ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 372/2369/21

провадження № 61-10664св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 01 серпня 2022 року в складі судді Кравченка М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року в складі колегії суддів: Болотова Є. В., Кулікової С. В., Музичко С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог позову та судових рішень судів попередніх інстанцій

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення порядку користування земельною ділянкою.

Позов мотивував тим, що він є власником 1/2 частки незавершеного будівництвом житлового будинку загальною площею 231,3 м?, господарських будівель та споруд, розташованих на земельній ділянці площею 0,1000 га з кадастровим номером 3223110100:01:011:0020 за адресою: АДРЕСА_1 . Вказував, що іншим співвласником житлового будинку є його колишня дружина - ОСОБА_2 , яка встановила металевий паркан по периметру земельної ділянки, в зв`язку з чим він, як співвласник будинку, не має доступу до нього.

Просив суд ухвалити рішення, яким визнати за ним право користування часткою земельної ділянки в розмірі 0,050 га від загальної площі земельної ділянки 0,10 га з кадастровим номером 3223110100:01:011:0020, яка необхідна для обслуговування 1/2 частки незавершеного будівництвом житлового будинку загальною площею 231,3 м?.

У листопада 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про припинення права на частку у спільному нерухомому майні.

Зустрічний позов мотивувала тим, що сторони є співвласниками житлового будинку, розташованого на земельній ділянці площею 0,1000 га з кадастровим номером 3223110100:01:011:0020, яка належить їй на праві власності на підставі договору дарування.

Оскільки ОСОБА_1 протягом останніх років ніяких витрат на утримання будинку не несе, ремонтні роботи не проводить, а також з урахуванням неприязних відносини між сторонами, просила суд ухвалити рішення, яким:

- припинити право власності ОСОБА_1 на частку незавершеного будівництвом житлового будинку;

- стягнути з неї на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості належної відповідачу частки в житловому будинку в розмірі 596 289,75 грн;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на частку спірного нерухомого майна.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 01 серпня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року, в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги про встановлення порядку користування земельною ділянкою суперечать чинному законодавству, оскільки земельна ділянка, на якій розташований незавершений будівництвом будинок, належить на праві приватної власності відповідачці ОСОБА_2 . Суд прийняв до уваги, що доказів наявності у ОСОБА_1 перешкод у користуванні належним йому нерухомим майном (часткою в житловому будинку) внаслідок установлення відповідачкою паркану матеріали справи не містять.

Відмову в задоволенні зустрічного позову місцевий суд мотивував тим, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування є неможливим. Суд зазначив, що в разі доведення наявності однієї з перелічених підстав право співвласника на частку в спільному майні може бути припинено, але за умови, що така шкода не буде істотною. Саме ця обставина за висновком суду і є визначальною при вирішенні позову про припинення права на частку у спільному майні за вимогою іншого співвласника.

Оскільки ОСОБА_2 у зустрічному позові зазначала, що між нею та ОСОБА_1 наявні неприязні відносини, проте будь-яких належних і допустимих доказів неможливості спільно користуватися спірним житловим будинком не надала, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.

Погодившись з висновками місцевого суду, апеляційний суд додатково послався на те, що позивачка не надала доказів внесення на депозитний рахунок суду вартість належної ОСОБА_1 частки в спільному майні.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У липні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Обухівського районного суду Київської області від 01 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року, в якій просила скасувати судові рішення в частині відмови в задоволенні зустрічного позову та ухвалити в цій частині нове рішення, яким зустрічний позов задовольнити в повному обсязі.

У касаційній скарзі заявник як на підставу оскарження судових рішень посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суди в оскаржених судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 02 березня 2021 року у справі № 757/38476/17-ц, Верховного Суду України від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-68цс14, від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15.

Також, у касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначено, що: апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частина третя статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивувала тим, що, правильно встановивши фактичні обставини справи, суди залишили поза увагою існування між сторонами неприязних відносин. На переконання позивачки спільне користування спірним нерухомим майном з огляду на наявність конфлікту між сторонами, незавершення будівництва будинку та його знаходження на земельній ділянці ОСОБА_2 , є неможливим. Посилалася також на те, що апеляційний суд дійшов безпідставного висновку про невнесення нею на депозитний рахунок суду коштів у розмірі вартості частки ОСОБА_1 у спільному майні.

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходили.

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Аналіз вимог та доводів касаційної скарги дає підстави для висновку, що судові рішення оскаржуються в касаційному порядку в частині відмови в задоволенні зустрічного позову. Судові рішення в частині вирішення вимог первісного позову в касаційному порядку не оскаржуються та Верховним Судом не переглядаються.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Обставини, встановлені судами

З 29 травня 2004 року до 11 листопада 2016 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі.

16 липня 2012 року ОСОБА_2 отримала в дар земельну ділянку площею 0,1000 га в місті Обухові з кадастровим номером 3223110100:01:011:0020, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

28 березня 2014 року відділ розвитку інфраструктури, містобудування та архітектури виконавчого комітету Обухівської міської ради видав ОСОБА_2 будівельний паспорт на будівництво житлового будинку на вказаній земельній ділянці.

Постановою Верховного Суду від 08 липня 2020 року в справі №372/2914/16-ц визнано незавершений будівництвом житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (ступінь готовності 67 %) об`єктом спільної сумісної власністю сторін та визнано за кожним з них право власності на частку цього незавершеного будівництва.

Відповідно до наданого позивачкою звіту про оцінку нерухомого майна ринкова вартість 67% незавершеного будівництвом житлового будинку складає 1 324 900 грн (вартість частини нерухомого майна - 662 450 грн).

Правове обґрунтування

Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Статтею 358 ЦК України встановлено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

За приписами статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених підпунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, але за умови, що завдана внаслідок такого припинення шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні позову про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.

У постанові від 18 грудня 2018 року у справі №908/1754/17 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що відсутність у статті 365 ЦК України конструкції «за наявності одночасно» свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пп.1-3). Водночас необхідно зважати, що правова норма, закріплена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України, не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї). Припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених підпунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, передбачених цією статтею, в їх сукупності.

Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У справі, яка переглядається, встановивши, що ОСОБА_2 не довела наявність передбачених у підпунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України підстав для припинення права ОСОБА_1 на частку в спільному майні, зокрема неможливість спільного володіння та користування незавершеним будівництвом житловим будинком, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні зустрічного позову.

Верховний Суд з таким висновком погоджується та зауважує, що сама по собі наявність між сторонами неприязних відносин не свідчить про неможливість спільного володіння та користування незавершеного будівництвом житловим будинком.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не бере участі у витратах на утримання будинку та проведення в ньому ремонту, суд відхиляє, оскільки ці обставини не є підставою для припинення права ОСОБА_1 на частку в спільному майні в розумінні статті 365 ЦК України. Позивачка за зустрічним позовом не позбавлена права на звернення до суду з вимогою до відповідача про компенсацію понесених нею витрат на утримання будинку.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди не досліджували, чи завдасть ОСОБА_1 припинення його права на частку в спільному майні істотної шкоди, Верховний Суд не приймає, оскільки за відсутності передбачених у підпунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України підстав для припинення права відповідача на частку в спільному майні оцінка можливої заподіяної шкоди ОСОБА_1 на предмет її істотності здійсненню судами не підлягала.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд дійшов безпідставного висновку про невнесення ОСОБА_2 на депозитний рахунок суду вартості частки відповідача у спільному майні, хоча й заслуговують на увагу з огляду на наявні в матеріалах справи платіжні доручення (т. 1, а. с. 218-219), проте помилкове посилання апеляційного суду на невиконання позивачкою вимог частини другої статті 365 ЦК України як на додатку підставу для відмови в позові не вплинуло на законність та обґрунтованість висновків суду першої інстанції.

За встановленої місцевим судом обставини відсутності порушеного права ОСОБА_2 внесення або невнесення нею вартості частки відповідача у спільному майні на депозитний рахунок суду не має правового значення в контексті правильного вирішення цього спору.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

У касаційній скарзі на рішення по суті спору заявники як на підставу оскарження судових рішень посилаються на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначають, що суди в оскаржених судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 02 березня 2021 року у справі № 757/38476/17-ц, Верховного Суду України від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-68цс14, від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

У кожній зі справ, на які посилається заявниця у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції зробив загальні висновки щодо застосування положень статті 365 ЦК України, які враховані судами попередніх інстанцій при розгляді справи, яка переглядається.

Надаючи оцінку правовідносинам у справі, яка переглядається, та справах, на незастосування висновків у яких посилається ОСОБА_2 , на предмет їх подібності, Верховний Суд зауважує, що в справі № 757/38476/17 суди встановили обставину відсутності у відповідача іншого житла та зазначили, що позивач не надав достатніх, належних та допустимих доказів того, що припинення права відповідача на його частку в спільному майні не завдасть істотної шкоди його інтересам.

У справі № 6-37цс13 Верховний Суд України констатував, що припинення права відповідачки на частку у спільному майні завдасть істотної шкоди її інтересам та інтересам її неповнолітнього сина.

Натомість у справі, яка переглядається, як вже зазначалося вище, обставина істотності можливої заподіяної шкоди інтересам відповідача судами не встановлювалася з огляду на відсутність передбачених у підпунктах 1-3 частини першої статті 365 ЦК України підстав для припинення права відповідача на частку в спільному майні та, відповідно, порушеного права позивачки.

Отже, висновки у справах № 757/38476/17 та № 6-37цс13 не є релевантними до спірних правовідносин та не підлягали застосуванню судами.

У справі № 6-68цс14 Верховний Суд України не висловлював правового висновку щодо суті спору, направивши справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування норм матеріального права.

Висновок щодо застосування норм права, висловлений Верховним Судом України у справі № 6-2925цс15, врахуванню судами також не підлягав з огляду на здійснений від нього відступ у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20.

Тому підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, на яку посилається ОСОБА_2 касаційній скарзі, не підтвердилася.

Заявниця не навела доводів щодо порушення порядку надання та отримання доказів при розгляді справи, а її незгода із судовими рішеннями, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Тому підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, на яку посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі, теж не знайшла свого підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржених рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, оскаржувані судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, асудові рішення в оскаржуваній частині - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 01 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 червня 2023 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права на частку в спільному майні залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний