Постанова

Іменем України

23 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 363/3965/15

провадження № 61-11520св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

треті особи: ОСОБА_2 , Національний банк України,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк», подану представником Кахрамановим Рустамом Нураятовичем, на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року у складі судді Рудюка О. Д. та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2020 року у складі колегії суддів:

Невідомої Т. О., Пікуль А. А., Левенця Б. Б. та касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від

06 липня 2020 року у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Пікуль А. А., Левенця Б. Б.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», Банк), треті особи: ОСОБА_2 , Національний банк України (далі - НБУ), про стягнення коштів за договорами банківського вкладу та зобов`язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 01 серпня 2015 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір відступлення права вимоги за строковими депозитними вкладами, які ОСОБА_2 вносив у 2004-2005 роках до АТ КБ «ПриватБанк» у національній грошовій одиниці (гривні). Тобто, ОСОБА_2 , як первісний кредитор, передав ОСОБА_1 , як новому кредитору, право вимоги усіх належних сум до сплати за договорами про депозитні вклади

у Банку від 31 січня 2005 року №№ 177s756063, 177s756064, 177s756065, 177s756066, 177s756067, 177s756068, 177s756069, 177s756070, кожний на суму 500 000 грн, строком на 6 місяців (до 31 липня 2005 року ), з процентною ставкою у розмірі 20% річних. Вказані депозити вносились готівкою

з видачею меморіальних ордерів №№ 1-8. ОСОБА_2 за закінченням терміну дії депозитних договорів неодноразово, як в усній, так і в письмовій формі звертався до банку з вимогою про повернення депозитних вкладів та нарахованих процентів, однак, на його звернення Банк вказував на тимчасову неможливість повернення коштів, а 23 серпня 2005 року Банк повідомив ОСОБА_2 про те, що в процесі службового розслідування встановлено, що грошові кошти за депозитними договорами знаходяться в розпорядженні колишнього заступника директора Правобережного відділення Банку ОСОБА_3., і за цим фактом порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною п`ятою статті 191 КК України. Питання про повернення коштів банком буде вирішено в залежності від результатів розслідування кримінальної справи. Такі дії Банку є неправомірними, оскільки відповідач не повернув внесені депозитні кошти. Це стало підставою для нарахування як процентів, так і штрафних санкцій, застосування індексу інфляції, нарахування пені.

На підставі викладеного, з урахуванням збільшення розміру позовних вимог, просив стягнути з Банка на свою користь, як нового кредитора, 4 000 000 грн суми банківських вкладів, 396 712,32 грн процентів за користування грошовими коштами за період з 01 лютого 2005 року по 31 липня 2005 року та 9 141 917,84 грн за період з 01 серпня 2005 року по 31 грудня 2016 року, три проценти річних на суму прострочення виплати вкладів у розмірі 1 457 697,58 грн, 13 999 492,64 грн збитків від інфляції та 3 % пені згідно з частиною другою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у розмірі

532 059 617,12 грн, а всього - 561 055 437,50 грн; вказану суму видати готівкою одноразовою операцією через касу будь-якого відділення Київського регіонального управління АТ КБ «ПриватБанк».

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року позов задоволено частково.

Стягнено з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за договорами банківського вкладу від 31 січня 2005 року за №№ 177s756063, 177s756064, 177s756065, 177s756066, 177s756067, 177s756068, 177s756069, 177s756070 суму вкладів у розмірі 4 000 000 грн, проценти за користування грошовими коштами у період з 01 лютого 2005 року по 31 липня 2005 року у розмірі

396 712,32 грн, проценти за користування грошовими коштами у період

з 01 серпня 2005 року по 31 грудня 2016 року у розмірі 9 141 917,81 грн, три проценти річних на суму прострочення виплати вкладів у розмірі 1 457 697,58 грн, інфляційні втрати на суму прострочення виплати вкладів у розмірі

13 981 181,40 грн, 3 % пені від сум неповернутих вкладів в сумі 274 257,53 грн, а всього на суму 29 251 766,64 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнено з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судовий збір у розмірі 9 605 грн.

Суд першої інстанції виходив із того, що укладення договорів банківського вкладу та внесення коштів на рахунки банку за цими договорами підтверджується оригіналами вказаних договорів, у яких містяться необхідні умови таких договорів. Оскільки відповідачем не спростовано докази позивача про укладення з відповідачем договорів банківського вкладу, внесення коштів на рахунки по вкладу та не виконання відповідачем зобов`язань за цими договорами щодо повернення даних коштів, тому позовні вимоги підлягають частковому задоволенню. Оскільки АТ КБ «ПриватБанк» не було виконано грошове зобов`язання по виплаті як первісному кредитору ОСОБА_2 , так і новому кредитору ОСОБА_1 сум вкладів та процентів по вкладу після звернення з відповідними заявами, тому позивач в силу положень статті 625 ЦК України має право на стягнення суми боргу з урахуванням індексу інфляції по договорам, укладеним у національній валюті, а також три проценти річних від простроченої суми.

При розрахунку пені вартістю послуг є сума нарахованих відсотків, які не були сплачені банком відповідно до умов договору та в порушення вимог статті 1061 ЦК України, а тому здійснений на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» позивачем розрахунок штрафних санкцій у вигляді пені у розмірі 3 % за кожен день прострочення в частині нарахування пені на суму вкладу не може взятий до уваги судом. Визначаючи пеню в розмірі 3 % вартості послуги з 27 травня 2005 року по 31 грудня

2016 року (період, за який просив стягнути пеню позивач), суд першої інстанції урахував позицію Верховного Суду у постанові від 21 лютого 2018 року

у справі № 759/13827/15-ц.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 06 липня 2020 року,

з урахуванням виправлення описки ухвалою Київського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року, рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовими коштами за договорами банківських вкладів (депозиту) від 31 січня 2005 року за №№ 177s756063, 177s756064, 177s756065, 177s756066, 177s756067, 177s756068, 177s756069, 177s756070, трьох процентів річних та інфляційних втрат відповідно до вимог частини другої статті 625 ЦК України, пені згідно

з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» змінено.

Зменшено розмір процентів за користування грошовими коштами, які підлягають стягненню з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за період з 01 лютого 2005 року по 31 грудня 2016 року, з 9 538 630,13 грн до

839 232,85 грн.

Зменшено розмір трьох процентів річних, які підлягають стягненню з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за період з 31 серпня 2012 року по

31 грудня 2016 року, з 1 457 697,58 грн до 520 692,48 грн.

Зменшено розмір інфляційних втрат, які підлягають стягненню з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 за період з 31 серпня 2012 року по

31 грудня 2016 року, з 13 981 181,40 грн до 4 489 907,28 грн.

Збільшено розмір пені згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», яка підлягає стягненню з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 з 274 257,53 грн до 23 988 004,40 грн.

У зв`язку з цим загальну суму стягнення збільшено з 29 251 766,64 грн до 33 837 837 грн.

В іншій частині рішення залишено без змін.

Апеляційний суд виходив із того, що письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджене договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі. Відсутність реєстрації договору банківського вкладу, і як наслідок, необліковування грошових коштів, залучених від юридичних і фізичних осіб на підставі укладеного

в письмовій формі договору банківського вкладу, не можна вважати недодержанням письмової форми договору банківського вкладу.

У постанові Великої Палати Верховного суду від 10 квітня 2019 року конкретизовано, що суди мають у порядку, передбаченому процесуальним законом, перевіряти доводи сторін і досліджувати докази стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, враховуючи, що недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства

у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.

Висновками судових-почеркознавчих експертиз від 13 листопада 2006 року, від 09 квітня 2013 року, проведених в рамках кримінального провадження, встановлено автентичність договорів і печаток, підтверджено їх підписання від імені банку ОСОБА_3 , від імені вкладника ОСОБА_2 , касові документи підписані ОСОБА_3 . Та обставина, що на титульній сторінці договорів зазначена директор Правобережного відділення - ОСОБА_4 не може впливати на дійсність даних договорів. Доказів про те, що ОСОБА_3 не був уповноважений підписувати дані договори матеріали справи не містять.

Не можуть бути прийняті до уваги посилання скаржника на те, що виключно

в межах розслідування кримінальної справи можливо встановити чи нанесено шкоду ОСОБА_2 (привласнення коштів ОСОБА_2 ), чи ОСОБА_3 приймав грошові кошти, зокрема, у ОСОБА_2 , чи були наявні у ОСОБА_2 на той період готівкові кошти (по всіх депозитах) та чи діяв ОСОБА_3 як працівник АТ КБ «Приватбанк», чи як фізична особа, оскільки факт укладення депозитних договорів між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_1 , встановлений

в рамках даної справи та підтверджується належними та допустимими доказами.

Позивачем на підтвердження своїх вимог надані оригінали вказаних депозитних договорів та меморіальних ордерів про внесення коштів, які оглядалися як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції,

у судовому засіданні у присутності сторін. При цьому, судом першої інстанції встановлено, що дати ордерів співпадають із датами укладення депозитних договорів, зазначені номери, суми вкладу, дані платника та банку одержувача, меморіальні ордери скріплені підписом та печаткою банку. За змістом відповіді НБУ від 12 грудня 2011 року № 47-606/17301 меморіальний ордер може бути підтверджуючим документом по внесенню коштів на депозитний вклад у якості «іншого документу», якщо він дозволяє ідентифікувати внесення коштів.

Сторонами не заперечується, що недійсність депозитних договорів законом прямо не встановлена та судом недійсними вони не визнані, відповідачем належними та допустимими доказами не доведено неправомірності їх укладення та не спростовані докази щодо їх укладення та зарахування по ним коштів у зазначених розмірах, а тому доводи апеляційної скарги АТ КБ «Приватбанк» щодо недійсності таких договорів не прийняті до уваги апеляційним судом. Рішенням Самарського районного суду

м. Дніпропетровська від 05 грудня 2018 року, залишеним без змін ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року, в задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

Тому суд першої інстанції зробив правильний висновок про задоволення позовних вимог в частині стягнення вкладів у загальному розмірі 4 000 000 грн на користь ОСОБА_1 як правонаступника вкладника.

Згідно з пунктом 8 спірних договорів за закінченням строку вкладу нараховані за строк вкладу і незатребувані вкладником проценти зараховуються до суми вкладу і на отриману таким чином суму банк здійснює нарахування процентів за ставкою вкладу «на вимогу» до моменту повернення вкладу. Суд першої інстанції не врахував дострокове розірвання договорів, відсутність їх пролонгації та здійснив некоректний розрахунок щодо стягнення процентівза період з 01 серпня 2005 року по 31 грудня

2016 року, стягнувши з банку 9 141 917,81 грн, оскільки нарахування процентів за ставкою 20 % з 01 серпня 2005 року по 31 грудня 2016 року

є неправомірним. Враховуючи дострокове розірвання договорів, період нарахування 20 % на суму вкладів повинен починатись з 01 лютого 2005 року та закінчуватись 24 липня 2005 року (до моменту розірвання депозитних вкладів та вимоги виплатити проценти), тобто нараховані проценти складають 381 369,84 грн (4 000 000 сума вкладу х 20 % х 174 днів : 365 днів). Проценти після розірвання договорів, тобто, з 25 липня 2005 року по

31 грудня 2016 року повинні нараховуватись за ставкою по вкладам «На вимогу» у розмірі 1 % річних. Нараховані проценти за ставкою «На вимогу» складають 457 863,01 грн (4 000 000 х 1 % х 4 178 : 365).

За таких підстав загальна сума процентів за користування грошовими коштами, які підлягають стягненню з АТ КБ «ПриватБанк» на користь

ОСОБА_1 за період з 01 лютого 2005 року по 31 грудня 2016 року, складає 839 232,85 грн (381 369,84 + 457 863,01).

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання

у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто, таке прострочення є триваючим правопорушенням, а тому право на позов про стягнення інфляційних втрат

і трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Початком нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат

є 31 серпня 2012 року, тобто за 3 роки до звернення до суду із вказаним позовом. Тому три проценти річних за період з 31 серпня 2012 року по

31 грудня 2016 року складають 520 692,48 грн, а інфляційні втрати -

4 489 907,28 грн.

Тлумачення частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави зробити висновок, що нарахування пені має відбуватися на всю суму утримуваних банком коштів за кожен день

з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 надав розрахунок пені за останні 12 місяців, що передували зверненню до суду, відповідно до якого пеня розрахована за період з 31 серпня 2014 року по 31 серпня 2015 року та складала 47 976 008,80 грн. При визначенні розміру пені з урахуванням положень статті 551 ЦК України, суд виходив із того, що ОСОБА_2 ,

а в подальшому позивач, протягом п`ятнадцяти років не міг отримати від відповідача належні йому вклади, та як наслідок того, що вклади не повертались, він втратив значний дохід, який міг би отримати у випадку сплати йому процентів за депозитними договорами у будь-якій банківській установі. Отже, пеня має компенсувати йому понесені ним втрати, а тому

з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 23 988 004,40 грн, що

є половиною розрахованої позивачем суми пені за один рік. Такий розмір пеніз урахування виключних обставин справи відповідатиме принципам справедливості, добросовісності та розумності, буде справедливою сатисфакцією та є пропорційним відшкодуванням втручання у майнові права заявника.

Посилання представника АТ КБ «ПриватБанк» на нікчемність депозитних договорів з огляду на положення статті 41-1 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не взяті апеляційним судом до уваги

з огляду на те, що цей Закон доповнено статтею 41-1 згідно із Законом від

04 липня 2014 року у редакції Закону № 629-VIII від 16 липня 2015 року, в той час, як депозитні договори, визнання нікчемними яких вимагає банк, укладені 31 січня 2005 року. Окрім того, аналіз наведеної норми свідчить, що дані положення стосуються кредитних договорів та недобросовісних позичальників, а не депозитних вкладників, яким є позивач.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги відповідача щодо звернення до суду поза межами позовної давності, апеляційний суд звернув увагу на пункт

1 частини другої статті 268 ЦК України, яким передбачено, що позовна давність не поширюється на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу. Предметом заявленого ОСОБА_1 позову

є саме витребування депозитних вкладів та нарахувань за ними, а тому такі доводи скаржника не прийняті апеляційним судом. Щодо позовних вимог про стягнення трьох процентів річних, інфляційних втрат відповідно до вимог статті 625 ЦК України та пені згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» заява відповідача судом врахована.

Доводи апеляційної скарги щодо порушень правил територіальної підсудності не взяті до уваги апеляційним судом, оскільки вказане питання вирішувалось судами апеляційної та касаційної інстанцій під час перегляду ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у даній справі, і таким доводам надана відповідна правова оцінка.

Також необґрунтованими суд визнав доводи апеляційної скарги щодо нерозповсюдження на позивача вимог Закону України «Про захист прав споживачів» в цілому, оскільки внаслідок укладення договору про відступлення прав вимоги від 01 серпня 2015 року ОСОБА_1 набув всіх прав за укладеними депозитними договорами в силу закону (статті 512 514 ЦК України).

Щодо доводів скаржника про невірне обрахування судом першої інстанції суми судового збору апеляційний суд вказав, що у позовній заяві

ОСОБА_1 заявив позовні вимоги майнового характеру на загальну суму 561 055 437,50 грн, тобто, 1 % ціни позову становить 5 610 554,38 грн, а тому судом першої інстанції обґрунтовано застосовано максимальну ставку судового збору та стягнено з відповідача на користь позивача 9 605 грн судового збору.

Аргументи учасників справи

У серпні 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просило скасувати судові рішення в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити

у задоволенні позовних вимог в повному обсязі; вирішити питання про стягнення судових витрат.

Касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» мотивовано тим, що судами не враховані висновки Верховного Суду про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені в постановах Верховного Суду:

від 03 жовтня 2019 року у справі № 127/11222/16 (провадження

№ 61-28418св18), в якій міститься також посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19); від 18 травня 2018 року у справі

№ 761/18883/15-ц, від 31 липня 2019 року у справі №201/13687/16-ц, від

28 березня 2018 року у справі № 757/1536/15-ц, від 19 лютого 2020 року

у справі № 201/15704/15, у яких Верховним Судом зроблено висновок щодо застосування статті 1059 ЦК України в контексті підтвердження факту укладання договору банківського вкладу, зокрема про те, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями лілового обороту;

від 05 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц, від 02 жовтня 2019 року

у справі № 201/18575/17, від 20 грудня 2019 року у справі № 757/18977/18-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18, від 12 лютого 2020 року

у справі № 757/42043/18-ц, від 19 лютого 2020 року у справі

№ 757/49408/18-ц, у яких зроблено висновок щодо необхідності зменшення судами при розгляді подібних (аналогічних) позовних вимог розміру пені, нарахованої відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", на підставі частини третьої статті 551 ЦК України та необхідності застосування та дотримання судами принципів розумності, співмірності, пропорційності та справедливості;

постанові Великої Палати Верховного суду від 20 березня 2019 року у справі № 161/4985/17, згідно з якою у разі задоволення позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір стягується з відповідача на користь держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини заявлених до нього позовних вимог, якщо цього відповідача також не звільнено від сплати судового збору.

Судові рішення не узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції за двома справами, позивачем в яких є ОСОБА_1 , в частині поширення на позивача Закону України "Про захист прав споживачів" зокрема: з ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду кримінальних та цивільних справ від 13 вересня 2017 року у справі № 363/3968/15 за позовом

ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк", якою касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, залишено без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій;

з постановою Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі

№ 363/3960/15 за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ "ПРИВАТБАНК", якою касаційну скаргу залишено без задоволення, а ухвалу Вишгородського районного суду Київської області віл 13 листопада 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 08 лютого 2018 року залишено без змін.

Судами помилково застосовано постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц щодо стягнення трьох процентів річних, що обмежується трьома останніми роками.

Щодо нікчемності договорів

Надані позивачем меморіальні ордери не є документами, що підтверджують внесення готівки в касу Банку в розумінні Інструкції про касові операції

в банках України, затверджена постановою Правління НБУ від 14 серпня

2003 року № 337, не містять підпису ОСОБА_2 , що додатково не дає підстав вважати доведеним факт внесення ним готівкових коштів до каси

АТ КБ "ПриватБанк". З урахуванням того, що зазначена Інструкція має загальну дію щодо правовідносин по касовим операціям, в тому числі

і правовідносин з переказу грошових коштів за допомогою платіжних систем, а внесення банківського вкладу у випадку визначеному в позовній заяві, здійснюється без застосування платіжних систем (це не є переказ грошових коштів платником із отриманням їх одержувачем), то єдиним документом, який підтверджує внесення готівки в касу банку в даному випадку,

є квитанція.

Отже, обов`язковою умовою, яка визначає договір банківського вкладу як дійсний, тобто з дотриманням письмової форми, є видача банком документу, що підтверджує внесення вкладу. При цьому, такий документ повинен відповідати вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності.

Суди помилково мотивували свої рішення про часткове задоволення позовних вимог наявністю меморіальних ордерів, оскільки вони не відповідають вимогам чинного законодавства, меморіальний ордер складається при безготівкових розрахунках, а в даному випадку грошові кошти, начебто, вносились готівкою. Меморіальний ордер є документом, який складається виключно за ініціативи банку (натомість внесення банківського вкладу є ініціативою клієнта-платника, що засвідчується його власноручним підписом у платіжному документі), який використовується виключно при здійсненні безготівкових розрахунків та не може містити інформацію про внесення готівки в касу банку.

Надані позивачем меморіальні ордери не містять необхідних даних

у відповідних графах меморіальних ордерів, зокрема, замість номеру рахунку одержувача, вказані номери договорів про депозитний вклад. Крім того, ці меморіальні ордери в графі про підписи не містять даних про посаду, прізвище та ініціали особи, яка їх підписала, що виключає можливість ідентифікації особи, яка їх підписала.

За таких обставин не встановлено, ким і коли видані вказані ордери.

Споживач в силу положень Закону України «Про захист прав споживачів» наділений правами, зокрема, правом вимагати надання письмового розрахункового документа, який би підтверджував внесення ОСОБА_2 готівкових коштів до АТ КБ "ПриватБанк" або на відмову від укладення договорів. Із наданих пояснень, доводів та документів не вбачається, що ОСОБА_2 був примушений (або вимушений під впливом якихось обставин) до укладення будь-яких правочинів із АТ КБ "ПриватБанк", передачі грошових коштів без підтверджуючих документів. Інших документів на підтвердження внесення грошових коштів до АТ КБ "ПриватБанк" позивач не надав.

Додатково для спростування належності та допустимості меморіальних ордерів, як документів в підтвердження внесення готівки, Банк надав копію висновку № 8264 судово-економічної експертизи у цивільній справі

№ 2-278/07 за позовом ОСОБА_2 до ЗАТ "ПриватБанк" про розірвання депозитних вкладів та стягнення коштів по них. Згідно висновку експертизи меморіальні ордери не підтверджують внесення готівки до каси.

Проте апеляційний суд зробив протилежні висновки, взявши до уваги відповідь НБУ від 12 грудня 2011 року № 47-606/17301, згідно з якою меморіальний ордер може бути підтверджуючим документом по внесенню коштів на депозитний вклад у якості «іншого документу», якщо він дозволяє ідентифікувати внесення коштів, не врахував належним чином пояснення третьої особи - НБУ.

Надані позивачем меморіальні ордери від 31 січня 2005 року № № 1-8

є недопустимими доказами внесення ОСОБА_2 готівки за договорами про банківський депозит від 31 січня 2005 року. До каси АТ КБ "ПриватБанк" для внесення готівкових коштів ОСОБА_2 не звертався. Відсутність касових документів, які б відповідали нормативно-правовим актам, спростовує факт наявності правовідносин ОСОБА_2 з АТ КБ "ПриватБанк", що виключає будь-які несприятливі наслідки для Банку. Під час розгляду справи банком надані виписки з каси за 31 січня 2005 року, відповідно до яких кошти від ОСОБА_2 у розмірі 4 000 000,00 грн

(8 * 500 000,00 грн) не вносились. Суди на вказаний доказ уваги взагалі не звернули та не надали йому належної правової оцінки.

Крім того, для оформлення банківського вкладу в обов`язковому порядку відкривається особистий рахунок клієнта на підставі укладеного в письмовій формі договору банківського рахунку. Спірні договори про депозитний вклад не містять даних про відриті рахунки банківського вкладу, їх також не надано позивачем в підтвердження своїх доводів.

У графі „кредит" меморіальних ордерів зазначено не номер рахунку депозитного вкладу, а номер, проставлений у договорі, що суперечить Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України та Інструкції про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України (затверджено постановою правління НБУ № 280 від 17 червня 2004 року).

Меморіальні ордери не підтверджують будь-які операції по внесенню ОСОБА_2 готівкових коштів до каси Банку у зв`язку з відсутністю на них підписів вкладника.

В зазначених договорах особою, яка діє від імені АТ КБ "ПриватБанк", вказана директор Правобережного відділення ОСОБА_4 Проте належність підпису на депозитних договорах ОСОБА_4 АТ КБ "ПриватБанк" заперечує, оскільки договори про депозитний вклад підписані з боку банку невстановленою особою.

На меморіальних ордерах проставлена печатка, яка відповідно до висновку службового розслідування вважається втраченою та у 2005 році була інша організаційно-правова форма банку.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не

є обов`язковою для суду. Вказана позиція підтримана судами касаційної інстанції в постановах від 29 січня 2020 року у справі № 552/2636/16-ц, від

13 листопада 2019 року у справі № 461/2060/18, від 09 жовтня 2019 року

у справі № 646/1591/18, від 10 січня 2019 року № 804/6947/15. Проте при розгляді цивільної справи № 206/2521/17 суди відмовилися від вивчення матеріалів справи, доводів апеляційної скарги та мотивів оскарженого рішення.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 погодилася з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-308цс16,

у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від

03 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16-ц і від 07 листопада 2018 року

у справі № 357/3394/16-ц про те, що якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачено, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Велика Палата Верховного Суду не погодилась з висновками, викладеними

в постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від

21 листопада 2018 року у справі № 577/5321/17, від 03 жовтня 2018 року

у справі № 369/2770/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі

№ 357/3394/16-ц та у постанові Верховного Суду України від 02 березня

2016 року у справі № 6-308цс16, у частині застосування таких способів захисту прав та інтересів, як визнання нікчемного правочину недійсним

і встановлення нікчемності правочину. У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та Верховного Суду України у цій частині. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Така позиція відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від

10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не завбачала правових підстав.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження

№ 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від ЗО січня 2019 року у справі

№ 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Помилковим та таким, що не відповідає дійсності, є висновок суду у справі, що переглядається, про незаперечення сторонами, що недійсність депозитних договорів законом прямо не встановлена, та невизнання судом їх недійсними. Банк протягом всього судового розгляду зазначав, що вказані договори

є нікчемними в силу закону.

Банк не погоджується з твердженням апеляційного суду про відсутність

в матеріалах справи доказів про те, що ОСОБА_3 не був уповноважений підписувати дані договори, оскільки в матеріалах справи наявна довідка, довіреності та висновок перевірки, відповідно до яких ОСОБА_3 не мав повноважень на укладання депозитних договорів саме 31 січня 2005 року.

21 грудня 2016 року держава набула права власності на 100 % акцій Банку, відповідно з цієї дати держава є єдиним власником АТ КБ "ПриватБанк". Зобов`язання банку перед ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за договорами від 31 січня 2005 року про депозитні вклади не обліковувалися за балансовими та/або позабалансовими рахунками банку на момент набуття права власності на акції банку державою. Відповідно до частини шостої статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" такі зобов`язання, вважаються нікчемними, а зобов`язання не підлягають виконанню банком.

Відповідно до пунктів 1.4, 2.7 Інструкції з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України, затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 27 грудня 2007 року № 481, статті 55 Закону України «Про Національний банк України», статті 66 Закону України «Про банки і банківську діяльність», постанови НБУ України № 129 від 01 березня 2016 року "Про затвердження Правил організації статистичної звітності, що подається до Національного банку України", в якій міститься форма № 625 (місячна) "Звіт про концентрацію ризиків за пасивними операціями банку", виключно НБУ може надати вичерпну інформацію щодо спірного договору та загальної суми зобов`язань Банку за ним перед позивачем (у разі наявності). 31 травня 2019 року АТ КБ "ПриватБанк" звернулося до НБУ про отримання інформації про наявність/відсутність Звіту про концентрацію ризиків за пасивними операціями банку (форма № 625) за контрагентом ОСОБА_2 по спірних договорах, на що 13 червня 2019 року отримано відповідь, що станом на 01 грудня 2016 року та станом на 01 січня 2017 року в базі статистичних даних НБУ запитувана інформація відсутня, тобто вказані договори відсутні. Проте судами не надано оцінки вказаним доказам.

Щодо розрахунків процентів за договорами, трьох процентів річних та інфляційних втрат

Розрахунок апеляційного суду не вірний. Нараховані відсотки за ставкою «На вимогу» за період з 25 липня 2005 року по 31 грудня 2016 року складають

501 360 грн (4 000 000 x 1 x 4 178 : 365), оскільки 4 000 000 х 1 % х 4 178 : 365 = = 457 863,01 грн (+43 496,99 грн).

Суд в якості підстави для стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат зазначив те, що Банком не виконано грошове зобов`язання по виплаті як первісному кредитору ОСОБА_2 , так і новому кредитору ОСОБА_1 сум вкладів та процентів після звернення з відповідними заявами. Проте суди не звернули уваги на той факт, що матеріали справи не містять звернення нового кредитора до банку з відповідними вимогами й повідомленнями про існування договору відступлення прав вимоги, тому право позивача не порушено й відповідно до вимог статті 625 ЦК України відсутні підстави для задоволення позовних вимог в цій частині. Суд не вказав, з чим пов`язує початок прострочення грошового зобов`язання.

Щодо стягнення пені

Заявлений розмір пені є очевидно завищеним, таким, що не відповідає принципу розумності та справедливості, засадам цивільного судочинства. Навіть зменшивши розмір пені, суд не дотримався вказаних принципів.

Проценти, які отримує вкладник від розміщення коштів на депозитному рахунку у банківській установі, є його доходом та прибутком, та, відповідно, можуть бути віднесені до збитків згідно зі статтею 22 ЦК України.

У постанові від 20 грудня 2019 року у справі № 757/18977/18-ц Верховний Суд, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції у справі про стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист права споживачів", зробив висновок, що оскільки розмір пені, яку просив стягнути позивач значно перевищує розмір основної заборгованості, а позивач не навів жодних розрахунків, в якому розмірі йому завдані збитки, неповерненням йому вкладу, апеляційний суд обґрунтовано застосував положення частини третьої статті 551 ЦК України та зменшив розмірі пені, яка підлягає стягненню з відповідача. Висновок суду про стягнення з відповідача на користь позивача пені у розмірі, то більше ніж удвічі перевищує суму простроченого зобов`язання, не можна вважати таким, який би відповідав завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи.

Крім того, розрахунок заборгованості судом не перевірено та в постанові свої розрахунки не наведено.

ОСОБА_1 особисто для власних побутових потреб від АТ КБ «ПриватБанк» послугу не отримував, в зв`язку з чим він не є споживачем в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів». Апеляційний суд не звернув увагу на те, що ОСОБА_1 не є "вкладником", а "вкладником" у спірних договорах

є третя особа - ОСОБА_2 .

Щодо спливу позовної давності

АТ КБ "ПриватБанк" просило в суді першої інстанції застосувати позовну давність згідно заяви, надісланої на адресу суду рекомендованим листом

17 вересня 2018 року. Суд зробив висновок, що позовна давність не сплила, оскільки 01 серпня 2015 року ОСОБА_1 уклав договір з ОСОБА_2 про відступлення права вимоги усіх грошових сум одержаних від Банку, а до суду за захистом своїх порушених прав позивач звернувся 03 вересня

2015 року. Проте такий висновок суду є помилковим, оскільки договір відступлення права вимоги не є підставою для переривання строку позовної давності в силу вимог ЦК України. Відповідно до вимог статті 262 ЦК України заміна сторін у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Тому позовна давність сплила, позивач звернувся

з даним позовом в 2015 році. Позивач просив стягнути більш 561 млн. грн, які складаються здебільшого з інфляційних втрат, 3 % річних, упущеної вигоди - нарахованих з 2005 року по 2015 рік, тобто за 10 років.

Щодо порушення судами норм процесуального права

Ухвалою суду першої інстанції від 06 березня 2019 року відмовлено

у задоволенні клопотання Банку про призначення почеркознавчої експертизи підписів в договорах банківського вкладу від 31 січня 2005 року

№ № 1775756063, 1775756064, 1775756065, 1775756066, 1775756067, 1775756068, 1775756069, 1775756070 та меморіальних ордерах від 31 січня 2005 року №№ 1 - 8, оскільки зазначений факт не підлягає доказуванню, суду не наведено переконливих доводів для призначення у справі експертизи та про доцільність її призначення. Вказаним висновок є незаконним, оскільки єдиним доказом заперечення підпису є висновок почеркознавчої експертизи.

Крім того, судом допитано в якості свідка саму ОСОБА_4 , яка також заперечила підпис в спірних договорах. Навіть не зважаючи на твердження свідка, яка заперечила підпис у договорах, суд не зробив висновок про задоволення клопотання Банку, визнав той факт, що договори та меморіальні ордери підписані неуповноваженою особою, проте за наслідками розгляду справи не визнав договори нікчемними.

Судом апеляційної інстанції не враховані положення податкового законодавства, яким передбачено, що суми нарахованих Банком відсотків на депозитні кошти та неустойка (пеня, штрафи), стягнуті на підставі судового рішення, включаються до оподатковуваного доходу платника податку та, відповідно, підлягають оподаткуванню на загальних підставах за ставками, визначеними Податковим кодексом України. Суду необхідно зазначити

у резолютивній частині рішення про те, що сума коштів, яка підлягає стягненню з відповідача зазначена без відрахування податків і зборів, які підлягатимуть у подальшому утриманню в установленому законом порядку.

Суд першої інстанції невірно обрахував розмір судового збору. Прожитковий мінімум для працездатних осіб на 2017 рік складав 1 600 грн. Позовні вимоги складаються з майнової та немайнової вимог. Тобто, судовий збір на дату уточнення вимог складав 8 640,00 грн (5 * 1 600 + 0,4 * 1 600).

Суд не врахував вимоги статті 141 ЦПК України та постанову Великої палати Верховного суду від 20 березня 2019 року у справі № 161/4985/17, відповідно до якої у разі задоволення позову позивача, звільненого від сплати судового збору судовий збір стягується з відповідача на користь держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини заявлених до нього позовних вимог, якщо цього відповідача також не звільнено від сплати судового збору. Суд апеляційної інстанції при розгляді скарги Банку вказані обставини проігнорував, зазначивши, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам законодавства, однак розрахунок здійснено з прожиткового мінімуму для працездатних осіб за 2019 рік (1 921 грн), а не за 2017 рік (1 600 грн).

У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу,

в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати частково постанову апеляційного суду в частині визначення до стягнення пені за частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у розмірі 23 988 004,40 грн та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на його користь пеню за Законом України «Про захист прав споживачів» в розмірі 96 083 458,72 грн.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивовано тим, що у період розгляду цієї справи АТ КБ «ПриватБанк» паралельно звертався з позовом до Самарського районного суду м. Дніпра до нього та до ОСОБА_2 про визнання нікчемними депозитних договорів та договору цесії (справа № 206/2521/17). Рішенням Самарського районного суду м. Дніпра від 05 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від

20 грудня 2019 року, у задоволенні вказаного позову відмовлено. Постановою Верховного Суду від 10 серпня 2020 року касаційна скарга відхилена. У вказаній справі підтверджені дійсність та легітимність депозитних договорів і договору цесії.

Суд першої інстанції при здійсненні основних базових розрахунків виходив із судової практики Верховного Суду 2016-2018 років, відповідно до якої депозитним вкладникам присуджувались суми за процентами, вказаними

у договорах депозитних вкладів по день заявлення позовних вимог. Для визначення бази для розрахунку пені за частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за основу брався розмір процентів за депозитним вкладом. Суд апеляційної інстанції застосував інші правові підходи, які відповідають новітній судовій практиці Верховного Суду 2019-2020 років, у тому числі по розрахунку пені за частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року (справа № 761/26293/16-ц).

Правових підходів, які застосував суд апеляційної інстанції, позивач в цілому не оспорює. Разом з тим, не погоджується із зменшенням судом апеляційної інстанції на підставі частин третьої статті 551 ЦК України розміру пені до

23 988 004,40 грн. Таке застосування апеляційним судом частини третьої статті 551 ЦК України, пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України

є неправильним. За змістом зазначеного положення законодавства неустойкою, видом якої є пеня, мають покриватися збитки постраждалої сторони, а з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення, її розмір може бути і більшим за збитки. За дослідженою скаржником судовою практикою простежується, що пеня за Законом України «Про захист прав споживачів» стягується з посиланням на статтю 258 ЦК України в межах останніх 12 місяців перед зверненням до суду і, крім того, при її застосуванні, з урахуванням засад пропорційності і розумності, здійснюється її зменшення. При цьому у більшості справ зменшення здійснюються так, що сумарно відбувається двократне стягнення основної суми з нарахуваннями. Проте за всією цією дослідженою судовою практикою таких тривалих, як у справі, що переглядається, прострочень не було (максимум 2-3 роки).

Тому правових підстав для зменшення пені на підставі частини третьої статті 551 ЦК України у цій справі немає. Доводи позивача при встановленні фактичних обставин апеляційний суд не оцінював і не врахував, як

і посилання на інші істоті обставини, хоча за процесуальним законом мав це здійснити (пункти 2, 3 частини четвертої статті 265 ЦК України), розмір стягнення пені суд визначив на власний розсуд у половинному розмірі від розрахованої річної пені. В цій ситуації є очевидна суперечність з вказаними правовими висновками у справах № 757/56827/18-ц та № 758/10471/15-ц, які є типовими і для інших наведених справ. Суд має врахувати абсолютно рекордні строки прострочення зобов`язань, і що такі збитки не покриють шкоду вкладника ОСОБА_5 (погіршення його здоров`я через стрес - інфаркт, інсульт, цукровий діабет, супутні хвороби). Врахована має бути судом і абсолютно недобросовісна поведінка Банку, у тому числі зі штучного затягування судового процесу.

Зміст касаційних скарг свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині задоволених позовних вимогОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк», а також

в частині незадоволених позовних вимог про стягнення пені згідно

з частиною другою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»

в розмірі 96 083 458,72 грн, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.

У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав до суду відзив на касаційну скаргу

АТ КБ «ПриватБанк», у якій просив залишити касаційну скаргу без задоволення.

Відзив ОСОБА_1 мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції дійсно допустив при обрахунку відсотків у сумі 43 496,99 грн арифметичну помилку, яку виправив ухвалою від 25 серпня 2020 року, сформувавши кінцеву редакцію постанови вже без помилок.

Доводи касаційної скарги щодо нікчемності депозитних договорів

з посиланнями на постанови Верховного Суду: від 03 жовтня 2019 року

у справі № 127/11222/16; від 18 травня 2018 року у справі № 761/18883/15-ц; від 28 березня 2018 року у справі № 7573 536/15-ц; від 31 липня 2019 року

у справі № 201/13687/16-ц; від 19 лютого 2020 року у справі 201/15704/15; постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі

№ 463/5896/14-ц, є помилковими. Фактичні обставини, які викладаються

в наведених банком у касаційній скарзі справах, відрізняються від фактичних обставин у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилався позивач. Відмінністю є те, що за фактичними обставинами цих справ або взагалі був відсутнім будь-який документ, який підтверджував внесення коштів на депозитний вклад, або цей документ не містив усіх належних реквізитів для кваліфікації його у якості «іншого документу», яким підтверджується внесення коштів па депозитний вклад. У справі, що переглядається, підтвердженням внесення коштів на депозитні вклади були меморіальні ордери, які містять відповідні реквізити. Отже, меморіальні ордери у випадку з депозитними договорами ОСОБА_2 є належним підтвердженням внесення коштів до банку у розумінні «іншого документу»

у контексті абзацу 2 частини першої статті 1059 ЦК України, що абсолютно відповідає правовим позиціям, наведеним позивачем. Фактичні обставини

у судовій справі № 6-20цс12 є по суті «дзеркальними» з обставинами справи, що переглядається. Меморіальний ордер може бути документом, який підтверджує укладення договору депозитного вкладу; після оформлення договору про депозитний вклад, обов`язки вчинити належні дії по прийняттю

і проходженню коштів за ним з оформленням належних документів покладаються на банк, а не на вкладника. У той же час банк по суті визнав оформлення у спірний ситуації банківськими працівниками відповідних документів (меморіальних ордерів), які оформлялись для підтвердження внесення коштів на депозитні вклади. Таким чином, всі доводи АТ КБ «Приват Банк» щодо нікчемності депозитних договорів від 31 січня 2005 року спростовуються. Це спростування підтверджено також судовими рішеннями усіх судових інстанцій у справі № 206/2521/17.

Судом апеляційної інстанції правильно застосовано позовну давність. Таке застосування повністю відповідає новітній судовій практиці Верховного Суду.

У жовтні 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до суду відзив на касаційнускаргу ОСОБА_1 , у якій просило зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення.

Відзив АТ КБ «ПриватБанк» мотивовано тим, що скаржник посилається на збитки, які нічим не підтверджуються, тобто ґрунтуються на припущеннях. Посилання на подвоєння пені в постанові Великої Палати від 20 березня

2019 року в справі № 761/26293/16 є помилковим. Є недоречним посилання на збитки у розмірі 1 735 029,14 дол. США, оскільки незрозумілим залишається з яких підстав позивач бере за основу розрахунку суму

в доларах США не зважаючи, що спірні договори укладені в національній валюті. Заявлений розмір пені є очевидно завищеним, таким, що не відповідає принципу розумності та справедливості та засадам цивільного судочинства.

Позивач не є споживачем з огляду на позиції судів касаційної інстанції, зокрема в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду кримінальних та цивільних справ від 13 вересня 2017 року у справі

№ 363/3968/15 за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк", а також

в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/3960/15 за позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ "ПриватБанк".

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк»; клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про зупинення виконання судових рішень задоволено; зупинено виконання рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 06 липня 2020 року до закінчення касаційного провадження.

В ухвалі зазначено, щонаведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 127/11222/16, від 18 травня 2018 року у справі

№ 761/18883/15-ц, від 31 липня 2019 року у справі № 201/13687/16-ц, від

28 березня 2018 року у справі № 757/1536/15-ц, від 19 лютого 2020 року

у справі № 201/15707/15, від 05 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 201/18575/17, від 20 грудня 2019 року

у справі № 757/18977/18-ц, від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц, від 19 лютого 2020 року

у справі № 757/49408/18-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/3960/15,

у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року

у справі № 161/4985/17, від 08 листопада 2019 року у справі

№ 127/15672/16-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17).

Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою ОСОБА_1 .

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року у справі № 914/3217/16, від 10 квітня 2019 року

у справі № 463/5896/14-ц, у постановах Верховного Суду від 03 червня

2020 року у справі № 367/1260/19, від 03 червня 2020 у справі

№ 641/9189/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц, від

06 травня 2020 року у справі № 758/10471/15-ц, від 20 травня 2020 року

у справі № 186/408/17-ц, від 06 травня 2020 року у справі № 755/3653/17-ц, від 29 квітня 2020 року у справі № 757/63940/16-ц, від 01 квітня 2020 року

у справі № 757/29269/18-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

12 січня 2022 року ухвалою Верховного Суду у задоволенні клопотань АТ КБ «ПриватБанк» про розгляд справи за участю сторін відмовлено; клопотання ОСОБА_1 про зупинення розгляду справи задоволено частково, зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 761/16124/15-ц.

Ухвалами Верховного Суду від 23 лютого 2022 року поновлено касаційне провадження у справі № 363/3965/15 за касаційними скаргами АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 ;відмовлено у задоволенні клопотання

ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду та повернуто доповнення до касаційної скарги.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 31 січня 2005 року між ОСОБА_2 та Банком укладено 8 договорів про депозитний вклад № № 177s756063, 177s756064, 177s756065, 177s756066, 177s756067, 177s756068, 177s756069, 177s756070 кожний на суму 500 000 грн зі строком на 6 місяців (до 31 липня 2005 року)

з процентною ставкою у розмірі 20 % річних. Факт внесення коштів на депозитний вклад підтверджується меморіальними ордерами №№ 1-8 від

31 січня 2005 року (а. с. 19 - 42, т. 1).

Умовами укладених між сторонами договорів банківських вкладів не передбачено їх автоматичне продовження ще на один строк. Договори банківських вкладів не містять визначеного розміру процентної ставки за користування сумою вкладу у разі неналежного виконання зобов`язань за договором після закінчення терміну його дії.

Наказом голови правління «ПриватБанк» від 05 січня 2004 року № 07 встановлено відсоткову ставку за вкладами «На вимогу» в розмірі 1 % річних.

За закінченням терміну дії депозитних договорів ОСОБА_2 неодноразово звертався до банку з письмовими заявами (26 травня 2005 року, 22 липня 2005 року, 08 серпня 2005 року) з вимогами про повернення депозитних вкладів та нарахованих процентів. На його звернення 08 червня 2005 року відповідачем надана відповідь про тимчасову неможливість повернення коштів у зв`язку з проведенням службового розслідування. 23 серпня

2005 року банк повідомив ОСОБА_2 про те, що грошові кошти за депозитними договорами знаходяться у розпорядженні колишнього заступника директора Правобережного відділення Банку ОСОБА_6 . За зверненням банку за цими фактами порушено кримінальне провадження за ознаками частини п`ятої статті 191 КК України УСБУ у Дніпропетровській області, питання щодо повернення коштів вирішуватиметься у залежності від результатів розслідування кримінального провадження (а. с. 99 - 124, т. 1).

У траві 2005 року за виявленими фактами розкрадань коштів понад 30-ти депозитних вкладників та коштів з карткових рахунків у Правобережному відділені ЗАТ КБ «Приватбанк» порушено кримінальне провадження

№ 220130400000015 за ознаками злочину, передбаченого ст. 191 ч. 5, 191 ч. 2, 366 ч. 2 КК України, заочно обвинувачення пред`явлено ОСОБА_3 .

В рамках розслідування даного кримінального провадження слідчими при огляді службового кабінету обвинуваченого було виявлено та вилучено депозитні договори, в тому числі, 8 оригінальних примірників депозитних договорів, які є предметом розгляду даної цивільної справи. Висновками судових-почеркознавчих експертиз від 13.11.2006 року від 09.04.2013 року, проведених в рамках кримінального провадження, встановлено автентичність договорів і печаток, підтверджено їх підписання від імені банку ОСОБА_3 , від імені вкладника ОСОБА_2 , касові документи підписані ОСОБА_3 .Доказів про те, що ОСОБА_3 не був уповноважений підписувати дані договори матеріали справи не містять.

01 червня 2005 року ОСОБА_2 звернувся до АТ КБ «Приват Банк» із заявою про виплату процентів та розірвання депозитних договорів з 24 липня 2005 року.

01 серпня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до якого первісний кредитор ( ОСОБА_2 ) відступає новому кредитору ( ОСОБА_1 ) належне первісному кредитору право вимоги за договорами строкового депозитного вкладу

№ 177s756063, № 177s756064, № 177s756065, № 177s756066, № 177s756067, № 177s756068, № 177s756069, № 177s756070 від 31 січня 2005 року на загальну суму вкладів у розмірі 4 000 000 грн з процентною ставкою у розмірі 20 % річних строком на 6 місяців.

За цим договором відповідно до пункту 1.3. до нового кредитора переходить право вимагати від боржника належного та реального виконання наступних обов`язків: повернення грошових коштів у розмірі депозитних вкладів, отриманих боржником згідно депозитних договорів, укладених між первісним кредитором та боржником, а саме 4 000 000 грн; виплати нарахованих станом на дату укладання цього договору процентів за депозитними договорами; виплати будь яких інших платежів у відповідних сумах, що підлягають сплаті боржником на підставі депозитних договорів, включаючи неустойку, втрати від інфляційного знецінення грошових коштів, плату за користування чужими грошовими коштами та інші платежі; інших обов`язків, встановлених депозитними договорами.

Відповідно до пункту 1.4 договору до нового кредитора переходять усі без винятку права та обов`язки первісного кредитора, що випливають із депозитних договорів (а. с. 9 - 11, т. 1).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Щодо стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу,

в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі

і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року

у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини

з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону № 1023-ХІІ, а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ не нараховується. Як установлено судами, позивачі, звертаючись до суду з позовом, просили стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ, обчислену саме за період з 19 липня

2016 року по 19 липня 2017 року, тобто за один рік, що передував зверненню до суду із цим позовом, у той час як рішення суду, яким розірвано договори банківського вкладу, набрало законної сили 25 березня 2015 року. Оскільки між позивачами та банком припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то частина п`ята статті 10 Закону № 1023-ХІІ не розповсюджується на спірні правовідносини й відповідно рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню в частині стягнення пені згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ за період з 19 липня 2016 року по 19 липня 2017 року з банку на користь ОСОБА_1 в сумі 67 078,57 долара США, на користь ОСОБА_4 - 59 900 доларів США, на користь ОСОБА_3 - 106 000 доларів США, на користь ОСОБА_5 - 120 033,89 долара США з ухваленням у цій частині нового судового рішення - про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог».

Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та

в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною (частини перша, друга статті 1060 ЦК України

в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

У частині першій статті 1075 ЦК України визначено, що договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір

є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19 (провадження № 61-7157св20) зазначено, що «у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору.

У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків».

Апеляційний суд встановив, що 01 червня 2005 року ОСОБА_2 звернувся до АТ КБ «Приват Банк» із заявою про виплату процентів та розірвання депозитних договорів з 24 липня 2005 року.

За таких обставин суди зробили помилковий висновок про часткове задоволення вимоги про стягнення пені за період з 31 серпня 2014 року по

31 серпня 2015 року, оскільки у зв`язку з розірванням вказаних договорів банківських вкладів за заявою вкладника від 01 червня 2005 року з 24 липня 2005 року між сторонами припинено правовідносини з цих договорів, тому частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини.

Тому в задоволенні позовних вимог про стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» слід відмовити.

З цих же підстав не підлягає задоволенню касаційна скарга ОСОБА_1

в частині стягнення пені за частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» з клопотанням про її стягнення в розмірі

96 083 458,72 грн.

Щодо стягнення процентів за період з 25 липня 2005 року по 31 грудня

2016 року

Відповідно до частини п`ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року

у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом

1 договорів та встановлених статтями 1061 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються. Після розірвання договорів банківського вкладу за судовим рішенням проценти не виплачуються, оскільки договірні зобов`язання, у тому числі і з виплати процентів, припиняються. Тому положення статті 1070 ЦК України до правовідносин, які виникли після рішення суду, яким припинено договори вкладу, не застосовуються. Суди першої й апеляційної інстанцій помилково стягнули проценти за ставкою в розмірі 1 %, що зазвичай сплачується банком за вкладом «на вимогу» відповідно до вимог статті 1070 ЦК України».

У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так

і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти

є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто

у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню

у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові

у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Встановивши, що договори про депозит є розірваними з 24 липня 2005 року, апеляційний суд не врахував, що з моменту розірвання цих договорів нарахування передбачених договорами процентів припиняється, а починаючи з 25 липня 2005 року права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Тому у задоволенні позовних вимог

в частині стягнення процентів по договору за період з 25 липня 2005 року по 31 грудня 2016 року (457 863,01 грн) суди мали відмовити.

Щодо доводів касаційної скарги Банку про нікчемність договорів

За змістом статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають в його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань.

Згідно частини першої статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зроблено висновок, що «письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджене договором банківського вкладу

з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. […] Відтак, оскільки саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій, недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору. […] Грошові кошти в національній та іноземній валюті або банківські метали, залучені від юридичних і фізичних осіб, обліковуються банками на відповідних рахунках, відкриття яких здійснюється банком на підставі укладеного

в письмовій формі договору банківського вкладу (депозиту) або договору банківського рахунку та інших документів відповідно до законодавства України (пункт 2.1 глави 2 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від

3 грудня 2003 року № 516). Отже, відкриття відповідних рахунків та облік на них коштів у національній та іноземній валютах, залучених згідно з чинним законодавством від юридичних і фізичних осіб на підставі укладених

у письмовій формі договорів банківського вкладу (депозиту), є обов`язком банку. Необлікування банком таких коштів не можна вважати недодержанням сторонами відповідного договору банківського вкладу (депозиту) його письмової форми».

Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 серпня 2020 року у справі № 206/2521/17 (провадження № 61-793св20) за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до

ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання договорів нікчемними рішення Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 05 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 грудня 2019 року про відмову в задоволенні позову залишено без змін. У цій постанові зроблено висновок, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ

є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі.

У наведеній справі суди встановили, що надані під час розгляду справи відповідачем оригінали договорів банківських вкладів та оригінали ордерів, відповідають вимогам чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства. Судом першої інстанції були оглянуті оригінали договорів депозитних вкладів з виплатою відсотків та ордерів. Вони підписані як вкладником, так і працівником банку, на них проставлена печатка банку. Меморіальні ордери також підписані працівником банком та скріплені печаткою банку.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача сум вкладів разом із нарахованими процентами в межах дії договору, а також трьох процентів річних та інфляційних втрат згідно зі статтею 625 ЦК України.

Щодо доводів касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» про сплив позовної давності

Представник відповідача подав заяву про застосування положення статті 267 ЦК України щодо наслідків спливу позовної давності до всіх позовних вимог (а. с. 103-104, т. 8).

У цивільному законодавстві закріплено об`єктивні межі застосування позовної давності, які встановлюються: прямо (стаття 268 ЦК України); опосередковано (із врахуванням сутності заявленої вимоги).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу.

Оскільки предметом спору є саме вимоги про стягнення коштів за договорами депозитних вкладів, а нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України входять до складу грошового зобов`язання, вимоги про стягнення якого нараховані та заявлені у зв`язку з невиконанням грошового зобов`язання про видачу вкладу, на зазначені вимоги позовна давність не поширюється.

За таких обставин немає підстав для скасування постанови апеляційного суду в оскарженій частині у зв?язку зі спливом позовної давності.

Щодо доводів касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» про порушенням судами норм процесуального права

Колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги Банку про помилкову відмову судів у задоволенні клопотань про призначення судово-почеркознавчої експертизи.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що відповідачем заявлялось клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи підписів на договорах від 31 січня 2005 року № 177s756065, № 177s756066, № 177s756067,

№ 177s756068, № 177s756069, №177s756070 та меморіальних ордерах від

31 січня 2005 року № № 1 - 8 для визначення чи дійсно договори підписані директором Правобережного відділення ОСОБА_4 чи іншою особою. Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від

06 березня 2019 року у задоволенні клопотання АТ КБ «Приватбанк» про призначення судово-почеркознавчої експертизи відмовлено. Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року клопотання АТ КБ «Приватбанк» про призначення почеркознавчої експертизи залишено без задоволення.

Суди виходили з того, що позивач визнає і не оспорює, що підпис у вказаних договорах та меморіальних ордерах виконано не ОСОБА_4 , а іншою особою, а суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Встановивши, що як в суді першої інстанції, так і при апеляційному перегляді справи, позивачем визнавався той факт, що підпис виконаний не ОСОБА_4 , суди зробили правильний висновок, що ця обставина доказуванню не підлягає, в тому числі і шляхом проведення відповідної експертизи.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом положень податкового законодавства колегія суддів відхиляє, оскільки податкові зобов`язання сторін, які виникають у зв`язку з ухваленням та/або виконанням судових рішень про стягнення коштів, встановлюються не судом, а визначені податковим законодавством України.

Відповідно до підпунктів 1. 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на час подання позову - 2015 рік) за подання до суду фізичною особою позовної заяви майнового характеру сплачується судовий збір у розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 5 розмірів мінімальної заробітної плати.

Таким чином, за подання позовної заяви майнового характеру у цій справі судовий збір підлягав сплаті в максимальному розмірі - 6 090,00 грн, тому стягнений судом першої інстанції з Банку на користь держави судовий збір

у розмірі 9 605 грн необхідно зменшити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги АТ КБ «Приватбанк», з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20), від 25 січня 2022 року у справі

№ 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від

08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19 (провадження № 61-7157св20), дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу АТ КБ «Приватбанк» слід задовольнити частково, судові рішення про стягнення пені скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову

в задоволенні вказаної позовної вимоги; постанову апеляційного суду

в частині стягнення процентів та розміру загальної суми стягнення змінити, зменшивши розмір процентів до 381 369,84 грн та розмір загальної суми стягнення до 9 391 969,60 грн; судові рішення про в частині стягнення судом першої інстанції з Банку судового збору змінити, зменшивши розмір судового збору до 6 090,00 грн; в іншій оскарженій частині постанову апеляційного суду залишити без змін.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 не дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права.

У зв`язку з цим підлягає поновленню в нескасованій частині виконання оскаржених судових рішень, зупинених ухвалою Верховного Суду від

31 серпня 2020 року до закінчення касаційного провадження.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, ? у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку

з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року

у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) вказано, що «при зверненні до суду із цим позовом позивачі судовий збір не сплачували, посилаючись на те, що є споживачами, які на підставі частини третьої статті 22 Закону № 1023-ХІІ звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав. Велика Палата Верховного Суду скасувала судові рішення в частині позовних вимог про стягнення процентів за договорами банківського вкладу та пені за частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ, оскільки суди вважали, що між банком та кожним

з позивачів існують споживчі правовідносини. Проте суди не врахували, що такі правовідносини припинені рішенням суду про розірвання договорів та існують правовідносини з виконання грошового зобов`язання, на які не поширюється дія умов договорів та Закону № 1023-ХІІ, тому позивачі не звільнені від сплати судового збору».

Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

АТ КБ «ПриватБанк» у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції сплатило 12 960,00 грн (а. с. 97, т. 11), а мало сплатити 9 135,00 грн, у зв`язку

з переглядом справи у суді касаційної інстанції- 17 280,00 грн, а мало сплатити 12 180 грн.Касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, судове рішення в частині задоволених позовних вимог про стягнення пені та процентів за користування грошовими коштами скасоване та змінене (23 988 004,40 грн та 457 863,01 грн), тобто скаргу задоволено на 72,24 % від розміру задоволених позовних вимог.Тому понесені відповідачем судові витрати підлягають стягненню з позивача в сумі 15 397,96 грн

(21 315,00 грн : 100 * 72,24), а внесений Банком судовий збір в більшому розмірі у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції - поверненню в розмірі 5 100,00 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 410, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково, а касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2020 року

в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» про стягнення пені скасувати та в задоволенні позову в цій частині відмовити.

Постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2020 року в частині зменшення розміру стягнених процентів за користування грошовими коштами та розміру загальної суми стягнення змінити, зменшивши розмір стягнених процентів до 381 369,84 грн та розмір загальної суми стягнення до 9 391 969,60 грн.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 липня 2020 року

в частині стягнення з Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на користь держави судового збору змінити, зменшити розмір судового збору до 6 090,00 грн.

В іншій оскарженій частині постанову Київського апеляційного суду від

06 липня 2020 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк»15 397,96 грн судових витрат на сплату судового збору.

Клопотання Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» про вирішення питання щодо судових витрат задовольнити.

Повернути Акціонерному товариству Комерційний банк «ПриватБанк»

з Державного бюджету України 5 100,00 грн судового зборусплаченого при поданні касаційної скарги, що внесений згідно платіжного доручення

№ PROM3BQ09E від 03 серпня 2020 року серпня 2020 року на розрахунковий рахунок UA288999980313151207000026007, отримувач - УК у Печерському районі м. Києва, код ЄДРПОУ: 38004897.

Поновити виконання рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 06 липня 2020 року в нескасованій та незміненій частинах.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Вишгородського районного суду Київської області від 23 вересня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 06 липня 2020 року в скасованій та зміненій частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук