Постанова

Іменем України

24 березня 2021 року

м. Київ

справа № 369/8126/17-ц

провадження № 61-5137св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 28 січня 2019 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Волошиної В. М., Панченка М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовами про стягнення з ОСОБА_2 безпідставно отриманих грошових коштів на загальну суму 800 000, 00 грн.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 грудня 2017 року об`єднано в одне провадження цивільну справу № 369/8126/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 із цивільними справами № 369/8131/17, № 369/8864/17, № 369/8863/17, № 369/8865/17, № 369/8866/17, № 369/8129/17 за позовами ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих коштів.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, щоз 26 серпня 2015 року до 18 жовтня 2016 року на підставі виконання попередньої домовленості між ним та ОСОБА_2 щодо укладення договору позики, він здійснив перекази грошових коштів на рахунок відповідача в Публічному акціонерному товаристві Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), на такі суми: 300 000,00 грн, 30 000,00 грн, 20 000,00 грн, 25 000,00 грн, 25 000,00 грн, 150 000,00 грн, 250 000,00 грн. Після переказу грошових коштів на банківський рахунок відповідача вона почала уникати спілкування з його уповноваженими представниками, на телефонні дзвінки не відповідала, укладати договір позики відмовилася. Жодних письмових договорів між ним та відповідачем щодо спірних грошових сум не укладалося, крім того, сторони не досягли згоди щодо всіх істотних умов договору позики, які визначені законодавством обов`язковими для укладення такого роду угод, а отже, грошові кошти передані відповідачу без будь-якої правової підстави.

Посилаючись на викладене, позивач просив стягнути з ОСОБА_2 безпідставно отримані грошові кошти у сумі 800 000,00 грн.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 02 липня 2018 року об`єднані в одне провадження позови ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно отримані грошові кошти на загальну суму 800 000,00 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що згідно із частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Оскільки зазначені грошові кошти утримуються відповідачем за відсутності будь-яких правових підстав для цього, то вони відповідно до статті 1212 ЦК України вважаються безпідставно набутими та підлягають поверненню позивачу.

Додатковим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 липня 2018 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 45 000,00 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 28 січня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано, та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відсутність правової підстави набуття майна - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не заснований на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб, з метою забезпечення виникнення між учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків, зокрема унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 ЦК України. Суд першої інстанції не врахував, що грошові кошти перераховувалися позивачем на банківський рахунок відповідача за його власною ініціативою, протягом певного періоду часу, а отримання ОСОБА_2 грошових коштів відбулося у незаборонений цивільним законодавством спосіб.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 28 січня 2019 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції зробив безпідставний висновок про необґрунтованість позову та про те, що отримані грошові кошти передані відповідачу як дарунок. Оспорювані грошові кошти передані відповідачеві за неукладеним правочином, тобто відповідач володіє ними без будь-якої правової підстави, а отже, вони підлягають поверненню. Крім того, судом не враховано, що в аналогічній справі між тими самими сторонами з аналогічним предметом його позов задоволений. Відповідач не декларувала спірні кошти як дохід та не сплачувала з них відповідних податків (тобто вона не сприймала безпідставно отримані кошти як власні або як такі, що відчужені на її користь шляхом дарування).

У травні 2019 року ОСОБА_2 подала до суду відзив на касаційну скаргу в якому вказувала на те, що позивач не заперечував, що кошти ним добровільно перераховані на її рахунок не помилково та без наявності банківської описки чи помилки.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

Відповідно до статті 410 ЦПК України Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини встановлені судами

26 серпня 2015 року ОСОБА_1 здійснив переказ грошових коштів із карткового рахунку № НОМЕР_1 на рахунок ОСОБА_2 у ПАТ КБ «ПриватБанк» у сумі 150 000,00 грн.

28 серпня 2015 року ОСОБА_1 здійснив переказ грошових коштів із карткового рахунку № НОМЕР_1 на рахунок ОСОБА_2 у ПАТ КБ «ПриватБанк» у сумі 300 000,00 грн.

08 вересня 2015 року ОСОБА_1 здійснив переказ грошових коштів із рахунку № НОМЕР_1 на рахунок ОСОБА_2 у ПАТ КБ «ПриватБанк» у сумі 250 000,00 грн.

02 вересня 2016 року ОСОБА_1 здійснив переказ грошових коштів із карткового рахунку № НОМЕР_2 на рахунок ОСОБА_2 у ПАТ КБ «ПриватБанк» у сумі 30 000,00 грн.

11 жовтня 2016 року ОСОБА_1 здійснив переказ грошових коштів із рахунку № НОМЕР_2 на рахунок ОСОБА_2 у ПАТ КБ «ПриватБанк» у сумі 25 000,00 грн.

12 жовтня 2016 року ОСОБА_1 здійснив переказ грошових коштів із карткового рахунку № НОМЕР_2 на рахунок ОСОБА_2 у ПАТ КБ «ПриватБанк» у сумі 25 000,00 грн.

18 жовтня 2016 року ОСОБА_1 здійснив переказ грошових коштів із нового рахунку № НОМЕР_2 на рахунок ОСОБА_2 у ПАТ КБ «ПриватБанк» у сумі 20 000,00 грн.

03 травня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Державної фіскальної служби України, ДПІ у Святошинському районі м. Києва зі скаргою, у які якій вказував, що він протягом 2015-2016 років подарував ОСОБА_2 грошові кошти, у тому числі 25 серпня 2015 року - 150 000,00 грн, 28 серпня 2015 року - 300 000,00 грн, 08 вересня 2015 року - 250 000,00 грн, 02 вересня 2015 року - 30 000,00 грн, 11 жовтня 2016 року - 25 000,00 грн, 12 жовтня 2016 року - 25 000,00 грн, 18 жовтня 2016 року - 20 000,00 грн, проте відповідач отримані кошти не задекларувала, податки та інші обов`язкові платежі не сплатила.

У липні 2017 року, звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 стверджував, що на підставі виконання попередньої домовленості між ним та ОСОБА_2 щодо укладення договору позики, він здійснив перекази грошових коштів на рахунок відповідача. Після переказу грошових коштів на банківський рахунок відповідача, вона почала уникати спілкування з його уповноваженими представниками, на телефонні дзвінки не відповідала, укладати договір позики відмовилася. Жодних письмових договорів між ним та відповідачем щодо спірних грошових сум не укладалося, крім того, сторони не досягли згоди щодо всіх істотних умов договору позики, які визначені законодавством обов`язковими для укладення такого роду угод, а отже, грошові кошти передані відповідачу без будь-якої правової підстави.

У вересні 2017 року Головне управління ДФС у Київській області направило ОСОБА_2 вимогу, про надання пояснень та підтверджувальних документів щодо отриманих у подарунок грошових коштів.

Щодо наявності між сторонами у справі договірних відносин

Договір- це достовірний правочин, в якому для виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин необхідна воля обох сторін, що його укладають.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (стаття 717 ЦК України).

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).

Договір дарування є безоплатним, тому дарувальник не має права вимагати від обдаровуваної особи зустрічних дій майнового або немайнового характеру. Договір дарування, укладений з порушенням вимог закону про безоплатність передання іншій стороні майна у власність, є нікчемним.

З матеріалів справи убачається, що 21 вересня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДФС у Київській області зі скаргою щодо можливого ухилення ОСОБА_2 від сплати встановлених законодавством податків і зборів.

Так, зокрема, у своїй скарзі ОСОБА_1 вказував на те, що він у період із 2015 по 2016 роки подарував ОСОБА_4 автомобіль та грошові кошти у загальному розмірі 1 275 303,00 грн, серед яких:

26 серпня 2015 року - 150 000,00 грн;

28 серпня 2015 року - 300 000,00 грн;

08 вересня 2015 року - 250 000,00 грн;

02 вересня 2016 року - 30 000,00 грн;

11 жовтня 2016 року - 25 000,00 грн;

12 жовтня 2016 року - 25 000,00 грн;

18 жовтня 2016 року - 20 000,00 грн, а всього на загальну суму 800 000,00 грн.

У матеріалах справи наявні копії електронних листів ОСОБА_1 на адресу ОСОБА_2 , у яких він писав: «…Ти була для мене всім, і зробив все можливе, щоб допомогти тобі і твоїй сім`ї, я дав тобі все, що ти просила …» (грудень 2016 року).

Неодноразове перерахування коштів позивачем на адресу відповідача протягом тривалого часу, а саме з серпня 2015 року по жовтень 2016 року, свідчать про добровільність таких дій та їх цілеспрямований характер.

Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, про те, що спірні кошти перераховувались позивачем у якості подарунків відповідачу, що обумовлено характером особистісних стосунків, які склались між позивачем та відповідачем. У матеріалах справи є відомості про те, що ОСОБА_2 також перераховувала значні суми на рахунок позивача (т. 6, а. с. 81, 82).

Про те, що спірні кошти подаровані ОСОБА_2 , позивач стверджував, звертаючись до органів Державної фіскальної служби України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) дійшла висновку, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність між сторонами у справі договірних правовідносин, які за встановлених у справі обставин, підпадають під кваліфікацію, що виникли з договору дарування.

Визнання позивачем у його зверненні до органів Державної фіскальної служби України обставин щодо перерахування ОСОБА_2 грошових коштів у дарунок, спростовує його доводи про те, що ці кошти отримані відповідачем у позику. Судом касаційної інстанції не встановлено порушення норм процесуального права при здійсненні судом апеляційної інстанції оцінки доказів, наявних у справі.

Щодо збереження майна без достатньої правової підстави

Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Згідно із частиною першою статті 1212 ЦК Україниособа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

За змістом цієї статті безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте за допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Системний аналіз положень частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частини першої статті 177, частини першої статті 202, частин першої та другої статті 205, частини першої статті 207, частини першої статті 1212 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому породження певних цивільних прав та обов`язків, зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, прямо передбачених частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК Українизвужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов`язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi цієї статті тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.

Якщо ж зобов`язання не припиняється з підстав, передбачених статтями 11 600 601 604 - 607 609 ЦК України, до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов`язання). Набуття однією зі сторін зобов`язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов`язання не є безпідставним.

Якщо поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК Україниможе застосовуватись тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або взагалі була відсутня.

Суть кондикційного зобов`язання виражається в тому, що набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого, а тому зобов`язаний не лише повернути йому майно в натурі чи відшкодувати його вартість (стаття 1213 ЦК), а й у повному обсязі компенсувати потерпілому негативні наслідки від неможливості йому користуватися майном за призначенням шляхом відшкодування всіх доходів, які набувач одержав або міг одержати від цього майна, а набувач безпідставно збагатився за рахунок потерпілого.

Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондиції, свідчать про те, що пред`явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Отже, норми статті 1212 ЦК України застосовуються до позадоговірних зобов`язань.

Вказана правова позиція сформульована Верховним Судом у постановах: від 10 вересня 2018 року у справі № 638/11807/15-ц (провадження № 61-1215св17), від 12 вересня 2018 року у справі № 154/948/16 (провадження № 61-4497ск18), від 12 грудня 2018 року у справі № 205/3330/14-ц (провадження № 61-1133св18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Отже, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень про кондикційні зобов`язання, з огляду на договірний склад цих правовідносин.

Верховний Суд виходить з відсутності підстав вважати наявність незаконного збагачення ОСОБА_2 за рахунок ОСОБА_1 , оскільки «Conventio facit (vincit) legem» угода створює право, тобто у цьому випадку право відповідача володіти спірними коштами з огляду на те, що позивач подарував грошові кошти, а відповідач прийняла дарунок. Отримання ОСОБА_2 коштів від позивача в якості подарунку обумовлювалось характером особистісних стосунків сторін.

Разом з тим, передача позивачем грошових коштів не може вважатися правочином, що не відбувся, оскільки ОСОБА_1 , звертаючись до податкового органу зі скаргою про несплату ОСОБА_2 податків, визнав факт цільового призначення цих коштів - дарунку, який відповідач, у силу вимог частини першої статті 722 ЦК України, прийняла.

Таким чином, виходячи із встановленої судом наявності між сторонами договірних відносин, а також відсутності належних та допустимих доказів на підтвердження безпідставного збагачення відповідача за рахунок позивача, суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Верховним Судом враховано, що у справі № 759/1206/17 у спорі між цим ж сторонами щодо стягнення 60 000 доларів США суди дійшли висновку, що отримані кошти не є дарунком, оскільки згідно з частиною п`ятою статті 719 ЦК України договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, проте доказів укладення такого договору, який за формою відповідає вимогам цивільного законодавства, відповідачем не надано. Обставини, встановлені у цій справі, та у справі № 759/1206/17 у частині предмета дарунку є різними, відповідно, різними є належні докази у підтвердження укладення договору, який підлягав нотаріальному посвідченню, та договору, який підлягав укладенню у прості письмовій формі.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, її доводи зводяться до переоцінки доказів та встановленню інших обставин ніж ті, що були встановлені судом апеляційної інстанції, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, відповідно касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Щодо підстав для направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Позивач звернувся до Верховного Суду із клопотанням, у якому просив передати вирішення цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з наявністю виключної правової проблеми, а також у зв`язку з тим, що така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна одночасна наявність двох підстав: виключна правова проблема та необхідність формування єдиної правозастосовчої практики.

Наведені підстави для прийняття зазначеного процесуального рішення у цій справі відсутні, доводи, наведені з цього приводу, є надуманими. Верховним Судом не встановлено наявності виключної правової проблеми, яка зумовлювала б необхідність передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для формування єдиної правозастосовчої практики.

При цьому, вирішення процесуального питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду за ініціативою суду касаційної інстанції відноситься до дискреційних повноважень Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, вирішується за його розсудом та є можливим виключно у разі, якщо суд встановить для цього достатні та об`єктивно існуючі підстави, передбачені процесуальним законом.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 28 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко

Постанова оформлена головуючим суддею Ступак О. В. відповідно до вимог статті 415 ЦПК України.