№ 372/378/17-ц - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

02 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 372/378/17-ц

провадження № 61-40476св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Публічне акціонерне товариство «БМ Банк»,

третя особа - ОСОБА_9 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Публічного акціонерного товариства «БМ Банк», третя особа - ОСОБА_9 , про визнання недійсним договору іпотеки, витребування земельних ділянок

за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство» на рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 лютого 2018 року у складі судді Зінченка О. М. та постанову Апеляційного суду Київської області від 12 червня 2018 року у складі колегії суддів: Іванової І. В., Сліпченка О. І., Гуля В. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство»(далі - ДП «Київське лісове господарство») звернувся до суду з позовом, який неодноразово уточнював та змінював, і з урахуванням заяви про залишення частини позовних вимог без розгляду остаточно просив визнати недійсним договір іпотеки від 15 лютого 2008 року, укладений між ОСОБА_4 як іпотекодавцем та Публічним акціонерним товариством «БМ Банк» (далі - ПАТ «БМ Банк») як іпотекодержателем, зареєстрований приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. у реєстрі за № 2588, щодо земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223155400:06:006:0014 площею 1,6000 га, 3223155400:06:003:0091 площею 1,2000 га, 3223155400:06:006:0013 площею 1,6000 га та 3223155400:06:003:0089 площею 1,4000 га; витребувати у власність держави в особі Кабінету Міністрів України та в постійне користування ДП «Київське лісове господарство» з незаконного володіння: ПАТ «БМ Банк» земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:06:006:0014, 3223155400:06:006:0013, 3223155400:06:003:0091, 3223155400:06:003:0089 загальною площею 5,8000 га, вартістю 31 921,55 грн; ОСОБА_4 земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:06:002:0022, 3223155400:06:003:0095 загальною площею 2,8000 га, вартістю 15 415,23 грн; ОСОБА_8 земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:012:0013 площею 1,4000 га, вартістю 7 707,61 грн; ОСОБА_10 земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:002:0003 площею 1,1950 га, вартістю 6 579,0 грн; ОСОБА_5 земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0085 площею 0,0050 га, вартістю 27,53 грн; ОСОБА_7 земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:002:0006 площею 0,8000 га, вартістю 4 404,35 грн; ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0003 площею 0,8000 га, вартістю 4 404,35 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, заступник прокурора Київської області посилався на те, що під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні установлені порушення вимог земельного та лісового законодавства при укладенні договорів купівлі-продажу між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , між ОСОБА_1 та ОСОБА_11 , оскільки немає рішень уповноваженого органу про виділення земельних ділянок з державної власності, державні акти є підробленими, тому всі договори щодо спірних ділянок є нікчемними. Частину земельних ділянок ОСОБА_4 відчужив на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , а частина відчужена ОСОБА_11 на підставі договору дарування ОСОБА_10 , ОСОБА_7 та ОСОБА_1 . Крім того, між ОСОБА_4 і ПАТ «БМ Банк» був укладений договір іпотеки щодо земельних ділянок загальною площею 1,400 га. Під час проведення досудового розслідування також установлено, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 укладено низку договорів купівлі-продажу земельних ділянок, які посвідчені приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур Н. Р., а саме: договір купівлі-продажу від 23 жовтня 2007 року земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 1,6000 га, з кадастровим номером 3223155400:06:006:0014, яка розташована в смт Козин Обухівського району Київської області (далі - смт Козин), зареєстрований в реєстрі за № 13601; договір купівлі-продажу земельної ділянки від 23 жовтня 2007 року з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 1,6000 га, з кадастровим номером 3223155400:06:006:0013, яка розташована в смт Козин, зареєстрований в реєстрі за № 13606, договір дарування від 23 жовтня 2007 року земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,6000 га, з кадастровим номером 3223155400:06:002:0022, яка розташована в смт Козин, зареєстрований в реєстрі за № 13591; договір купівлі-продажу від 23 жовтня 2007 року земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 1,4000 га, з кадастровим номером 3223155400:06:002:0014, яка розташована в смт Козин, зареєстрований в реєстрі за № 13596, договір купівлі-продажу від 23 жовтня 2007 року земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 1,2000 га, з кадастровим номером 3223155400:06:003:0095, яка розташована в смт Козин, зареєстрований в реєстрі за № 13571; договір купівлі-продажу від 23 жовтня 2007 року земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 1,2000 га, з кадастровим номером 3223155400:06:003:0091, яка розташована в смт Козин, зареєстрований в реєстрі за № 13581; договір купівлі-продажу від 23 жовтня 2007 року земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 1,4000 га, з кадастровим номером 3223155400:06:003:0089, яка розташована в смт Козин, зареєстрований в реєстрі за № 13586.

На підставі цих договорів купівлі-продажу ОСОБА_4 сформував такі земельні ділянки: з кадастровим номером 3223155400:06:006:0014, площею 1,6000 га; з кадастровим номером 3223155400:06:006:0013, площею 1,6000 га; з кадастровим номером 3223155400:06:002:0022, площею 1,6000 га; з кадастровим номером 3223155400:06:002:0014, площею 1,4000 га; з кадастровим номером 3223155400:06:003:0095, площею 1,2000 га; з кадастровим номером 3223155400:06:003:0091, площею 1,2000 га; з кадастровим номером 3223155400:06:003:0089, площею 1,4000 га.

Частину зазначених земельних ділянок ОСОБА_4 відчужив на підставі договорів купівлі-продажу, а саме: ОСОБА_8 - з кадастровим номером 3223155400:06:002:0014, площею 1,4000 га; ОСОБА_9 - з кадастровим номером 3223155400:06:003:0095, площею 1,2000 га. На підставі договору купівлі-продажу та за результатами поділу 29 січня 2010 року ОСОБА_8 видано державний акт серії ЯД № 968199 на право власності на земельну ділянку загальною площею 1,4000 га з кадастровим номером 3223155400:06:012:0013.

За інформацією Управління Держгеокадастру в Обухівському районі від 30 вересня 2016 року № 10-1003-99.2-4928/2-16, державні акти на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0095 на ім`я ОСОБА_4 , ОСОБА_9 не реєструвалися та не видавалися, у зв`язку з чим право власності на них в установленому законом порядку не оформлялося.

Крім того, 15 лютого 2008 року між ОСОБА_4 і ПАТ «БМ Банк»був укладений договір іпотеки щодо земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223155400:06:006:0014, площею 1,6000 га; 3223155400:06:003:0091, площею 1,2000 га; 3223155400:06:006:0013, площею 1,600 га та 3223155400:06:003:0089 площею 1,4000 га, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. та зареєстровано в реєстрі за № 2588.

У подальшому на підставі виконавчого напису приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Словенської Д. В. від 30 квітня 2009 року № 576, у зв`язку з неналежним виконанням зобов`язань за кредитним договором та витрат за вчинення виконавчого напису на загальну суму 24 268 693,59 грн звернено стягнення на земельні ділянки, які належали ОСОБА_4 на праві власності, внаслідок чого за ПАТ «БМ Банк»зареєстровано право власності на земельні ділянки з кадастровим номером 3223155400:06:003:0089, площею 1,4000 га; з кадастровим номером 3223155400:06:006:0013, площею 1,6000 га; з кадастровим номером 3223155400:06:003:0091, площею 1,2000 га; з кадастровим номером 3223155400:06:006:0014, площею 1,6000 га.

Під час проведення досудового розслідування також установлено, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_5 укладено низку договорів купівлі-продажу, земельних ділянок, які посвідчені нотаріусом Обухівського нотаріального округу Щур Н. Р., а саме: договір купівлі-продажу від 30 жовтня 2007 року земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, загальною площею 1,2000 га, з кадастровим номером 3223155400:06:003:0085, яка розташована в смт Козин, зареєстрований в реєстрі за № 14212; договір купівлі-продажу від 30 жовтня 2007 року земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 1,6000 га, з кадастровим номером 3223155400:06:003:0086, яка розташована в смт Козин, зареєстрований в реєстрі за № 14202. На підставі цих договорів купівлі-продажу ОСОБА_5 сформував такі земельні ділянки: площею 1,2000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0085; площею 1,6000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0086.

Частину зазначених земельних ділянок ОСОБА_5 відчужив на підставі договорів дарування, а саме ОСОБА_10 відчужена земельна ділянка площею 1,1950 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0085; ОСОБА_7 та ОСОБА_1 в рівних частинах відчужена земельна ділянка площею 1,6000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0086.

У подальшому ОСОБА_10 виданий державний акт від 28 серпня 2008 року серії ЯЖ № 678171 на право власності на земельну ділянку площею 1,1950 га з кадастровим номером 3223155400:06:002:0003, ОСОБА_5 виданий державний акт від 02 листопада 2007 року серії ЯЕ № 954895 на право власності на земельну ділянку площею 0,005 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0085, ОСОБА_7 виданий державний акт від 07 жовтня 2009 року серії ЯД № 334329 на право власності на земельну ділянку площею 0,8000 га з кадастровим номером 3223155400:06:002:0006, ОСОБА_1 виданий державний акт від 07 жовтня 2009 року серії ЯД № 334330 на право власності на земельну ділянку площею 0,8000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0003.

Посилаючись на порушення законодавства під час незаконного, на думку прокурора, відчуження земель з власності держави, відсутність правовстановлюючих документів, порушення авторитету держави через порушення порядку виділення земель, прокурор просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Обухівський районний суд Київської області рішенням від 15 лютого 2018 року у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є не обґрунтованими та не доведеними, оскільки відповідачі не були учасниками правовідносин щодо вибуття спірних земельних ділянок з державної власності, придбали землю шляхом укладення нотаріально посвідчених угод, тому не повинні нести цивільно-правову відповідальність за наявності обставин, зазначених прокурором на обґрунтування позову. Підстави для позбавлення їх об`єктів права власності на нерухоме майно не підпадають під дію статей 387 388 ЦК України, оскільки не належать до виключного кола обставин, які можуть бути підставою для витребування майна від добросовісного набувача. Такі вимоги прокурора не ґрунтуються на нормах національного та міжнародного законодавства, становлять непропорційне втручання в право особи на мирне володіння майном. Також місцевий суд виходив з того, що позовні вимоги фактично пред`явлені не в інтересах держави загалом, а в інтересах Кабінету Міністрів України та ДП «Київське лісове господарство». Спірні земельні ділянки знаходяться у смт Козин, однак прокурор не вказував на необхідність захисту прав територіальної громади смт Козин та не пред`явив позов в інтересах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області. Обґрунтування позову стосується захисту загальнодержавної власності, водночас належних і допустимих доказів саме такого статусу цих земель прокурор не надав, віднесення земель до лісового фонду не довів, порушення прав та законних інтересів Кабінету Міністрів України не навів. Вказані недоліки правового обґрунтування позову та не надання прокурором переконливих доказів на підтвердження наявності фактичних обставин, які покладені в основу позовних вимог, на думку суду, унеможливлюють задоволення позову, оскільки достатність підстав для позбавлення охоронюваного законом конституційного права власності суд не встановив.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Апеляційний суд Київської області постановою від 12 червня 2018 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області залишив без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 лютого 2018 року залишив без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому виходив з того, що факти, зазначені прокурором на обґрунтування позовних вимог, є не доведеними, тому що не спростовують доводів відповідачів про те, що спірні земельні ділянки могли бути вилучені з користування підприємства лісового господарства та передані у власність громадян до 2002 року, оскільки відповідно до Земельного кодексу Української РСР 1990 року (далі - ЗК Української РСР) Козинська селищна рада розпоряджалась землями за межами селища. У зв`язку з тим, що видані на підставі договорів відчуження земельних ділянок державні акти на право власності на земельні ділянки належним чином зареєстровані у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за 2007 рік, службові особи органів влади погодили технічну документацію щодо переоформлення права власності на спірні земельні ділянки на відповідачів. При цьому вироку за матеріалами кримінального провадження, який би підтверджував факти, викладені у позові, немає, тому немає і підстав уважати, що землі вибули від власника поза його волею, що виключає можливість задоволення позовних вимог про витребування спірних земельних ділянок відповідно до статей 387 388 ЦК України.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У липні 2018 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП «Київське лісове господарство» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 12 червня 2018 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що прокурор не довів порушення права власності держави в особі Кабінету Міністрів України, оскільки спірні земельні ділянки належали до земель лісового фонду Козинського лісництва, розміщені у кварталах 10, 14, 15, 18, 19, 20, 24 на території Козинської селищної ради, що підтверджується інформацією та матеріалами лісовпорядкування, наданими Виробничим об`єднанням «Укрдержліспроект» і ДП «Київське лісове господарство». При цьому під час розгляду справи не встановлено існування будь-яких рішень про припинення права постійного користування на земельні ділянки у зазначених кварталах чи рішень органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання спірних земельних ділянок первісним набувачам. Суди попередніх інстанцій, виходячи з того, що спірні земельні ділянки вибули з власності держави на підставі договорів купівлі-продажу від 23 та 30 жовтня 2007 року, укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_12 , а також з ОСОБА_5 , які в подальшому відчужені на користь інших відповідачів, не встановили, чи був ОСОБА_1 власником спірних земельних ділянок на момент укладення договорів купівлі-продажу. У матеріалах справи наявні докази, які підтверджують, що вказані як підстава набуття ОСОБА_1 права власності на земельні ділянки договори купівлі-продажу від 2004 року ОСОБА_1 не укладав, що підтверджують звіти про вчинені нотаріусом Щур Н. Р. нотаріальні дії та використані бланки нотаріальних дій.

У вересні 2018 року представник ОСОБА_7 - ОСОБА_13 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що ці судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Відповідачі є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок, оскільки придбали їх на підставі цивільно-правових угод, які є дійсними. Водночас прокурор не довів тих обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, і, крім того, звернувся до суду з цим позовом з пропуском позовної давності.

У листопаді 2018 року перший заступник прокурора Київської області подав пояснення на спростування доводів, наведених у відзиві на касаційну скаргу.

У грудні 2018 року представник ОСОБА_7 - ОСОБА_13 також подала пояснення, а у січні 2019 року - доповнення до відзиву та до пояснень прокурора.

У жовтні 2019 року представник ОСОБА_7 - ОСОБА_13 подала пояснення щодо відсутності у першого заступника прокурора Київської області права подавати позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП «Київське лісове господарство»та у зв`язку із цим поросила відмовити у задоволенні касаційної скарги.

Крім того, у вересні 2020 року представник ОСОБА_7 - ОСОБА_13 подала клопотання про залишення позовної заяви без розгляду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

18 вересня 2018 року справа № 372/378/17-ц надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року № 1123/0/226-20 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями та визначено колегію суддів.

Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року касаційне провадження у цій справі було зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 359/3373/16-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2022 року касаційне провадження поновлено.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що 23 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 були укладені договори купівлі-продажу земельних ділянок, розташованих в смт Козин, які посвідчені приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур Н. Р., а саме земельних ділянок: площею 1,6000 га з кадастровим номером 3223155400:06:006:0014; площею 1,6000 га з кадастровим номером 3223155400:06:006:0013; площею 1,6000 га з кадастровим номером 3223155400:06:002:0022; площею 1,4000 га з кадастровим номером 3223155400:06:002:0014; площею 1,2000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0091; площею 1,2000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0095; площею 1,4000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0089.

На підставі цих договорів купівлі-продажу ОСОБА_4 сформував такі земельні ділянки: площею 1,6000 га з кадастровим номером 3223155400:06:006:0014; площею 1,6000 га з кадастровим номером 3223155400:06:006:0013; площею 1,6000 га з кадастровим номером 3223155400:06:002:0022; площею 1,4000 га з кадастровим номером 3223155400:06:002:0014; площею 1,2000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0095; площею 1,2000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0091; площею 1,4000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0089.

Частину цих земельних ділянок ОСОБА_4 відчужив на підставі договорів купівлі-продажу, а саме: ОСОБА_8 - ділянку загальною площею 1,4000 га з кадастровим номером 3223155400:06:002:0014; ОСОБА_9 - ділянку загальною площею 1,2000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0095. На підставі договорів купівлі-продажу та за результатами поділу 29 січня 2010 року ОСОБА_8 видано державний акт серії ЯД № 968199 на право власності на земельну ділянку загальною площею 1,4000 га з кадастровим номером 3223155400:06:012:0013.

За інформацією Управління Держгеокадастру в Обухівському районі від 30 вересня 2016 року № 10-1003-99.2-4928/2-16, державні акти на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0095 на ім`я ОСОБА_4 , ОСОБА_9 не реєструвалися та не видавалися, у зв`язку з чим право власності на вказаних осіб в установленому законом порядку не оформлялося.

Крім того, 15 лютого 2008 року між ОСОБА_4 і ПАТ «БМ Банк» був укладений договір іпотеки щодо земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223155400:06:006:0014, площею 1,6000 га, 3223155400:06:003:0091, площею 1,2000 га, 3223155400:06:006:0013, площею 1,600 га та 3223155400:06:003:0089, площею 1,4000 га, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В. та зареєстровано в реєстрі за № 2588.

У подальшому на підставі виконавчого напису приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Словенської Д. В. від 30 квітня 2009 року № 576, у зв`язку з неналежним виконанням зобов`язань за кредитним договором та витрат за вчинення виконавчого напису на загальну суму 24 268 693,59 грн звернено стягнення на земельні ділянки, що належать ОСОБА_4 на праві власності, внаслідок чого за ПАТ «БМ Банк» зареєстровано право власності на земельні ділянки, площею 1,4000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0089, площею 1,6000 га з кадастровим номером 3223155400:06:006:0013; площею 1,2000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0091; площею 1,6000 га з кадастровим номером 3223155400:06:006:0014.

Також суди встановили, що 30 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладено низку договорів купівлі-продажу земельних ділянок, розташованих в смт Козин, які посвідчені приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Щур Н. Р., а саме земельні ділянки: площею 1,2000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0085; площею 1,6000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0086.

На підставі цих договорів купівлі-продажу ОСОБА_5 сформував земельні ділянки площею 1,2000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0085; площею 1,6000 га кадастровим номером 3223155400:06:003:0086.

Частину зазначених земельних ділянок ОСОБА_5 відчужив на підставі договорів дарування, а саме ОСОБА_10 - земельну ділянку площею 1,1950 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0085; ОСОБА_7 та ОСОБА_1 в рівних частинах - земельну ділянку площею 1,6000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0086.

На підставі вказаних договорів ОСОБА_10 виданий державний акт від 28 серпня 2008 року серії ЯЖ № 678171 на право власності на земельну ділянку площею 1,1950 га з кадастровим номером 3223155400:06:002:0003, ОСОБА_5 - державний акт від 02 листопада 2007 року серії ЯЕ № 954895 на право власності на земельну ділянку площею 0,005 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0085, ОСОБА_7 - державний акт від 07 жовтня 2009 року серії ЯД № 334329 на право власності на земельну ділянку площею 0,8000 га з кадастровим номером 3223155400:06:002:0006, ОСОБА_1 -державний акт від 07 жовтня 2009 року серії ЯД № 334330 на право власності на земельну ділянку площею 0,8000 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0003.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки касаційна скарга надійшла до 08 лютого 2020 року, її розгляд Верховний Суд здійснює за правилами ЦПК України в редакції, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши аргументи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність передбачених законом підстав для часткового задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Згідно зі статтями 263-265 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду.

Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення відповідають не повною мірою.

Щодо наявності/відсутності повноважень прокурора на подання цього позову

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Суд зобов`язаний дослідити, чи знав відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Звертаючись до суду з цим позовом, прокурор, зокрема, посилався на те, що спірні земельні ділянки є землями лісогосподарського призначення, розпорядником яких є Кабінет Міністрів України, і ці землі незаконно вибули з власності держави.

Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає можливість оскарження суб`єктом владних повноважень наявності підстав для представництва його інтересів прокурором, і таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу для обґрунтування підстав для представництва.

Водночас Кабінет Міністрів України наявність підстав для представництва прокурором в суді не оскаржував, а навпаки підтримував заявлений прокурором позов в його інтересах.

Таким чином, помилковими є посилання відповідачів про недоведеність прокурором підстав для представництва держави в особі Кабінету Міністрів України.

Водночас щодо наявності підстав для представництва інтересів держави в особі ДП «Київське лісове господарство» слід зазначити таке.

Повноваження прокурора у спірних правовідносинах визначено, зокрема, Конституцією України та Законом України «Про прокуратуру».

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

В абзаці третьому частини третьої цієї статті міститься заборона здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням абзацу першого частини третьої цієї статті, який визначає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень незалежно від наявності статусу юридичної особи.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на частину другу статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті зазначеного відсутність у Законі інших визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.

Цим висновком Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб`єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства.

У постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 204/6292/18 та від 17 червня 2020 року у справі № 204/7119/18 викладено правовий висновок, згідно з яким саме наявність державно-владних повноважень відокремлює органи державної влади від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але, на відміну від органів державної влади, не наділяються владними повноваженнями. Органи державної влади є складовою частиною державного апарату - системи органів та осіб, які наділяються певними правами та обов`язками щодо реалізації державної влади. Водночас державні організації (установи, заклади), на відміну від державного органу, не мають державно-владних повноважень, не виступають від імені держави та є частиною механізму, а не апарату держави. Державна організація - це створений державою колектив працівників чи службовців, що характеризується організаційною єдністю, а також наявністю нормативно визначених повноважень в одній зі сфер суспільних відносин. При цьому така організація має власний кошторис.

Позов у цій справі прокурор подав в інтересах держави, зокрема, в особі ДП «Київське лісове господарство».

Оскільки ДП «Київське лісове господарство» не є органом державної влади і не є суб`єктом владних повноважень, то звернення прокурора до суду у цій справі в інтересах держави в особі ДП «Київське лісове господарство» є безпідставним, а тому позовна заява, подана в інтересах зазначеного підприємства, підлягає залишенню без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України. У зв`язку з цим клопотання представника ОСОБА_7 - ОСОБА_13 про наявність підстав для залишення позову без розгляду підлягає частковому задоволенню.

Щодо юрисдикції заявленого у цій справі позову

Суди першої й апеляційної інстанцій розглянули за правилами цивільного судочинства уточнені прокурором вимоги, заявлені як до юридичної особи - співвідповідача ПАТ «БМ Банк» про витребування земельних ділянок, так і до фізичних осіб про витребування земельних ділянок.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів установлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

ЦПК України у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (пункти 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України).

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Згідно із частинами першою та другою статті 1 ГПК України у редакції, чинній на час подання прокурором заяви, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб`єктами підприємницької діяльності.

Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим Кодексом, - фізичні особи, яким пред`явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України у відповідній редакції).

Тобто на момент звернення прокурора до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи - підприємці.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 12 ГПК України у зазначеній редакції господарським судам були підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Отже, розмежування компетенції судів з розгляду земельних спорів здійснено відповідно до їх предмета та суб`єктного складу учасників. Крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких віднесено до компетенції адміністративних судів, земельні спори, сторонами в яких є насамперед юридичні особи та фізичні особи-підприємці, розглядають господарські суди, а інші - за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до процесуальних законів, чинних на час звернення прокурора до суду, позовні вимоги до кількох відповідачів слід розглядати в одному провадженні, якщо такі вимоги були однорідними, зокрема нерозривно пов`язаними між собою, або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, якщо була відсутня спільність предмета позову.

Оскільки вимога про визнання недійсними договору іпотеки не є нерозривно пов`язаною з іншою частиною вимог у цій справі, то вимогу про витребування спірних земельних ділянок із незаконного володіння ПАТ «БМ Банк» з огляду на суб`єктний склад учасників спору також слід розглядати за правилами господарського судочинства (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у постановах від 01 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц).

Таким чином, суди попередніх інстанцій в частині вирішення вимог, заявлених до ПАТ «БМ Банк» про витребування майна, порушили норми процесуального права щодо юрисдикції та помилково розглянули за правилами цивільного судочинства вимоги, які належать до юрисдикції господарського суду.

Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).

Частиною третьою статті 400 ЦПК України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України») суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду (частина четверта статті 414 ЦПК України у редакції Закону № 460-IX).

У зв`язку з цим колегія суддів вважає, що рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 12 червня 2018 року в частині вирішення позовних вимог прокурора, заявлених до ПАТ «БМ Банк» про витребування земельних ділянок, слід скасувати, провадження у справі в цій частині - закрити.

Щодо вимоги прокурора про визнання недійсним договору іпотеки від 15 лютого 2008 року, укладеного між ОСОБА_4 та ПАТ «БМ Банк»

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (близькі за змістом висновки, сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 1 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16).

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин в іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19).

Оскільки вимога про визнання недійсним договору іпотеки від 15 лютого 2008 року є неналежним способом захисту порушеного права, то у задоволенні зазначеної вимоги слід відмовити саме з цієї підстави. Таким чином оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки підлягають зміні на підставі статті 412 ЦПК України.

Щодо висновків судів по суті заявленого позову до фізичних осіб про витребування земельних ділянок

Відповідно до статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частини друга, третя статті 1 ЛК України в редакції, чинній на момент спірних правовідносин).

Згідно зі статтею 5 ЛК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Відповідно до статті 63 ЛК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Статтею 55 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Згідно зі статтями 56 57 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Водночас у частині другій статті 5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства.

Отже, застосування норм земельного та лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення має базуватися на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.

До розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (абзац перший пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України).

Згідно зі статтею 122 ЗК України (в редакції, чинній на момент виниклих правовідносин) сільські, селищні, міські ради надають земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті. Кабінет Міністрів України надає земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у випадках, визначених статтями 149, 150 цього Кодексу.

Згідно з частиною дев`ятою статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, відповідно до пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Отже, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц підтримала підхід щодо застосування статті 387 ЦК України, відповідно до якого вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) є ефективним способом захисту права власності.

Володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

З урахуванням наведеної специфіки обороту нерухомого майна Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц у постанові від 23 листопада 2021 року дійшла висновку, що володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Реєстрі). Але не набуває права володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа.

Володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Водночас право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна. Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, чи набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку, чи ні.

Зайняття земельних ділянок, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками.

Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні були встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, то наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння.

Такий висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц також вказувала, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону.

Звертаючись до суду з позовом, перший заступник прокурора Київської області на підтвердження своїх вимог щодо порушення прав держави в особі Кабінету Міністрів України посилався на те, що спірні земельні ділянки не вибували з державної власності у встановлений законом спосіб, і будь-яких рішень щодо розпорядження цими землями компетентні органи не приймали. Під час досудового розслідування кримінальної справи встановлено, що спірні земельні ділянки розташовані орієнтовно в трьох кілометрах від смт Козин, і ці земельні ділянки належали до земель лісогосподарського призначення та використовувалися для ведення лісового господарства.

На підтвердження належності спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення позивач посилався на те, що ці обставини підтверджуються інформацією та матеріалами лісовпорядкування, наданими Виробничим об`єднанням «Укрдержліспроект» і ДП «Київське лісове господарство» згідно з якою спірні земельні ділянки належали до земель лісового фонду Козинського лісництва, розміщені у кварталах 10, 14, 15, 18, 19, 20, 24 на території Козинської селищної ради. При цьому під час розгляду справи не встановлено існування будь-яких рішень про припинення права постійного користування на земельні ділянки у зазначених кварталах чи рішень органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання спірних земельних ділянок первісним набувачам.

Крім того, на підтвердження доводів позову прокурор, зокрема, зазначив, що під час розслідування кримінального провадження № 12013000000000148 встановлено, що, вказані як підстава набуття ОСОБА_1 права власності на спірні земельні ділянки договори купівлі-продажу в 2004 році ОСОБА_1 не укладав, що підтверджується протоколами допитів ОСОБА_14 , ОСОБА_7 , ОСОБА_15 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_16 , ОСОБА_5 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , Щур Н. Р. , поданими нотаріусом Щур Н. Р. звітами про вчинені нотаріальні дії, а також вилученими під час досудового розслідування реєстрами вчинених нотаріальних дій нотаріуса Щур Н. Р. у період з 16 січня 2004 року до 22 квітня 2004 року. Заявка на друк державних актів на право власності від 10 червня 2004 року серії ЯА № 864677, 864675, 864681, 864694, від 11 червня 2004 року серії № 864701, 864697, від 10 червня 2004 року серії ЯБ № 794450, від 18 червня 2004 року серії № 794105, 794107 була подана Держкомземом України лише 02 вересня 2005 року, що вказує на неможливість їх видачі у 2004 році. Також установлено, що державні акти цієї серії Головне управління Держкомзему у Київській області видало на Управління земельних ресурсів у Миронівському районі за накладною від 22 грудня 2005 року № 141, яке 14 липня 2006 року передало їх Миронівському районному центру Державного земельного кадастру на підставі накладної № 21. Однак звіти про використання Миронівським районним центром Державного земельного кадастру вказаних бланків державних актів на право власності на земельні ділянки до Миронівського відділу земельних ресурсів не надходили.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що з об`єктивних причин неможливо встановити, коли, рішенням якого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування спірні земельні ділянки були виділені громадянам, у тому числі неможливо встановити, в якій послідовності виділялися земельні ділянки; не виключено, що земельні ділянки були передані у власність громадянам рішеннями Козинської селищної ради чи її виконкому в окремі періоди масивами до 10 га. А якщо ліси на спірних земельних ділянках на той час не належали до лісів першої групи, то обмеження щодо площі ділянки (до 10 га) взагалі не існувало у 2002-2004 роках. При цьому суди виходили з того, що згідно із ЗК Української РСР, який був чинним до 31 грудня 2001 року, Козинська селищна рада до 2002 року розпоряджалась земельними ділянками не тільки в межах смт Козин, й за межами селища в адміністративних межах селищної ради. Тобто Козинська селищна рада мала право вилучати земельні ділянки без обмеження їхньої площі, крім особливо цінних земель, та передавати ці ділянки у власність громадянам для ведення індивідуального житлового будівництва, сільськогосподарського використання, особистого підсобного господарства. Однак слідство не встановило обставин первісного надання земельних ділянок у власність громадян з причин, що не залежать від ОСОБА_1 , а винятково з вини держави - через втрату Козинською селищною радою, ДП «Київське лісове господарство» документів та відомостей автоматизованих інформаційних систем. У зв`язку з цим суди дійшли висновку про недоведеність позовних вимог, оскільки спірні земельні ділянки могли первісно бути передані у власність громадян законними рішеннями Козинської селищної ради або її виконавчого комітету.

Крім того, апеляційний суд, погоджуючись з рішенням місцевого суду про відмову в задоволенні позову, виходив з того, що матеріали кримінального провадження від 23 січня 2013 року № 12013000000000148, на які посилався прокурор як на обґрунтування позову, не можуть бути визнані належними та допустимими, оскільки судовий вирок у справі не постановлений, а в ході розслідування аналогічних кримінальних справ № 47-976, № 248 починаючи з березня 2008 року слідче Управління СБУ в Київській області у 2012 році та в ході досудового слідства зібрало різні докази, серед яких є такі, що спростовують твердження прокурора у позові. Зокрема, є показання про те, що договори, на підставі яких набуто право власності на спірні земельні ділянки, були укладені у 2002-2003 роках, тому реєстри вчинення нотаріальних дій нотаріуса Щур Н. Р. за 2004 рік не можуть бути доказом неправомірного набуття права власності на спірні земельні ділянки. Державні акти на окремі земельні ділянки могли замінюватись через помилки у виданих раніше актах. Крім того, у 2006-2007 роках державні акти могли бути замінені у зв`язку з необхідністю зазначення в актах кадастрових номерів земельних ділянок, які до 2005 року в державних актах не зазначались, тому ці дії могли бути оформлені державними актами на дійсних бланках, надрукованих у 2005 році.

Зазначені висновки судів є помилковими, оскільки, посилаючись на те, що згідно із ЗК Української РСР Козинська селищна рада мала право вилучати земельні ділянки без обмеження їхньої площі, крім особливо цінних земель, та передавати ці ділянки у власність громадянам для індивідуального житлового будівництва, сільськогосподарського використання, ведення особистого підсобного господарства, суди попередніх інстанцій, по-перше, не встановили дати вибуття спірних земельних ділянок з власності держави, а тому дійшли передчасного висновку про наявність підстав для поширення на спірні правовідносини норм ЗК Української РСР, а по-друге, залишили поза увагою те, що згідно зі статтею 17 ЗК Української РСР передача у власність громадян земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших громадян чи юридичних осіб, провадиться місцевими Радами народних депутатів після вилучення (викупу) їх у порядку, встановленому статтями 31 і 32 цього Кодексу. При цьому ЗК Української РСР не наділяв селищні Ради народних депутатів повноваженнями на вилучення земельних ділянок лісогосподарського призначення чи припинення/надання права користування землями лісового фонду.

Таким чином, суди не мотивували своїх рішень в частині наведених прокурором фактів належності спірних земельних ділянок до земель лісового фонду та не спростували наданих на їх обґрунтування доказів.

Необґрунтованим є і висновок апеляційного суду про те, що немає підстав вважати, що спірні землі вибули від власника поза його волеючерез відсутність вироку, який би підтверджував факти, викладені у позові, оскільки незаконність вибуття спірних земельних ділянок з власності держави є предметом доказування у цій справі, а тому суди зобов`язані встановити обставини такого вибуття і, відповідно, набуття у власність фізичними особами, а також надати правову оцінку встановленим ним правовідносинам. Водночас суди не надали правової оцінки правомірності набуття спірних ділянок у власність ОСОБА_1 , який у подальшому на підставі цивільно-правових угод відчужив їх іншим фізичним особам. Сама по собі реєстрація права власності на спірні земельні ділянки за відповідачами у відповідному державному реєстрі не свідчить про те, що внаслідок такої реєстрації вони стали його фактичними володільцями, оскільки у разі доведення незаконності вибуття земельних ділянок з власності держави вона має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа.

Оцінюючи правомірність постановлених у справі судових рішень, Верховний Суд виходить з того, що, встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суди зобов`язані власні процесуальні дії належним чином мотивувати, враховуючи при цьому, що доказування не може ґрунтуватися лише на припущеннях. Процес доведення полягає в обґрунтуванні того, що певні дії або події неодмінно мають своїми наслідками настання інших дій або подій, а обставини вважатимуться встановленими за умови, що настання таких наслідків є не вірогідним, а обов`язковим за таких обставин та за таких умов.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація є гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Таким чином, усупереч нормам процесуального законодавства суди не встановили обставин, що мають значення для вирішення спору, у зв`язку з чим дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову з наведених в оскаржуваних судових рішеннях підстав.

З огляду на норми статті 400 ЦПК України Верховний Суд не має процесуальних можливостей з`ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були досліджені судами попередніх інстанцій, що перешкоджає касаційному суду ухвалити нове рішення.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщосуд не дослідив зібрані у справі докази.

Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду цієї справи, однак з метою дотримання принципівсправедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати зміст спірних правовідносин, обсяг заявлених позовних вимог, дослідити наявні у справі докази та зробити висновок по суті заявлених прокурором вимог в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін (в тому числі заявам відповідачів про застосування позовної давності) та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 255 400 409 411 412 414 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Клопотання представника ОСОБА_7 - ОСОБА_13 про залишення позову без розгляду задовольнити частково.

Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України задовольнити частково.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 12 червня 2018 року в частині вирішення позову, поданого прокурором в інтересах держави в особі Державного підприємства «Київське лісове господарство», скасувати, позов прокурора у цій частині залишити без розгляду.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 12 червня 2018 року в частині вирішення позову заявленого до Публічного акціонерного товариства «БМ Банк» про витребування земельних ділянок скасувати, провадження в частині вирішення зазначених вимог позову закрити.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 12 червня 2018 року в частині вирішення позову заявленого до Публічного акціонерного товариства «БМ Банк», ОСОБА_4 про визнання недійсним договору іпотеки змінити, виклавши мотивувальну частину оскаржуваних рішень щодо вирішення зазначеної вимоги позову в редакції цієї постанови.

Постанову Апеляційного суду Київської області від 12 червня 2018 року в частині вирішення вимог заявлених до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , третя особа - ОСОБА_9 , про витребування земельних ділянокскасувати, справу в частині вирішення зазначених вимог направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко М. Ю. Тітов