Постанова

Іменем України

29 січня 2020 року

місто Київ

справа № 379/3191/15-ц

провадження № 61-14379св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 27 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Білоконь О. В., Верланова С. М., Савченка С. І., касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 29 червня 2016 року у складі судді Болобана В. Г. та постанову Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2018 року у складі колегії суддів: Волохова І. А., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, з урахуванням уточнених позовних вимог просив встановити факт проживання однією сім`єю із ОСОБА_2 , починаючи з липня 2004 року до червня 2015 року, спільне нерухоме майно поділити в натурі, визнати за ним право власності на Ѕ частину житлового будинку та 1/8 частину земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач на обґрунтування своїх вимог посилався на те, що він з липня 2004 року проживав однією сім`єю з відповідачем ОСОБА_2 , але не перебуває з нею у шлюбі. Від спільного проживання у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Протягом 2005-2008 років позивач та відповідач сумісними зусиллями та за рахунок спільних коштів збудували на земельній ділянці, площею 0, 207 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та яка належить на праві власності відповідачу, житловий будинок, загальною площею 660, 8 кв. м. З моменту введення будинку в експлуатацію (з 2010 року) позивач постійно проживав у цьому будинку однією сім`єю з відповідачем. З листопада 2014 року сімейні стосунки між позивачем та відповідачем погіршились, а з червня 2015 року відповідач ОСОБА_2 перестала пускати позивача до будинку, де знаходяться його особисті речі та заощадження.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнала, просила відмовити у його задоволенні у зв`язку з необґрунтованістю. Звернулась до суду із зустрічним позовом, у якому просила визнати особистою приватною власністю житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 .

На обґрунтування зустрічного позову посилалась на те, що 15 січня 2002 року нею на підставі договору купівлі-продажу придбано житловий будинок та земельну ділянку на АДРЕСА_2 . У період з 2002 до 2003 року розроблено проект забудови придбаної відповідачем земельної ділянки. У 2004 році укладений договір підряду та було здійснено 100 % фінансування запланованих робіт за рахунок коштів, що належали відповідачу. 11 листопада 2009 року Комунальним підприємством Київської обласної ради «Обухівське бюро технічної інвентаризації» ОСОБА_4. видано витяг № 24423394, відповідно до якого вона є єдиним власником будинку АДРЕСА_2 . 19 жовтня 2010 року рішенням Підгірцівської сільської ради змінено назву вулиці та нумерацію будівлі з АДРЕСА_2 на АДРЕСА_1 . Оскільки спірне майно придбане до початку відносин із позивачем та за особисті кошти відповідача, ОСОБА_2 просила її позов задовольнити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 29 червня 2016 року у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції керувався тим, що спірні земельна ділянка та житловий будинок є приватною власністю ОСОБА_2 , оскільки їх було придбано до знайомства із позивачем (земельна ділянка), будівництво житлового будинку повністю профінансовано за рахунок особистих коштів ОСОБА_2 . Щодо зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна приватною власністю суд зазначив, що у судовому порядку спірне майно не визнано спільною сумісною власністю подружжя. Це майно зареєстроване та належить на праві приватної власності ОСОБА_2 , що підтверджується відповідними документами на право власності, а тому додаткового визнання цього права власності судовим рішенням не потребується.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 27 жовтня 2016 року клопотання ОСОБА_1 про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи задоволено, апеляційне провадження на час проведення експертизи зупинено.

Задовольняючи клопотання про проведення експертизи, суд апеляційної інстанції керувався тим, що предметом розгляду справи є поділ спірного будинку в натурі, а судом першої інстанції відмовлено у задоволенні клопотання про призначення експертизи. З урахуванням наведеного також вирішено на час проведення експертизи провадження у справі зупинити.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 29 червня 2016 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду про те, що відповідачем спростовано презумпцію спільності спірного майна, повністю доведений факт того, що спірна земельна ділянка, площею 0, 207 га, та житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 660, 8 кв. м , є приватною власністю ОСОБА_2 , оскільки їх придбано до знайомства із позивачем (земельна ділянка), будівництво житлового будинку повністю профінансовані за рахунок особистих коштів ОСОБА_2 . Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції позивачем не спростовані зазначені факти. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні первісного позову, оскільки відповідачем доведений факт, що спірна земельна ділянка та житловий будинок є її приватною власністю, а позивачем не було надано належних та допустимих доказів на спростування зазначених висновків суду. Доводи апеляційної скарги не дали підстав для висновку про неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального права і процесуального права, а зводилися до переоцінки доказів, яким судом дана належна правова оцінка.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_2

ОСОБА_2 , не погодившись із ухвалою суду апеляційної інстанції, у листопаді 2016 року подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просила ухвалу суду апеляційної інстанції у частині зупинення провадження скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Узагальнені доводи касаційної скарги ОСОБА_2 .

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судом апеляційної інстанцій вимог процесуального права. Заявник зазначає, що зупинення провадження з підстав призначення судової експертизи призводить до необґрунтованого затягування розгляду справи, що є порушенням її процесуальних прав.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві позивач просив касаційну скаргу залишити без задоволення з огляду на її необґрунтованість.

Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1

ОСОБА_1 , не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив рішення судів скасувати, справу направити на новий розгляду до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи касаційної скарги ОСОБА_1 .

Касаційна скарга обґрунтовуються неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права. Заявник зазначив, що у випадку наявності спору про поділ майна подружжя діє презумпція спільності майна, яка, у разі заперечень сторони, повинна бути спростована стороною, яка саме заперечує такий спільний режим майна. Тобто у справі, що переглядається, ОСОБА_2 повинна довести, що майно належить їй на праві особистої власності. Судами встановлено, що позивач брав участь у зведенні будинку шляхом фізичної участі за рахунок праці, однак дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Окрім цього суди не надали оцінки доказам фінансової участі позивача у будівництві будинку - товарним накладним, чекам та квитанціям на закупівлю будівельних матеріалів на загальну суму 1 692 486, 00 грн. Також суд неналежним чином оцінив висновки експертизи та докази, надані відповідачем на підтвердження того, що будинок побудований на грошові кошти, що належать відповідачу. Суд першої інстанції безпідставно, із посиланням на статтю 256 ЦПК України

(в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), не вирішив позовну вимогу про встановлення факту.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві відповідач просила касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення з огляду на її необґрунтованість. Зазначила, що нею надані належні та допустимі докази зведення будинку за її рахунок, доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у березні 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, статті 263 ЦПК України відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що сторони познайомилися у 2004 році, а в 2005 році народилась їхня спільна дитина - син ОСОБА_5 , батьком якого у свідоцтві про народження зазначений ОСОБА_1 , а

матір`ю - ОСОБА_2 . Зазначений факт визнається сторонами.

З 2004 року до кінця 2009 року сторони разом із дитиною проживали та були зареєстровані у квартирі АДРЕСА_5 , яка на той момент належала відповідачу.

З кінця 2009 року сторони всією сім`єю переїхали до нового будинку за адресою: АДРЕСА_2 - АДРЕСА_1 ). Згодом (у 2011 році) всі разом вони були зареєстровані в цьому будинку.

У 2010 році між сторонами укладений церковний шлюб, що визнається сторонами.

У матеріалах справи містяться фотографії із зображенням сторін та їх друзів на відпочинку та святкування різних сімейних свят. Фотографії датовані

2004 - 2015 роками. Факт сумісного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підтверджується і показаннями свідків, які в певний період перебували разом із сторонами або на відпочинку, або на святкуваннях.

15 січня 2002 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 1 550, 00 кв. м, розташованої на території Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, надану для будівництва індивідуального житлового будинку.

На підставі зазначеного договору купівлі-продажу у ОСОБА_2 виникло право власності на зазначену земельну ділянку. Актом про відведення в натурі проектних споруд на земельній ділянці від 17 листопада 2003 року, затвердженим головним архітектором Обухівського району, встановлена площа земельної ділянки 0, 207 га.

15 січня 2002 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу недобудованого житлового будинку, що знаходиться у АДРЕСА_2 , розташованого на земельній ділянці, площею 0, 155 га, наданій у приватну власність.

26 травня 2004 року між ОСОБА_2 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фундамент» укладений договір підряду № 04/05-04

(із додатками) щодо будівництва «під ключ» житлового будинку в АДРЕСА_2 .

До зазначеного договору укладений і акт прийому платежів, відповідно до якого замовником ( ОСОБА_2 ) передано повну оплату у розмірі 3 310 000, 00 грн.

У матеріалах справи міститься також інший договір, укладений між ОСОБА_2 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Група компаній Скандик Лайн» від 14 травня 2007 року № 1405-07. Предмет цього договору - монтаж дерев`яної частини будинку в АДРЕСА_2 . Загальна сума договору складає еквівалент 40 000, 00 євро. Однак, відомості щодо сплати за цим договором у матеріалах справи відсутні.

Згідно із свідоцтвом про відповідність збудованого об`єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил від 14 жовтня 2009 року № 10000431 замовником об`єкта будівництва є ОСОБА_2 , генпідрядником забудови - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фундамент».

Судом першої інстанції надана оцінка майновому стану позивача та відповідача за період 2003 - 2015 роки.

Майновий стан позивача у період з 2004 року до 2015 року документально не підтверджений, а підтверджується лише зі слів самого позивача (з його слів він отримав 100 000, 00 дол. США від продажу своєї частки у підприємстві), показаннями свідка ОСОБА_7 , яка є рідною сестрою ОСОБА_1 (з її слів вона передала брату 30 000, 00 дол. США від їх батьків на будівництво будинку) та довідкою з Пенсійного фонду України про доходи позивача у період з 2002 року до 2011 року, в якій відображений невеликий щорічний дохід позивача.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі ОСОБА_2 .

Касаційна скарга підлягає розгляду виключно в частині перевірки законності та обґрунтованості оскаржуваного судового рішення про зупинення провадження у справі.

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що за правилами пункту 5 частини першої статті 202 ЦПК України 2004 року суд може за заявою особи, яка бере участь у справі, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках призначення судом експертизи.

За правилами статті 71 ЦПК України 2004 року, статті 125 ЦПК України зупинення провадження у справі зупиняє перебіг процесуальних строків. Зупинення провадження у справі на час проведення судової експертизи не суперечить вимогам чинного цивільного процесуального законодавства України.

Зупиняючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статей 10 58 ЦПК України 2004 року, дослідивши всі наявні у справі докази у їх сукупності, надавши їм належну оцінку, обґрунтовано виходив із того, що проведення судової експертизи може потребувати певного тривалого періоду часу й існує обґрунтована необхідність зупинити провадження у справі на час проведення такої експертизи.

Зважаючи на наведене, підстави для скасування ухвали Апеляційного суду Київської області від 27 жовтня 2016 року Верховним Судом не встановлено.

Оскаржувана ухвала в частині, що переглядається, постановлена з додержанням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі ОСОБА_1 .

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає розгляду виключно в частині перевірки законності та обґрунтованості оскаржуваних позивачем судових рішень, ухвалених по суті позовних вимог.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з положеннями статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Відповідно до частини першої статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Частиною другою статті 74 СК України передбачено, що на майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Отже, до майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім`єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження

№ 14-325цс18). Підстав відступити від зазначених висновків не встановлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, врахували зазначені положення закону та, належним чином оцінивши надані відповідачем докази, дійшли обґрунтованого висновку про те, що відповідач на підставі положень статті 57 СК України, відповідно до яких особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, спростувала презумпцію спільності майна, що мало наслідком відмову у позові ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги, що суди першої та апеляційної інстанцій неналежним чином дослідили підстави заявленого позову, неналежним чином дослідили представлені сторонами докази, зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та здійснювати переоцінку доказів.

Стосовно доводів касаційної скарги про те, що судом не вирішено позов у частині встановлення факту проживання однією сім`єю Верховним Судом враховано таке.

За відсутності спору про право цивільне зазначені факти підлягають встановленню судом у порядку окремого провадження. Так, відповідно до частини першої статті 234 ЦПК України 2004 року окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно із пунктом 5 частини першої статті 256 ЦПК України 2004 року до справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення відносяться, зокрема, справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Аналіз наведених положень Закону дає підстави для висновку про те, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

У справі, що переглядається, вимога про встановлення факту проживання однією сім`єю позивачем висунута з конкретною правовою метою - визначення правового статусу нерухомого майна, набутого сторонами у період спільного проживання як такого, що є спільним майном сторін.

Разом з тим, оскільки суди дійшли висновку про відсутність підстав визнавати спірне майно, що зареєстровано за відповідачем, спільною власністю сторін, відмова суду у встановленні факту з урахуванням принципу ефективності способу судового захисту є обґрунтованою.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 369/5481/16-ц (провадження

№ 61-10372св18). Підстав відступити від зазначеного висновку не встановлено.

Відповідно до статті 1 ЦПК України 2004 року завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Принцип ефективності закріплений і у діючому ЦПК України, відповідно до правил статей 2, 5 якого застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з огляду на норми статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, ця стаття містить вимогу надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, тобто вирішення питання про встановлення факту спільного проживання сторін є доцільним та ефективним як спосіб захисту у випадку визнання майна спільним майном сторін.

Доводи касаційної скарги щодо неврахування судом факту участі позивача у будівництві майна шляхом трудових затрат Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки відповідно до положень чинного законодавства майно може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя відповідно до положень статті 62 СК України, однак зазначене питання не було предметом розгляду зазначеної справи, а отже, докладання позивачем трудових зусиль в оцінці правових відносин сторін та юридичної долі спірного майна не має правового значення для зміни його режиму на спільне майно.

Статтями 10 60 ЦПК України 2004 року визначено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у задоволенні позову щодо земельної ділянки та відмови у зустрічному позові сторонами не оскаржувались, з огляду на що, відповідно до статті 400 ЦПК України не переглядались.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400 401 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 29 червня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 27 жовтня 2016 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 25 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

Ю. В. Черняк