Постанова

Іменем України

02 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 370/3039/18

провадження № 61-20527св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 07 березня 2019 року у складі судді Тандира О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Саліхова В. В., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно за набувальною давністю, посилаючись на те, що 15 червня 2001 року він та відповідач придбали в рівних частках житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 . 27 серпня 2012 року за ним було зареєстровано право власності на 1/2 частину вказаного домоволодіння. Крім того, 15 червня 2001 року сторони придбали в рівних частках земельну ділянку загальною площею 0,550 га, з яких: 0,25 га - для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, 0,3003 га - для ведення підсобного господарства. В подальшому на підставі технічної документації земельній ділянці площею 0,25 га було присвоєно кадастровий номер 3222783201:03:001:0002, а площею 0,3003 га -3222783201:03:001:0003. 16 вересня 2015 року він зареєстрував за собою право власності на 1/2 частину зазначених земельних ділянок. З моменту придбання нерухомості ОСОБА_2 не використовує свою частку в майні та не бере участі в її утриманні. Натомість він добросовісно та відкрито володіє і користується житловим будинком та земельними ділянками. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на 1/2 частину належного ОСОБА_2 домоволодіння по АДРЕСА_1 , а також на 1/2 частину належної ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,550 га, з яких: 0,25 га - для будівництва житлового будинку та господарських споруд, 0,3003 га - для ведення особистого підсобного господарства.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 07 березня 2019 року позов залишено без задоволення.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що факт обізнаності ОСОБА_1 про придбання ним і відповідачем в рівних частках житлового будинку та земельної ділянки на підставі договорів купівлі-продажу свідчить про відсутність обов`язкової умови для набуття права власності за набувальною давністю - добросовісності позивача під час заволодіння спірним майном.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Макарівського районного суду Київської області від 07 березня 2019 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Макарівського районного суду Київської області від 07 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не встановили достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору. ОСОБА_2 не набув у власність 1/2 частину домоволодіння та земельної ділянки, оскільки в порушення вимог Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію майнових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) не зареєстрував за собою право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Зважаючи на те, що спірне майно не мало власника, він добросовісно заволодів та користувався ним.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Макарівського районного суду Київської області.

19 грудня 2019 року справа № 370/3039/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що 15 червня 2001 року між ОСОБА_3 як продавцем, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як покупцями було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким сторони в цій справі придбали в рівних частках житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .

27 серпня 2012 року за позивачем було зареєстровано право власності на 1/2 частину вказаного домоволодіння, про що свідчить витяг про Державну реєстрацію прав № 35288889.

Крім того, 15 червня 2001 року між ОСОБА_3 як продавцем, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як покупцями було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким сторони в цій справі придбали в рівних частках земельну ділянку, розташовану на території Копилівської сільської ради Макарівського району Київської області, загальною площею 0,550 га, з яких: 0,25 га - для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, 0,3003 га - для ведення підсобного господарства.

18 червня 2001 року вказаний правочин зареєстровано в Копилівській сільській раді Макарівського району Київської області за № 35.

На підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право спільної часткової власності на земельні ділянки, виготовленої Держаним підприємством «Київський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» на замовлення позивача, придбана сторонами земельна ділянка загальною площею 0,550 га була розділена за видами цільового призначення на дві частини. Зокрема, ділянці площею 0,25 га для обслуговування житлового будинку та господарських споруд присвоєно кадастровий номер 3222783201:03:001:0002, а площею 0,3003 га для ведення підсобного господарства - 32227801:03:001:0003.

16 вересня 2015 року за позивачем було зареєстровано право власності по 1/2 частині вищезазначених земельних ділянок, що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексні номери 44210030 та 44200555.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Отже, при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно позивачем має бути доведено факт існування такого нерухомого майна; відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше 10 років.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) наведено такі висновки щодо застосування норм права.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що житловий будинок та земельна ділянка були придбані сторонами у рівних частках на підставі договорів купівлі-продажу, а отже, ОСОБА_1 достовірно знав, що на половину цього майна претендує ОСОБА_2 , суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність обов`язкової умови для набуття права власності за набувальною давністю - добросовісності позивача під час заволодіння ним спірною часткою у вказаному майні.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 не набув у власність 1/2 частину домоволодіння та земельної ділянки, оскільки в порушення вимог Закону № 1952-IVне зареєстрував за собою право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 3 Закону № 1952-IV речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться, зокрема на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

Згідно з частиною першою статті 128 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року, який був чинним на час укладення сторонами договору купівлі-продажу житлового будинку (далі - ЦК Української РСР) право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Відповідно до статті 224 ЦК Української РСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі статтею 227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Відповідно до частини третьої статті 18 Земельного кодексу України 1990 року, який був чинним на час укладення сторонами договору купівлі-продажу земельної ділянки, придбання земельних ділянок у власність, що перебувають у колективній або приватній власності, провадиться за договором купівлі-продажу, який посвідчується у нотаріальному порядку.

Отже, сторони в цій справі набули право спільної часткової власності на домоволодіння та земельну ділянку на підставі договорів купівлі-продажу, які були нотаріально посвідчені та зареєстровані відповідно до законодавства, що діяло на момент їх укладення.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі № 370/3605/20 до закінчення касаційного перегляду цієї справи.

У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду клопотання, в якому просив зупинити провадження у справі № 370/3605/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виділ в натурі частки із житлового будинку та земельної ділянки, яка перебуває в провадженні Макарівського районного суду Київської області, до закінчення касаційного перегляду цієї справи, посилаючись на те, що задоволення його позову про визнання права власності на майно за набувальною давністю безпосередньо вплине на результат вирішення спору у справі № 370/3605/20.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

При цьому цивільним процесуальним законодавством України не передбачено можливості зупинення судом провадження в іншій справі (тій, яка не перебуває в його провадженні), про що просив заявник. Тому в задоволенні клопотання необхідно відмовити.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі № 370/3605/20 до закінчення касаційного перегляду цієї справи.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 07 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2019 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов