№ 359/3951/17 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

19 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 359/3951/17

провадження № 61-1629св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору- ОСОБА_4 ,

третя особа - ОСОБА_5 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ковригіна Валентина Євгенівна, на постанову Київського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів дарування домоволодіння та земельної ділянки.

Позовні вимоги мотивовані тим, що з 09 лютого 1999 року до 13 квітня 2011 року позивач перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 .

Зазначає, що під час шлюбу вони придбали домоволодіння та земельну ділянку, площею 0,1256 га з кадастровим номером 3220880903:00:001:0003, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку) на АДРЕСА_1 .

25 жовтня 2010 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 договори дарування будинку та земельної ділянки, за якими ОСОБА_2 безвідплатно відчужив у власність ОСОБА_3 будинок та земельну ділянку, площею 0,1256 га з кадастровим номером 3220880903:00:001:0003, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовані на АДРЕСА_1 .

Позивач вказувала, що в подальшому кадастровий номер цієї земельної ділянки був змінений на 3220880903:04:003:0198.

26 січня 2017 року ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_6 договори купівлі?продажу житлового будинку та земельної ділянки, за якими ОСОБА_3 відчужила у власність ОСОБА_6 будинок та земельну ділянку, площею 0,1256 га з кадастровим номером 3220880903:04:003:0198, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку), розташовані на АДРЕСА_1 .

24 лютого 2017 року ОСОБА_6 уклала з ОСОБА_5 договори купівлі?продажу житлового будинку та земельної ділянки, за якими ОСОБА_6 відчужила у власність ОСОБА_7 домоволодіння та земельну ділянку, площею 0,1256 га з кадастровим номером 3220880903:04:003:0198, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку), розташовані на АДРЕСА_1 .

02 березня 2017 року ОСОБА_5 уклала з ОСОБА_4 договори купівлі?продажу житлового будинку та земельної ділянки, за якими ОСОБА_5 відчужила у власність ОСОБА_4 будинок та земельну ділянку, площею 0,1256 га з кадастровим номером 3220880903:04:003:0198, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку), розташовані на АДРЕСА_1 .

Позивач зазначала, що вона не надавала ОСОБА_2 згоду на продаж будинку та земельної ділянки, оскільки спірне майно є об`єктом права спільної сумісної власності. Ця обставина свідчить про те, що оспорювані договори суперечать частинам другій, третій статті 65 Сімейного Кодексу України.

Укладаючи спірні договори, волевиявлення ОСОБА_3 не було вільним, а самі правочини не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що свідчить про наявність підстав для визнання недійсними договорів купівлі-продажу на підставі частин третьої, п`ятої статті 203, статті 215 ЦК України.

Посилаючись на викладене, та з урахуванням заяви про зміну підстав позову від 17 січня 2018 року та заяви про зміну предмета позовних вимог від 15 січня 2019 року, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним договір дарування домоволодіння, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , від 25 жовтня 2010 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

- скасувати державну реєстрацію права приватної власності на вказаний житловий будинок на ім`я ОСОБА_4 ;

- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, загальною площею 0,1256 га, з кадастровим номером 3220880903:00:001:0003 від 25 жовтня 2010 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

- скасувати державну реєстрацію права приватної власності на вказану земельну ділянку на ім`я ОСОБА_4 .

У липні 2018 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_5 , про визнання права власності на домоволодіння та земельну ділянку.

Позов мотивований тим, що 02 березня 2017 року ОСОБА_4 уклав з ОСОБА_5 договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, за якими ОСОБА_4 придбав будинок та земельну ділянку, площею 0,1256 га з кадастровим номером 3220880903:04:003:0198, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку), розташовані на АДРЕСА_1 .

Крім того, спірні правочини укладені без наміру створення правових наслідків.

Під час нотаріального посвідчення договорів було перевірено, що право власності на вказані об`єкти нерухомого майна було зареєстровано за ОСОБА_5 . Вона мала право розпоряджатись ними на власний розсуд. Ці обставини свідчать про те, що ОСОБА_4 правомірно набув право власності на спірне домоволодіння та земельну ділянку. Однак ОСОБА_1 не визнає того, що ОСОБА_8 є законним власником цих об`єктів нерухомого майна.

Посилаючись на те, що право власності оспорюється ОСОБА_1 , ОСОБА_4 на підставі статті 392 ЦК України просив суд визнати за ним право власності на домоволодіння та земельну ділянку, площею 0,1256 га з кадастровим номером 3220880903:04:003:0198, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку), розташовані на АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 лютого 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, укладений 25 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Первушиною Н. Ю., та зареєстрований в реєстрі за № 4335.

Скасовано державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку, площею 0,1256 га, з кадастровим номером 3220880903:04:003:0198 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибну ділянку), розташовану на АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним договір дарування домоволодіння, укладений 25 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Первушиною Н. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 4336.

Скасовано державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на домоволодіння, розташоване на АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Місцевий суд виходив з того, що позивач не надавала письмової згоди ОСОБА_2 на укладення договорів дарування домоволодіння та земельної ділянки, які були об`єктом спільної власності подружжя. Оригінал такої згоди, копія якої міститься в матеріалах справи, був викрадений у приватного нотаріуса Первушиної Н. Ю., що виключає можливість проведення відповідної судової почеркознавчої та технічної експертизи, а тому наданий доказ є недостовірним, а спірні договори дарування є такими, що укладені з порушенням вимог частин другої, третьої статті 65 СК України.

У змісті протоколу допиту ОСОБА_3 у якості свідка від 29 квітня 2017 року зазначено, що вона не підписувала спірні договори дарування, тому вони не відповідають її волевиявленню та суперечать частині третій статті 203 ЦК України, а також є фіктивними у розумінні частини першої статті 234 ЦК України, оскільки ОСОБА_3 ніколи у будинку не проживала.

Оскільки в силу частини першої статті 236 ЦК України оспорювані договори вважаються недійсними з моменту їх укладення, тому ОСОБА_3 і ОСОБА_5 не мала права розпоряджатися нерухомим майном, яке було предметом цих договорів, тому договори купівлі-продажу, на підставі яких останні набули права власності на це майно, є недійсними та не створюють жодних юридичних наслідків. Таким чином, наявні підстави для скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_4 на будинок і земельну ділянку.

Також суд зазначив, що ОСОБА_1 був дотриманий строк звернення до суду з цим позовом, оскільки про укладення спірних договорів вона дізналася після ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, яке було розпочато у жовтні 2016 року.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 оскаржили його в апеляційному порядку.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Любченко О. І., задоволено, апеляційну скаргу ОСОБА_4 , в інтересах якого діє адвоката Кобець Т. М., задоволено частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 лютого 2021 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів дарування домоволодіння та земельної ділянки, скасування державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна відмовлено, у позові ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_5 , про визнання права власності на домоволодіння та земельну ділянку відмовлено.

Відмовляючи ОСОБА_4 у у задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що за статтею 392 ЦК України з вимогою про визнання права власності на майно має право звертатися виключно власник цього майна. У зв`язку з тим, що державна реєстрація за ОСОБА_4 права власності на домоволодіння та земельну ділянку була скасована, підстави для визнання за ним права власності на ці об`єкти нерухомого майна відсутні.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог про визнання спірних договорів дарування недійсними з підстав недотримання вимог статті 65 СК України.

Так, в постанові зазначено, що місцевим судом не враховано того, що позивач ОСОБА_1 не надала жодного доказу на підтвердження того, що на нотаріально посвідченій згоді наявний не її підпис, не заявлено клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи її підпису не тільки на згоді, а також і у реєстрі реєстрації нотаріальних дій нотаріуса ОСОБА_9 , де зареєстрована вказана згода.

Також судом не перевірено чи використовувався нотаріальний бланк для виготовлення згоди або для вчинення іншої нотаріальної дії, не оглядався судом і реєстр нотаріальних дій нотаріуса ОСОБА_9 .

Пояснення позивача, допитаного судом як свідка, не можуть бути належними, достатніми та єдиними доказами у підтвердження того, що позивач не надавала письмової згоди на укладення ОСОБА_2 спірних договорів, враховуючи її зацікавленість у вирішенні даного спору.

Крім того, місцевий суд не надав оцінки тим обставинам, що позивач, діючи від імені ОСОБА_3 , 26 січня 2017 року уклала з ОСОБА_6 договори купівлі-продажу будинку та земельної ділянки, що свідчить про її обізнаність про укладення ОСОБА_2 спірних договорів дарування, які вона не оспорювала на момент укладення договорів з ОСОБА_6 з підстав ненадання письмової згоди на їх укладення.

Також зазначено, що позовні вимоги про визнання спірних договорів дарування недійсними у зв`язку із не підписанням їх ОСОБА_3 та у зв`язку із їх фіктивністю, є взаємовиключними, а відтак суд першої інстанції повинен був уточнити позовні вимоги, що позбавлений можливості зробити апеляційний суд відповідно до положень статті 367 ЦПК України.

В постанові апеляційного суду також зазначено, що місцевим судом не встановлено, як саме непідписання спірних договорів ОСОБА_3 порушує права та інтереси позивача, а тому відсутні правові підстави для визнання спірних договорів недійсними у зв`язку із недотриманням вимог статті 203 ЦК України.

Зважаючи на те, що під час судового розгляду ОСОБА_3 підтвердила вчинення нею підпису на спірних договорах дарування зі своїм сином ОСОБА_2 , апеляційний суд переглядав рішення суду першої інстанції на предмет доведеності позовних вимог про фіктивність спірних договорів дарування.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначила, що ні позовна заява ОСОБА_1 , ні заяви про зміну підстави позову та про зміну предмету позовних вимог, не містять викладення обставин, за яких позивач вважає спірні договори дарування фіктивними, крім посилання на частину п`яту статті 203 ЦК України та твердження, що ОСОБА_3 не мала жодного відношення до самого правочину та жодним чином не бажала настання наслідків у вигляді переходу права власності на домоволодіння та земельну ділянку, та не виявляла волі на укладення спірних договорів дарування.

Висновок суду першої інстанції, що спірні договори дарування є фіктивними, так як ОСОБА_3 ніколи у будинку не проживала, не несла витрати по його утриманню, не ґрунтуються на вищезазначених нормах матеріального права та суперечать правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду.

ОСОБА_1 не зверталася до суду із позовними вимогами про визнання недійсними договорів, які були укладені між ОСОБА_3 , від імені якої діяла ОСОБА_1 , та ОСОБА_5 , а також між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , вказані договори не були предметом судового розгляду, а відтак суд першої інстанції не мав правових підстав вважати їх недійсними.

Належним відповідачем за вимогами про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_4 на домоволодіння та земельну ділянку є ОСОБА_4 . Проте, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначила ОСОБА_4 як третю особу із самостійними вимогами на предмет спору.

Переглядаючи рішення місцевого суду щодо позовних вимог ОСОБА_4 , суд апеляційної інстанції зазначив, що позовна заява не містить посилання на втрату позивачем правовстановлюючих документів на нерухоме майно, у зв`язку з чим відсутні підстави для визнання за ним права власності на підставі статті 392 ЦК України.

Подання ОСОБА_1 позову та невизнання нею права власності ОСОБА_4 на спірні об`єкти нерухомого майна не є підставою для ухвалення судового рішення про визнання за ним права власності на підставі статті 392 ЦК України.

За змістом позовних вимог ОСОБА_1 остання має на меті позбавити ОСОБА_4 права власності на будинок та земельну ділянку, однак вимоги про витребування майна у нього не були заявлені, а також він не був залучений до участі у справі в якості відповідача за вимогами про скасування державної реєстрації права власності.

Крім того, ОСОБА_4 не надано доказів, що заперечення ОСОБА_1 його права власності на спірне нерухоме майно є перешкодою у користуванні, володінні та розпорядженні ним цим майном, що потребує судового захисту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У січні 2022 року, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ковригіна В. Є., подала до Верховного Суд касаційну скаргу, в якій просила постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що апеляційний суд в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18).

Так, заявник зазначає, що договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.

Також в касаційній скарзі вказано про те, що ствердження дарувальника про те, що відчуження домоволодіння відбувається з нотаріально посвідченої згоди його дружини, про що зазначено у спірних договорах, не містить реєстровий номер, за яким ця згода була посвідчена, та дату її посвідчення, вказує на порушення нотаріусом Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, в редакції, чинній на момент укладення спірних договорів.

Посилаючись на висновки щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час шлюбу, викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446 св 18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16 (провадження № 61?8518св18), від 05 жовтня 2020 року у справі № 537/78/19 (провадження № 17347св19), заявник зазначає, що ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Так, заявник зазначає, що ОСОБА_2 не подав жодного доказу на підтвердження того, що спірне домоволодіння та земельна ділянка були придбані за його особисті грошові кошти, що свідчить про те, що це домоволодіння та земельна ділянка були об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Крім того, ОСОБА_1 посилається на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19), в яких зазначено, що суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуально права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Доводи інших учасників справи

У червні 2022 року ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Гризодуб Я. Д., надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить відхилити доводи заявника через їх необґрунтованість, а оскаржувану постанову апеляційного суду залишити без змін.

У відзиві, зокрема, вказано, що ОСОБА_3 та її представники ніколи не посилались на ту обставину, що спірне майно, подароване їй ОСОБА_2 , до того належало останньому на праві приватної власністі, і згода позивача на розпорядження ним у зв`язку із цим не вимагалась. Навпаки, представником ОСОБА_3 було подано до суду нотаріально посвідчену копію згоди позивача на дарування спірного майна саме як об`єкта спільної сумісної власності ОСОБА_2 та позивача.

Крім того, посилаючись на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20), постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 219/11149/18 (провадження № 61-12723св21), ОСОБА_3 зазначила, що порушення нотаріусом вимог Закону України «Про нотаріат», Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та Інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не може бути підставою для визнання правочину недійсним, оскільки останні не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України, а тому в них не можуть міститися вимоги до змісту правочину.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ковригіна В. Є., подана до Верховного Суду у січні 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи.

21 лютого 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що 09 лютого 1999 року був зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який був розірваний рішенням Печерського районного суду міста Києва від 13 квітня 2011 року.

25 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування домоволодіння, за умовами якого ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_3 прийняла в дар домоволодіння, яке складається з житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т.1, а.с. 55). Відповідно до пункту 3 договору відчужуване домоволодіння належить дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Козій А. В. 23 червня 2004 року (т.1, а.с. 69).

В цей же день між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_3 прийняла у дар земельну ділянку, кадастровий номер 3220880903:00:001:0003, площею 0,1256 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т.1, а.с. 56). У пункті 2 договору зазначено, що земельна ділянка належить дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Козій А. В. 23 червня 2004 року та Державного акта на право власності на земельну ділянку, серія КВ № 089638, виданого 23 грудня 2003 року Бориспільським районним відділом земельних ресурсів (т.1, а.с. 68).

Зазначені договори дарування посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Первушиною Н. Ю.

Згідно зі свідоцтвом про зміну імені від 12 листопада 2013 року ОСОБА_1 змінила прізвище на ОСОБА_1

26 січня 2017 року між ОСОБА_3 , від імені якої діяла ОСОБА_1 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюк О. Б. 06 травня 2005 року, та ОСОБА_6 був укладений договір купівлі-продажу будинку, розташованого на АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сєровою О. В. (т.1, а.с. 57).

В цей же день між ОСОБА_3 , від імені якої діяла ОСОБА_1 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюк О. Б. 06 травня 2005 року, та ОСОБА_6 був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,1256 га, кадастровий номер 3220880903:04:0003:0198, розташованої на АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Сєровою О.В. (т.1, а.с. 59).

24 лютого 2017 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 було укладено договори купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,1256 га, кадастровий номер 3220880903:04:0003:0198, та житлового будинку, розташованих на АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Задорожним О. С. (т.2, а.с. 130).

02 березня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Задорожним О. С., ОСОБА_5 продала вищезазначену земельну ділянку ОСОБА_4 (т.1, а.с. 132).

В цей же день між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Задорожним О. С. (т.2, а.с. 6).

Відомості про право власності ОСОБА_4 на житловий будинок та земельну ділянку внесені до Державного реєстру речових прав та нерухоме майно 02 березня 2017 року.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується

з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Постанова апеляційного суду оскаржується в частині позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування домоволодіння та земельної ділянки, скасування їх державної реєстрації, у зв`язку з чим, Верховний Суд переглядає оскаржуване судове рішення у касаційному порядку на предмет законності і обґрунтованості саме у цій частині та в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі.

В іншій частині постанова суду апеляційної інстанції сторонами не оскаржується, тому Верховний Суд не вдається до оцінки і аналізу її законності і обґрунтованості у неоскарженій частині.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне.

Статтею 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Установивши, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) був розірваний 13 квітня 2011 року, а спірне майно було придбано 23 червня 2004 року, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок, що спірне домоволодіння та земельна ділянка є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Згідно з вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частинами першою, другою статті 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Частиною другою статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Частинами першою, другою статті 95 ЦПК України передбачено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частина шоста статті 95 ЦПК України).

Позивач обґрунтовувала свої позовні вимоги, зокрема, тим, що своєї згоди на відчуження ОСОБА_2 25 жовтня 2010 року спірного домоволодіння та земельної ділянки, які є спільним сумісним майном подружжя, вона не надавала, а тому вказане нерухоме майно відчужене без її згоди в порушення вимог статті 65 СК України.

Заперечуючи проти позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_3 надала суду нотаріально засвідчену копію згоди на укладення договорів дарування.

За змістом вказаної згоди ОСОБА_1 погодилася на вчинення чоловіком ОСОБА_2 договору дарування домоволодіння, що складається з житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, загальною площею 0,1256 га, яка розташована за цією ж адресою, на ім`я ОСОБА_3 .

Також у згоді стверджувалося, що договори дарування, укладаються її чоловіком в інтересах сім`ї та на умовах, які вони попередньо обговорили і вважають вигідними для них, і укладання цих договорів відповідає їх спільному волевиявленню. Зазначена угода зареєстрована у реєстрі за № 4335 та викладена на нотаріальному бланку серії ВРВ № 847330.

Надана суду фотокопія згоди ОСОБА_1 засвідчена нотаріусом Київського нотаріального округу Первушиною Н. Ю. 19 жовтня 2017 року, зареєстрована у реєстрі за № 1867. Колегія суддів погоджується з тим, що факт викрадення оригіналу цієї згоди не може бути підставою для визнання вказаного доказу недостовірним.

Таким чином, встановивши, що позивачем не надано жодного доказу на підтвердження своїх доводів, зокрема, що підпис у згоді на дарування ОСОБА_2 домоволодіння та земельної ділянки їй не належить, та враховуючи, що позивачем не доведено, що підпис у вказаній згоді та у реєстрі нотаріальних дій нотаріуса Первушиної Н. Ю., де зареєстрована вказана згода їй не належить, а також те, що пояснення позивача як свідка, не можуть бути належними, достатніми та єдиними доказами у підтвердження її позовних вимог, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання спірних договорів дарування недійсними з підстав недотримання вимог статті 65 СК України.

Крім того, ОСОБА_1 обґрунтовувала позовні вимоги тим, що ОСОБА_3 спірне домоволодіння та земельну ділянку в дар не приймала, ніяких договорів дарування не підписувала, про що позивачу стало відомо під час ознайомлення з матеріалами кримінального провадження № 12017100100012317, зокрема, з протоколу допиту ОСОБА_3 в якості свідка, що свідчить про те, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а також, що її волевиявлення не було вільним і не відповідало її внутрішній волі.

Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 3 статті 203 ЦК України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним.

Оцінюючи доводи позивача про визнання спірних договорів дарування недійсними з підстави недотриманням вимог частини третьої статті 203 ЦК України, апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що позивачем ОСОБА_1 не зазначено, а місцевим судом не встановлено, яким чином непідписання спірних договорів ОСОБА_3 порушує права та інтереси позивача, а відтак відсутні правові підстави для визнання спірних договорів недійсними у зв`язку з цим.

Разом з тим, ОСОБА_3 під час судового розгляду підтвердила, що вона підписувала спірні договори дарування зі своїм сином ОСОБА_2 .

Клопотання про призначення експертизи для з`ясування обставин чи підписувала ОСОБА_3 спірні договори дарування, сторонами не заявлялося.

Проте, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду, що оспорювані позивачем договори дарування, підписані ОСОБА_3 , відповідали волевиявленню сторін правочину, що підтверджується здійсненням нею дій на захист свого права власності, зокрема, зверненням до правоохоронних органів з приводу неправомірного накладення арешту на спірне майно 07 жовтня 2016 року та неправомірного заволодіння її майном 26 січня 2017 року, зверненням до суду з позовом з приводу неправомірного відчуження ОСОБА_1 від її імені спірного майна на користь своєї матері ОСОБА_6 та витребування цього майна від добросовісного набувача ОСОБА_4 .

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

У справі, яка переглядається ОСОБА_1 у позовній заяві від 18 травня 2017 року, у заявах про зміну підстав позову від 17 січня 2018 року, від 15 січня 2021 року не зазначалося про фіктивність спірних правочинів, а також не наводилося обґрунтування наявності підстав, за яких спірні правочини є фіктивними.

Суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що позивач ОСОБА_1 пред`явила позов про визнання недійсними договорів дарування на підставі статей 203 215 ЦК України та не наводила обґрунтування визнання їх недійсними на підставі статті 234 ЦК України.

Переглядаючи постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації за ОСОБА_4 права власності на спірне домоволодіння та земельну ділянку, колегія суддів погоджується з їх висновками, з урахуванням такого.

За загальним правилом державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав (абзац четвертий частини п`ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Тобто державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою. Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб`єктом звернення за такою послугою та суб`єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії.

Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано.

Належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Фактично, позивачем заявлені вимоги про позбавлення ОСОБА_4 права власності на домоволодіння та земельну ділянку, однак у цій справі ОСОБА_1 не заявлялися вимоги про витребування у ОСОБА_4 спірного майна, та він не був залучений до участі у справі у якості відповідача.

Отже, встановивши, що належним відповідачем за вимогами про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_4 на домоволодіння та земельну ділянку є ОСОБА_4 , з урахуванням того, в позові останній зазначений, як третя особа із самостійними вимогами на предмет спору, а відповідачами є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які не мають відношення до вчинення реєстраційних дій, та не укладали з ОСОБА_4 договори, на підставі яких було зареєстровано його право власності на спірне нерухоме майно, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду, а відтак задоволенню не підлягають.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що апеляційним судом в оскаржуваній постанові застосовано норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року у справі № 430/1281/14-ц (провадження № 61-43510сво18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), викладено висновок про те, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Також зазначено, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

Разом з тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) зроблено частковий відступ від висновків у вищевикладеній постанові, та зазначено, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Посилаючись на висновки щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними під час шлюбу, викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446 св 18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16 (провадження № 61 8518св18), від 05 жовтня 2020 року у справі № 537/78/19 (провадження № 17347св19), заявник зазначає, що ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Проте, як встановлено судами, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) був розірваний 13 квітня 2011 року, спірне майно було придбано 23 червня 2004 року, а тому спірне домоволодіння та земельна ділянка є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 - ОСОБА_1 .

Під час судового розгляду жодний учасник справи не заперечував вказаних обставин.

Колегія суддів зауважує, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії, заява № 48778/99).

У разі неправильної кваліфікації позивачами змісту правовідносин не можуть наступати негативні для позивача наслідки, навіть за формальних підстав, тому що за змістом статті 13 ЦПК України мають значення вимоги та докази, на яких суд ґрунтує своє рішення. Помилка у визначенні правової природи юридичних фактів, здійсненої позивачами, не має істотного значення. Неправильна юридична інтерпретація фактів не може позбавити сторону в праві на судовий захист права, інакше порушується фундаментальне право особи на справедливий суд.

Суд, який розглядає справу, має право і зобов`язаний самостійно визначити та кваліфікувати правовідносини, які виникли між сторонами, та застосувати відповідну норму права чи закон, який регулює спірні правовідносини.

Разом з тим, у справі, яка переглядається, відсутні підстави для здійснення правильної кваліфікації спірних правовідносин та застосування до них положень статті 234 ЦК України, оскільки заявлені ОСОБА_1 вимоги обґрунтовувалися положеннями статей 203 215 ЦК України, при цьому жодних доводів щодо наявності підстав для визнання договорів дарування фіктивними на підставі статті 234 ЦК України не було зазначено.

Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених заявником постановах Верховного Суду. Касаційна скарга не містить посилань на постанови Верховного Суду, в яких викладені висновки щодо застосування норм права, та які не врахував апеляційний суд у цій справі.

Переглянувши у касаційному порядку судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду апеляційної інстанції, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення не суперечать наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду.

На думку судової колегії судове рішення, що переглядається, є достатньо мотивованими.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ковригіна Валентина Євгенівна, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 02 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк