Постанова

Іменем України

26 січня 2022 року

м. Київ

справа № 367/3252/15-ц

провадження № 61-14904св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави Україна в особі Кабінету Міністрів України,

відповідачі: Гостомельська селищна рада Київської області, ОСОБА_1 ,

треті особи: комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області на постанову Апеляційного суду Київської області від 01 лютого 2018 року в складі колегії суддів: Журби С. О., Коцюрби О. П., Сержанюка А. С.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави Україна, уповноваженим органом якої є Кабінет Міністрів України, звернувся до суду з позовом до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , просив: визнати недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217584, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0043 площею 0,1000 га з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 , витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0043 площею 0,1000 га вартістю 36 671,20 грн.

Позовна заява мотивована тим, що за результатами вивчення законності розпорядження землями лісогосподарського призначення прокуратурою області виявлено порушення вимог законодавства при відведенні Гостомельською селищною радою Київської області земельних ділянок у приватну власність громадянам для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд. Зокрема, рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно в приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1 .

Відповідно до зазначеного рішення ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯЛ № 217584 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0043, площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, зареєстрований відділом Держкомзему у м. Ірпінь за № 011096601177.

На підставі договору купівлі-продажу від 11 червня 2010 року ОСОБА_2 продав зазначену земельну ділянку ОСОБА_3 , а остання на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2010 року - ОСОБА_1 . Вартість земельної ділянки становить 36 671,20 грн.

Прокурорською перевіркою установлено, що спірна земельна ділянка є об`єктом державної власності, знаходиться за межами населеного пункту селища Гостомель, що підтверджено інформацією управління Держземагенства у м. Ірпені згідно з планово-картографічними матеріалами.

Прокурор вказував, що відповідно до проекту землеустрою, який затверджено зазначеним вище рішенням, відведення земельної ділянки передбачене за рахунок земель запасу, однак у період з 01 січня 2009 по 01 січня 2011 року за формою 6-зем площа земель запасу не змінювалась.

На момент відведення спірна земельна ділянка згідно з інформацією комунального підприємства (далі - КП) «Святошинське лісопаркове господарство» та виробничого об`єднання (далі - ВО) «Укрдержліспроект» перебувала в постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 18 Київського лісництва.

За інформацією з Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 08 жовтня 2014 року, спірна територія була лісами ще з радянських часів. Так, на підставі постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20 червня 1956 року № 673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07 серпня 1956 року № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке ввійшло до складу управління земельної зони м. Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14 167,00 га, вказані землі передано без вилучення із Держлісфонду України. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 17 грудня 2001 року № 2715 на виконання рішення Київської міської ради від 02 жовтня 2001 року № 59/1493, київське державне комунальне об`єднання зеленого будівництва «Київзеленбуд» перейменовано на київське комунальне об`єднання зеленого будівництва та експлуатації «Київзеленбуд», а державне комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство» - на КП «Святошинське лісопаркове господарство». Лісовпорядні роботи проводилися в 1945-1946, 1952-1959, 1969, 1979, 1989, 1999, 2009 роках.

Прокурорською перевіркою також установлено, що погодження на вилучення з постійного користування вказаної спірної ділянки КП «Святошинське лісопаркове господарство» не надавало, уповноважений орган державної влади відповідного рішення не приймав.

На думку прокурора, земельну ділянку в приватну власність ОСОБА_2 передано з порушенням порядку зміни цільового призначення земель.

Крім того, зазначена земельна ділянка державної власності лісогосподарського призначення, що знаходилася за межами населеного пункту Гостомель, без вилучення у постійного користувача передана в приватну власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, у зв`язку з чим рішення селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V є незаконним.

Прийнятим рішенням Гостомельської селищної ради Київської області

від 11 березня 2010 року № 1298-50-V порушено право власності держави на земельну ділянку лісогосподарського призначення.

Оскільки право власності до ОСОБА_2 перейшло на підставі рішення, яке є протиправним, тому виданий на його підставі державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217584 має бути визнаний недійсним, а земельна ділянка підлягає поверненню її власнику.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 09 лютого 2016 року позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави Україна в особі Кабінету Міністрів України задоволено.

Визнано недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га.

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217584, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0043 площею 0,1000 га з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 .

Витребувано з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0043 площею 0,1000 га вартістю 36 671,20 грн.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки спірна земельна ділянка на момент ухвалення рішення Гостомельською селищною радою Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» знаходилася за межами населеного пункту Гостомель і не була вилучена у постійного користувача, однак була передана ОСОБА_2 , то Гостомельська селищна рада Київської області при винесенні зазначеного рішення вийшла за межі своїх повноважень, чим порушила законні інтереси держави. Спірна земельна ділянка передана у приватну власність ОСОБА_2 з порушенням порядку зміни цільового призначення земель і за відсутності у проекті землеустрою, затвердженому спірним рішенням Гостомельської селищної ради, погодження органу лісового господарства. Тому наявні правові підстави для визнання державного акту на право власності на земельну ділянку ЯЛ № 217584, виданого ОСОБА_2 , недійсним. Спірна земельна ділянка вибула із власності держави з порушенням вимог чинного законодавства поза волею уповноваженого органу, тому наявні підстави для її витребування з володіння ОСОБА_1 Прокуратурі Київської області стало відомо про допущені Гостомельською селищною радою Київської області порушення при винесенні оскаржуваного рішення від 11 березня 2010 року №1298-50-V лише після проведення прокурорської перевірки додержання вимог земельного законодавства, проведеної на підставі постанови про проведення перевірки упорядку нагляду за дотриманням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року № 51, то прокурором позовна давність не пропущена.

Справа розглядалася апеляційним судом неодноразово.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 01 лютого 2018 року апеляційну скаргу Гостомельської селищної ради Київської області задоволено.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що представник Гостомельської селищної ради Київської області заявив клопотання про застосування до позовних вимог прокурора наслідків спливу позовної давності та відмову у задоволенні позову на цій підставі. Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність пропуску позивачем строку позовної давності, оскільки такий строк має обчислюватися з часу, коли про порушення порядку передачі землі стало відомо безпосередньо прокурору, який пред`явив позов. Оскільки в даній справі позов пред`явлено на захист інтересів держави, а не прокуратури чи Кабінету Міністрів України як окремих юридичних осіб, саме з часу, коли про передачу спірної землі у власність громадянина стало відомо державі, а не окремим її установам - органам прокуратури чи Кабінету Міністрів України, й має обчислюватися строк звернення до суду. Спірна земельна ділянка належала до земель лісового фонду ще з «радянських часів». Зважаючи на те, що набуте ОСОБА_2 право власності на спірну земельну ділянку пройшло державну реєстрацію, на підставі оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування йому було видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку, який у травні 2010 року був зареєстрований спеціальним уповноваженим на це державним органом - відділом Держкомзему у м. Ірпені, саме з вказаного часу державі в особі її відповідного органу стало відомо про факт передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_2 , відтак саме з цього часу й має обчислюватися встановлений законом строк для звернення до суду з метою захисту інтересів держави у даних правовідносинах. У той же час до суду даний позов пред`явлено в травні 2015 року, відтак позовна давність пропущена.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2018 року перший заступник прокурора Київської області засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Київської області від 01 лютого 2018 року, просив скасувати оскаржувану постанову та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Рух справи у Верховному Суді

Ухвалою Верховного Суду від 03 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року передано справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 рокуповернуто указану справу на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 367/3252/15-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року поновлено касаційне провадження у справі № 367/3252/15-ц.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що Гостомельська селищна рада Київської області за відсутності повноважень на розпорядження земельними ділянками за межами населеного пункту, у тому числі спірною ділянкою, порушила право власності держави на дану земельну ділянку.

Указом Президента України від 01 травня 2014 року № 446/2014 «Про зміну меж національного природного парку «Голосіївський» його територію розширено на 6 462,62 га за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень «Київзеленбуд». Відповідно до пояснювальної записки та проектних матеріалів до цього Указу Президента України розширення відбулося за рахунок земель лісогосподарського призначення КП «Святошинське лісопаркове господарство», у тому числі кварталу № 18. Отже, спірна земельна ділянка є територією об`єкта природно-заповідного фонду України, що включений до національного парку «Голосіївський», та яка відведена Гостомельською селищною радою Київської області під забудову в порушення вимог статей 20 21 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та Закону України «Про природно-заповідний фонд».

Внаслідок передання вказаних земельних ділянок лісогосподарського призначення порушено права Кабінету Міністрів України, який був протиправно позбавлений можливості розпорядження цим майном.

Закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом, коли стало відомо про порушення закону та прав і охоронюваних законом інтересів.

Верховний Суд України у постанові від 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16 дійшов правового висновку, що позовна давність має обчислюватися від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися саме позивач в особі органу - суб`єкта владних повноважень, в інтересах якого пред`явлено позов прокурором.

У осіб, які отримали майно поза волею власника, не виникає на нього право власності, якщо воно у нього може бути витребувано.

Органом, через який держава реалізує право власності на землі лісогосподарського призначення згідно з частиною восьмою статті 122, частини дев`ятої статті 149 ЗК України є Кабінет Міністрів України.

Апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні неправильно встановив момент, коли у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, враховуючи, що це право пов`язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушено, стало відомо про таке порушення.

Право власності на землю лісогосподарського призначення підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника та має на мені поновлення прав Українського народу на землю.

Доводи апеляційного суду про поінформованість позивача з 2010 року про порушення інтересів держави не ґрунтуються на матеріалах справи та є безпідставними з огляду на те, що Кабінет Міністрів України не брав участі у вилученні, зміні цільового призначення спірної земельної ділянки, переданні її у власність іншим особам, Гостомельська селищна рада Київської області не повідомляла Кабінет Міністрів України про прийняте рішення щодо спірної земельної ділянки. До його функцій не належить здійснення контролю у сфері земельних правовідносин.

Апеляційний суд послався на проведення державної реєстрації за участю відділу Держкомзему в м. Ірпені, який здійснював реєстрацію державного акта на право власності на земельну ділянку та був обізнаний з 2010 року про вказані порушення вимог земельного законодавства. Однак даний орган не є таким, права якого порушені.

Компетенція органів, що здійснюють право власності щодо земель державної власності на момент виникнення спірних правовідносин визначалася статтями 122 149 ЗК України, які не передбачали повноважень щодо звернення до суду в інтересах держави з позовами про визнання незаконними та скасування рішень органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Кабінет Міністрів України не мав можливості відповідно до Законів України «Про Кабінет Міністрів України», «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самостійно встановити обставини, які стали підставою для звернення до суду прокурора в цій справі.

Текст оскаржуваного рішення Гостомельської селищної ради Київської області не дає можливості Кабінету Міністрів України ідентифікувати земельні ділянки відповідача із землями лісогосподарського призначення, що перебували в постійному користуванні КП «Святошинське лісопаркове господарство» через відсутність необхідної для цього інформації.

Прокурору стало відомо про незаконні дії зазначеної селищної ради лише за результатами вивчення законності розпорядження лісовими ділянками на території Гостомельської селищної ради під час проведення перевірки на підставі постанови від 16 травня 2014 року № 51.

Апеляційний суд фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та дійшов передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня реєстрації спірного державного акта на право власності на земельну ділянку відділом Держкомзему у м. Ірпені у травні 2010 року, що не відповідає статті 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Оскільки землі лісогосподарського призначення мають сукупність зовнішніх видимих природних ознак, недобросовісність набувача презюмується, а можлива добросовісність має бути доведена останнім, а саме, відсутність можливості отримання достовірної інформації щодо юридичних властивостей правового режиму земельної ділянки - об`єкта правочину, яка належить до земель лісового фонду та лісогосподарського призначення, для яких встановлений спеціальний режим речей, обмежених у обороті (стаття 178 ЦК України, статті 83 84 ЗК України). Спірна ділянка засаджена віковими деревами, тому її набувачі могли знати про неправомірність своїх дій щодо заволодіння нею.

Порушення права власності Українського народу на відчужену земельну ділянку є триваючим правопорушенням, оскільки у набувачів право власності на неї не виникло.

На час постановлення оспорюваного рішення сільської ради на вимогу щодо визнання такого рішення незаконним позовна давність не поширювалася згідно з чинною на той час редакцією пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України.

Знищення лісу на спірній земельній ділянці порушує природні функції екосистеми та призводить до екологічної катастрофи.

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив від інших учасників справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі постанови Центрального комітету Компартії України і Ради Міністрів Української РСР від 20 червня 1956 року № 673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07 серпня 1956 року № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке увійшло до складу управління зеленої зони міста Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на час його створення становила 14 167,00 га, вказані землі передано без вилучення з Держлісфонду України.

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 2715 від 17 грудня 2001 року на виконання рішення Київської міської ради № 59/1493 від 02 жовтня 2001 року, Київське державне комунальне об`єднання зеленого будівництва «Київзеленбуд» перейменовано на Київське комунальне об`єднання зеленого будівництва та експлуатації «Київзеленбуд», а державне комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство» - на КП «Святошинське лісопаркове господарство».

Рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .

За вищевказаним рішенням селищної ради 14 травня 2010 року на ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯЛ № 217584 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0043 площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, зареєстрований відділом Держкомзему у м. Ірпені за № 011096601177.

На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 11 червня 2010 року ОСОБА_2 відчужив ОСОБА_3 земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0043, площею 0,1000 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1

У подальшому за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 30 серпня 2010 року ОСОБА_3 відчужила цю земельну ділянку ОСОБА_1 .

Відповідно до Указу Президента України «Про зміну меж національного природного парку «Голосіївський» від 01 травня 2014 року змінено межі Національного природного парку «Голосіївський» шляхом розширення його території на 6 462,62 га за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста «Київзеленбуд», що включаються до складу Національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача.

Цим Указом Кабінет Міністрів України зобов`язано забезпечити розроблення протягом 2015-2016 років проекту землеустрою з організації та встановлення меж території, що включається до складу національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача.

Згідно із постановою про проведення перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року № 51 постановлено провести перевірку у порядку нагляду за додержанням та застосуванням законів в Гостомельській селищній раді Бучанського району Київської області з питань додержання вимог земельного законодавства під час відведення земельних ділянок у власність громадян для будівництва житлових будинків, загальною площею 12,75 га.

На запит прокуратури Київської області № 05/1-437вих-15 від 04 березня 2015 року про надання інформації про те, чи входять земельні ділянки, в тому числі ділянка з кадастровим номером 3210945900:01:101:0084, до земель національного природного парку «Голосіївський», листом управління Держземагенства у м. Ірпені Київської області № 0-1017-0.4-315/2-15 від 20 березня 2015 року було повідомлено, що у зв`язку з відсутністю землевпорядної документації із зазначенням меж парку «Голосіївський» управління не має можливості надати інформацію про входження земельних ділянок з указаними у листі кадастровими номерами до меж парку «Голосіївський».

На день прийняття рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» спірна земельна ділянка перебувала в постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилася у кварталі № 18 Київського лісництва.

Судом також встановлено, що будь-якого погодження на вилучення з постійного користування спірної земельної ділянки КП «Святошинське лісопаркове господарство» не надавало та уповноважений орган державної влади відповідного рішення не приймав.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду(частина четверта статті 263 ЦПК України).

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга першого заступника прокурора Київської області підлягає задоволенню частково враховуючи таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з пунктами «а», «б», «в», «г» статті 12 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки») до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, в тому числі землі лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Частиною першою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно із частиною першою пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»), до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель водного фонду, історико-культурного, лісогосподарського, оздоровчого, рекреаційного, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.

Відповідно до частини першої статті 118 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»), громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Частиною шостою статті 118 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»), передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян особами, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін (частина сьома статті 118 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»)).

Згідно із статтею 50 Закону України «Про землеустрій» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»), у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок складаються проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Частинами першою, другою та четвертою статті 20 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»), визначено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»)).

Відповідно до статей 56 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.

При цьому згідно зі статтею 3 ЗК України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України.

Частиною другою статті 5 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»), передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства.

Відтак застосування норм земельного та лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення повинне базуватися на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.

Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.

Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв`язок їх використання з лісокористуванням.

Планування використання земель лісогосподарського призначення здійснюється, головним чином, у формі лісовпорядкування, яке передбачає, зокрема складання проектів організації і розвитку лісового господарства та здійснення авторського нагляду за їх виконанням (пункт 13 статті 46 ЛК України).

Паралельно із земельним кадастром здійснюється облік лісів та ведеться органами лісового господарства державний лісовий кадастр на основі державного земельного кадастру (частина друга статті 49 ЛК України). Державний лісовий кадастр включає: облік якісного і кількісного стану лісового фонду України; поділ лісів на категорії залежно від основних виконуваних ними функцій; грошову оцінку лісів (у необхідних випадках); інші показники (стаття 51 ЛК України).

Згідно з частиною першою статті 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій згідно із законом.

Пунктом «а» частини першої статті 13 ЗК України визначено, що до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1,00 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (пункт 5 частини першої статті 27 ЛК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»)).

Згідно із частинами другою, дев`ятою статті 149 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»), вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси - площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

За статтею 48 ЛК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»), в матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об`єкта лісовпорядкування. Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування. У проекті організації та розвитку лісового господарства визначаються і обґрунтовуються основні напрями організації і розвитку лісового господарства об`єкта лісовпорядкування з урахуванням стану та перспектив економічного і соціального розвитку регіону. Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов`язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.

За змістом статей 181-184 202-204 ЗК України, Законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій» дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Згідно із пунктом 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»), до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Тобто при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України у відповідній редакції.

Викладене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, наведеним у постановах від 24 грудня 2014 року № 6-212цс14, від 25 січня 2015 року № 6-224цс14, від 23 грудня 2015 року № 6-377цс15.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із доведеності та обгрунтованості позовних вимог, а також відсутності підстав для застосування спливу позовної давності.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи постанову про відмову у задоволенні, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позовна давність за позовними вимогами прокурора спливла.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанції, враховуючи таке.

Щодо вирішення позовних вимог першого заступника прокурора Київської області про визнання недійсними рішення селищної ради, державного акта на право власності на земельну ділянку.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18.

Позовна заява у цій справі подана прокурором в інтересах держави у зв`язку

з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельною ділянкою державної власності, зокрема, фізичною особою - ОСОБА_2 , який у подальшому відчужив це майно на корись ОСОБА_3 , а остання - ОСОБА_1 .

Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц у постанові від 23 листопада 2021 року вказувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник

з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.

Отже, вимоги про визнання недійсними рішення ради та державного акта на право власності на земельну ділянку не відповідають належному способу захисту.

Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19).

Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

У справі, яка переглядається, позов пред`явлено першим заступником прокурора Київської області в інтересах держави у зв`язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням земельною ділянкою державної власності фізичною особою - відповідачем.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Ураховуючи викладене, заявлені в цій справі першим заступником прокурора Київської області позовні вимоги про визнання недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га, а також про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217584, виданого ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0084 площею 0,1000 га, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 , не відповідають належному способу захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Такий висновок сформульований у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.

Отже, суд апеляційної інстанції у постанові від 01 лютого 2018 року дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України про визнання недійсними рішення селищної ради, державного акта на право власності на земельну ділянку, але з інших підстав.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Ураховуючи викладене, оскаржуване судове рішення в мотивувальній частині щодо наведених правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Київської області про визнання недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га, а також про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217584, виданого ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0043 площею 0,1000 га, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 , необхідно змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови, а в резолютивній частині (щодо відмови в задоволенні вказаних позовних вимог по суті) - залишити без змін.

Щодо вирішення позовних вимог першого заступника прокурора Київської області про витребування з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України спірної земельної ділянки.

Відповідно до статей 317 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні були встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, то наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц.

Відповідно до правових висновків, наведених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму). Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Обґрунтовуючи заяву про застосування позовної давності голова Гостомельської селищної ради Київської області Кириченко А. І. посилався на те, що прокурору було відомо про порушення права власності держави на землю з лютого 2011 року, що підтверджується запитами прокуратури Київської області від 06 жовтня 2010 року та направленням 13 січня 2011 року, 11 лютого 2011 року, 04 липня 2011 року, 05 листопада 2011 року на його адресу рішень Гостомельської селищної ради щодо передачі у власність земельних ділянок по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3, а також повного пакету документів, на підставі яких приймалися вказані рішення.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та постановляючи рішення про відмову у задоволенні позову (в тому числі і даної вимоги) апеляційний суд, виходив з того, що набуте ОСОБА_2 право власності на спірну земельну ділянку пройшло державну реєстрацію, на підставі оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування йому було видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку, який у травні 2010 року був зареєстрований спеціальним уповноваженим на це державним органом - відділом Держкомзему у м. Ірпені, саме з вказаного часу державі в особі її відповідного органу стало відомо про факт передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_2 , відтак саме з цього часу й має обчислюватися встановлений законом строк для звернення до суду з метою захисту інтересів держави у даних правовідносинах. У той же час до суду даний позов пред`явлено в травні 2015 року, відтак позовна давність пропущена. Тому апеляційний суд дійшов висновку, що Кабінет Міністрів України міг довідатися про порушення його права або про особу, яка його порушила.

Однак колегія суддів вважає, що апеляційний суд, перевіряючи висновки суду першої інстанції щодо пропуску позовної давності, не взяв до уваги необхідність встановити, коли позивач - Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про порушення свого права власності або про особу, яка його порушила. Тобто важливо встановити не момент, коли позивачу стало відомо про останнє порушення його права власності, яким з обставин справи фактично є результат проведеної прокуратурою перевірки або пред`явлення цього позову, а коли Кабінет Міністрів України довідався або міг довідатися про вибуття з власності держави відповідного майна. Тобто дослідження та оцінка моменту вибуття нерухомого майна у будь-якому виді із власності позивача і встановлення обізнаності Кабінету Міністрів України (КМУ) із самим фактом такого порушення права власності має здійснюватися у сукупності спірних відносин, які виникли між сторонами і стали наслідком звернення із цим позовом.

Суд апеляційної інстанції, перевіряючи висновки суду першої інстанції щодо пропуску позивачем позовної давності при зверненні з цим позовом, таких обставин належним чином не встановив.

Юридична особа - відділ Держкомзему у м. Ірпені (яка існувала станом на травень 2010 року) і держава є різними суб`єктами права. При цьому відношення підпорядкування, у яких знаходився відділ Держкомзему у м. Ірпені до територіальних органів, діяльність яких у свою чергу спрямовувалася і координувалася Урядом (КМУ), саме по собі не є доказом того, що державі в особі відповідного органу були відомі чи мали бути відомі обставини, про які знав інший суб`єкт права - юридична особа, зокрема, відповідний державний територіальний орган.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду: від 22 грудня 2021 року в справі № 367/3253/15-ц, від 19 січня 2022 року в справі № 367/3254/15-ц.

Таким чином, апеляційний суд не встановив належним чином фактичних обставин щодо спливу позовної давності у спірних правовідносинах.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними; якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів; втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року).

ЄСПЛ підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії», «Онер`їлдіз проти Туреччини», «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» і «Москаль проти Польщі»). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії» і «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» та «Беєлер проти Італії»). Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі»). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії»). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Ґаші проти Хорватії», «Трґо проти Хорватії»). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (рішення у справі «Москаль проти Польщі»), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Тошкуце та інші проти Румунії»).

Такі ж характеристики принципу «належного урядування» ЄСПЛ навів у рішенні у справі «Рисовський проти України». У вказаній справі ЄСПЛ визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами. ЄСПЛ наголосив, що процедура скасування рішень, на підставі яких добросовісні власники отримують право користування земельною ділянкою, яка дозволяє органам влади ретроспективно позбавляти особистих прав, наданих помилково, без будь-якого відшкодування добросовісним правовласникам, є порушенням гарантій статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Одним з основоположних прав людини є право власності. Суд трактує це право у широкому розумінні, спираючись при цьому на норми національного законодавства, положення Конвенції та практику ЄСПЛ.

Національним законодавством України передбачено зокрема такі гарантії дотримання «права власності». Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (стаття 41 Конституції України).

Проте апеляційний суд у цій справі не встановив, чи віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном, чи відповідає така мета загальним інтересам суспільства.

Апеляційний суд, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, не встановив, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння.

ЄСПЛ вказує, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року).

Ураховуючи обставини зазначеної справи та надані сторонами на їхнє підтвердження докази, а також наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, суд апеляційної інстанції не встановив наявності порушеного права позивача на мирне володіння майном, яке він вважає своїм. Отже суд апеляційної інстанції вказаним рішенням не дотримався балансу інтересів сторін при вирішенні справи щодо витребування у відповідача ОСОБА_1 спірної земельної ділянки.

Крім того, апеляційний суд не надав належної правової оцінки укладеним між первісним набувачем ( ОСОБА_2 ), ОСОБА_3 та останнім набувачем - ОСОБА_1 договорів купівлі-продажу. Судом не досліджені належним чином договори купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 11 червня 2010 року та від 30 серпня 2010 року, не встановлено їх зміст, не з`ясовані правовідносини, які виникли з цих договорів. Обставин набуття земельної ділянки ОСОБА_1 не встановлено.

Крім того, у матеріалах справи немає відомостей щодо розміщення на спірній земельній ділянці будь-якого майна, належного відповідачу ОСОБА_1 .

Право держави витребувати земельну ділянку з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

При цьому суд касаційної інстанції не має повноважень встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Відповідно до частин другої, п`ятої статті 263 ЦПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення апеляційного суду в цій справі наведеним вимогам не відповідає.

Відповідно до частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Водночас суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, не виправив помилок суду першої інстанції як в частині дослідження доказів, так і в частині належного обґрунтування судового рішення з урахуванням статті 6 Конвенції у світлі практики ЄСПЛ.

За таких обставин висновки апеляційного суду в частині відмови у витребуванні майна є передчасними та не ґрунтуються на дослідженні усіх наданих учасниками справи доказів.

З огляду на викладене постанова суду апеляційної інстанції в частині витребування земельної ділянки підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа напрвляється на новий розгляд до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Під час нового розгляду справи апеляційному суду необхідно дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін щодо правовідносин, які між ними склалися; установити зробити висновки про законність чи незаконність приватизації земельної ділянки з наданням відповідної оцінки доводам позивача про відсутність повноважень органу місцевого самоврядування на таку приватизацію та доводам інших учасників справи; чи підлягає порушене право захисту; ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд направляє справу на новий судовий розгляд у частині вирішення позовних вимог про витребування земельної ділянки та не ухвалює нове рішення, розподіл судових витрат не здійснюється. Разом із цим, оскільки Верховний Суд по суті не змінював по суті результат розгляду справи апеляційним судом щодо вирішення позовних вимог про визнання недійсними рішення селищної ради та державного акта на право власності на земельну ділянку, перерозподіл судових витрат у цій частині також не здійснюється.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Київської області від 01 лютого 2018 рокув мотивувальній частині щодо наведених правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання недійсними рішення селищної ради та державного акта на право власності на земельну ділянку змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанову Апеляційного суду Київської області від 01 березня 2018 року в резолютивній частині щодо відмови в задоволенні вказаних позовних вимог по суті залишити без змін.

Постанову Апеляційного суду Київської області від 01 лютого 2018 року в частині вирішення позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про витребування земельної ділянки скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук