, за умовами якої сторони погодили розмір гонорару адвоката в сумі 10 000 грн; опис наданих послуг; акт приймання-передачі наданих послуг від 16 листопада 2020 року; платіжне доручення від 17 листопада 2020 року № 294 про сплату ФГ «Пролісок» на користь адвокатського бюро «Сергія Шовкопляса» коштів у розмірі 10 000 грн.

27 листопада 2020 року ПОСП «Сидори» подало до суду першої інстанції клопотання, в яких просило відмовити в задоволенні заяв представника ФГ «Пролісок» - адвоката Шовкопляса С. П. та представника ОСОБА_1 - адвоката Червінчика Є. Е. про ухвалення додаткових рішень щодо розподілу судових витрат, посилаючись на те, що надані адвокатами послуги не є правничою допомогою і відповідачі не виконали вимог частини другої статті 134 ЦПК України, так як не подавали до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вони понесли і які очікують понести у зв`язку з розглядом справи.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 134 ЦПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин першої-третьої, восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та таке ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.

Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18).

Крім того, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц (провадження № 61-299св17), від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 (провадження № 61-6486св19) зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору

Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. Договір про надання правової допомоги може вчинятися усно у випадках: 1) надання усних і письмових консультацій, роз`яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди); 2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об`єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правової допомоги може укладатися на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Особливості укладення та змісту контрактів (договорів) з адвокатами, які надають безоплатну правову допомогу, встановлюються законом, що регулює порядок надання безоплатної правової допомоги. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики (стаття 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц (провадження № 61-13608св20).

Ухвалюючи додаткові рішення та задовольняючи заяви представника ФГ «Пролісок» - адвоката Шовкопляса С. П. і представника ОСОБА_1 - адвоката Червінчика Є. Е. про стягнення з позивача понесених відповідачами витрат на правову допомогу, суд першої інстанції виходив з того, що в задоволенні позову відмовлено, відповідачами надані належні докази на підтвердження понесених витрат, а розмір витрат є спіррозмірним зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатами робіт.

Встановивши, що визначений місцевим судом розмір витрат на правову допомогу не відповідає критерію реальності, розумності та співмірності, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про зміну додаткових рішень Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року та зменшення розміру стягнених з ПОСП «Сидори» на користь ОСОБА_1 та ФГ «Пролісок» витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції, до 5 000 грн (кожному).

У відзиві на апеляційну скаргу ПОСП «Сидори» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. просила стягнути з позивача на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 12 500 грн, які складаються з гонорару адвоката за надані послуги в сумі 7 500 грн та з гонорару успіху - 5 000 грн.

У відзиві на апеляційну скаргу ПОСП «Сидори» на додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. просила стягнути з позивача на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 10 000 грн, які складаються з гонорару адвоката за надані послуги - 5 000 грн та з гонорару успіху - 5 000 грн.

У відзивах на апеляційні скарги ПОСП «Сидори» на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року та додаткові рішення цього суду від 01 грудня 2020 року представник ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» - адвокат Косяк В. М. просив стягнути з позивача на користь ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» по 9 000 грн понесених ними витрат на правничу допомогу.

09 лютого 2021 року представник ПОСП «Сидори» - адвокат Тетеря С. І. подала до апеляційного суду клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, в якому просила зменшити заявлені представником ОСОБА_1 - адвокатом Марценюк Л. А. витрати на правничу допомогу до 10 000 грн, а витрати ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» до 1 428 грн на користь кожного з фермерських господарств.

Враховуючи обсяг наданих послуг та виходячи з того, що стягнення з позивача на користь ОСОБА_1 25 000 грн витрат на правничу допомогу в апеляційному суді не є реальним та розумним, апеляційний суд дійшов правильного висновку про зменшення розміру цих витрат, які підлягають стягненню з позивача на користь ОСОБА_1 , до 10 000 грн.

Крім того, встановивши, що адвокат Косяк В. М. одночасно надавав правничу допомогу ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів», обсяг юридичних послуг вказаним відповідачам є ідентичним, відзив на апеляційну скаргу є спільним, аналіз та вивчення судової практики і документів стосувався однакових правовідносин та не потребував узгодження позиції щодо захисту прав та інтересів окремо щодо кожного з відповідачів, участь у судовому засіданні приймав один представник, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що заявлений представником ФГ «Пролісок» і ФГ «Дари Ланів» - адвокатом Косяком В. М. розмір витрат не є співмірним з наданими послугами та підлягає зменшенню до 5 000 грн на користь кожного з фермерських господарств.

Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно стягнули з позивача витрати ОСОБА_1 та ФГ «Пролісок» на професійну правничу допомогу під час розгляду цієї справи в суді першої інстанції, оскільки відповідачі не подавали попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які вони понесли і які очікували понести у зв`язку з розглядом справи, ґрунтуються на помилковому тлумаченні заявником приписів статті 134 ЦПК України і не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на таке.

Застосування відповідних положень статті 134 ЦПК України належить до дискреційних повноважень суду та вирішується ним у кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин кожної справи, а також інших чинників. При цьому аналіз частини другої статті 134 ЦПК України свідчить про те, що у разі неподання попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат. Тобто неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.

Разом з тим, враховуючи положення частини восьмої статті 141 ЦПК України, сторони не позбавляються права на відшкодування судових витрат у разі наявності відповідної заяви сторони, яку вона зробила до закінчення судових дебатів, якщо справа розглядається з повідомленням учасників справи з проведенням судових дебатів, а відповідні докази надані цією стороною або до закінчення судових дебатів, або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 922/1897/18, від 24 грудня 2019 року у справі № 909/359/19, від 13 лютого 2020 року у справі № 911/2686/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 910/16223/18, від 21 травня 2020 року у справі № 922/2167/19, від 10 грудня 2020 року у справі № 922/3812/19, від 08 квітня 2021 року у справі № 161/20630/18, від 20 липня 2021 року у справі № 914/2531/19.

Як зазначено вище, 12 листопада 2020 року представник ФГ «Пролісок» - адвокат Шовкопляс С. П. та представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. подали суду першої інстанції письмові пояснення та заяви про те, що протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду в цій справі, відповідачами будуть подані докази понесених витрати на правничу допомогу. В подальшому 17 листопада 2020 року, тобто з дотриманням п`ятиденного строку після ухвалення рішення суду, представник ФГ «Пролісок» - адвокат Шовкопляс С. П. та представник ОСОБА_1 - адвокат Червінчик Є. Е. подали суду заяви про ухвалення додаткових рішень з відповідними доказами понесених відповідачами витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвокатів. За таких обставин суди дійшли правильного висновку про наявність підстав для відшкодування відповідних судових витрат.

Посилання заявника на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19) та постановах Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 504/2755/16-ц (провадження № 61-47991св18), від 20 травня 2020 року у справі № 643/3720/15-ц (провадження № 61-18762св19), від 22 січня 2020 року у справі № 551/1136/17 (провадження № 61-18394св19), за змістом яких суди відмовили у відшкодуванні судових витрат, так як під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач разом з першою заявою по суті спору не подав суду попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які він очікує понести у зв`язку з розглядом справи, не заслуговують на увагу, оскільки, як зазначено вище, частиною другою статті 134 ЦПК України передбачено, що у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Тобто у разі неподання попереднього розрахунку в суду є право, а не обов`язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат.

Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, викладених у вищевказаних постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень.

Аргументи заявника про те, що апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про зупинення провадження в цій справі до вирішення справи № 357/3844/20 за позовом ПСП «Сидори» до Міністерства юстиції України, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_1 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , треті особи: ТОВ «Еліта-2010», ФГ «Пролісок», ФГ «Дари Ланів», про визнання незаконним і скасування наказу Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 728/5, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Статтею 275 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі..

Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 645/331/17 (провадження № 61-3429зпв18) наведено правовий висновок щодо застосування пункту 4 частини першої статті 201 ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, який узгоджується з пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України в чинній редакції, про те, що при визначенні наявності підстав, за яких провадження у справі підлягає обов`язковому зупиненню, суд повинен враховувати, що підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 4 частини першої статті 201 ЦПК України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), застосовується в тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав заявлених у справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи. Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з урахуванням обставин справи та таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі.

Встановивши, що наявність в суді справи № 357/3844/20, в межах якої оскаржується наказ Міністерства юстиції України від 15 березня 2018 року № 728/5, не може бути перешкодою для розгляду цієї справи, оскільки зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні клопотання про зупинення провадження в цій справі.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. При цьому касаційна скарга не містить доводів на спростування висновків суду апеляційної інстанції в частині стягнення з позивача на користь відповідачів витрат на правничу допомогу в апеляційному суді.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувані судові рішення судів першої (додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційної інстанцій відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Щодо клопотання ПОСП «Сидори» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

В касаційній скарзі ПОСП «Сидори» заявило клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин четвертої, п`ятої статті 403 ЦПК України, посилаючись на те, що з метою формування єдиної правозастосовчої практики існує необхідність:

- відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 (провадження № 14-338цс19), шляхом його уточнення, а саме чітко розмежувати момент укладення і набрання чинності для договорів оренди землі, укладених до та після 01 січня 2013 року, які є різними, вказавши, що договори оренди землі, укладені до 01 січня 2013 року, набирають чинності з моменту їх державної реєстрації, а саме внесення відповідного запису про це до Книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, що є складовою Державного реєстру земель, а договори оренди землі, укладені після 01 січня 2013 року - з моменту їх підписання сторонами;

- в доповнення до висновків Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) чітко розмежувати поняття «державна реєстрація договору оренди землі» та «державна реєстрація права оренди на земельну ділянку» та їхні правові наслідки для сторін договору оренди землі;

- надати висновок з приводу того, чи має орендар, який уклав договір оренди землі після 01 січня 2013 року, але право оренди земельної ділянки якого з певних причин не було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, право оспорити договір оренди землі, укладений власником земельної ділянки з іншим орендарем в період дії укладеного таким орендарем договору.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частинами четвертою, п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

При цьому справа має принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

ЄСПЛ дотримання принципу правової визначеності пов`язує із забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень.

При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, враховується: наявність «глибоких та довгострокових розходжень» у відповідній судовій практиці національних судів; чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та чи були такі механізми запроваджені, якщо так, то чи були вони ефективні.

Фактичні обставини і правовідносини у справах, на які посилається заявник, та у справі, яка є предметом цього касаційного перегляду, різні.

Разом з тим у заявленому клопотанні відсутні посилання на обставини, які по-різному тлумачяться судами у справах, що виникають з подібних правовідносин, які б свідчили про те, що передача цієї справи до Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Отже, наведені заявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів частин четвертої, п`ятої статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему, та не свідчать про необхідність відступу від правових, висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17(провадження № 14-338цс19)та від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19), так як предмет і підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини у справах №№ 322/1178/17, 696/1693/15-ц та в цій справі є різними, тобто правовідносини не є подібними. Тому підстави для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду указаної справи згідно зі статтею 403 ЦПК України відсутні.

Враховуючи викладене, в задоволенні вищевказаного клопотання необхідно відмовити.

Щодо клопотань представника ОСОБА_1 - адвоката Марценюк Л. А. та представника ФГ «Пролісок» і ФГ «Дари Ланів» - адвоката Косяка В. М. про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. просила стягнути з ПОСП «Сидори» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу адвоката в суді касаційної інстанції в сумі 10 000 грн, які складаються з гонорару адвоката за надані послуги в сумі 5 000 грн та з гонорару успіху - 5 000 грн. На підтвердження зазначених витрат представник ОСОБА_1 - адвокат Марценюк Л. А. надала: договір про надання правової допомоги № 24/20, укладений 28 грудня 2020 року з ОСОБА_1 ; додаток № 1 до договору про надання правової допомоги від 28 грудня 2020 року; акт виконаних робіт від 26 квітня 2021 року, згідно з яким ОСОБА_1 надана правнича допомога у вигляді складання відзиву на касаційну скаргу, за що винагорода складає 5 000 грн.

У відзиві на касаційну скаргу представник ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» - адвокат Косяк В. М. просив стягнути з ПОСП «Сидори» на користь ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» по 10 000 грн понесених ними витрат на правничу допомогу в суді касаційної інстанції. На підтвердження зазначених витрат, понесених ФГ «Пролісок», адвокат Косяк В. М. надав: договір № 85, укладений 14 квітня 2021 року між ФГ «Пролісок» та Адвокатським об`єднанням «МКБ Групп», за умовами якого адвокатське об`єднання зобов`язується надати правничу допомогу у справі № 357/8095/19 і сторони визначили розмір гонорару в сумі 5 000 грн та гонорар успіху - 5 000 грн; акт приймання-передачі правничої допомоги від 28 квітня 2021 року, згідно з яким ФГ «Пролісок» надана правнича допомога у вигляді аналізу судової практики, складання та подання відзиву на касаційну скаргу; платіжне доручення від 21 квітня 2021 року № 357 про сплату ФГ «Пролісок» на користь Адвокатського об`єднання «МКБ Групп» коштів у розмірі 5 000 грн. На підтвердження зазначених витрат, понесених ФГ «Дари Ланів», адвокат Косяк В. М. надав: договір № 84, укладений 14 квітня 2021 року між ФГ «Дари Ланів» та Адвокатським об`єднанням «МКБ Групп», за умовами якого адвокатське об`єднання зобов`язується надати правничу допомогу у справі № 357/8095/19 і сторони визначили розмір гонорару в сумі 5 000 грн та гонорару успіху - 5 000 грн; акт приймання-передачі правничої допомоги від 28 квітня 2021 року, згідно з яким ФГ «Дари Ланів» надана правнича допомога у вигляді аналізу судової практики, складання та подання відзиву на касаційну скаргу; платіжне доручення від 21 квітня 2021 року № 333 про сплату ФГ «Дари Ланів» на користь Адвокатського об`єднання «МКБ Групп» коштів у розмірі 5 000 грн.

26 квітня 2021 року копія відзиву на касаційну скаргу представника ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» - адвоката Косяка В. М., а 29 квітня 2021 року копія відзиву на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Марценюк Л. А. були направлені іншим учасникам справи, в тому числі позивачу, однак клопотань про зменшення розміру витрат на правничу допомогу в суді касаційної інстанції від особи, яка подала касаційну скаргу в цій справі, до Верховного Суду не надходило.

Клопотання підлягають задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

В пунктах 34-47 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

В постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 750/2055/20 (провадження № 14-16723св20) зазначено, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

В постанові Верховного Суду від 22 грудня 2020 року у справі № 143/173/19 (провадження № 61-16088св19) зроблено висновок про те, що згідно з частинами п`ятою, шостою статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Проаналізувавши вищенаведені відзиви на касаційну скаргу, а також додані до них документи, Верховний Суд дійшов висновку про доведеність понесення ОСОБА_1 , ФГ «Пролісок» та ФГ «Дари Ланів» витрат на правничу допомогу в суді касаційної інстанції в розмірі 10 000 грн кожним, що є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.

При цьому позивач, який подав касаційну скаргу, не звернувся до Верховного Суду з клопотанням про зменшення заявлених відповідачами до відшкодування витрат на правничу допомогу, не спростував їх розмір та не довів неспівмірність цих витрат критеріям, встановленим у частині четвертої статті 137 ЦПК України, що унеможливлює вирішення судом з власної ініціативи питання про зменшення розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі №465/3458/15-ц (провадження №61-19582св20).

Зважаючи на викладене, оскільки за наслідками розгляду цієї справи Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги позивача ПОСП «Сидори» без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін, то наявні підстави для компенсації понесених відповідачами в суді касаційної інстанції витрат на правничу допомогу особою, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 133, 137, 141, 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні клопотання Приватного орендного сільськогосподарського підприємства «Сидори» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу Приватного орендного сільськогосподарського підприємства «Сидори» залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 12 листопада 2020 року, додаткові рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2020 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року залишити без змін.

Клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Марценюк Лесі Анатоліївни та представника Фермерського господарства «Пролісок» і Фермерського господарства «Дари Ланів» - адвоката Косяка В`ячеслава Миколайовича про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції задовольнити.

Стягнути з Приватного орендного сільськогосподарського підприємства «Сидори» на користь ОСОБА_1 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.

Стягнути з Приватного орендного сільськогосподарського підприємства «Сидори» на користь Фермерського господарства «Пролісок» 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.

Стягнути з Приватного орендного сільськогосподарського підприємства «Сидори» на користь Фермерського господарства «Дари Ланів» 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук