№ 359/2661/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

15 червня 2022 року

м. Київ

справа № 359/2661/18

провадження № 61-4384св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Мурга Світлана Геннадіївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_4 звернувся з позовом про визнання недійсним договору дарування житлового будинку.

Позов мотивував тим, що 18 грудня 2015 року він пред`явив до Бориспільського міськрайонного суду Київської області позов про стягнення з ОСОБА_2 боргу за договором позики в розмірі 2 490 000,00 грн.

Ухвалою від 03 березня 2016 року Бориспільського міськрайонного суду Київської області з метою забезпечення зазначеного позову наклав арешт на житловий будинок на АДРЕСА_1 , право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2 .

Наступного дня, 04 березня 2016 року, ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 договір дарування житлового будинку, за яким ОСОБА_2 безоплатно відчужив у власність ОСОБА_3 житловий будинок на АДРЕСА_1 .

Позивач вважає, що цей договір уклали з метою приховати житловий будинок від звернення стягнення в рахунок погашення боргу за договором позики.

Отже договір дарування житлового будинку є фіктивним.

Просив суд визнати недійсним договір дарування житлового будинку, укладений 04 березня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 31 липня 2020 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області у задоволенні позову відмовив.

Рішення суд мотивував тим, що станом на 04 березня 2016 року ОСОБА_2 не було та не могло бути відомим про накладення арешту на домоволодіння на АДРЕСА_1 .

Отже у нього був відсутній умисел на укладення фіктивного договору.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішення суду першої інстанції адвокат Халупко М. Ю. в інтересах ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу.

Постановою від 10 лютого 2021 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу адвоката Халупка М. Ю. в інтересах ОСОБА_4 задовольнив.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 липня 2020 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов задовольнив.

Визнав недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 04 березня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського нотаріального округу Київської області Мургою С. Г., зареєстрованого в реєстрі за № 145.

Стягнув з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 судовий збір за подачу позовної заяви по 352,40 грн з кожного та за подачу апеляційної скарги по 525,25 грн з кожного.

Суд апеляційної інстанції мотивував постанову невідповідністю волі сторін при укладенні оспореного правочину зовнішньому її прояву, відповідачі не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених цим правочином, дії сторін, вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від звернення стягнення при виконанні в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 , а тому правова мета оспорюваного договору дарування є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином - реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржене судове рішення та ухвали нове рішення, яким відмовити у позові.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою від 06 квітня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У травні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначають неправильне застосування судами статей 203 215 234 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 березня 2018 року у справі № 761/25942/15-ц, від 31 травня 2018 року у справі № 757/40420/16-ц.

Касаційну скаргу мотивували необізнаністю на момент вчинення правочину 04 березня 2016 року про існування спору, зокрема, вжиття заходів забезпечення шляхом накладення арешту на нерухоме майно, а тому у них був відсутній намір приховати нерухоме майно від звернення стягнення в рахунок погашення боргу за договором позики.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 03 березня 2016 року ОСОБА_4 подав заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на домоволодіння на АДРЕСА_1 ..

Ухвалою від 03 березня 2016 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області наклав арешт на житловий будинок на АДРЕСА_1 , право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2

04 березня 2016 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 договір дарування житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Мургою С. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 145. За цим договором ОСОБА_2 безоплатно відчужив у власність ОСОБА_3 житловий будинок на АДРЕСА_1 .

Під час перебування у провадженні Бориспільського міськрайонного суду Київської області позову (надійшла до суду 18 грудня 2015 року), відповідач ОСОБА_2 відчужив належне йому на праві власності нерухоме майно шляхом укладення договору дарування на користь своєї доньки ОСОБА_3 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначають застосування судами статей 203 215 234 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 березня 2018 року у справі № 761/25942/15-ц, від 31 травня 2018 року у справі № 757/40420/16-ц.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Стаття 202 ЦК України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є не додержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частина п`ята статті 203 ЦК України визначає, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої та другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином. Такий правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У постановах Верховного Суду України: від 19 жовтня 2016 року, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі №359/1654/15-ц містяться такі висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах:

«У фіктивних правочинах воля сторін не відповідає зовнішньому їх прояву, тобто, обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зазначає, що «фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичом з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним».

Згідно з частиною другою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в іншій формі.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору).

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив своє майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Як встановлено Бориспільським міськрайонним судом Київської області у рішенні від 30 березня 2017 року та Апеляційним судом Київської області у рішенні від 23 листопада 2017 року (справа № 359/12055/15-ц), 18 травня 2009 року між ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_2 укладений договір про надання позики, за яким ОСОБА_4 передав ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 800 467,50 грн, що еквівалентно 105 000,00 дол. США.

ОСОБА_2 , відчужуючи належний йому на праві власності житловий будинок на АДРЕСА_1 своїй доньці ОСОБА_3 , був обізнаний про наявність невиконаних зобов`язань з повернення позики в сумі 800 467,50 грн, що еквівалентно 105 000,00 дол. США, передбачав можливе стягнення з нього на користь ОСОБА_4 заборгованості за договором позики.

Зокрема боржник усвідомлював негативні наслідки для себе у випадку задоволення позовних вимог ОСОБА_4 та мав намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків.

Такі дії ОСОБА_2 не можна визнати добросовісними у розумінні пункту 6 частин першої та третьої статті 3 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції встановив, що сторони правочину не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, фактично житловий будинок не переданий ОСОБА_2 своїй доньці, не змінили звичайний спосіб життя родичів, лише провели перереєстрацію, що свідчить про наявність умислу всіх сторін правочину щодо укладання договору без наміру (цілі) на утворення правових наслідків, передбачених договором.

Отже суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, та визнаючи договір дарування недійсним, обґрунтовано виходив з того, що при укладенні оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених цим правочином, дії сторін, вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховування майна від звернення стягнення при виконанні в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 а тому правова мета оспорюваного договору дарування є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином - реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі.

Разом з тим, постанова суду апеляційної інстанції не суперечить висновкам щодо застосування судами статей 203 215 234 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 березня 2018 року у справі № 761/25942/15-ц, від 31 травня 2018 року у справі № 757/40420/16-ц.

Хоч у справах № 405/1820/17, № 761/25942/15-ц, № 757/40420/16-ц викладені висновки щодо застосування норм у подібних правовідносинах, проте зазначені справи та ця справа мають різні встановлені фактичні обставини.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для цієї справи та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

З огляду на статтю 400 ЦПК України, під час перегляду справи суд касаційної інстанції не переоцінює докази та не встановлює нових фактів і обставин.

Доводи касаційної скарги про те, що на момент вчинення правочину 04 березня 2016 року відповідачі не знали про існування спору, зокрема, вжиття заходів забезпечення шляхом накладення арешту на нерухоме майно, а тому у них був відсутній намір приховати нерухоме майно від звернення стягнення в рахунок погашення боргу за договором позики, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про обізнаність відповідачів про наявність невиконаних зобов`язань з повернення позики в сумі 800 467,50 грн, що еквівалентно 105 000,00 дол. СШАперебувають поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновку судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання постанови Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 401 402 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 10 лютого 2021 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська