Постанова

Іменем України

09 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 372/4153/18

провадження № 61-20061св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації,

відповідачі: Обухівська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1 ,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сідлецький Володимир Дмитрович, на постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Крижанівської Г. В., від 23 жовтня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації звернувся до суду із позовом до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання недійсним розпорядження, державних актів на право власності та витребування земельних ділянок.

Позовна заява мотивована тим, що розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 07 квітня 2008 року № 506 «Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність

56-ом громадянам для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області» затверджено проект із землеустрою щодо відведення у власність громадянам земельних ділянок для ведення індивідуального садівництва, в тому числі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 загальною площею 0,24 га за рахунок земель державної власності в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району та передано їм власність вищевказані земельні ділянки.

На підставі вищевказаного розпорядження виданий державний акт на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку серії ЯЖ № 217212 площею

0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0026 і державний акт на право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку серії ЯЖ № 217213 площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0029.

На підставі договору купівлі-продажу від 01 грудня 2008 року ОСОБА_2 здійснив відчуження земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0026 на користь ОСОБА_1

ОСОБА_3 па підставі договору купівлі-продажу від 01 грудня 2008 року за здійснив відчуження земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0029 на користь ОСОБА_1

03 серпня 2009 року Управлінням земельних ресурсів в Обухівському районі ОСОБА_1 видані два державних акти на право власності на вказані земельні ділянки.

Вказував, що вищевказані земельні ділянки як на момент їх відведення у 2008 році, так і на час звернення до суду із позовом накладаються на землі водного фонду - на 100 метрову прибережну захисну смугу затоки Київського водосховища на річці Дніпро та 50 метрову прибережну захисну смугу ставка площею близько 23 га, що є порушенням норм чинного законодавства при наданні у власність земельних ділянок водного фонду.

Посилаючись на вищевикладене, позивач просив: визнати недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 07 квітня 2008 № 506 в частині надання у приватну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вказаних земельних ділянок; визнати недійсними державні акти серії ЯЖ № 664579 та серії ЯЖ № 664580, видані ОСОБА_1 ; витребувати на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 вищезазначені земельні ділянки.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Обухівського районного суду Київської області у складі судді Зінченко О. М. від 16 липня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що передані Обухівською районною державною адміністрацією у приватну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельні ділянки накладаються на землі водного фонду, розпорядником яких згідно зі статями 122 149 ЗК України є Київська обласна державна адміністрація, тому розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 07 квітня 2008 року є незаконним, а вимоги прокурора про визнання недійсним розпорядження, державних актів на право власності та витребування земельних ділянок є обґрунтованими. Разом з тим, позивач звернувся до суду із вимогами поза межами позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. При цьому суд першої інстанції вважав, що початок спливу позовної давності є дата видачі державних актів на спірні земельні ділянки (07 квітня 2008 року), тоді як позивач звернувся до суду із позовом лише у грудні 2018 року.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області задоволено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 липня

2019 року скасовано та ухвалено нове, яким позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 07 квітня 2008 року № 506 «Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок 56-ом громадянам для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області» в частині надання у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0026 та ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0029.

Визнано недійсними державні акти серії ЯЖ № 664579 та серії

ЯЖ № 664580, видані на ім`я ОСОБА_1 .

Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації земельні ділянки площами 0,12 га з кадастровими номерами 3223151000:06:014:0026, 3223151000:06:014:0029, які розташовані в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог відповідають вимогам закону, однак суд дійшов помилкового висновку про сплив позовної давності. В матеріалах справи відсутні докази того, коли саме Київській обласній державній адміністрації, в інтересах якої звернувся прокурор, стало відомо про затвердження Обухівською районною державною адміністрацією 07 квітня 2008 року проекту із землеустрою про відведення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спірних земельних ділянок. При цьому представник Київської обласної державної адміністрації стверджував, що обласній адміністрації стало відомо про порушення вимог земельного та водного законодавства лише 13 грудня 2018 року з листа прокуратури Київської області від 07 грудня 2018 року щодо звернення до суду із цим позовом. Відповідачі ці докази не спростували, а тому висновок суду першої інстанції про пропуск позивачем позовної давності апеляційний суд вважав помилковим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що прокурору було відомо про оспорюване розпорядження від 07 квітня 2008 року, щонайменше з 2011 року, коли прокурор звертався до Київського окружного адміністративного суду із позовом про скасування цього розпорядження, який ухвалою від 31 травня 2011 року залишено без розгляду. Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги висновок Верховного Суду щодо застосування позовної давності, викладений у постанові від 18 квітня 2018 року у аналогічній справі за

№ 372/1335/16-ц.

Відзив на касаційну скаргу

Від Київської обласної державної адміністрації та прокурора Київської області надійшли відзиви на касаційну скаргу, в яких вони посилаються на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та зупинено виконання оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Ухвалою від 31 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації

від 07.04.2008 року №506 «Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 56-ом громадянам для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області» затверджено проект із землеустрою щодо відведення у власність громадянам земельних ділянок для ведення індивідуального садівництва, в тому числі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 загальною площею 0,24 га за рахунок земель державної власності в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району та передано їм у власність вищевказані земельні ділянки.

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_2 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 217212 площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0026; ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 217213 площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0029.

01 грудня 2008 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу здійснив відчуження земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0026 на користь ОСОБА_1 .

На підставі договору купівлі-продажу від 01 грудня 2008 року ОСОБА_3 здійснив відчуження земельної ділянки площею 0,12 га з кадастровим номером 3223151000:06:014:0029 на користь ОСОБА_1

03 серпня 2009 року управлінням земельних ресурсів в Обухівському районі ОСОБА_1 видані два державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯЖ № 664579 та серії ЯЖ № 664580.

Відповідно до інформації Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» від 09 листопада 2018 року № 01-01/68 надані ОСОБА_2 і ОСОБА_3 земельні ділянки накладаються на землі водного фонду - на 100 метрову прибережну захисну смугу затоки Київського водосховища на річці Дніпро.

За інформацією Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 07 листопада 2018 року за № 17-08/2223 водний об`єкт, що розташований поряд із земельними ділянками з кадастровими номерами 3223151000:06:014:0026, 3223151000:06:014:0029, це природний водний об`єкт - затока річки Дніпро, яка утворилась після заповнення Канівського водосховища, як наслідок затоплення низинних ділянок заплави Дніпра і гирлової частини річки Стугна.

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про охорону земель» об`єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Статями 19 20 ЗК України передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема землі сільськогосподарського призначення й землі водного фонду. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Згідно з пунктом «а» статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

Частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України передбачено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації об`єктів водного фонду, виконують певні захисні функції.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту. Землі прибережних захисних смуг перебувають у державній та комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей, визначених ВК України. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації. Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою. Проекти землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смуг (з установленою в них пляжною зоною) розробляються в порядку, передбаченому законом. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води. У межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється пляжна зона, ширина якої визначається залежно від ландшафтно-формуючої діяльності моря, але не менше 100 метрів від урізу води, що включає: території, розташовані між лінією максимального відпливу та лінією максимального напливу хвиль, зареєстрованих під час найсильніших штормів, а також територію берега, яка періодично затоплюється хвилями; прибережні території - складені піском, гравієм, камінням, ракушняком, осадовими породами, що сформувалися в результаті діяльності моря, інших природних чи антропогенних факторів; скелі, інші гірські утворення.

Відповідно до статті 61 ЗК України, статті 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434 в редакції, чинний на час виникнення спірних правовідносин (наказ втратив чинність на підставі Наказу Міністерства екології та природних ресурсів України від 12 червня 2017 року № 217), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (далі - Порядок № 486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України «Про землеустрій».

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання.

Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойми, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених

статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку № 486. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Наведений висновок узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18), від 28 листопада 2018 року

у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) (пункт 44),

від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження

№ 14-473цс18) (пункт 53), від 11 вересня 2019 року у справі

№ 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) (пункт 63.2).

Установлено, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах законодавчо визначеної статтею 88 ВК України стометрової захисної смуги затоки Київського водосховища на річці Дніпро.

Відповідно до статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність належать землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Статтею 59 ЗК України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів).

Цією ж статтею установлено вичерпний перелік видів функціонального використання земель водного фонду, для яких їх можуть передавати в користування громадян органи місцевого самоврядування та виконавчої влади.

Зокрема, землі водного фонду можуть передаватись в користування лише для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт.

Враховуючи викладене, чинним законодавством передбачено лише один випадок, коли землі водного фонду можуть передаватись у приватну власність та п`ять випадків, коли їх може бути передано в користування.

Можливість передачі у приватну власність земель водного фонду для ведення індивідуального садівництва законом не передбачена.

Згідно з частиною третьою статті 122 ЗК України районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті.

За змістом частини четвертої статі 122 ЗК України обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України районні державні адміністрації па їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті.

Частиною шостою статті 149 ЗК України передбачено, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Установивши, що передані Обухівською районною державною адміністрацією у приватну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 земельні ділянки площами 0,12 га з кадастровими номерами 3223151000:06:014:0026, 3223151000:06:014:0029 накладаються на землі водного фонду, розпорядником яких згідно зі статями 122 149 ЗК України є Київська обласна державна адміністрація, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про незаконність розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 07 квітня 2008 року № 506 в частині надання у приватну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спірних земельних ділянок та виданих на його підставі державних актів на право власності на земельні ділянки, а також витребування земельних ділянок на користь держави із чужого незаконного володіння.

Доводів щодо неправильного обрання позивачем способу захисту порушеного права касаційна скарга не містить, а відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Доводи касаційної скарги про пропуск позивачем позовної давності є необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Виходячи зі змісту статей 256 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Суд апеляційної інстанції установив, що про порушення вимог земельного та водного законодавства Київська обласна державна адміністрація дізналася

13 грудня 2018 року з листа прокуратури Київської області від 07 грудня

2018 року, який міститься у матеріалах справи, щодо звернення останнього до суду із цим позовом. Доказів, що Київській обласній державній адміністрації було відомо раніше про вибуття із володіння спірних земельних ділянок матеріали справи не містять.

З огляду на те, що за змістом частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не має можливості встановлювати чи вважати доведеними обставини, які не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, Верховний Суд вважає неприйнятними доводи касаційної скарги, спрямовані на встановлення інших обставин стосовно початку перебігу позовної давності, ніж ті, які встановив суд апеляційної інстанції.

Крім того, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові

від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження

№ 14-473цс18), зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК Українита ВК Українитреба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі

№ 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Колегія суддів вважає посилання щодо заявника на постанову Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 372/1335/16-ц помилковим, оскільки у цій постанові та у справі, яка переглядається, судами установлені інші фактичні обставини щодо початку перебігу позовної давності для Київської обласної державної адміністрації.

Оцінюючи наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, Верховний Суд виходить з такого.

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ

від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність чи у довготривалу оренду, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте, поведінка особи, в якої майно витребовується.

У цій справі «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою повернути спірну земельну ділянку з володіння

ОСОБА_1 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - передачі у користування громадянам земель водного фонду, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення державі земельної ділянки. «Суспільним», «публічним» інтересом у вимогах прокурора можна вважати також забезпечення охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення, засмічення, та інших дій, які можуть погіршити його природний стан, завдавати шкоди здоров`ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об`єктів водного промислу, завдати інших екологічних проблем.

ОСОБА_1 не мав перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги Київського водосховища на річці Дніпро, а тому вибула з володіння Київської обласної державної адміністрації з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність відповідача під час набуття у власність спірних земельних ділянок.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції прийнята без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сідлецький Володимир Дмитрович, залишити без задоволення,

а постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович