Постанова

Іменем України

22 січня 2020 року

м. Київ

справа № 372/176/17

провадження № 61-12509св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

представник відповідача - ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2019 року у складі судді Потабенко Л. В. та постанову Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року у складі колегії суддів: Панченка М. М., Волошиної В. М., Слюсар Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених позовних вимог

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.

На обгрунтування позовних вимог зазначив, що з 30 червня 2001 року по

05 лютого 2007 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, мають доньку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спільно зароблені за час шлюбу грошові кошти у розмірі 91 630,11 грн, були вкладені у будівництво квартири АДРЕСА_1 . 09 листопада 2005 року Обухівська міська рада видала свідоцтво про право власності на вказану квартиру, відповідно до якого власником квартири є ОСОБА_3 10 листопада 2005 року право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру зареєстроване Обухівським бюро технічної інвентаризації за

№ 1272257. Незважаючи на те, що шлюб між сторонами було офіційно розірвано, вони продовжували проживати у зазначеній квартирі однією сім`єю та вести спільне господарство.

У серпні 2016 року ОСОБА_3 повідомила його про те, що вона розриває з ним будь-які стосунки та має намір проживати з іншим чоловіком. Починаючи з

06 січня 2017 року ОСОБА_3 не допускає його до квартири, посилаючись на те, що квартира є її особистою власністю.

Посилаючись на наведене, позивач просив визнати квартиру

АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя, в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ним право власності на Ѕ частини вказаної квартири.

У березні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю.

На обгрунтування зустрічних позовних вимог зазначала, що спірна квартира є її особистою приватною власністю, оскільки була придбана за рахунок її особистих коштів, виручених від продажу майна, що було у її власності до реєстрації шлюбу із ОСОБА_1 .

Зважаючи на те, що спірна квартира була придбана у період шлюбу з відповідачем, але за кошти, які належали їй особисто, що не визнається

ОСОБА_1 , просила визнати квартиру НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 її особистою приватною власністю.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 09 жовтня

2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено у повному обсязі.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 22 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 жовтня 2017 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 22 січня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що у судів попередніх інстанцій не було передбачених законом підстав ставити під сумнів надані позивачем документи на підтвердження права власності ОСОБА_3 на спірну квартиру. Суди попередніх інстанцій належним чином не встановили обставини справи, зокрема, не перевірили чи є предмет позову - квартира АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя та ухвалили рішення, які у порушення вимог частини четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року, частини шостої статті 81 ЦПК України ґрунтуються на припущеннях. Крім того, апеляційний суд, застосувавши до спірних правовідносин позовну давність, не урахував, що неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності, та не з'ясував, з якого моменту у ОСОБА_1 виникло право на звернення з позовом за захистом своїх порушених прав.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого

2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано квартиру АДРЕСА_1 , придбану на підставі договору на придбання загальної площі житла в порядку дольової участі від 04 червня 2004 року № 1041 та зареєстровану на праві власності за ОСОБА_3 , спільною сумісною власністю подружжя.

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з презумпції спільної сумісної власності подружжя на майно, набутого під час шлюбу, а тому дійшов висновку, що придбана сторонами за час шлюбу квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між колишнім подружжям у рівних частках. Щодо поданої заяви ОСОБА_3 про застосування позовної давності, суд вказав, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки, яка обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15). Позивач на обґрунтування свого позову посилався на те, що після розірвання шлюбу він продовжував проживати з відповідачем однією сім`єю, а починаючи з серпня 2016 року відповідач не допускає його до спірної квартири, чим порушує його права на об`єкт спільної сумісної власності, що є моментом виникнення у позивача права на позов. Оскільки з позовом про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя позивач звернувся 18 січня 2017 року, тобто в межах загальної позовної давності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, як підстави для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Постановою Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2019 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спірна квартира придбана колишнім подружжям у шлюбі, а тому є його спільною сумісною власністю та підлягає поділу між сторонами у рівних частках. Урахувавши, що неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим з подружжя, а також те, що на час розгляду справи сторони продовжували користуватися спірною квартирою, апеляційний суд дійшов висновку, що позивач не пропустив строк позовної давності на звернення до суду за захистом порушеного права.

Узагальнені доводи касаційної скарги та позиції учасників справи

У липні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , у якій він просив скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обгрунтована посиланнями на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували позовну давність, зокрема, не урахували, що сплив трирічного строку позовної давності у спорах про поділ спільного майна подружжя необхідно відраховувати з моменту розірвання шлюбу у 2007 році. Суди попередніх інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові

від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, зокрема, послалися на те, що неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності, оскільки зазначений висновок вирваний з контексту всієї постанови Верховного Суду України, яка стосується правовідносин, що виникли при поданні позову до спливу трирічного строку до розірвання шлюбу, а не випадків, коли позов подано після спливу вказаного строку після розірвання шлюбу між подружжям, що має місце в даній справі. Крім того, суди не урахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року, та не встановили усіх фактичних обставин справи, зокрема моменту порушення права ОСОБА_1 , а отже початку відліку позовної давності.

У серпні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив представника

ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на касаційну скаргу та заява про продовження строку на подання відзиву, у якій він просив поновити строк на його подання, посилаючись на те, що копію ухвали про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги позивач отримав лише 09 серпня 2019 року, а тому не мав змоги надати відзив у встановлений судом строк.

Наведені представником позивача обставини є поважними причинами несвоєчасного подання відзиву на касаційну скаргу, а тому суд касаційної інстанції на підставі частини другої статті 127 ЦПК України вважає можливим продовжити ОСОБА_1 строк для подання відзиву на касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 та приєднати його до матеріалів справи.

На обгрунтування відзиву на касаційну скаргу зазначав, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно з`ясували обставини справи та ухвалили законні і обгрунтовані рішення, підстави для їх скасування відсутні.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 30 червня 2001 року до 05 лютого

2007 року.

04 червня 2004 року між Комунальним підприємством «Білоцерківський домобудівний комбінат» (далі - КП «Білоцерківський домобудівний комбінат») та ОСОБА_6 укладено договір № 1041 на придбання загальної площі житла в порядку дольової участі, відповідно до якого підприємство, як будівельник, приймає ОСОБА_6 , як дольовика, у дольове будівництво 64-х квартирного житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Відповідно до угоди про зміну договору від 04 червня 2004 року № 1041 на придбання загальної площі житла в порядку дольової участі від 20 липня

2005 року дольовиком став відповідач ОСОБА_3 .

Згідно з актом прийому-передачі квартири в АДРЕСА_5 від 29 липня 2005 року року НОМЕР_1, ОСОБА_3 прийняла квартиру НОМЕР_1 у вказаному будинку.

На підставі рішення Виконавчого комітету Обухівської міської ради

від 27 вересня 2005 року № 784 видано громадянам, згідно представленого списку КП «Білоцерківський домобудівний комбінат», свідоцтва на право власності на квартири в будинку АДРЕСА_1 .

Відповідно до копії свідоцтва про право власності на нерухоме майно

від 09 листопада 2005 року та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 10 листопада 2005 року № 8900788, ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 . Вказане свідоцтво ніким не оспорено, в судовому порядку недійсним не визнавалось.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316 317 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Відповідно до частин першої та другої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені в статті 57 СК України, в пунктах 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Таким чином, вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що оскільки спірна квартира була придбана у шлюбі, і ОСОБА_3 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження придбання її за особисті кошти, зазначене нерухоме майно є спільною сумісною власністю колишнього подружжя та підлягає поділу між ними у рівних частках.

Щодо застосування судами попередніх інстанцій позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини другої статті 72 СК України та роз`яснень, викладених у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня

2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Встановивши, що ОСОБА_1 користувався та проживав у спірній квартирі до серпня 2016 року, після чого відповідач стала заперечувати його право власності на зазначене нерухоме майно та чинити перешкоди у користуванні ним (що не заперечувалося відповідачем), суд першої інстанції правильно виходив з того, що саме з цього часу почала відраховуватися позовна давність на звернення позивача з позовом до суду за захистом порушеного права. Оскільки ОСОБА_1 звернувся із зазначеним позовом до судуу січні 2017 року, тобто в межах строку позовної давності, суд обгрунтовано відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_3 про застосування позовної давності.

Помилкове зазначення апеляційним судом про те, що на час розгляду справи позивач продовжував користуватися спірною квартирою, не вплинуло на правильність вирішення справи по суті, а тому не може бути підставою для скасування законного і справедливого судового рішення.

Посилання заявника на те, що суди попередніх інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, оскільки викладені у зазначеній постанові висновки стосуються правовідносин, які виникли при поданні позову до спливу трирічного строку після розірвання шлюбу, є неспроможними, оскільки зводяться до власного помилкового тлумачення викладених у постанові Верховного Суду України правових висновків.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, доводи касаційної скарги правильність висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, а тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Керуючись статтями 400 401 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 27 лютого 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак