Постанова

Іменем України

12 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 372/2419/19

провадження № 61-13089св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І. Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про відшкодування збитків та моральної шкоди.

На обґрунтування позову посилалася на те, що рішенням Апеляційного суду Київської області від 22 серпня 2016 року у справі № 372/1109/14 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, його поділ та визнання майна особистою приватною власністю визнано спільним майном подружжя ОСОБА_1 , в тому числі квартиру АДРЕСА_1 , а також в порядку поділу спільного майна подружжя визнано за нею право власності на 1/2 частини цієї квартири.

У червні 2019 року вона дізналася про те, що ОСОБА_2 відчужив у 2016 році квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу, відомості про що внесено до реєстру нерухомості, який ведеться на тимчасово непідконтрольній території України, що фактично унеможливлює реалізацією нею свого права на частку у квартирі.

З урахуванням уточнених позовних вимог, просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь 496 989,50 грн завданого збитку, 600,00 грн на відшкодування витрат на складення звіту оцінки майна та 135 000,00 грн компенсації завданої моральної шкоди.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 26 січня 2021 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 496 989,50 грн на відшкодування завданого матеріального збитку та 600,00 грн на відшкодування витрат на складення звіту оцінки майна, а всього 497 589,50 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що недобросовісні дії ОСОБА_2 , які полягали у відчуженні нерухомого майна під час спору щодо права позивачки на частку в цьому майні у спосіб, що суперечить закону в межах тимчасово окупованої території України, свідчать про позбавлення позивачки, як власника майна, на власний розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися належним їй на праві власності майном, у зв`язку з чим є правові підстави для покладення на відповідача обов`язку відшкодувати позивачці завдані внаслідок неправомірних дій відповідача збитки, що становлять 1/2 частини вартості зазначеної квартири, яка згідно зі звітом від 01 серпня 2019 року суб`єкта оціночної діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю «Галтекс Плюс» становить 993 979,00 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 26 січня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що квартира АДРЕСА_1 , як нерухоме майно, знаходиться на території Автономної Республіки Крим, яка від 20 лютого 2014 року є тимчасово окупованою територією, набуття права власності на вказаний об`єкт нерухомого майна здійснюється відповідно до законодавства України за межами тимчасово окупованої території.

З копії договору купівлі-продажу квартири від 04 серпня 2016 року випливає, що його сторонами не було дотримано вимог законодавства України, зокрема зазначений договір укладено у простій письмовій формі, без його нотаріального посвідчення та без проведення надалі державної реєстрації права власності на квартиру у встановленому законом порядку.

Оскільки позивачка не довела належними та допустимими доказами факт продажу відповідачем квартири АДРЕСА_1 , тому немає підстав для застосування до спірних правовідносин статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що апеляційний суд не застосував норми права щодо права власності, а саме: статтю 41 Конституції України, частину першу статті 321 ЦК України, та не врахував висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 462/518/18 (провадження № 61-13422св19), про те, що спірна квартира була придбана відповідачем під час перебування у шлюбі з позивачкою, вона надавала свою згоду на купівлю цієї квартири.

У зазначеному випадку майно є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові і дружині в рівних частках з моменту його придбання. За таких обставин відчуження належної позивачці частки у квартирі без її згоди порушує її право як співвласника цього майна на вільне користування і розпорядження ним, що є неприпустимим.

Суд апеляційної інстанції, вказуючи на рівність та змагальність сторін, взяв до уваги лише доводи представника відповідача про те, що його клієнт не продавав спірну квартиру і не підписував договір купівлі-продажу квартири від 04 серпня 2016 року, та знехтував письмовими доказами, які безперечно доводять продаж спірної квартири відповідачем без її відома під час розгляду справи в Апеляційному суді Київської області та її реєстрацію новим власником ОСОБА_4 в Держкомреєстрі Республіки Крим РФ.

Апеляційний суд зазначив, що твердження позивачки про отримання відповідачем грошових коштів у розмірі 1 000 000,00 російських рублів як розрахунок за квартиру спростовується відсутністю юридичних наслідків укладення договору купівлі-продажу квартири від 04 серпня 2016 року, проте суд не заперечив факт підписання самого договору, а лише його юридичні наслідки.

Судове рішення оскаржується з підстав неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 462/518/18, відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.

У листопаді 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , у якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на те, що відповідно до усталеної практики Верховного Суду визначено належний порядок посвідчення копій документів, які надаються як докази позивачем.

Зокрема, Верховний Суд у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 916/2024/20 зазначив, що «порядок засвідчення копій документів визначений пунктами 5.26, 5.27 Національного стандарту України Державна уніфікована система документації, Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації «Вимоги до оформлювання документів» ДСТУ 4163-2003, затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 07.04.2003 № 55. Пунктами 5.26, 5.27 Національного стандарту «Вимоги до оформлювання документів» (ДСТУ 4163-2003) визначено, що відмітка про засвідчення копії документа складається зі слів «згідно з оригіналом», назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії, яка проставляється нижче підпису. Підпис відповідальної особи засвідчують на документі відбитком печатки організації, який ставлять так, щоб він охоплював останні кілька літер назви посади особи, яка підписала документ. Зазначеним способом повинна засвідчуватись кожна сторінка документа, поданого у копії».

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 320/4916/19, від 08 травня 2019 року у справі № 160/7887/18, від 11 липня 2018 року у справі № 904/8549/17, від 05 грудня 2018 року № 916/1813/16.

У постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 648/1084/17 (провадження № 61-20332св19) зазначено, що «згідно з частинами першою-третьою статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, дійшов правильного висновку про те, що Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено незаконність будь-яких органів, їх посадових та службових осіб на тимчасово окупованій території та їх діяльність, а будь-який акт, в тому числі й оспорювані протоколи та постанови про призначення адміністративного покарання, видані органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним в силу вимог цього закону і не створюють правових наслідків, тому встановлення заявлених ОСОБА_1 фактів саме судом не потягне для нього виникнення, зміну або припинення його особистих чи майнових прав».

Отже, позивачка не надала жодних належних та допустимих доказів, що підтверджували факт продажу відповідачем квартири АДРЕСА_1 та обґрунтування завданих позивачці матеріальних збитків та моральної шкоди.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що з 09 березня 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Печерського районного суду міста Києва від 11 серпня 2014 року розірвано.

Після припинення шлюбних відносин між сторонами виник спір щодо поділу майна, набутого за час шлюбу, в тому числі квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 22 серпня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, у справі № 372/1109/14 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, його поділ та визнання майна особистою приватною власністю визнано спільним майном подружжя ОСОБА_1 , в тому числі квартиру АДРЕСА_1 , а також в порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини цієї квартири.

Відповідно до витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 28 вересня 2020 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 .

Водночас позивачка подала копію договору купівлі-продажу квартири від 04 серпня 2016 року, який посвідчений Державним комітетом з державної реєстрації та кадастру Республіки Крим Російської Федерації 16 вересня 2016 року, зі змісту якої випливає, що ОСОБА_2 продав ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 за ціною 1 000 000,00 російських рублів (а. с. 71).

За інформацією, що міститься у Єдиному державному реєстрі нерухомості Державного комітету по державній реєстрації та кадастру Республіки Крим Російської Федерації, 16 вересня 2016 року до цього реєстру внесено запис про право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 1 Конституції України Україна є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є з цілісною і недоторканною (стаття 2 Конституції України).

Згідно зі статтею 2 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон № 1207-VII) цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб..

Відповідно до статті 3 Закону № 1207-VII для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається: 1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; 2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; 3) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини, і повітряний простір над цими територіями.

Згідно зі статтею 9 Закону № 1207-VII державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків. Встановлення зв`язків та взаємодія органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України.

Відповідно до положень статей 1, 3 Закону № 1207-VII тимчасово окупована територія України є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року.

Отже, тимчасово окупованою територією визначається сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

Згідно з частиною четвертою статті 11 Закону № 1207-VII набуття та припинення права власності на нерухоме майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, здійснюється відповідно до законодавства України за межами тимчасово окупованої території. У разі неможливості здійснення державним реєстратором повноважень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на тимчасово окупованій території орган державної реєстрації визначається Кабінетом Міністрів України.

Встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , як нерухоме майно знаходиться на території Автономної Республіки Крим, яка від 20 лютого 2014 року є тимчасово окупованою територією, набуття права власності на вказаний об`єкт нерухомого майна здійснюється відповідно до законодавства України за межами тимчасово окупованої території.

Відповідно до статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Згідно з частиною першою статті 182 ЦК України та статей 4, 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності та інші права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до наказу Міністерства юстиції України «Про врегулювання відносин, пов`язаних з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно, що розташоване на тимчасово окупованій території України» від 28 березня 2016 року № 898/5 (далі - Наказ № 898/5) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація права власності та інших речових прав на нерухоме майно, що розташоване в межах території Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, а також тимчасово окупованої території Донецької та Луганської областей, проводиться незалежно від місцезнаходження такого майна; ведення реєстраційних прав у паперовій формі щодо нерухомого майна, що розташоване в межах території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя забезпечує Головне територіальне управління юстиції у Херсонській області.

Отже, договір купівлі-продажу квартири як об`єкта нерухомого майна, що знаходиться в Автономній Республіці Крим, яка є тимчасово окупованою територією України, підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації за межами тимчасово окупованої території Автономної Республіки Кримвідповідно до законодавства України з дотриманням вимог статей 182 657 ЦК України, а також статей 4, 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» з урахуванням положення Наказу № 898/5.

З копії договору купівлі-продажу квартири від 04 серпня 2016 року, наданого позивачкою, випливає, що його сторонами не були дотримані вимоги законодавства України, зокрема зазначений договір укладений у простій письмовій формі, без його нотаріального посвідчення та без проведення надалі державної реєстрації права власності на квартиру у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини п`ятої статті 11 Закону № 1207-VII на тимчасово окупованій території будь-який правочин щодо нерухомого майна, у тому числі щодо земельних ділянок, вчинений з порушенням вимог цього Закону, інших законів України, вважається недійсним з моменту вчинення і не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Згідно з частиною першою статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно із частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може гуртуватися на припущеннях.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що квартира АДРЕСА_1 , як нерухоме майно, знаходиться на території Автономної Республіки Крим, яка від 20 лютого 2014 року є тимчасово окупованою територією, набуття права власності на цей об`єкт нерухомого майна здійснюється відповідно до законодавства України за межами тимчасово окупованої території, та дійшов правильного висновку про те, що позивачка не довела належними та допустимими доказами факт продажу відповідачем квартири АДРЕСА_1 , а тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин статті 22 ЦК України.

З такими висновками суду апеляційної інстанції погоджується й Верховний Суд, у зв`язку з чим відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 462/518/18, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У вказаній справі предметом спору були вимоги про визнання недійсними електронних торгів, визнання протоколу, акта та свідоцтва недійсними. Верховний Суд зазначив, що задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив з того, що квартира АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_1 22 липня 2011 року, тобто за час перебування у шлюбі із ОСОБА_1, при цьому, позивачка надавала свою згоду на купівлю цієї квартири. Хоча вказану квартиру було зареєстровано лише на ОСОБА_1, однак факт реєстрації спірного нерухомого майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі. Майно у зазначеному випадку є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання. За таких обставин, відчуження належної позивачці частки в квартирі на публічних торгах без її згоди порушує її право як співвласника цього майна на вільне користування і розпорядження ним, що є неприпустимим.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України не знайшли своє підтвердження, оскільки в наведеній справі та у справі, яка переглядається, є різними предмет спору, підстави позову, а також фактичні обставини.

Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував письмові докази, які, на думку заявниці, безперечно доводять продаж спірної квартири відповідачем без її відома та реєстрацію за новим власником ОСОБА_4 в Держкомреєстрі Республіки Крим Російської Федерації, Верховний Суд відхиляє, оскільки договір купівлі-продажу квартири від 04 серпня 2016 рокує недійсним відповідно до частини п`ятої статті 11 Закону № 1207-VII.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах Верховний Суд відхиляє, оскільки посилаючись на вказану обставину, заявниця не зазначила, який саме висновок має бути сформовано Верховним Судом у спірних правовідносинах щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а Верховний Суд самостійно не встановив, що у судовій практиці, яка склалася у подібних правовідносинах, існують підстави, які б вказували на наявність проблеми, що може бути вирішена шляхом формулювання нової правової позиції.

Отже, доводи касаційної скарги є необґрунтованими, оскільки зводяться до власного тлумачення норм права, а також незгоди зі встановленими фактичними обставинами у справі, стосуються також переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко