Постанова

Іменем України

15 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 364/1139/19

провадження № 61-11271св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Володарської районної державної адміністрації Київської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи(письмового провадження) касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Володарського районного суду Київської області від 21 квітня 2020 року в складі судді Моргун Г. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року в складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 та просила визначити місце проживання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з матір`ю ОСОБА_1 та стягнути з відповідача аліменти на дитину в розмірі 2 027, 00 грн, але не менше 100 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з дати подання позовної заяви, до досягнення дитиною повноліття.

Позов мотивований тим, що 05 грудня 2008 року уклала з ОСОБА_2 шлюб, у якому народилася дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 17 грудня 2013 року шлюб між сторонами розірвано. Вона разом з дочкою проживає в АДРЕСА_1 , має постійне місце роботи, в її власності знаходиться квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , автомобіль Фольксваген (Volkswagen ), державний номерний знак НОМЕР_1 . Дочка навчається в загальноосвітній середній школі «Патарі-Родарі».

Після розірвання шлюбу батько дитини ОСОБА_2 не бере участі у вихованні дочки, не забезпечує її матеріально, байдуже відноситься, рідко телефонує, створив нову сім`ю, в якій у нього народився син.

Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Володарського районного суду Київської області від 21 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь ОСОБА_1 аліменти на доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1 109, 00 грн щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 24 вересня 2019 року, і до досягнення дитиною повноліття.

У задоволенні вимог про визначення місця проживання дитини відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідно до частини другої статті 182 СК України мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, тому з ОСОБА_2 підлягають стягненню аліменти на дочку ОСОБА_3 у розмірі 1 109 грн з урахуванням доходу відповідача, розміру прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», рівності як позивача, так і відповідача щодо обов`язків по вихованню та утриманню дитини, наявності на утриманні відповідача іншої дитини - сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Вимоги про визначення місця проживання дитини з матір`ю задоволенню не підлягають, оскільки дитина проживає з матір`ю, батько зі свого боку не чинить жодних перешкод для її проживання та навчання, тобто інтереси дитини дотримуються в повній мірі. Відповідач не порушує законні права та інтереси позивача та дитини, позивачем не наведено обставин, які свідчать, що право її доньки на проживання разом з матір`ю порушується батьком.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У липні 2020 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_6 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Володарського районного суду Київської області від 21 квітня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

В обґрунтування касаційної скарги заявник посилався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначав, що суди застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18), постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року в справі № 686/667/17 (провадження № 61-11784св19), від 22 липня 2020 року в справі № 295/13297/18, від 08 квітня 2020 року в справі № 645/731/18 (провадження № 61-20399св19), від 24 червня 2019 року в справі № 344/6374/18 (провадження № 61-4780св20), від 06 червня 2019 року в справі № 495/2106/17 (провадження № 61-592св19).

Також оскаржиласудові рішення з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Зазначала, що всупереч положенням статті 171 СК України та статті 12 Конвенції суди попередніх інстанцій не надали можливість дитині висловити свою думку щодо визначення місця її проживання.

Ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій формально виходили з відсутності між сторонами спору, однак відповідач так і не підписав договір про визначення місця проживання дитини станом на дату звернення до суду, що підтверджує наявність спору між нею та відповідачем.

Надання батьком дозволу на виїзд дитини за межі України не може бути беззаперечним доказом відсутності спору між сторонами щодо визначення місця проживання дитини.

Відповідач не надав до суду належні докази щодо реального розміру його доходів, після розірвання шлюбу батько ОСОБА_2 не бере участь у вихованні дочки та не забезпечує її матеріально, тому з нього підлягають стягненню аліменти на ОСОБА_3 у розмірі одного прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Володарського районного суду Київської області.

12 жовтня 2020 року справа № 364/1139/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 05 грудня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований Центральним відділом реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції у Кіровоградській області. В шлюбі у них народилася дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 17 грудня 2013 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано.

Позивач ОСОБА_1 разом з дочкою постійно проживають в Італійській Республіці, ( АДРЕСА_1 ), їй на праві власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_2 , а також автомобіль Volkswagen, державний номерний знак НОМЕР_1 .

ОСОБА_3 навчається в загальноосвітній середній школі «Патарі-Родарі». ОСОБА_1 має постійне місце роботи в комплексі харчування при обласній адміністрації «Пекко».

Відповідач після розірвання шлюбу зі ОСОБА_1 створив нову сім`ю, в якій у нього ІНФОРМАЦІЯ_4 народився син ОСОБА_5 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини другої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку (стаття 8 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до статей 150 180 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття.

Згідно з положеннями статті 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Частина третя статті 181 СК України визначає, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Відповідно до частини другої статті 182 СК України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Частиною першої статті 192 СК України встановлено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим кодексом.

Враховуючи зміст статей 181 192 СК України, розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів один із батьків дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища платника аліментів може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів.

Встановивши, що у ОСОБА_2 на утриманні перебуває інша дитина - син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , врахувавши розмір його доходів та ту обставину, що ОСОБА_1 в суді першої інстанції не надала належні та допустимі докази на спростування розміру отримуваних ОСОБА_2 доходів, суди дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на дитину ОСОБА_3 у розмірі 1 109 грн щомісячно, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Відмовляючи у задоволенні вимог про визначення місця проживання дитини разом з матір`ю, суди виходили з того, що батько не чинить жодних перешкод для проживання дочки разом з матір`ю, тому відсутні підстави для задоволення позову в цій частині.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками судів з огляду на наступне.

Згідно зі статями 18, 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікаваної Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, чинної для України з 27 вересня 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання та розвиток дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання та розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Пунктом 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо та необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Статтею 141 СК України та частиною третьою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що мати й батько мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей.

Відповідно до статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Відповідно до частини 1 статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Держава Україна несе обов`язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

На це вказується, зокрема, в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості та забезпечує ефективне поновлення в правах.

Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

Факт звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом, як і факт оскарження нею рішень судів про відмову в задоволенні вимог про визначення місця проживання дитини в апеляційному та касаційному порядку підтверджують наявність спору між батьками про місце проживання дитини.

У постанові Верховного Суду від 30 серпня 2021 року в справі № 640/475/20 зроблено висновок, що рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес.

Враховуючи наведене, передчасним є висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про визначення місця проживання дитини з огляду на те, що батько не чинить перешкод у проживанні дитини з матір`ю.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, спір по суті не вирішив, право позивача на судовий захист, гарантований йому статтями 55 124 Конституції України, не забезпечив, свої процесуальні функції у забезпеченні змагального цивільного процесу не виконав.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 30 серпня 2021 року в справі № 640/475/20, колегія суддів вважає за необхідне скасувати постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року в частині вирішення вимог про визначення місця проживання дитини та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині рішення Володарського районного суду Київської області від 21 квітня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат СуддіН. О. Антоненко І. О. Дундар Є. В. Краснощоков М. Ю. Тітов