№ 359/3661/14 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

17 січня 2023 року

м. Київ

справа № 359/3661/14

провадження № 61-3448св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_1 ,відповідачі: третя особа - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 травня 2021 року в складі судді Борця Є. О. та постанову Київського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року в складі колегії суддів Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання правочинів недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що позивач з 26 липня 1997 року до 09 вересня 2013 року перебував у шлюбі з ОСОБА_2 . Під час шлюбу вони придбали дві земельні ділянки площею 0,1250 га та 0,0293 га, розташовані в с. Гнідин, Бориспільського району, Київської області, а також незакінчений об`єкт будівництва на АДРЕСА_1 .

15 березня 2012 року ОСОБА_1 як інший з подружжя надав письмову згоду на продаж ОСОБА_2 зазначених земельних ділянок.

У зв`язку з тим, що в подальшому сімейні відносини позивачем та його дружиною істотно погіршились, 12 червня 2013 року позивач відкликав надану ним письмову згоду на відчуження земельних ділянок, про що особисто повідомив ОСОБА_2 .

Однак, незважаючи на це, 06 вересня 2013 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договори купівлі-продажу відповідних земельних ділянок.

Крім того, 06 вересня 2013 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, за яким відчужила незакінчений будівництвом житловий будинок, який розташований на АДРЕСА_1 . Однак позивач взагалі ніколи не надавав згоду як інший з подружжя (чоловік) на продаж цього об`єкта нерухомого майна.

ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва від 06 вересня 2013 року та договори купівлі-продажу земельних ділянок, вчинені 06 вересня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Справа розглядалася судами неодноразово.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 травня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, укладений 06 вересня 2013 року між ОСОБА_2 (як продавцем) та ОСОБА_3 (як покупцем), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шпитковською С. В. та зареєстрований в реєстрі за № 2300.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, вчинений 06 вересня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шпитковською С. В. та зареєстрований в реєстрі за № 2302.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 06 вересня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шпитковською С. В. та зареєстрований в реєстрі за № 2304.

Розподілено судові витрати.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що у ОСОБА_2 була відсутня згода позивача як чоловіка (іншого з подружжя) на продаж спільного майна подружжя. Тому для відновлення порушених прав позивача спірні договори відчуження майна належить визнати недійсними.

Постановою Київського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року апеляційні скарги ОСОБА_4 , ОСОБА_2 залишені без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 травня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про обгрунтованість заявлених позовних вимог та необхідність їх задоволення. Суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив надані сторонами докази, належним чином встановив фактичні обставини справи, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, та прийшов до обґрунтованого висновку.

Висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене ним рішення - вимогам матеріального і процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

01 березня 2022 року ОСОБА_4 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року.

У касаційній скарзі вона просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 08 липня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року, витребував справу з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_4 у касаційній скарзі зазначає, що висновки судів про можливий причинно-наслідковий зв`язок між особистими стосунками ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та дійсністю згоди останнього на відчуження майна є хибними. Заява ОСОБА_1 від 12 червня 2013 року про відкликання згоди не породжує правових наслідків, щодо скасування раніше підписаної заяви про згоду, оскільки вказане право не передбачене нормами чинного законодавства. Крім того, зауважує, що доказів вручення ОСОБА_2 такої заяви про відкликання попередньої згоди матеріали справи не містять. Заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних подібних правовідносинах.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

У липні 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому вказував на безпідставність доводів касаційної скарги. Зазначав про законність та обґрунтованість оскаржуваних рішень. Він просив залишити касаційну скаргу ОСОБА_4 без задоволення, а рішення - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

26 липня 1997 року ОСОБА_6 уклав шлюб з ОСОБА_7 . Після укладення шлюбу ОСОБА_7 було присвоєно прізвище « ОСОБА_8 ». Ці обставини підтверджуються копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 26 липня 1997 року.

25 липня 2006 року ОСОБА_2 уклала договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким вона придбала земельну ділянку, площею 0,1250 га, з кадастровим номером 3220882601:01:010:0244, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, розташовану в с. Гнідин, Бориспільського району, Київської області. 19 лютого 2007 року на підставі цього договору ОСОБА_2 був виданий Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 714904.

25 липня 2006 року ОСОБА_2 вчинила ще один договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким вона купила також земельну ділянку, площею 0,0293 га, з кадастровим номером 3220882601:01:010:0245, з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в с. Гнідин, Бориспільського району, Київської області. 19 лютого 2007 року. На підставі цього договору ОСОБА_2 отримала Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 714903.

22 жовтня 2008 року за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на незавершений будівництвом житловий будинок, розташований на АДРЕСА_1 . Ця обставина підтверджується копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 20675447 від 23 жовтня 2008 року та копією технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок на АДРЕСА_1 .

Ці земельні ділянки та незавершений будівництвом житловий будинок, розташований на АДРЕСА_1 були придбані ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1

15 березня 2012 року ОСОБА_1 оформив нотаріально посвідчену заяву, в якій він надав згоду ОСОБА_2 на продаж: земельної ділянки, площею 0,1250 га, з кадастровим номером 3220882601:01:010:0244 та цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, розташованої в с. Гнідин, Бориспільського району, Київської області; земельної ділянки, площею 0,0293 га, з кадастровим номером 3220882601:01: 010:0245 та з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташованої в с. Гнідин, Бориспільського району, Київської області.

12 червня 2013 року ОСОБА_1 оформив іншу нотаріально посвідчену заяву, якою він відкликав попередньо оформлену ним заяву від 15 березня 2012 року.

Згідно з копією витягу з журналу реєстрації нотаріальних дій 15 березня 2012 року ОСОБА_1 оформив нотаріально посвідчену згоду на продаж земельних ділянок з кадастровими номерами 3220882601:01:010:0244 та 3220882601:01:010:0245. Відомості про надання ним згоди на продаж об`єкта незавершеного будівництва в журналі реєстрації нотаріальних дій відсутні.

За висновком експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення технічної експертизи документів від 07 квітня 2015 року № 1869/15-33/5079/15-34, до нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 від 15 березня 2012 року на продаж земельних ділянок та об`єкту незавершеного будівництва (житлового будинку), яка була використана при здійсненні їх продажу ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 вносилися зміни шляхом додруковування фрагментів тексту.

06 вересня 2013 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, за яким ОСОБА_2 відчужила у власність ОСОБА_3 незавершений будівництвом житловий будинок, розташований на АДРЕСА_1 .

06 вересня 2013 року ОСОБА_2 вчинила з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_3 купила земельну ділянку, площею 0,1250 га, з кадастровим номером 3220882601:01:010:0244 та з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, яка знаходиться в с. Гнідин, Бориспільського району, Київської області.

06 вересня 2013 року ОСОБА_2 вчинила з ОСОБА_3 ще один договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким ОСОБА_2 відчужила у власність ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0,0293 га, з кадастровим номером 3220882601:01:010:0245 та з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташовану в с. Гнідин, Бориспільського району, Київської області.

16 вересня 2013 року ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, за яким ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_4 купила незавершений будівництвом житловий будинок, який знаходиться на АДРЕСА_1 .

16 вересня 2013 року ОСОБА_3 вчинила з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким ОСОБА_3 відчужила у власність ОСОБА_4 земельну ділянку, площею 0,1250 га, з кадастровим номером 3220882601:01:010:0244 та з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування жилого будинку, розташовану в с. Гнідин, Бориспільського району, Київської області.

16 вересня 2013 року ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_4 ще один договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_4 купила земельну ділянку, площею 0,0293 га, з кадастровим номером 3220882601:01:010:0245 та з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться в с. Гнідин, Бориспільського району, Київської області.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 09 вересня 2013 року в справі № 369/5176/13-ц розірвано шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316 317 319 ЦК України, норми яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і статті 368 ЦК України.

Частиною першої статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений: у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду: від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 22 лютого 2021 року в справі № 264/2232/19, від 21 квітня 2022 року в справі № 461/1617/15-ц.

За частинами першою та другою статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Суди встановили, що земельні ділянки та незавершений будівництвом житловий будинок, розташований на АДРЕСА_1 були придбані ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 .. Тобто це майно є спільною сумісною власністю позивача та ОСОБА_2 .

Суди правильно встановили, що відчуження (продаж) ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу від 06 вересня 2013 року зазначеного майна (земельних ділянок та незавершеного будівництвом житлового будинку) відбулося за відсутності згоди іншого співвласника - позивача. Судами не встановлено, що отримані від продажу кошти були використані ОСОБА_2 в інтересах сім`ї.

Дані обставини підтверджені, зокрема, оформленою позивачем заявою від 12 червня 2013 року якою він відкликав попередньо оформлену ним заяву від 15 березня 2012 року про згоду на продажу земельних ділянок, що вказує на відсутність його згоди на продаж цього майна.

За цих обставин суди правильно встановили, що позивач ніколи не надавав ОСОБА_2 згоду на продаж незавершеного будівництвом житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1 .

Суди також врахували, що 22 липня 2013 року ОСОБА_1 було подано позов до ОСОБА_6 про поділ спільного майна подружжя (справа № 369/7042/13-ц) та заяву про забезпечення позову, шляхом накладення арешту на спільне майно. В останній було зазначено про відкликання заяви від 15 березня 2012 року про надання ним згоди ОСОБА_2 на відчуження відповідного (спірного) майна. При розгляді справи сторони підтвердили, що представник ОСОБА_2 ознайомився із матеріалами справи № 369/7042/13-ц, що підтверджувало обізнаність ОСОБА_2 щодо того, що ОСОБА_1 відкликав свою згоду на продаж відповідного майна на момент укладення нею спірних договорів.

Суди встановили, що здійснивши продаж відповідного спільного сумісного майна сторін як подружжя (земельних ділянок та незавершеного будівництвом житлового будинку) шляхом укладення 06 вересня 2013 року спірних договорів, ОСОБА_2 , знала про відсутність згоди на це позивача (іншого з подружжя), тобто діяла недобросовісно.

Таким чином, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів купівлі-продажу земельних ділянок, об`єкта незавершеного будівництва від 06 вересня 2013 року, сторонами якого є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі. У процесуальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку та правомірно задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 з підстав їх обґрунтованості.

Зі змісту підстави оскарження судового рішення у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 є ідентичними доводам її апеляційної скарги, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв`язку із цим Верховний Суд вважає, що відсутні підстави повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Таким чином, доводи касаційної скарги ОСОБА_4 , що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України»). Оскаржуване рішення апеляційного суду відповідає вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за їх межі судом касаційної інстанції не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначили норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 14 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 лютого 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук