Постанова

Іменем України

22 червня 2022 року

м. Київ

справа № 369/9682/19-ц

провадження № 61-2532св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Змисловська Тетяна Василівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рогач Вадим Вікторович, приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчик Володимир Вікторович, приватний нотаріус Коростенського міського нотаріального округу Житомирської області Левківська Галина Сергіївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_6 , на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2021 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2022 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Змисловська Т. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рогач В. В., приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчик В. В., приватний нотаріус Коростенського міського нотаріального округу Житомирської області Левківська Г. С., про визнання правочинів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що у квітні 2007 року вона зі своїм чоловіком ОСОБА_7 продали квартиру в м. Дніпрі, а отримані кошти віддали своєму сину ОСОБА_8 для сплати кредиту, отриманого ним на придбання садового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Із 2007 року вона зі своїм чоловіком переїхали проживати у цей будинок до ОСОБА_8 у с. Бобриця, де і 15 травня 2007 року були зареєстровані.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_8 , після смерті якого відкрилась спадщина на садовий будинок.

Вона та її чоловік звернулися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини. Проте, як стало відомо, дружина сина - ОСОБА_2 одноосібно прийняла спадщину, не повідомивши нотаріуса про наявність інших спадкоємців.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 липня 2013 року визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане на ім`я ОСОБА_2 та визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_7 право власності на 1/3 частини спірних садового будинку та земельної ділянки, а за ОСОБА_2 визнано 2/3 частини садового будинку та земельної ділянки.

Зазначене рішення суду набрало законної сили, проте своє право власності вона та ОСОБА_7 не зареєстрували, продовжуючи проживати у спірному будинку.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_7 , а влітку 2014 року ОСОБА_2 виселила її примусово із садового будинку. Надалі вона неодноразово намагалась вселитись у садовий будинок, але всі спроби виявились невдалими.

Згодом вона дізналась, що ОСОБА_2 отримала в позику грошові кошти, а садовий будинок передала в іпотеку ОСОБА_3 за договором іпотеки від 12 лютого 2016 року.

31 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір про відступлення прав за іпотечним договором.

Оскільки отримані у борг кошти ОСОБА_2 не повернула, іпотекодавець набув право власності на майно, а надалі, на підставі договору дарування, нерухоме майно перейшло у власність ОСОБА_5 .

Вона як співвласник нерухомого майна зобов`язана була надавати нотаріальну засвідчену згоду на передачу майна в іпотеку, але такої згоди вона не давала, передача майна в іпотеку суперечить її інтересам, тому договір про передачу майна в іпотеку є недійсним. Договір іпотеки, укладений на підставі свідоцтва про право на спадщину, яке визнано недійсним у судовому порядку. Оспорювані правочини укладені з грубим порушенням чинного законодавства, оскільки майно вибуло з її власності незаконно, поза її волею, тому воно підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 .

Щодо строків давності, то про оспорювані правочини вона дізналася лише 2019 року, після надання їх нотаріусами на виконання ухвали суду та ознайомлення з ними її представником у суді. Відсутність у неї інформації про правочини та неможливість ознайомлення з їхнім змістом зробило неможливим звернення до суду в межах строків позовної давності.

Враховуючи викладене, позивачка просила поновити строк для звернення до суду з позовом; визнати недійсним договір іпотеки, укладений 12 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Змисловською Т. В., зареєстрований за № 62; визнати недійсним договір про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, укладений 31 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогачем В. В., зареєстрований за № 1434;визнати недійсним договір дарування, укладений 13 травня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу Житомирської області Левківською Г. С., та зареєстрований за № 738; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 та передати ОСОБА_1 нерухоме майно:садовий будинок із надвірними будівлями та спорудами під номером АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,0532 га, кадастровий номер 3222480601:01:050:0083, розташовану на АДРЕСА_3 .

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 12 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо передачі в іпотеку 1/3 частини садового будинку АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Змисловською Т. В., зареєстрований за № 62. Визнано недійсним договір про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, укладений 31 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 щодо передачі в іпотеку 1/3 частини садового будинку АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогачем В. В. та зареєстрований за № 1434. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_5 нерухоме майно - 1/3 частини садового будинку АДРЕСА_1 . У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки позивачка є спадкоємцем спірного будинку та земельної ділянки, тобто фактично є його власницею, а майно вибуло з її володіння не з її волі, без її відома, у протиправний спосіб, шляхом реєстрації права власності на спірне майно за ОСОБА_2 , на підставі документа, визнаного недійсним у судовому порядку, і надалі відчужено іншому відповідачу, то ОСОБА_1 має право на витребування спірного будинку у останнього набувача - ОСОБА_5 .

Позивачка не пропустила строк давності, оскільки у матеріалах справи відсутні докази про те, коли саме ОСОБА_1 дізналась та могла дізнатись про оспорювані правочини, крім обставин, які визнавались самою позивачкою - з часу ознайомлення з договорами, які містяться у матеріалах справи за її заявами про витребування доказів. ОСОБА_1 не є стороною договорів, а в позасудовому порядку отримати їх та документів, на підставі яких вони були посвідчені, не мала можливості.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2022 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що оскільки спадщина належить спадкоємцю з часу її відкриття, тому ОСОБА_2 зобов`язана була попередити іпотекодержателя про наявність прав інших осіб на предмет іпотеки та отримати їх згоду на передачу всього майна в іпотеку.Позивачем строки давності для звернення до суду з позовом не пропущено, оскільки ОСОБА_1 не є стороною договорів, та в позасудовому порядку отримати їх та документів, на підставі яких вони були посвідчені, не мала можливості.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У лютому 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2022 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

Відповідно до статті 410 ЦПК України Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_8 .

Батьками ОСОБА_8 є ОСОБА_7 та ОСОБА_1 .

Після смерті ОСОБА_8 відкрилася спадщина на садовий будинок АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_7 звернулися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті сина, але дізналися, що колишня дружина сина ОСОБА_8 - ОСОБА_2 26 квітня 2011 року прийняла спадщину одноособово, не повідомивши нотаріуса про наявність інших спадкоємців.

З метою відновлення свого порушеного права, позивач та її чоловік звернулися до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 .

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 липня 2013 року у справі № 369/1116/13, що набрало законної сили, встановленофакт постійного проживання ОСОБА_7 та ОСОБА_1 разом із спадкодавцем ОСОБА_8 на час відкриття спадщини після його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане на ім`я ОСОБА_2 на садовий будинок АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_7 право власності на 1/3 частини цього садового будинку та земельної ділянки; визнано за ОСОБА_2 право власності на 2/3 частини садового будинку та земельної ділянки.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_7

ОСОБА_1 після ухвалення рішення про визнання за нею права власності на частину спірного садового будинку не здійснила державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Спірне нерухоме майно фактично увійшло доскладу спадщини, що відкрилась після смерті ОСОБА_8 у 2009 році, але оформлення права власності на будинок та земельну ділянку відбулось у 2011 році за ОСОБА_2

12 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір іпотеки, відповідно до умов якого цей договір засвідчує вимоги іпотекодержателя до іпотекодавця, що випливають з договору позики від 12 лютого 2016 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за умовами якого ОСОБА_2 зобов`язана в порядку, передбаченому договором позики, повернути іпотекодержателю не пізніше 27 квітня 2016 року 400 000 грн.

Пунктом 1.3 вказаного договору визначено, що іпотекодавець на забезпечення своєчасного та повного виконання своїх зобов`язань за договором позики передає в іпотеку іпотекодержателю садовий будинок АДРЕСА_1 .

У пункті 1.4 договору іпотеки зазначено, що предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, видане 26 квітня 2011року Дванадцятою нотаріальною конторою міста Києва за №6-1144 на ім`я ОСОБА_2

31 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір про відступлення прав за іпотечним договором, укладеним 12 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , відповідно до умов якого за цим договором новий іпотекодержатель ОСОБА_4 набув право замість первісного іпотекодавця ОСОБА_3 отримати у порядку, визначеному договором іпотеки та Законом України «Про іпотеку», задоволення всіх своїх вимог (повернення позики, сплати нарахованих процентів, комісій, можливої неустойки, відшкодування збитків, тощо), які випливають з умов договору позики та/або договору іпотеки, за рахунок предмету іпотеки - садовий будинок.

На підставі договорупро відступлення прав за іпотечним договором приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчук В. В. проведено державну реєстрацію права власності на спірний садовий будинок за ОСОБА_4 (рішення про державну реєстрацію від 25 вересня 2017 року № 22554985, реєстраційний номер нерухомого майна 847115832224).

13 травня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладений договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу Левківською Г. С., за умовами якого ОСОБА_4 подарував, а обдарована прийняла у дар садовий будинок із надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 .

Визнаючи недійсним договір іпотеки, укладений 12 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо передачі в іпотеку 1/3 частини садового будинку АДРЕСА_1 , та договір про відступлення прав вимоги за іпотечним договором,укладений 31 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що договір іпотеки є таким, що укладений з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку», тобто без згоди іншого співвласника майна - ОСОБА_1 . Крім того, ОСОБА_2 передала в іпотеку садовий будинок на підставі недійсного свідоцтва про право на спадщину.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на таке.

Щодо вимог про визнання недійсними договору іпотеки та відступлення прав вимоги за іпотечним договором

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 сформульовано висновки про те, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387і 388 ЦК України, є неефективними. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80) та багатьох інших.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц сформульовано висновки про те, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК Україниможе витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Заявник стверджує, що висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсними договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо передачі в іпотеку 1/3 частини садового будинку АДРЕСА_1 , та договору про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , є необґрунтованими, оскільки ОСОБА_1 як власник 1/3 частини садового будинку наділена правом витребувати своє майно без визнання за рішенням суду правочинів, вчинених щодо цього майна, недійсними.

Верховний Суд відхиляє такі доводи заявника, з огляду на таке.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.

Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (див. пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Спільна часткова власність є специфічною конструкцією оскільки, існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків.

Відповідно до статті 361 ЦК Україниспіввласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності

Аналіз статті 361 ЦК Українидозволяє зробити висновок, що об`єктом розпорядження співвласника є частка у праві спільної часткової власності, а не частка у майні. Тобто право самостійного розпорядження часткою у праві власності, не тотожне розпорядження частиною майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна.

Відповідно до приписів статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов`язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Згідно з частиною першою статті 513 ЦК Україниправочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).

Статтею 516 ЦК Українипередбачено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Відповідно до статті 517 ЦК Українипервісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов`язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

У ЦК Українизакріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило.

Стаття 204 ЦК України визначає презумцію правомірності правочину. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів.

Загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).

Тлумачення статей 215 216 ЦК України дає підстави для висновку, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Оскільки іпотека не належить до договорів, спрямованих на відчуження (розпорядження) майном, оскільки іпотека, є способом забезпечення виконання зобов`язання, про що свідчить її акцесорний характер, а іпотечні правовідносини не спрямовані на відчуження майна та передачу його у власність іншої особи, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсним договорів іпотеки та уступки права вимоги за цим договором за вимогою співвласника спірного нерухомого майна - ОСОБА_1 .

Основна мета іпотечних правовідносин - забезпечити належне виконання основного зобов`язання, що не пов`язується із відчуженням такого майна.

Таким чином, визнання недійсними зазначених договорів є ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 .

Щодо договору відступлення права вимоги за іпотечним договором, то такий договір також не вважається правочином з відчуження майна, оскільки відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору.

Резюмуючи, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність обґрунтованих підстав для визнання оскаржуваних правочинів недійсними, з огляду на те, що вони вчинені на підставі свідоцтва про право на спадщину, визнаного у судовому порядку недійсним та без згоди іншого із співвласників спірного нерухомого майна - ОСОБА_1 .

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли своє підтвердження.

Щодо витребування майна з чужого незаконного володіння

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17).

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12).

У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12, від 06 липня 2016 року у справі № 6-3095цс15).

Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам є неефективним способом захисту.

За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами права, Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 як власник 1/3 частини садового будинку наділена правом витребувати своє майно без визнання за рішенням суду правочинів, вчинених щодо цього майна, недійсними - договору дарування, укладеного 13 травня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , оскільки це майно вибуло із володіння ОСОБА_1 не з її волі іншим шляхом на підставі визнаного рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 липня 2013 року у справі № 369/1116/13, недійснимсвідоцтва про право на спадщину, а тому і подальше його відчуження іншим особам також не створюють правових підстав для захисту прав останнього набувача.

Витребування 1/3 частини садового будинку АДРЕСА_1 із незаконного володіння останнього її власника - ОСОБА_5 , є достатнім та ефективним способом захисту прав позивача, оскільки перший із ланцюжка договорів щодо спірного майна - договір дарування є недійсним, оскільки ОСОБА_2 відчужила 1/3 частину майна, яка їй не належала, а належала ОСОБА_1 .

Встановивши, що спірне майно вибуло з володіння ОСОБА_1 поза її волею, а саме, на підставі визнаного у судовому порядку недійсним свідоцтва про право на спадщину, суди попередніх інстанції дійшли обґрунтованого висновку, що позивачка має право на витребування 1/3 частини садового будинку АДРЕСА_1 , від добросовісного набувача ОСОБА_5 за правилами статті 388 ЦК України.

Щодо застосування позовної давності

Заперечуючи проти позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заявила про застосування позовної давності.

Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення, виходив із того, що позивач не пропустила строк для звернення до суду із цим позовом, оскільки відсутні докази, що підтверджують обізнаність позивача про укладені правочини ще у квітні 2016 року.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16.

У цій постанові сформульовано висновок про те, що для визначення початку перебігу позовної давності має значення не лише обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість довідатися про таке порушення. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Частинами першою та п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту того, що позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся своєчасно за його захистом до суду, недостатньо. Позивачу належить довести не тільки факт незнання про порушене право, а також спростувати презумпцію обізнаності про стан своїх прав, тобто довести наявність об`єктивних обставин, які перешкоджали дізнатись про порушене право.

Практика Верховного Суду щодо застосування позовної давності є усталеною.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засадзахисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

Верховний Суд погоджується із висновками судів про те, що відсутність підстав вважати, що ОСОБА_1 пропустила строк звернення до суду із позовом, оскільки об`єктивно дізнатись про те, хто є останнім набувачем спірного майна, та до кого може бути звернута вимога про витребовування майна сторона позивача могла лише у травні - 2019 року, коли адвокат Дранчук І. Я., як представник позивача ознайомився зі змістом документів, витребуваних судом в порядку забезпечення доказів.

Позивач не є стороною оспорюваних договорів та в позасудовому порядку отримати документи, на підставі яких вони були посвідчені, не мала можливості.

Отже доводи касаційної скарги щодо порушення судами норм матеріального права про позовну давність, що стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, не знайшли свого підтвердження.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, її інші доводи зводяться до переоцінки доказів та встановленню обставин відмінних від тих, які встановлені судами попередніх інстанції, що за змістом статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, відповідно касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів без змін.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_6 , залишити без задоволення.

РішенняКиєво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик