№ 359/1144/21 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 359/1144/21

провадження № 61-10593св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області, Служба у справах дітей та сім`ї Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 грудня 2022 року у складі судді Яковлєвої Л. В. та постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2023 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Білич І. М., Коцюрби О. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, у якому просила відібрати дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повернути її за попереднім місцем проживання разом з матір`ю ОСОБА_1 ; встановити ОСОБА_2 графік спілкування з дочкою, а саме: кожної другої суботи з 14 год 00 хв до 21 год 00 хв, кожного вівторка та четверга з 16 год 00 хв до 20 год 00 хв.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що сторони із 26 серпня 2010 року перебували у шлюбі, від якого ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася спільна дочка ОСОБА_4 . На підставі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 09 жовтня 2012 року шлюб між позивачкою та відповідачем розірвано та визначено місце проживання дочки разом із матір`ю.

01 лютого 2021 року ОСОБА_2 взяв дочку з дозволу матері, щоб провести з нею спільно час, проте фактично викрав і не повертає її додому. Про даний факт позивачкою зроблено заяву до Дніпровського управління поліції.

Враховуючи вказане та вимоги статей 150 153 154 162 Сімейного кодексу України (далі - СК України) позивачка просила позов задовольнити у повному обсязі.

У квітні 2021 року ОСОБА_2 подав зустрічний позов, третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, у якому просив визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком - ОСОБА_2 та встановити графік спілкування ОСОБА_1 із дочкою, а саме: кожної другої суботи з 14 год 00 хв до 21 год 00 хв, кожного вівторка та четверга з 16 год 00 хв до 20 год 00 хв.

Зустрічну позовну заяву обґрунтовано тим, що їх спільна дочка сама не бажає проживати із матір`ю, та хоче проживати разом з батьком. Виключно ці підстави та відсутність у матері бажання знайти компромісне рішення у вирішенні цього питання, змусили відповідача подати такий позов до суду.

Ухвалами Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 травня 2021 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 та залучено до участі у справі Службу у справах дітей Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області та Службу у справах дітей та сім`ї Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації як третіх осіб.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 грудня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 травня 2023 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визначено місце проживання ОСОБА_3 із батьком ОСОБА_2 . Встановлено наступний графік спілкування ОСОБА_1 з дочкою ОСОБА_3 : кожна друга субота з 14 год 00 хв до 21 год 00 хв; кожний вівторок та четвер з 16 год 00 хв до 20 год 00 хв.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що позивачка добровільно, за попередньої усної домовленості із ОСОБА_2 , надала йому дитину для спільного проведення часу на вихідних днях. ОСОБА_3 не викрадав та не утримує дитину поза її волею. Саме дитина не бажає повертатися до матері та проживати разом із нею. Доказів протилежного до суду сторонами не надано.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що місце проживання малолітньої дочки разом із батьком відповідатиме найкращим інтересам дитини; встановлюючи час зустрічей дитини із матір`ю, суд взяв до уваги висновки служб у справах дітей та сім`ї, а також думку самої дитини.

У свою чергу суд апеляційної інстанції погодився із такими висновками місцевого суду, не знайшовши підстав для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 .

Під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції допитано дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка підтвердила зміст долучених до справи письмових пояснень про її бажання проживати разом з батьком, який повністю її забезпечує всім необхідним. Також дитина сторін пояснила, що разом із ними проживає її баба - мати батька, з якою у неї теж гарні відносини. У сім`ї матері їй приходилося спати у одній кімнаті з сином вітчима, що їй було дуже неприємно і почувалася вона некомфортно, а у батька для проживання вона має окрему кімнату. Батько та баба її розуміють, підтримують, у них склалися дружні відносини, з ними вона почувається вільно.

Представником органу опіки та піклуванням, присутнім під час надання пояснень ОСОБА_3 в суді апеляційної інстанції, проаналізовано та вказано, що дитина надавала покази без будь-якого тиску, добровільно.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У липні 2023 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2023 року у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання разом із матір`ю. Матеріали касаційної скарги містять також клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень.

Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, ОСОБА_1 посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 13 червня 2018 року у справі № 500/6325/17, від 04 липня 2018 року у справі № 496/4271/16, від 28 жовтня 2020 року у справі № 241/47/19, від 28 січня 2021 року у справі № 753/6498/15-ц, від 30 листопада 2022 року у справі № 523/11247/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу, далі - ЦПК України). Зазначає також, що судами прийнято судові рішення з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

У касаційній скарзі заявниця також зазначає, що: відповідач ОСОБА_2 вказав неправдиві відомості у зустрічній позовній заяві; батько у порівнянні з матір`ю веде так званий «кочовий» спосіб життя, що не відповідає найкращим інтересам дитини; особисте життя батька дитини є невизначеним, незрозуміло чи продовжує він проживати із жінкою без реєстрації шлюбу, що відноситься до інших обставин, що мають істотне значення, в розумінні частини першої статті 161 СК України; позивачка заявляла до органу поліції про викрадення дитини, що спростовує твердження суду, про те, що батько не викрадав дитину; суд не врахував обставини у справі № 759/4431/22, в межах якої розглядалась справа про вчинення відповідачем дрібного викрадення чужого майна в магазині « Епіцентр », що може свідчити про нестачу коштів, в результаті якої ОСОБА_2 вимушений вчиняти крадіжки, і така поведінка батька може погано вплинути на дитину; висновок органу опіки та піклування щодо розв`язання спору є дорадчим документом та не тягне за собою виникнення будь-яких прав чи обов`язків для суб`єктів відповідних правовідносин і не має обов`язкового характеру, по суті суд вирішив перекласти відповідальність на органи опіки та піклування, не надавши іншим доказам належної уваги, і не врахувавши, що такий висновок має лише рекомендаційний характер; суд не врахував, що у висновку виконавчого комітету Вороньківської сільської ради зазначено, що дитина тимчасово перебуває у баби, таким чином дитиною опікується не батько, всупереч тому, що він каже; установлений судом графік спілкування матері із дочкою не є достатнім, оскільки не передбачає спільного відпочинку, у період канікул не передбачено більш тривале перебування дитини із матір`ю; 30 травня 2023 року Київський апеляційний суд неправомірно здійснив розгляд справи без участі позивачки, незважаючи на подане клопотання про його відкладення; постанова апеляційного суду ґрунтується лише на тому, що дитина висловила своє бажання залишитися з батьком, хоч це і не відповідає якнайкращому забезпеченню її інтересів; апеляційний суд проігнорував подані стороною позивачки клопотання.

У серпні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними.

Відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 від третіх осіб станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2023 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 грудня 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 30 травня 2023 року, відкрито касаційне оскарження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 359/1144/21 із Бориспільського міськрайонного суду Київської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У серпні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 359/1144/21.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанційвстановили, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 перебували із 26 серпня 2010 року у зареєстрованому шлюбі, який розірвано згідно з рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 09 жовтня 2012 року у справі № 2-7696/12.

Від шлюбу сторони мають дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до судового наказу Дарницького районного суду м. Києва від 17 серпня 2018 року із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_6 стягуються аліменти на утримання дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі частини заробітку (доходу), але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку та не менше 50 % мінімального прожиткового мінімуму для кожної дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи із 30 липня 2018 року та до досягнення дитиною повноліття.

Згідно з Інформацією з Єдиного реєстру боржників від 01 лютого 2021 року ОСОБА_2 значиться боржником у виконавчому провадженні № 57511884 щодо стягнення аліментів.

Зі свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого Дніпровським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), випливає, що 16 жовтня 2020 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 зареєстрували шлюб, у зв`язку з чим подружжю присвоєно єдине прізвище - ОСОБА_9 .

01 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернулася із письмовою заявою до т.в.о. начальника Дніпровського ГУНП у м. Києві А. Пасічника, в якій повідомила, що за усною домовленістю із ОСОБА_2 передала йому 29 січня 2021 року дочку ОСОБА_10 для проведення спільного часу на вихідних, дитину батько мав повернути матері 31 січня 2021 року до 20 год 00 хв, проте цього обов`язку не виконав і у телефонній розмові повідомив, що дитину не віддасть.

02 лютого 2022 року старшим інспектором сектору ювенальної превенції Дніпровського управління поліції ГУ Національної поліції у м. Києві у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відібрано письмові пояснення.

У своїх поясненнях ОСОБА_2 підтвердив, що 29 січня 2021 року взяв свою малолітню дочку ОСОБА_10 для спільного проведення часу на вихідних. Коли прийшов час повертати дитину до мами, де вона і проживала, дочка почала плакати і категорично відмовилася їхати до матері, з огляду на що було здійснено телефонний дзвінок матері з повідомленням, що дитина залишиться з ним. Крім того, в поясненнях повідомив про намір звернення з цього питання до органу опіки та суду з метою визначення місця проживання дочки разом з ним.

Цього ж дня відібрано письмові пояснення і у дочки сторін ОСОБА_3 , у яких вона зазначила, що проживала разом з мамою, її новим чоловіком, дітьми та батьками вітчима у квартирі у м. Києві. 29 січня 2021 року мама дозволила їй провести час на вихідних із батьком. Повертатися проживати разом з мамою вона не хоче категорично, оскільки мати ображає її, а тому з власної волі попросила у батька не везти її до неї та лишитися проживати з ним.

Крім того, до справи долучено й письмові пояснення ОСОБА_3 , адресовані суду, де дівчина зазначила, що проживає разом із татом. У батька їй подобається проживати більше, оскільки він спокійний, приділяє їй увагу, грається, навчається з нею, надав їй окрему обладнану кімнату, гарно відноситься до неї. За місцем проживання мами їй було некомфортно, оскільки в одній кімнаті проживали її мама з новим чоловіком, вона та інші діти. Вказує, що її критикували та засуджували за погані оцінки, могли вдарити зошитом по голові. Мама не приділяла їй уваги та не цікавилась її життям, інтересами. Дитина повідомила, що любить батька і хоче проживати разом з ним.

Під час апеляційного розгляду справи встановлено, що ОСОБА_2 зареєстрований та проживає разом зі своєю дочкою на АДРЕСА_1 , в цьому ж будинку зареєстрована та проживає його мати ОСОБА_11

21 лютого 2022 року Виконавчий комітет Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області надав суду роз`яснення за № 535/02-17, яким вирішено встановити місце проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з її батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

24 жовтня 2022 року орган опіки та піклування виконавчого комітету Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області надав доповнені роз`яснення, згідно з якими підтримав раніше прийнятий висновок в частині визначення місця проживання дитини разом з батьком, а також визначив способи участі ОСОБА_1 у вихованні дочки, місце та час їх спілкування згідно з графіком: щомісячно кожна друга субота з 14 год 00 хв до 21 год 00 хв; кожного вівторка та четверга з 16 год 00 хв до 20 год 00 хв; щорічно під час канікул по декілька днів влітку та взимку за бажанням дитини. Зустрічі проводити на території с. Сошників, м. Київ, в місцях культурно-розважального характеру, призначених для повноцінного відпочинку дітей, без присутності батька дитини, із обов`язковим урахуванням стану здоров`я, бажання, інтересів та потреб дитини.

Відповідно до висновку від 25 липня 2022 року № 104-3534 Службою у справах дітей та сім`ї Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації вирішено визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з її батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та встановити способи участі ОСОБА_1 у вихованні дочки шляхом спілкування з нею щонеділі з 09 год 00 хв до 21 год 00 хв, за згодою дитини.

Висновком Служби у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 18 серпня 2022 року № 103/4069/41/3 вирішено визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з її батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та встановити способи участі ОСОБА_1 у вихованні дочки шляхом спілкування з нею щонеділі з 09 год 00 хв до 21 год 00 хв, за згодою дитини.

Під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції допитано дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка підтвердила зміст долучених до справи письмових пояснень про її бажання проживати разом з батьком, який повністю її забезпечує всім необхідним. Також дитина сторін пояснила, що разом з ними проживає її баба - мати батька, з якою у неї теж гарні відносини. У сім`ї матері їй приходилося спати у одній кімнаті з сином вітчима, що їй було дуже неприємно і почувалася вона некомфортно, а у батька для проживання вона має окрему кімнату. Батько та баба її розуміють, підтримують, у них склалися дружні відносини, з ними вона почувається вільно.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо відібрання дитини

Якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання (частина перша статті 162 СК України).

Указана норма права встановлює правові наслідки протиправної зміни місця проживання малолітньої дитини одним із батьків (з яким вона не проживає) або третьою особою.

Основними підставами для відібрання дитини є ухилення батьків від виконання своїх обов`язків з виховання дитини; жорстоке поводження з дитиною; захворювання батьків на хронічний алкоголізм або їх наркотична залежність; будь-які види експлуатації дитини, примус її до жебракування та бродяжництва тощо. Інші випадки охоплюють ситуації, коли залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. Така небезпека може випливати не лише із поведінки батьків, а й із їх особистих негативних звичок (демонстрація та заохочення у дитини розпусної поведінки). Для відібрання дитини від батьків достатня наявність ризику лише для життя, здоров`я або для морального виховання. Варто враховувати й ступінь небезпеки для кожної окремо взятої дитини з огляду на її фізичний та психічний розвиток.

Частиною третьою статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

За змістом положень частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Відповідно до статей 3, 18 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам. Системний аналіз вказаної норми у контексті наявності спору батьків щодо місця проживання дитини дозволяє дійти висновку, що положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.

Аналогічний правовий висновок висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19).

Відібрання дитини у контексті статті 162 СК України - це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини, в зв`язку з чим у кожному випадку потрібно виявити і оцінити позитивний результат у долі дитини, який має настати, проте з урахуванням права кожного з батьків та добросовісної поведінки батьків задля дотримання прав дитини та кожного з них.

Положення частини першої статті 162 СК України, якою передбачено відібрання дитини, покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини (див. висновки у постановах Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 475/431/21 та від 21 червня 2023 року у справі № 336/2426/20)

Судами установлено, що ОСОБА_1 добровільно, за попередньою усною домовленістю із ОСОБА_2 , передала відповідачу дитину для спільного проведення часу на вихідних, батько дочку не викрадав та не утримує дитину поза її волею, саме дитина не бажає повертатися до мами та проживати разом з нею, а доказів протилежного суду не надано.

Саме лише подання позивачкою заяви до правоохоронних органів про викрадення дитини, на що посилається заявниця, зазначеного не спростовує та не підтверджує факту викрадення дитини. Матеріали справи не містять відомостей, що дитина перебуває у розшуку.

У відповідь на таке звернення ОСОБА_1 поліцією відібрано відповідні письмові пояснення від батька та від самої дитини, якими установлено, що дитина із власної ініціативи не хоче повертатися до місця проживання матері.

Інші доводи касаційної скарги в цій частині не спростовують висновків судів, а зводяться до незгоди заявниці з висновками судів та переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

З урахуванням викладеного, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для захисту прав позивачки та інтересів дитини в порядку, визначеному статтею 162 СК України, у задоволенні цієї вимоги правильно відмовлено.

Щодо визначення місця проживання дитини

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».

У постанові Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі № 495/2106/17 Верховний Суд виснував, що коли батьки перебувають у рівних умовах, мають однакове ставлення до своїх батьківських обов`язків та в разі однакової прихильності дитини до обох батьків, місце проживання дитини має бути визначено з тим із батьків, яким створено більш сприятливі умови для проживання дитини.

Наведені правові висновки Верховного Суду потрібно розуміти так, що суди під час вирішення спору про визначення місця проживання дитини мають керуватися принципом якнайкращих інтересів дитини, а при однаковому ставленні батьків до виконання своїх батьківських обов`язків та забезпечення умов проживання дитини враховувати сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

У рішенні ЄСПЛ від 02 лютого 2016 року у справі «N.TS. та інші проти Грузії» зазначено, що обов`язок національних органів влади вживати заходів для полегшення возз`єднання, проте не є абсолютним. Возз`єднання одного з батьків з дитиною, яка деякий час прожила з іншими особами, може бути неможливо реалізувати негайно і може знадобитися проведення підготовчих заходів для цього. Характер та обсяг такої підготовки залежатимуть від обставин кожного випадку, але розуміння та співпраця всіх зацікавлених сторін завжди буде важливим компонентом. Хоча національні органи влади повинні зробити все можливе для сприяння такому співробітництву, будь-яке зобов`язання щодо застосування примусу в цій сфері має бути обмеженим, оскільки інтереси, а також права і свободи всіх зацікавлених осіб повинні бути враховані, а особливо найкращі інтереси дитини та її права. Якщо контакти з батьками можуть загрожувати цим інтересам або втручатися в ці права, національні органи влади повинні дотримуватись справедливого балансу між ними (див. посилання Hokkanen, п. 58). Найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговими і, залежно від їхньої природи та серйозності, можуть перевищувати права їхніх батьків (див. серед інших, Ольссон (№ 2), § 90, Ignaccolo-Zenide, § 94, Plaza v. Poland, № 18830/07, п. 71, 25 січня 2011 р., І Manic, § 102).

Статтями 12-15 Конвенції про права дитини визначено право дитини висловлювати свою думку (право бути почутою).

Відповідно до статті 3 Європейської конвенції про здійснення прав дітей 1996 року, ратифікованої Законом України від 03 серпня 2006 року, дитина має процесуальне право бути поінформованою та висловлювати свою думку під час розгляду справи, що стосується її.

Під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції, в судовому засіданні 16 травня 2023 року допитано малолітню ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка виявила бажання проживати саме з батьком. На момент слухання справи в суді апеляційної інстанції дитині виповнилося повних 12 років. Зважаючи на такий вік, з урахуванням наданих характеристик на дитину з навчальних закладів та відсутність доказів зворотного, немає підстав вважати, що дівчина не здатна вільно сформулювати власні погляди із цього приводу.

Дитина пояснила таке бажання тим, що батько повністю її забезпечує всім необхідним, разом із ними проживає її баба (мати батька), з якою у неї теж гарні відносини. У сім`ї матері їй приходилося спати у одній кімнаті з сином вітчима, що їй було дуже неприємно і почувалася вона некомфортно, а у батька для проживання вона має окрему кімнату. Батько та баба її розуміють, підтримують, у них склалися дружні відносини, із ними вона почувається вільно.

При заслуховуванні думки дитини була присутня представник органу у справах дітей виконавчого комітету Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області, яка підтвердила, що дитина надала відповідні пояснення без тиску.

Така позиція дитини відповідає наданим нею в суді першої інстанції письмовим поясненням, згідно з якими вона бажає проживати із батьком (на момент слухання справи в суді першої інстанції дитині вже виповнилося 10 повних років). У письмових поясненнях до суду першої інстанції дитина зазначила, що проживає разом з татом. У батька їй подобається проживати більше, оскільки він спокійний, приділяє їй увагу, грається, навчається з нею, надав їй окрему обладнану кімнату, гарно відноситься до неї. За місцем проживання мами їй було некомфортно, оскільки в одній кімнаті проживали її мама з новим чоловіком, вона та інші діти. Вказувала, що її критикували та засуджували за погані оцінки, могли вдарити зошитом по голові. Мама не приділяла їй уваги та не цікавилась її життям, інтересами. Дитина повідомила, що любить батька і хоче проживати разом з ним.

Тобто дитина послідовно підтримувала своє бажання залишитися із батьком протягом всього часу слухання справи у судах попередніх інстанцій, аргументовано пояснюючи чому.

Аналогічно дитина висловила бажання залишитися з батьком у наданих старшому інспектору сектору ювенальної превенції Дніпровського управління поліції ГУ Національної поліції у м. Києві поясненнях, відібраних у дівчини за результатами поданої позивачкою заяви про викрадення дитини.

Закріплення вказаними вище міжнародними документами та актами внутрішнього законодавства України право дитини бути почутою передбачає, що думка дитини повинна враховуватися при вирішенні питань, які її безпосередньо стосуються. Разом з цим згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не відповідає та не захищає права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією про права дитини.

Отже, вирішуючи спір, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини. Важливим критерієм є моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, невиконання батьківських обов`язків, притягнення до судової чи адміністративної відповідальності.

У мотивувальній частині рішення Дарницького районного суду м. Києва від 09 жовтня 2012 року, яким розірвано шлюб сторін, зазначено, що після розірвання шлюбу малолітня дочка ОСОБА_3 залишиться проживати із ОСОБА_8 . Така домовленість сторін діяла фактично до 01 лютого 2021 року, коли ОСОБА_10 почала жити у батька та за власною ініціативою не захотіла повертатися до місця проживання матері.

Ураховуючи те, що відповідач за первісним позовом не чинить ОСОБА_1 будь-яких перешкод у спілкуванні, побаченні з дочкою, а також її вихованні, дитина проживає із батьком, починаючи із 29 січня 2021 року, орган опіки та піклування виконавчого комітету Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області, Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей вважали за доцільне визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_3 з її батьком, сама дитина, яка досягла 12 повних років, виявила бажання проживати разом із відповідачем, та не бажає повертатися до адреси проживання матері, виявляючи прихильність в цьому питанні до батька, батько створив для дочки умови для належного життя, фізичного, духовного розвитку та виховання, дитина зростає в атмосфері любові, матеріальної забезпеченості, проживаючи з батьком, має окрему кімнату для проживання та навчання, на відміну від умов проживання із мамою, де мала ділити свій особистий простір із дітьми чоловіка матері, що, за її словами, для неї некомфортно, відсутні докази на підтвердження того, що проживання ОСОБА_10 з батьком поставить її під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, Верховний Суд погоджується із висновками судів про визначення місця проживання дитини із батьком, що продиктовано найкращими інтересами конкретно цієї дитини.

Зазначене рішення не позбавляє матір брати участь у вихованні дочки, підтримувати з нею регулярні стосунки, піклуватися про стан її здоров`я, фізичний та моральний стан, оскільки відносини, які склалися між батьками не повинні негативно позначатися на психологічному чи фізичному стані їхньої дитини.

Заявниця, заперечуючи проти визначення місця проживання малолітньої дочки із батьком, по суті не наводить аргументів, чому в найкращих інтересах дитини сторін проживання саме з нею. Посилання в касаційній скарзі на те, що роль матері дуже значуща у розвитку та формуванні характеру дівчинки-підлітка, не спростовує того, що проживання ОСОБА_10 з батьком відповідає принципу «найкращих інтересів дитини» та є пріоритетним при вирішенні цієї справи. Позивачка не усувається із життя дитини та має можливість продовжувати займатися її вихованням та спрямовувати через труднощі підліткового періоду. ОСОБА_10 вже не є маленькою дитиною чи немовлям, для якої постійна фізична присутність матері є життєво необхідною.

Мати дитини, яка безсумнівно відіграє надважливу роль у житті та розвитку дитини, має право та обов`язок піклуватися про здоров`я дитини, стан її розвитку, незалежно від того, з ким дитина буде проживати.

Доводи касаційної скарги про те, що на час проживання з матір`ю зовнішній психологічний стан та успішність дитини були краще ніж за час проживання з батьком, відповідач веде «кочовий» спосіб життя, вказав неправдиві відомості у зустрічній позовній заяві, особисте життя батька дитини є невизначеним, дитиною опікується баба, а не батько, сестра чоловіка заявниці переїхала на постійне місце проживання за кордон, відповідно, у дочки з`явилася кімната, облаштована для проживання там дитини окремо, зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, проте Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Аргументи касаційної скарги, з посиланням на обставини у справі № 759/4431/22, про те, що вчинення відповідачем дрібного викрадення чужого майна в магазині « Епіцентр », може свідчити про нестачу коштів та погано вплинути на подальшу поведінку дитини, відхиляються, оскільки зводяться до припущень. Матеріали справи не містять примірника судового рішення у справі № 759/4431/22 (позивачка послалася на ці обставини в тексті апеляційної скарги). У свою чергу згідно з текстом постанови Святошинського районного суду м. Києва від 29 квітня 2022 року у справі № 759/4431/22, що міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень у публічному доступі, відкритому для загального ознайомлення, ОСОБА_3 звільнений від адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення, і обмежився усним зауваженням. Таке не заважає відповідачу здійснювати свої обов`язки з виховання та утримання дитини.

Немає підстав вважати, що суди не дотримались правової позиції Верховного Суду у постанові від 30 листопада 2022 року у справі № 523/11247/19 (щодо того, що висновок органу опіки та піклування не містить ознак рішення суб`єкта владних повноважень, оскільки не є нормативно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії - він не породжує прямих юридичних наслідків для сторін та безпосередньо не впливає на їх права й обов`язки, тобто є фактично джерелом доказування при наявності цивільного спору, оскільки несе виключно інформативний характер і на відміну від рішень органу опіки та піклування має рекомендаційний характер), оскільки, як свідчать матеріали справи та зміст оскаржуваних судових рішень, відповідні висновки служби у справах дітей є лише одним з доказів у справі, яким судам надана оцінка в сукупності з іншими доказами у справі при вирішенні по суті питання, для якого він був складений. Поряд із висновками суди урахували зокрема думку дитини та умови її проживання, які є комфортнішими для неї у батька.

Окрім цього, такі висновки є достатньо обґрунтованими, не приймати їх до уваги у суду немає підстав.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій відповідно до положень ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися безпосередньо в оцінку доказів, оскільки він не здійснює новий розгляд справи. Велика Палата Верховного Суду зазначала подібне, наприклад, у своїй постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.

Заявниця не наводить доводів щодо порушення порядку надання та отримання доказів при розгляді справи, а її незгода із судовими рішеннями, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Посилання в касаційній скарзі на те, що постанова апеляційного суду ґрунтується лише на тому, що дитина висловила своє бажання залишитися із батьком, спростовується змістом оскаржуваного судового рішення. Суд апеляційної інстанції оцінив висловлену дитиною думку поряд з іншими доказами у справі у їх сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права.

Щодо вимог про визначення способу участі у вихованні дитини

Частиною третьою статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що дитина, яка розлучається з одним чи обома батьками, має право підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про охорону дитинства» кожній дитині гарантується право на свободу, особисту недоторканність та захист гідності.

Згідно з частинами першою-третьою статті 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. У разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків виходячи з інтересів дитини. Рішення органів опіки та піклування з цих питань можуть бути оскаржені до суду у порядку, встановленому законом.

Відповідно до статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Згідно зі статтею 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Здійснення батьками своїх прав і виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (частини перша, друга статті 155 СК України).

Частинами другою, третьою статті 157 СК України встановлено, що той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той з батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Частиною другою статті 159 СК України передбачено, що суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи. Під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.

Суд касаційної інстанції погоджується із висновками судів попередніх інстанцій прозадоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та встановлення наступного графіку спілкування ОСОБА_1 з дочкою: кожна друга субота з 14 год 00 хв до 21 год 00 хв; кожний вівторок та четвер з 16 год 00 хв до 20 год 00 хв, оскільки саме такий спосіб участі матері у вихованні дитині та спілкуванні з нею, з урахуванням фактичних обставин цієї справи, у повній мірі відповідатиме інтересам дитини, а також є достатнім для забезпечення її участі у процесі виховання.

Суд апеляційної інстанції слушно звернув увагу на відсутність зі сторони ОСОБА_1 під час розгляду справи судом першої інстанції заперечень проти запропонованого графіку її побачень з дочкою та положення частини першої статті 13 ЦПК України, відповідно до яких суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до непогодження з ухваленим судовим рішенням та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Заявниця зазначає в касаційній скарзі, що такий графік не є достатнім, так як не передбачає спільного відпочинку, у період канікул не передбачено більш тривале перебування дитини із матір`ю.

Водночас саме такий графік побачень (кожна друга субота з 14 год 00 хв до 21 год 00 хв; кожний вівторок та четвер з 16 год 00 хв до 20 год 00 хв) позивачка просила суд установити щодо побачень відповідача з дочкою у позовній заяві, у свою чергу заперечення проти такого графіку щодо неї не відповідає положенню про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини.

Позивачка не позбавлена в подальшому звернутися до суду із проханням змінити установлений графік зустрічей із дитиною.

Щодо неврахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Посилання заявниці на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 500/6325/17, від 04 липня 2018 року у справі № 496/4271/16, від 28 жовтня 2020 року у справі № 241/47/19, від 28 січня 2021 року у справі № 753/6498/15-ц, від 30 листопада 2022 року у справі № 523/11247/19 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановлені оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Так, в адміністративній справі № 500/6325/17 за позовом до Ізмаїльської міської ради Одеської області, Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Одеської області, заступника Ізмаїльського міського голови, Служби у справах дітей Ізмаїльської міської ради Одеської області предметом спору було визнання неправомірними дій при прийнятті висновку про позбавлення батьківських прав, де Верховний Суд у постанові від 13 червня 2018 року вказав, що «з установлених судами фактичних обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи з приводу захисту сімейних прав та інтересів позивача, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Окрім того, оскаржувані дії відповідачів безпосередньо не породжують певні правові наслідки для суб`єктів відповідних правовідносин і не мають обов`язкового характеру». На цій підставі суд касаційної інстанцій дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій, ураховуючи суть спірних правовідносин та суб`єктний склад, дійшли обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження у справі у зв`язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

В адміністративній справі № 496/4271/16-а за позовом до Виконавчого комітету Великодальницької сільської ради Біляївського району Одеської області про скасування протоколу засідання опікунської ради, висновку та рішення про доцільність позбавлення батьківських прав, Верховний Суд послався на те, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи з приводу оспорювання сімейних прав та захисту інтересів позивача, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства, крім того, оскаржувані дії відповідача безпосередньо не породжують певні правові наслідки для суб`єктів відповідних правовідносин і не мають обов`язкового характер та погодився з висновками суду апеляційної інстанції про закриття провадження у цій справі у зв`язку з тим, що зазначений спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства (постанова від 04 липня 2018 року).

У цивільній справі № 241/47/19 мати просила відібрати у батька малолітніх дітей, ІНФОРМАЦІЯ_9, ІНФОРМАЦІЯ_10 та ІНФОРМАЦІЯ_5 , повернути їх матері та визначити місце їх проживання разом із нею. У зустрічному позові батько просив визначити місце проживання трьох дітей разом із ним. Рішенням Першотравневого районного суду Донецької області від 12 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, позов матері задоволено частково, визначено місце проживання малолітнього сина, ІНФОРМАЦІЯ_5 , з матір`ю, в іншій частині позову відмовлено. Зустрічний позов батька задоволено частково, визначено місце проживання малолітніх дітей, ІНФОРМАЦІЯ_9 та ІНФОРМАЦІЯ_6 , з батьком, в іншій частині зустрічного позову відмовлено. Верховний Суд постановою від 28 жовтня 2020 року залишив рішення судів попередніх інстанцій у наведеній справі без змін, обґрунтувавши це тим, що суд першої інстанції правильно заслухав думку двох дітей, висловлену ними під час судового засідання, які пояснили, що бажають проживати саме із батьком, оскільки він більш ретельно приділяє їм увагу, турбується, дбає про них, тоді як з матір`ю постійно виникали конфлікти; суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, встановивши наявність практично однакових належних матеріально-побутових умов як у матері, так і у батька для проживання і виховання малолітніх дітей, врахувавши висновок органу опіки та піклування, а також бажання старших дітей проживати з батьком та їх прихильність до батька, дійшов правильного висновку про доцільність в інтересах дітей визначити місце проживання малолітніх дітей, ІНФОРМАЦІЯ_11 та ІНФОРМАЦІЯ_7 , разом з батьком. Верховний Суд також погодився з висновками судів попередніх інстанцій про визначення місця проживання малолітнього сина сторін, ІНФОРМАЦІЯ_5 , з матір`ю, оскільки він в силу свого малолітнього віку (три роки) потребує тісного контакту з матір`ю, її піклування та турботи, крім того відсутні докази на підтвердження того, що переміщення хлопчика, за визначеним судом місцем проживання з матір`ю, поставить його під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

У межах справи № 753/6498/15-ц суди розглядали позов батька про визначення місця проживання дитини з ним, визнання протиправним та скасування висновку Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини з матір`ю. Судами у наведеній справі встановлено, що після розірвання шлюбу, укладеного між позивачем та відповідачем, дитина залишилася проживати з матір`ю. Між батьками склалися неприязні та конфліктні стосунки, що підтверджується наявністю численних судових рішень, у тому числі, щодо стягнення аліментів, виселення з житлового приміщення, усунення перешкод у користуванні квартирою, захисту честі та гідності. У зв`язку з неможливістю врегулювання в досудовому порядку питання про визначення місця проживання дитини, сторони звернулися в суд. Верховний Суд у постанові від 28 січня 2021 року у цій справі вказав, що з урахуванням того, що на момент розгляду справи у суді першої інстанції до винесення рішення по суті спору дівчині виповнилося 14 років, а на момент апеляційного перегляду справи дитині виповнилося 16 років, суди правильно врахували положення частини другої статті 29 ЦК України та частини третьої статті 160 СК України, та обґрунтовано дійшли висновку про відсутність передбачених законом підстав для визначення судом місця проживання дитини з батьком. Суд касаційної інстанції також зазначив, що оскаржуваний висновок органу опіки та піклування щодо визначення місця проживання дитини є лише одним з доказів у справі, носить рекомендаційний характер та не може бути самостійним засобом захисту порушеного права. Цьому документу може бути надана лише оцінка в сукупності з іншими доказами у справі при вирішенні по суті питання, для якого він був складений. Матеріали справи не містять доказів того, що орган опіки та піклування, складаючи оскаржений висновок, діяв не в межах наділених законом повноважень, а тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги. У підсумку Верховний Суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог батька.

У цивільній справі № 523/11247/19 за позовом про визначення місця проживання дитини, звільнення від сплати аліментів та стягнення аліментів батько просив визначити місце проживання сина, ІНФОРМАЦІЯ_8 , з ним, звільнити його від сплати аліментів на утримання цієї дитини, та стягнути з відповідачки на користь позивача аліменти на утримання дитини в розмірі 1/4 частини усіх видів заробітку (доходу) відповідачки щомісячно. Постановою Одеського апеляційного суду від 02 червня 2022 року апеляційна скарга позивача задоволена, рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 10 червня 2021 року, яким у задоволенні позову відмовлено, скасовано, прийнято нове судове рішення про задоволення позову. Залишаючи без змін постанову апеляційного суду, суд касаційної інстанції у постанові від 30 листопада 2022 року зазначив, що суд першої інстанції не вказав, у чому саме є переваги умов проживання матері над умовами проживання батька, тобто фактично поклався на рекомендацію відповідного висновку органу опіки та піклування, не навівши власних аргументів, разом з тим, відповідно до матеріалів справи, зазначене питання у цьому висновку орган опіки та піклування також належно не обґрунтовує. Апеляційний суд звернув на зазначене увагу та вказав у мотивувальній частині, що висновок органу опіки та піклування не є обов`язковим для суду, якщо є підстави вважати його недостатньо обґрунтованим. Також апеляційний суд вказав, що він оцінює обставини справи не лише в межах цього висновку, а в межах всіх наявних у справі матеріалів з точки зору визначення найкращого інтересу дитини, а відтак враховує не тільки умови проживання, а й більш широкий спектр критеріїв, зокрема, відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18, частини першої статті 161 СК України.

Отже, оскільки фактичні обставини, встановлені судами у наведених справах та у справі, яка переглядається, є різними, то доводи касаційної скарги про неврахування судами правових висновків Верховного Суду не підтвердились.

У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Щодо процесуальних порушень, про які зазначає позивачка

Перше судове засідання у справі в суді апеляційної інстанції було призначено на 04 квітня 2023 року (ухвала: а. с. 209 т. 2).

Під час судового розгляду справи апеляційним судом 04 квітня 2023 року за участю позивачки та її адвоката прийнято рішення про проведення опитування дитини в судовому засіданні, у зв`язку з чим, з метою забезпечення її явки, у справі оголошено перерву до 16 травня 2022 року (протокол судового засідання: а. с. 215 т. 2).

15 травня 2022 року на адресу апеляційного суду поступило клопотання ОСОБА_1 про відкладення справи розглядом з причин неможливості її явки до суду за сімейними обставинами (а. с. 219 т. 2).

У судовому засіданні 16 травня 2023 року апеляційним судом відхилено указане клопотання ОСОБА_1 у зв`язку з відсутністю доказів на підтвердження поважності причин неявки, та заслухана думка дитини сторін щодо обставин справи. Також розглянуто інші подані клопотання позивачки (протокол судового засідання: а. с. 226-227 т. 2).

У судове засідання, призначене на 12 год 30 хв 30 травня 2023 року, сторони не з`явилися.

30 травня 2022 року від позивачки на електронну адресу суду надійшли подібні за змістом клопотання про відкладення розгляду справи з причин зайнятості її адвоката у іншому процесі, проте не скріплені електронним цифровим підписом.

Згідно з частиною другою статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Про розгляд справи апеляційним судом 30 травня 2023 року позивачка була повідомлена, про що свідчить клопотання про відкладення розгляду справи, датоване 29 травня 2023 року (а. с. 232, 236 т. 2).

Таке клопотання розглянуто апеляційним судом із ухваленням залишити його без задоволення, про що свідчить протокол судового засідання (а. с. 239 т. 2).

Отже, як свідчать матеріали справи, всі клопотання позивачки були розглянуті апеляційним судом, а про розгляд справи 30 травня 2023 року вона знала. ОСОБА_1 як особа, яка подала апеляційну скаргу, має бути зацікавленою у її розгляді.

Окрім цього, згідно з копією ухвалою про призначення відеоконференції від 19 квітня 2023 року, на яку посилається заявниця як підтвердження неможливості її представника взяти участь у судовому засіданні апеляційного суду 30 травня 2023 року о 12 год 10 хв (згідно з протоколом судового засідання закінчено о 12 год 25 хв), інше судове засідання в Деснянському районному суді м. Києва в режимі відеоконференції було призначено на декілька годин пізніше (15 год 30 хв), тобто у представника позивачки об`єктивно була можливість встигнути взяти участь у судовому засіданні Київського апеляційного суду в цей день.

Отже, доводи касаційної скарги про процесуальні порушення зі сторони судів та порушення права на захист ОСОБА_1 не знайшли своє підтвердження.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявницею норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовими рішеннями.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти російської федерації», «Нєлюбін проти російської федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтуються на аналізі та оцінці всіх наявних у справі доказів у їх сукупності.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 цієї Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

Ухвалені у справі судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Судові витрати покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 06 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак