№ 361/2838/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

27 січня 2022 року

м. Київ

справа № 361/2838/18

провадження № 61-10986св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 07 грудня 2020 року в складі судді: Дутчака І. М. та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2021 року в складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив суд розірвати договір довічного утримання від 26 жовтня 2004 року, укладений між ним і ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Київської області Базир Н. М. та зареєстрований в реєстрі за № 3039.

На обґрунтування позову зазначав, що після поділу майна подружжя з його колишньою дружиною ОСОБА_3 у нього на підставі рішення Броварського міського народного суду від 20 січня 1987 року виникло право власності на 2/3 частки житлового будинку АДРЕСА_1 .

У 1999 році він уклав шлюб з ОСОБА_4 , яка має дочку від попереднього шлюбу ОСОБА_2

26 жовтня 2004 року між ним і ОСОБА_2 був укладений договір довічного утримання, за умовами якого він передав у власність відповідачу належні йому на праві власності 2/3 частки зазначеного житлового будинку із господарськими будівлями і спорудами та земельну ділянку площею 0,0495 га, надану для будівництва та обслуговування будинку і господарських будівель, який посвідчений приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Київської області Базир Н. М., зареєстрований в реєстрі за № 3039.

Відповідно до пункту 5 цього договору ОСОБА_2 взяла на себе зобов`язання: забезпечення позивача житлом шляхом збереження права довічного проживання у відчужуваній частині будинку; постійного користування ним земельною ділянкою з правом вирощування врожаю та розпорядження ним на власний розсуд; забезпечення позивача придатним для носіння одягом і взуттям, належним медичним обслуговуванням, продуктами харчування; забезпечення щотижня не пізніше суботи готівкою в сумі, яка має бути не меншою п`яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених законодавством.

Однак, відповідач належним чином своїх зобов`язань за цим договором не виконує, станом здоров`я позивача не цікавиться, продуктами харчування, медичними препаратами, одягом і взуттям не забезпечує, щотижневого грошового забезпечення йому не надає. У 2015 році через неправомірні дії чоловіка відповідача, позивач змушений був звертатися із заявою до правоохоронних органів. За результатами розгляду його заяви було проведено бесіди з відповідачем та її чоловіком.

У період з липня до жовтня 2015 року, а також у грудні 2015 року та січні 2016 року відповідач частково почала сплачувати передбачене договором грошове зобов`язання на утримання позивача в розмірі 310,00 грн, хоча згідно із договором повинна сплачувати 510,00 грн. Відповідач не виконувала в повному обсязі укладений договір та позивач не має обіцяної допомоги та догляду, не має права користування 2/3 частки житлового будинку з відповідними надвірними будівлями, які належали йому до укладання договору, тому єдиним способом захисту його порушеного права є звернення до суду з цим позовом про розірвання договору довічного утримання.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 07 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача щодо невиконання відповідачем умов договору довічного утримання у частині забезпечення його житлом шляхом збереження права довічного проживання у відчуженій ним частині будинку, постійного користування земельною ділянкою з правом вирощування врожаю та розпорядження ним на власний розсуд, а також забезпечення продуктами харчування, свого підтвердження в суді не знайшли. Крім того, суд взяв до уваги те, що з початку 2015 року, а саме з моменту переїзду позивача ОСОБА_1 для постійного проживання до відчуженої ним частини житлового будинку АДРЕСА_1 , та виникнення між сторонами спірних правовідносин, відчужувач відмовлявся приймати від набувача визначене договором грошове забезпечення, направлені на його адресу ОСОБА_2 грошові перекази в сумі 510,00 грн на місяць позивач не отримував, чим створював відповідачу перешкоди у виконанні нею належним чином своїх зобов`язань за договором довічного утримання.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 травня 2021 року апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 07 грудня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, а також зазначив, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що йому створюють перешкоди у користуванні частиною будинку чи земельною ділянкою. Оскільки позивач відмовляється приймати належне виконання зобов`язання, запропоноване відповідачем, тому остання не може нести цивільно-правову відповідальність, наслідком якої є розірвання договору довічного утримання, оскільки у даному випадку набувач не може надавати належне утримання відчужувачу, який відмовляється його приймати. Оскільки позивач не довів належними доказами невиконання чи неналежне виконання відповідачем своїх обов`язків за договором довічного утримання від 26 жовтня 2004 року, колегія суддів вважала, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для розірвання договору на підставі пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

02 липня 2021 року ОСОБА_1 направив засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 07 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що у своєму відзиві на позовну заяву відповідач стверджує, що з моменту укладення договору довічного утримання вона добросовісно та в повному обсязі виконує взяті на себе зобов`язання та умови договору, а саме належно забезпечувала позивача повністю всім необхідним для проживання. Проте, даним твердженням у відзиві відповідач ввела суд в оману, оскільки у судовому засіданні від 09 жовтня 2019 року відповідач надала пояснення, які повністю протирічать її відзиву на позовну заяву.

Позивач стверджує, що відповідач не забезпечувала його придатним для носіння одягом та взуттям, а також продуктами харчування. Доказів на спростування даних обставин відповідач не надала. Доводи відповідача про відсутність дверей в кухні не можуть слугувати підтвердженням того, що йому надавався безперешкодний доступ до кухні. Також зазначає, що не був забезпечений щотижня, не пізніше суботи, готівкою, в сумі, яка має бути не менше 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених законодавством. Відповідач не надала жодного доказу на спростування даної обставини.

Зазначав, що якщо прийняти до уваги пояснення відповідача, про те, що позивач відмовлявся отримувати одяг та ліки від відповідача, то у спірному договорі передбачено обов`язок, який є конкретно визначеним, а саме, що грошова оцінка зазначених в цьому договорі видів матеріального забезпечення на місяць за згодою сторін визначається у розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених законодавством. Однак і вказану вимогу відповідач виконувала не у повному обсязі.

Посилався на те, що з наданих відповідачем квитанцій, вбачається, що відносна системність переказу коштів позивачу, виникла у відповідача лише після подання позовної заяви ОСОБА_1 . За півтора роки до подання позову ОСОБА_2 не зробила жодного переказу, як це передбачено договором. А за 20152016 роки (тобто з моменту повернення позивача до свого будинку та виникнення у них спору відносно виконання умов договору), ОСОБА_2 переказала кошти позивачу лише 9 разів замість 24, при цьому лише 2 платежі були на суму, що обумовлена договором.

Вказував, що надані відповідачем квитанції на переказ коштів не завірені у встановленому законом порядку та не подані оригінали даних квитанції суду для огляду.

Зазначав, що під час допиту у судовому засіданні від 05 грудня 2019 року свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , останні зазначили, що бачили як до будинку позивача приїздили працівники поліції.

Посилався на те, що під час допиту свідок ОСОБА_5 повідомила, що особисто знає, що позивач певний час проживав у сараї, топив там «буржуйку». Свідок носила йому туди їсти та постіль.

Таким чином, доводи позивача знайшли своє підтвердження.

Відповідач ОСОБА_2 ніколи не цікавилась його здоров`ям, жодного разу не купувала йому будь-яких медичних препаратів і більше того, навіть коли позивач лежав у лікарні жодного разу до нього не приїздила.

Зазначав, що у судовому засіданні від 09 жовтня 2019 року відповідач підтвердила обставину, що ніколи не купувала ліків для позивача. А тому твердження відповідача у відзиві про купівлю ліків, а також покази свідка ОСОБА_6 повністю спростовуються показами самого ж відповідача у судовому засіданні від 09 жовтня 2019 року.

Апеляційний суд, як і суд першої інстанції ігнорує той факт, що відповідач не давала позивачу щомісячного грошового забезпечення, про що свідчать покази учасників справи та квитанції, які надала сама відповідач. Таким чином мало місце порушення істотних умов договору.

Отже, суди фактично дозволили відповідачу не виконувати умови договору довічного утримання, не застосувавши до останньої тих наслідків, які передбачені за невиконання договору довічного утримання.

В касаційній скарзі заявник посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 02 березня 2020 року у справі № 766/15307/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 686/87/18, від 09 січні 2019 року у справі № 308/3644/17, від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16.

Доводи інших учасників справи

У липні 2021 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а висновки судів першої та апеляційної інстанцій законними та обґрунтованими. Зазначає, що касаційна скарга не містить підстав неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи з Броварського міськрайонного суду Київської області.

У серпні 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до рішення Броварського міського народного суду Київської області від 20 січня 1987 року позивачу ОСОБА_1 на праві приватної власності належало 2/3 частки житлового будинку із надвірними будівлями і спорудами та земельна ділянка площею 0,0495 га, надана для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

З 1997 року позивач ОСОБА_1 і мати відповідача ОСОБА_4 стали проживати разом у належному останній житловому будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , вести разом спільне господарство. 11 червня 1999 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб, про що свідчить свідоцтво про одруження серія НОМЕР_1 . Починаючи з 1997 року і до січня 2015 року, позивач ОСОБА_1 постійно проживав у будинку своєї дружини за вказаною вище адресою, вони вели спільне господарство, піклувалися один про одного. Також у даному будинку проживала відповідач ОСОБА_2 . Після укладення ОСОБА_2 07 червня 1998 року шлюбу з ОСОБА_7 у зазначеному будинку став проживати також і чоловік відповідача.

У грудні 1998 році відповідач ОСОБА_2 разом зі своїм чоловіком переїхали проживати у належну позивачеві ОСОБА_1 частину житлового будинку АДРЕСА_1 за пропозицією останнього.

У жовтні 2004 році ОСОБА_1 запропонував ОСОБА_2 укласти з ним договір довічного утримання, за умови, що відповідач відремонтує належну позивачеві частину житлового будинку.

26 жовтня 2004 року між позивачем ОСОБА_1 (далі відчужувач), 1949 року народження, і відповідачем ОСОБА_2 (далі набувач) був укладений договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Київської області Базир Н. М., зареєстрований в реєстрі за № 3039 (т. 1 а. с. 6).

Пунктом 1 вказаного договору передбачено, що ОСОБА_1 передає у власність ОСОБА_2 належні йому на праві приватної власності 2/3 частини житлового будинку з надвірними господарськими і побутовими будівлями, що знаходяться на АДРЕСА_1 , а саме приміщення: 1-1 веранда, площею 7,1 кв. м, 1-2 ванна, площею 3,6 кв. м, 1-3 веранда, площею 11,8 кв. м, 1-4 житлова кімната, площею 10,2 кв. м, 1-5 коридор, площею 4,6 кв. м, 1-6 житлова кімната, площею 8,8 кв. м, 1-7 кухня, площею 8,2 кв. м, всього житловою площею 19,0 кв. м та надвірні будівлі і споруди: сарай «Б», вбиральня «В», погріб «Г», колодязь «К», частина огорожі «N», та земельну ділянку площею 0,0495 га, надану для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель.

Згідно з пунктом 5 договору за згодою сторін обов`язок набувача майна по наданню відчужувачу довічного забезпечення визначається у вигляді:

- забезпечення його житлом шляхом збереження права довічного проживання у відчужуваній частині будинку;

- постійне користування земельною ділянкою з правом вирощування врожаю та його розпорядженням на розсуд відчужувача;

- забезпечення придатним для носіння одягом та взуттям;

- забезпечення належним медичним обслуговуванням;

- забезпечення продуктами харчування;

- забезпечення щотижня не пізніше суботи готівкою в сумі, яка має бути не меншою п`яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян встановлених законодавством.

У пункті 6 даного договору сторони погодили, що грошова оцінка зазначених у цьому договорі видів матеріального забезпечення на місяць за згодою сторін визначається в розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлених законодавством.

Згідно із пунктом 7 договору довічного утримання цей договір може бути розірвано за згодою сторін, у випадку невиконання його умов і відмови від добровільного розірвання однією із сторін у судовому порядку.

З положень 10 договору вбачається, що сторони підтвердили, що цей договір відповідає їх дійсним намірам і не носить характеру мнимої та удаваної угоди, а також не є зловмисною угодою.

Із довідки від 10 липня 2018 року за № 972, виданої військовою частиною НОМЕР_2 , встановлено, що відповідач ОСОБА_2 з 21 червня 2013 року по теперішній час перебуває на військовій службі у даній військовій частині, що знаходиться у місті Броварах Київської області, її робочий день з 09.00 год. до 18.00 год. кожного дня (т. 1 а. с. 44).

Із акту обстеження житлово-побутових умов від 06 квітня 2018 року № 18, складеного депутатом Броварської міської ради Київської області Гредуновим Є. В. за заявою позивача, встановлено, що за адресою: АДРЕСА_1 , проживають ОСОБА_1 та подружжя ОСОБА_7 , між ними склалася конфліктна ситуація та відбуваються постійні суперечки з приводу користування приміщеннями частини житлового будинку за цією адресою, останні не допускають ОСОБА_1 до кухні, мотивуючи тим, що вони за власні кошти зробили ремонт у будинку та придбали меблі (т. 1 а. с. 15).

Також встановлено, що позивач 21 лютого 2015 року звертався з заявою до начальника Броварського МВ ГУМВС України в Київській області, в якій просив прийняти законні міри впливу на ОСОБА_8 , який почав вести провокаційний спосіб життя по відношенню до нього. Так, 13 лютого 2015 року був у веселому стані, хотів спровокувати бійку, кричав щоб він помив ванну і виганяв з хати, яка оформлена на його довічне утримання, ОСОБА_9 умови якого не виконується (т. 1 а. с. 16).

Судом першої інстанції встановлено, що спірні правовідносини щодо виконання умов договору довічного утримання від 26 жовтня 2004 року між сторонами виникли з початку 2015 року, після того як позивач повернувся проживати у відчужену ним частину житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . До 2015 року позивачем не ставилося питання щодо виконання умов договору відповідачем.

Свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 у суді зазначили, що позивач ОСОБА_1 забезпечений житлом у відчуженій частині житлового будинку, має окрему кімнату, вільний доступ до кухні, постійно користується та розпоряджається на власний розсуд будинком, господарськими будівлями, земельною ділянкою, ОСОБА_2 зі своїм чоловіком дійсно повністю здійснила відновлювальний ремонт частини будинку, відповідач постійно забезпечувала позивача всіма необхідними продуктами харчування, одягом, взуттям, житлом, медичними препаратами, що є потрібним для його проживання.

У судовому засіданні апеляційного суду позивач на питання суду пояснив, що він проживає в окремій кімнаті площею 8,8 кв. м, харчується або сам або в закладах швидкого харчування, комунальні платежі не платить. Зазначив, що він забезпечений одягом. Про необхідність придбання ліків відповідачу не зазначав. Вказав, що він не бажає будь-що отримувати від відповідача. Пояснив, що відповідач десь з 20042005 року не виконує свої обов`язки передбачені договором довічного утримання, однак він від неї цього не вимагав.

Відповідач зазначала, що вона надавала готівкою грошове забезпечення позивачу, однак останній відмовлявся приймати від неї кошти, тому вона почала направляти їх поштовим переказом, однак ОСОБА_1 на пошті також відмовлявся отримувати грошові перекази. На підтвердження зазначеного відповідачем були надані копії фіскальних чеків (т. 1а. с. 100102, 194204).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення без задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема визнання права (частина перша, пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач взяті на себе зобов`язання за договором довічного утримання не виконує: не цікавиться станом його здоров`я, не забезпечує продуктами харчування, медичними препаратами, одягом та взуттям, не надає щотижневого грошового забезпечення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не довів належними доказами невиконання чи неналежне виконання відповідачем своїх обов`язків за договором довічного утримання від 26 жовтня 2004 року, а тому відсутні підстави для його розірвання. Також судами враховано, що позивач відмовляється приймати належне виконання зобов`язання, запропоноване відповідачем, тому остання не може нести цивільно-правову відповідальність, наслідком якої є розірвання договору довічного утримання.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суддів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочин це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За правилом частини першої статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Статтею 744 ЦК України передбачено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Частиною першою статті 749 ЦК України передбачено, що у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.

Положення частини першої статті 755 ЦК України не містять визначення «неналежне виконання набувачем обов`язків за договором довічного утримання (догляду)», а тому, вирішуючи це питання, суд повинен ураховувати конкретні обставини справи, умови договору довічного утримання (догляду) та положення статті 651 ЦК України, які визначають загальні підстави для зміни або розірвання договору.

У разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення (частина перша статті 756 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16-ц (провадження № 61-6725св18).

Порушення є істотним, якщо тягне за собою для іншої сторони неможливість досягнення мети договору, тобто, вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, слід встановити: наявність істотного порушення договору та шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може полягати у реальних збитках і (або) упущеної вигоди; її розмір, а також чи є істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що вона змогла отримати.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу повноважень суду. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.

Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору.

У кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13 та у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 199/3846/19 (провадження № 61-11407св20).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог та заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, 26 жовтня 2004 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Київської області Базир Н. М., зареєстрований в реєстрі за № 3039.

Пунктом 1 вказаного договору передбачено, що ОСОБА_1 передає у власність ОСОБА_2 належні йому на праві приватної власності 2/3 частини житлового будинку з надвірними господарськими і побутовими будівлями, що знаходяться на АДРЕСА_1 , та земельну ділянку площею 0,0495 га, надану для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель.

- забезпечення його житлом шляхом збереження права довічного проживання у відчужуваній частині будинку;

- забезпечення придатним для носіння одягом та взуттям;

- забезпечення належним медичним обслуговуванням;

- забезпечення продуктами харчування;

У пункті 6 даного договору сторони погодили, що грошова оцінка зазначених у цьому договорі видів матеріального забезпечення на місяць за згодою сторін визначається в розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян встановлених законодавством.

Суди встановили, що спірні правовідносини щодо виконання умов договору довічного утримання від 26 жовтня 2004 року між сторонами виникли з початку 2015 року, після того як позивач повернувся проживати у відчужену ним частину спірного житлового будинку. До 2015 року позивачем не ставилося питання щодо виконання умов договору відповідачем.

Заперечуючи проти позову, відповідач посилалася на те, що вона разом зі своїм чоловіком у повному обсязі здійснили ремонт будинку. Вказувала, що позивач допомагав їм робити всі будівельні роботи та у останнього завжди були ключі від будинку. Посилалася на те, що у січні 2015 року позивач після припинення подружніх відносин з її матір`ю переїхав проживати у спірну частину будинку, у нього є власна кімната, він має вільний доступ до кухні та продуктів харчування, користується надвірними будівлями і спорудами та земельною ділянкою на свій власний розсуд. Твердження позивача щодо неналежного виконання нею своїх зобов`язань за вказаним договором належними доказами не підтверджено. Також вказувала на те, що вона надавала готівкою грошове забезпечення позивачу, однак останній відмовлявся приймати від неї кошти, тому вона почала направляти їх поштовим переказом, однак ОСОБА_1 на пошті також відмовлявся отримувати грошові перекази. На підтвердження зазначеного відповідачем були надані копії фіскальних чеків.

З пояснень позивача судами встановлено, що позивач проживає в окремій кімнаті площею 8,8 кв. м, харчується або сам або в закладах швидкого харчування, комунальні платежі не платить. Позивач забезпечений одягом. Про необхідність придбання ліків відповідачу не зазначав. Вказав, що він не бажає будь-що отримувати від відповідача. Пояснив, що відповідач десь з 2004 2005 року не виконує свої обов`язки передбачені договором довічного утримання, однак він від неї цього не вимагав. Також встановлено з пояснень позивача те, що відповідач періодично, частково сплачувала на утримання позивача грошове забезпечення в сумі 310,00 грн, хоча за умовами договору повинна сплачувати не менше 510,00 грн. Позивач не хоче отримувати ніяких грошей від відповідача.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог про розірвання договору довічного утримання, оскільки виходячи з правової природи цього договору, аналізу умов договору довічного утримання від 26 жовтня 2004 року, положень статті 755 ЦК України та підстав позову, суди дійшли правильного висновку, що відповідач станом на час звернення позивача до суду із цим позовом належним чином виконувала умови вказаного договору, а позивач у свою чергу не надав суду належних та допустимих доказів істотного порушенням відповідачем умов договору довічного утримання, не довівши наявність правових підстав для його розірвання.

При цьому суди надали належну правову оцінку показам свідків, а також тому, що матеріали не містять доказів того, що відповідач перешкоджає позивачу ОСОБА_1 проживати у спірному будинку чи перешкоджає у користуванні земельною ділянкою на свій розсуд.

Як встановлено судами, позивач забезпечений житлом шляхом постійного проживання та користування відчуженою ним частиною будинку, у будинку він має особисту окрему кімнату площею 8,8 кв. м, що не заперечувалось позивачем, а також має доступ до кухні та продуктів харчування.

Крім того, судами вірно враховано, що відповідач працює з 09.00 год та до 18.00 год, що також підтверджує той факт, що позивач може безперешкодно протягом всього дня користуватися частиною будинку, господарськими будівлями і земельною ділянкою на власний розсуд без будь-яких обмежень з боку відповідача.

Оскільки позивачем не підтверджено неналежне виконання відповідачем умов договору довічного утримання, а також порушення істотних умов договору, то підстави для розірвання договору довічного утримання, визначені укладеним сторонами договором та чинним законодавством України, відсутні.

Посилання позивача на те, що відповідач не належним чином виконує грошове зобов`язання, яке передбачене договором довічного утримання, колегія суддів не приймає, оскільки як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, а також з пояснень сторін, які були надані сторонами у судах попередніх інстанцій, позивач відмовляється приймати належне виконання зобов`язання, запропоноване відповідачем.

Тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки позивач відмовляється приймати належне виконання зобов`язання відповідача, то остання не може нести цивільно-правову відповідальність, наслідком якої є розірвання договору довічного утримання, оскільки у даному випадку набувач не може надавати належне утримання відчужувачу, який відмовляється його приймати.

Посилання позивача на те, що відповідач не виконує своє зобов`язання з 20042005 років, є неприйнятними, оскільки Верховний Суд враховує те, що спірний договір між сторонами було укладено у 2004 році і протягом 14-років позивач не звертався до суду із вимогами про його розірвання і такі дії свідчать про те, що він погоджувався з тим, що утримання, яке надається відповідачем, є достатнім і належним виконання умов договору довічного утримання.

З урахуванням наведеного, надавши належну оцінку наданим сторонами доказам, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про те, що позивачем не надано доказів на підтвердження своїх позовних вимог.

Отже, доводи щодо невиконання ОСОБА_12 умов договору довічного утримання спростовуються матеріалами справи, вони були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Таким чином, підстави для розірвання договору довічного утримання, визначені укладеним сторонами договором та чинним законодавством України, відсутні.

Колегія суддів відхиляє посилання на неврахування судами попередніх інстанцій відповідної судової практики Верховного Суду, викладеної у постановах від 02 березня 2020 року у справі № 766/15307/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 686/8768/18, від 09 січня 2019 року у справі № 308/3644/17, від 28 березня 2018 року у справі № 509/513/16, оскільки у наведених справах та у справі, яка переглядається, різні фактичні обставини.

Доводи касаційної скарги про неналежність доказів наданих відповідачем є безпідставними та необґрунтованими.

Крім того, суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 07 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

О. С. Ткачук