№ 372/6055/14-ц - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

01 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 372/6055/14-ц

провадження № 61-23041св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.

учасники справи:

позивач - Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації,

відповідачі: Українська міська рада Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 ,

треті особи: ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 лютого 2016 року у складі судді Зінченка О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Саліхова В. В., Шахової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2014 року Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації звернувся до суду із позовом про визнання рішення міської ради недійсним, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та скасування їх державної реєстрації, витребування земельних ділянок, визнання права власності на земельні ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що в ході перевірки дотримання вимог земельного законодавства прокуратурою Київської області виявлено факт порушення Українською міською радою Обухівського району Київської області вимог земельного законодавства при виділенні громадянам земельних ділянок.

Рішенням Української міської ради Обухівського району Київської області 13 сесії 5 скликання від 29 травня 2007 року «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам (відповідачам) для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд у АДРЕСА_1 на території Української міської ради Обухівського району Київської області та передачу земельних ділянок громадянам в приватну власність», було затверджено проєкти землеустрою та передано у власність 19-ти громадянам, відповідачам у справі, земельні ділянки загальною площею 2,6999 га для будівництва і обслуговування будинків на території с. Плюти в межах Української міської ради Обухівського району Київської області. На підставі цього рішення міської ради видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку кожному з відповідачів.

У подальшому частина виділених земельних ділянок була відчужена відповідачами на користь інших осіб.

Прокурор посилався на те, що передача у власність відповідачам земельних ділянок відбулася з порушенням пункту 12 розділу Х Перехідних положень ЗК України 2001 року, оскільки надані відповідачам земельні ділянки знаходяться за межами населених пунктів (с. Плюти та м. Українки Обухівського району Київської області) Отже, міська рада не мала права ними розпоряджатися, це відноситься до повноважень Київської обласної державної адміністрації.

Окрім того, землі, надані за рішенням Української міської ради Обухівського району Київської області, розташовані на території острову, відповідно є землями водного фонду, їх цільове призначення у встановленому законом порядку не змінювалося, а тому вони не могли передаватись громадянам у приватну власність.

Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 04 листопада 2015 року прийнято заяви прокурора про зміну предмета позову, залучено до участі у справі в якості співвідповідачів: ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , а також залучено до участі у справі в якості третіх осіб: ОСОБА_25 та ОСОБА_26 .

У зв`язку з наведеним, змінивши позовні вимоги, прокурор просив суд: визнати недійсним рішення Української міської ради Обухівського району Київської області 13 сесії 5 скликання від 29 травня 2007 року «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам (відповідачам) для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд у АДРЕСА_1 на території Української міської ради Обухівського району Київської області та передачу земельних ділянок громадянам в приватну власність», визнати видані відповідачам державні акти на право приватної власності на земельні ділянки недійсними та скасувати їх державну реєстрацію, витребувати земельні ділянки із незаконного володіння, визнати за державою право власності на спірні земельні ділянки.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 05 лютого 2016 року у задоволенні позову Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації відмовлено.

Скасовано заходи забезпечення позову у вигляді накладення арешту

на земельні ділянки, встановлені згідно з ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 04 листопада 2015 року.

Додатковим рішенням Обухівського районного суду Київської області

від 25 лютого 2016 року доповнено рішення Обухівського районного суду

Київської області від 05 лютого 2016 року. Указано у резолютивній частині рішення, що в задоволенні позову Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Української міської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , треті особи: ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , про визнання рішення міської ради недійсним, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та скасування їх державної реєстрації, витребування земельних ділянок, визнання права власності на земельні ділянки, відмовлено.

Відмовляючи прокурору в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що затверджуючи проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, міська рада діяла у межах наданих їй повноважень.

Прокурор не довів належними та допустимими доказами, що спірні земельні ділянки на момент виділення їх відповідачам у справі, відносилися до земель водного фонду.

Прокурором при зверненні до суду пропущено строк позовної давності за захистом порушеного права, який слід обчислювати з дня прийняття оскаржуваного рішення міської ради (29 травня 2007 року), про застосування якої заявили відповідачі, що є також підставою для відмови у задоволенні позову.

Проєкт землеустрою та експертиза проєкту здійснювались органами державної влади, у тому числі структурними підрозділами Держкомзему України, які діяли від імені держави. У подальшому, право власності громадян на земельні ділянки реєструвалось в порядку, передбаченому Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04 травня 1999 року № 43 «Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі». Отже, відсутні підстави вважати, що земельні ділянки, які просить витребувати прокурор, вибули поза волею власника.

При купівлі-продажу земельних ділянок волевиявлення фізичних осіб-продавців земельних ділянок на їх продаж зафіксовано в договорах купівлі-продажу, посвідчених нотаріально у встановленому законом порядку. При переході права власності було перевірено наявність всіх правовстановлюючих документів, реєстрацію прав власності на земельні ділянки, реєстрацію самих земельних ділянок.

Отже, набувачі земельних ділянок не знали та не могли знати про те, що земельна ділянка відчужена особою, що не мала права на їх розпорядження. Більша частина земельних ділянок на сьогодні придбані за оплатними договорами, які відповідають вимогам законодавства та не визнані недійсними.

Прокурором заявлено віндикаційний позов, а в межах такого позову підлягає витребуванню лише індивідуально визначена річ, яка фізично існує на момент витребування, а саме земельні ділянки, які були наданні оспорюваним рішенням міської ради та мають властиві лише їм характеристики, а саме: площу та кадастровий номер земельної ділянки.

У той же час, земельних ділянок з визначеними характеристиками на день звернення з позовною заявою не існує, оскільки вони об`єднані та роз`єднані в установленому законом порядку, існуючі земельні ділянки, що належать відповідачам, мають інші кадастрові номери та площі, що не дозволяє їх ототожнити з земельними ділянками, що були надані фізичним особам оспорюваним рішенням міської ради.

Частина земельних ділянок на час ухвалення рішення суду відчужена за оплатними договорами добросовісним набувачам і на них збудовані об`єкти нерухомості, введені в експлуатацію у встановленому порядку та з зареєстрованим правом власності на них, що не уможливлює їх витребування.

Короткий зміст рішень суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 07 квітня 2016 року апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області визнано неподаною та повернуто заявнику.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12 травня 2016 року повторно подану апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області залишено без руху. Надано строк для усунення недоліків, а саме запропоновано вказати поважність пропуску строку на апеляційне оскарження або надати докази, коли саме була відправлена апеляційна скарга.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 29 червня 2016 року відмовлено у відкритті провадження за апеляційною скаргою Першого заступника прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 лютого 2016 року.

Постановою Верховного Суду від 28 листопада 2018 року касаційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області задоволено. Ухвалу Апеляційного суду Київської області від 29 червня 2016 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області

в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації залишено без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 лютого

2016 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції мотивув своє судове рішення тим, щотовариством з обмеженою відповідальністю «НВК «Горизонт» було розроблено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд на території с. Плюти в межах Української міської ради Обухівського району Київської області.

Даний проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 19-ти громадянам було погоджено Обухівським міжрайонним управлінням водного господарства Київської області(висновок № 06-238 від 24 травня 2007 року), Обухівським районним відділом земельних ресурсів Київської області (висновок №1387 від 16 травня 2007 року), відділом містобудування і архітектури Обухівської райдержадміністрації Київської області (висновок № 495 від 17 травня 2007 року), Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Київській області (висновок № 4076/1 від 24 травня 2007 року), Управлінням культури і туризму Київської обласної державної адміністрації (висновок №11/1801/01 від 24 травня 2007 року).

Висновком Обухівського міжрайонного управління водного господарства Київської області від 24 травня 2007 року та висновком Обухівського районного відділу земельних ресурсів Київської області від 16 травня 2007 року встановлено, що земельні ділянки, що передаються громадянам у власність, відносяться до сіножатей, а отже, не є землями водного фонду.

Прокурор не довів належними та допустимими доказами, що станом на дату прийняття рішення Українською міською радою Обухівського району Київської області спірні земельні ділянки відносились до земель водного фонду, а тому не могли бути передані у приватну власність громадянам.

Прокурором не надано відповідних даних від органу, який уповноважений визначати види географічних об`єктів, а наданий акт перевірки Державною інспекцією сільського господарства в Київській області та лист державного підприємства «Київгеоінформатика» не є належними доказами, оскільки до повноважень жодного з названих суб`єктів не відносяться повноваження щодо визначення географічних об`єктів.

Крім того, жоден з наданих супутникових знімків не зроблений в період передачі земельних ділянок у приватну власність.

А тому акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 11 червня 2014 року № 04-19/39, складений Державною інспекцією сільського господарства в Київській області, і лист Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» від 11 листопада 2014 року № 01-01/930 та додані до нього матеріалами топографічної карти та супутникових знімків місцевості не спростовують ні висновків державної експертизи землевпорядної документації, ні висновку Обухівського міжрайонного управління водного господарства Київської області від 24 травня 2007 року та висновку Обухівського районного відділу земельних ресурсів Київської області від 16 травня 2007 року.

Апеляційний погодився із висновком суду першої інстанції про неможливість задоволення позовних вимог з огляду на те, що прокурором заявлено позов в порядку віндикації, зазначивши, що предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

У межах такого позову підлягає витребуванню лише індивідуально визначена річ, яка фізично існує на момент витребування, а саме - земельні ділянки, які були надані оспорюваним рішенням міської ради, що мають властиві лише їм характеристики, а саме: площу земельної ділянки та кадастровий номер земельної ділянки.

Держава в особі її органів мала об`єктивну можливість дізнатися про порушення свого права раніше дня проведення прокуратурою перевірки, тому строк позовної давності слід обчислювати з дня прийняття спірного рішення міської ради, а тому прокурором при зверненні до суду пропущено строки позовної давності за захистом порушеного права, що також є підставою для відмови у задоволенні позову, про що заявили відповідачі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у грудні 2019 року, прокурор Київської області, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову прокурора.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2019 року поновлено прокурору Київської області строк на касаційне оскарження судових рішень, касаційну скаргу прокурора залишено без руху для усунення недоліків, а саме запропоновано сплатити судовий збір за подання касаційної скарги і надати документ, що підтверджує сплату судового збору. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Обухівського районного суду Київської області цивільну справу № 372/6055/14. Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У січні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2020 року узадоволенні клопотання прокурора Київської області про розгляд справи в судовому засіданні за участю прокурора Генеральної прокуратури України відмовлено.

Справу за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Української міської ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , треті особи: ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , про визнання рішення міської ради про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд розташованих на території міської ради та передачу земельних ділянок громадянам у приватну власність недійсним, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та скасування їх державної реєстрації, витребування земельних ділянок, визнання права власності на земельні ділянки призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкових висновків, що прокурором не доведено факт віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду станом на момент ухвалення рішення міської ради, так як суду надано належні та допустимі докази на підтвердження факту розташування спірних земельних ділянок на території острову, як станом на 1991 рік, так і станом на момент відведення земельних ділянок.

Суди не дослідили, що відповідачам були надані у приватну власність земельні ділянки, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, що підтверджено висновком Обухівського міжрайонного управління водного господарства Київської області від 24 травня 2007 року, яким зобов`язано громадян, власників земельних ділянок, у межах виділених їм земельних ділянок відвести прибережну захисну смугу.

Судами не враховано, що спірні земельні ділянки розташовані на острові.

Посилався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постановах: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16; від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15, від 15 травня 2019 року у справі № 372/2180/15, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, які суди не врахували при ухваленні судових рішень, а також на відповідну практику Європейського суду з прав людини.

Крім того, позовна давність не поширюється на вимоги власника про визнання незаконним правового акту органу державної влади або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право в силу положень пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України. Отже, судами безпідставно застосовано строки позовної давності до спірних правовідносин.

Крім того, згідно з актами перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 11 червня 2014 року № 04-19/39, проведеною Державною інспекцією сільського господарства в Київській області, земельна ділянка з кадастровим номером 3223151001:02:046:0092, яка межує зі спірними земельними ділянками, розташована на острові, який з північної та східної частин омивається водами річки Козинка, а з північно-західної та південної сторін - водами каналу.

Висновки судів щодо недоведеності факту існування каналу на момент прийняття оскаржуваного рішення міської ради є безпідставними та спростовуються супутниковими знімками. Також, висновок державної експертизи проєкту землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок є неналежним доказом, оскільки він не містить інформації щодо предмету доказування.

Доводи учасників справи, які подали відзиви на касаційну скаргу

У лютому 2020 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_27 , представник ОСОБА_13 , ОСОБА_12 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 - ОСОБА_28 , подали до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких зазначено, що рішення судів є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, надали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами.

Прокурором не було доведено обставин та підстав для подання саме прокуратурою, а не органом державної влади касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги про те, що у матеріалах справи є докази розташування земельних ділянок на острові, тобто належність їх до водного фонду, є безпідставними.

Доводи про те, що спірні земельні ділянки є природоохоронними територіями з обмеженим господарським режимом також є безпідставними.

Посилання на постанови Великої Палати Верховного Суду та практику Європейського суду з прав людини є безпідставними, оскільки зроблено посилання на судові рішення, в яких предметом розгляду були інші правовідносини та фактичні обставини.

Доводи касаційної скарги про те, що прокуратурою при зверненні до суду не було пропущено строки позовної давності за захистом порушеного права є безпідставними, оскільки держава в особі її органів мала об`єктивну можливість дізнатися про порушення свого права раніше дня проведення прокуратурою перевірки, тому строк позовної давності слід обраховувати з дня прийняття спірного рішення міською радою.

У лютому 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_29 , подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що рішення судів є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, надали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами.

ОСОБА_1 отримав право власності на земельну ділянку на підставі договору купівлі продажу та побудував домоволодіння, яке зареєстрував.

Він, як набувач земельної ділянки, не знав та не міг знати про те, що земельна ділянка відчужена особою, що не мала права на розпорядження нею.

Прокурором заявлено віндикаційний позов, а в межах такого позову підлягає витребуванню лише індивідуально визначена річ, яка фізично існує на момент витребування, а саме земельні ділянки, які були наданні оспорюваним рішенням та мають властиві лише їм характеристики, а саме: площу та кадастровий номер земельної ділянки, а їх не існує.

У лютому 2020 року Київська обласна державна адміністрації подала до Верховного Суду пояснення на касаційну скаргу, зазначивши аналогічні доводи, які містяться в касаційній скарзі прокурора Київської області.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Української міської ради Обухівського району Київської області 13 сесії 5 скликання від 29 травня 2007 року «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам (відповідачам) для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд у АДРЕСА_1 на території Української міської ради Обухівського району Київської області та передачу земельних ділянок громадянам в приватну власність» було затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам згідно списку для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд у АДРЕСА_1 на території Української міської ради Обухівського району Київської області та передано ці земельні ділянки громадянам в приватну власність. Надано дозвіл на підготовку документів для одержання державних актів на право власності на землю (т. 1, а.с. 20).

Згідно з вищевказаним рішенням міської ради передано в приватну власність ОСОБА_21 земельну ділянку площею 0,1292 га, ОСОБА_10 - земельну ділянку площею 0,1641 га, ОСОБА_11 - земельну ділянку площею 0,1424 га, ОСОБА_2 - земельну ділянку площею 0,1172 га, ОСОБА_16 земельну ділянку площею 0,1352 га, ОСОБА_22 - земельну ділянку площею 0,1332 га, ОСОБА_17 - земельну ділянку площею 0,1196 га, ОСОБА_18 - земельну ділянку площею 0,1191 га, ОСОБА_12 - земельну ділянку площею 0,1970 га, ОСОБА_5 - земельну ділянку площею 0,1201 га, ОСОБА_6 - земельну ділянку площею 0,1190 га, ОСОБА_7 - земельну ділянку площею 0,1950 га, ОСОБА_19 - земельну ділянку площею 0,1193 га, ОСОБА_23 - земельну ділянку площею 0,1384 га, ОСОБА_30 - земельну ділянку площею 0,1653 га, ОСОБА_31 - земельну ділянку площею 0,1766 га, ОСОБА_32 - земельну ділянку площею 0,1213 га, ОСОБА_24 - земельну ділянку площею 0,1679 га, ОСОБА_20 - земельну ділянку площею 0,12 га (т. 1, а.с. 21).

У подальшому, ОСОБА_10 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 596882, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1641 га, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223151000:04:072:0012; ОСОБА_11 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 596883, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1424 га, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223151000:04:072:0013 та державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 020963, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1212 га, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223151001:02:046:0087; ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 596884, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1172 га, земельній ділянці присвоєний кадастровий номер 3223151000:04:072:0025; ОСОБА_16 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 596887, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1352 га, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223151000:04:072:0015; ОСОБА_17 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 596889, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1196 га, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223151000:04:072:0021; ОСОБА_18 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 596892, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1191 га, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223151000:04:072:0023; ОСОБА_5 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 596885, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1201 га, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223151000:04:072:0019; ОСОБА_6 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 596891, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1190 га, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223151000:04:072:0024; ОСОБА_7 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 596893, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1950 га, земельній ділянці присвоєні кадастровий номер 3223151000:04:072:0008; ОСОБА_19 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 596890, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1193 га, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223151000:04:072:0022; ОСОБА_20 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 596886, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1200 га, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223151000:04:072:0020 (т. 1, а.с. 21).

У 2009 році ОСОБА_10 розділено свою землю на дві ділянки площами 0,0148 га, кадастровий номер 3223151001:02:046:0057 (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 968295) та 0,1494 га кадастровий номер 3223151001:02:046:0048 (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 968286) (т. 1, а.с. 41-42).

27 липня 2010 року між ОСОБА_10 в особі ОСОБА_12 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до якого відчужено земельну ділянку площею 0,0148 га, кадастровий номер 3223151001:02:046:0057, що розташована по АДРЕСА_3 (т. 1, а.с. 43-44).

27 липня 2010 року році ОСОБА_11 на підставі договору купівлі-продажу відчужила земельну ділянку площею 0,1212 га, що розташована по АДРЕСА_3 кадастровий номер 3223151001:02:046:0087 ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 43-44).

У подальшому ОСОБА_1 на підставі вищевказаних договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 27 липня 2010 року отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 427348, кадастровий номер 3223151001:02:046:0090 (т. 1, а.с. 47).

ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09 липня 2008 року та ОСОБА_20 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 09 липня 2008 року відчужили належні їм на праві власності земельні ділянки на користь ОСОБА_3 .

На підставі вищевказаних договорів ОСОБА_3 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 907161, кадастровий номер 3223151001:02:046:0039 (т. 1, а.с. 50).

ОСОБА_17 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25 червня 2008 року відчужила ОСОБА_33 земельну ділянку, який у свою чергу отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 460940, кадастровий номер 3223151000:04:072:0021. У подальшому ОСОБА_33 подарував вказану земельну ділянку ОСОБА_4 на підставі договору дарування земельної ділянки від 11 листопада 2008 року, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223151001:02:046:0038 (т. 1, а.с. 51-53).

ОСОБА_19 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 15 лютого 2008 року відчужила земельну ділянку ОСОБА_9 , який в подальшому отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 879681, земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 3223151001:02:046:0033.

ОСОБА_7 у 2009 році розділив свою землю на дві ділянки площами 0,0587 га, кадастровий номер 3223151001:02:046:0047 (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 968285) та 0,1364 га, кадастровий номер 3223151001:02:046:0049 (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 968287) (т. 1, а.с. 57-58).

Надалі власником земельної ділянки з кадастровим номером 3223151001:02:046:0047 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29 січня 2014 року стала ОСОБА_8 . Крім того, остання стала власником земельної ділянки за кадастровим номером 3223151000:04:072:0023 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29 січня 2014 року (т. 1, а.с. 59-60).

ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 03 жовтня 2007 року продав належну йому земельну ділянку, попередньо поділивши її, ОСОБА_26 та ОСОБА_25

ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 03 жовтня 2007 року продала належну їй земельну ділянку ОСОБА_26 . У подальшому ОСОБА_26 подарував земельну ділянку ОСОБА_14 , ОСОБА_25 подарував земельну ділянку ОСОБА_15 .

На земельній ділянці, належній ОСОБА_14 , розташований житловий будинок АДРЕСА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 04 жовтня 2012 року.

На земельній ділянці, що належить ОСОБА_15 , розташований житловий будинок АДРЕСА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 04 жовтня 2012 року.

ОСОБА_22 продала належну їй земельну ділянку ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 травня 2012 року. У подальшому ОСОБА_2 продала свою земельну ділянку ОСОБА_13 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24 жовтня 2012 року. У свою чергу, ОСОБА_13 у встановленому порядку побудував на земельній ділянці житловий будинок АДРЕСА_3 , ввів його в експлуатацію, та отримав свідоцтво про право власності на нерухоме майно.

Також, на земельній ділянці, що належить ОСОБА_10 , був побудований індивідуальний житловий будинок та наземний гараж за адресою: АДРЕСА_3 , який належить останній на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Аналогічні домоволодіння побудовані на земельних ділянках ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , які належать останнім на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Відповідно до висновку державної експертизи землевпорядної документації від 25 травня 2007 року, поданий на державну експертизу проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 19-ти громадянам України для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд на території Української міської ради, АДРЕСА_3 , відповідає вимогам чинного законодавства України, встановленим нормам і правилам, оцінюється позитивно (т. 3, а.с. 61-62).

Висновком Обухівського районного відділу земельних ресурсів про погодження проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність від 16 травня 2007 року було погоджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність і визнано за можливе надання громадянам у власність земельні ділянки (сіножать) для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд на території Української міської ради с. Плюти по АДРЕСА_3 (т. 3, а.с. 114, 115-117).

Проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність було погоджено висновком відділу містобудування і архітектури Обухівської районної державної адміністрації від 17 травня 2007 року № 495 (т. 3, а.с. 118, 119).

24 травня 2007 року проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам було погоджено Обухівським міжрайонним управлінням водного господарства за умови використання земельних ділянок за цільовим призначенням; відведення в межах виділених земельних ділянок прибережної захисної смуги шириною 25 м уздовж водойми; дотримання обмеження господарської діяльності в прибережній захисній смузі, забезпечення вільного доступу громадян до водойми, розроблення проекту інженерної підготовки території, погодження проєкту відповідно до чинного законодавства (т. 3, а.с. 89).

Висновком Управління культури і туризму Київської обласної державної адміністрації від 24 травня 2007 року № 11/1801/01 та висновком Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Київській області від 24 травня 2007 року № 4076/1 погоджено проєкт землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 19-ти громадянам для будівництва та обслуговування житлових будинків господарських будівель і споруд (т. 3, а.с. 122-123, 126-127).

Згідно з довідкою Обухівського районного відділу земельних ресурсів від 24 травня 2007 року № 2869 земельні ділянки, загальною площею 2,6999 га, які надаються у власність громадянам на території Української міської ради с. Плюти по АДРЕСА_3 рахуються як землі запасу міської ради (сіножать) (т. 3, а.с. 128).

Актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 11 червня 2014 року № 04-19/39, складеним Державною інспекцією сільського господарства в Київській області, масив земельних ділянок, переданих для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд відносяться до земель водного фонду і не можуть перебувати у приватній власності з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (т. 1, а.с. 39-40).

З листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» від 11 листопада 2014 року № 01-01/930 та доданих до нього картографічних матеріалів земельні ділянки, які передані рішенням Української міської ради Обухівського району Київської область від 29 травня 2017 року розташовані на острові та у прибережній захисній смузі річки Козинка Обухівського району Київської області (т. 1, а.с. 34, 35, 36, 37, 38).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга прокурора Київської області підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 173 ЗК України (у редакції на час прийняття рішення міською радою) визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральних планів населених пунктів.

Включення земельних ділянок у межі району, села, селища, міста, району у місті не тягне за собою припинення права власності і права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викупу) відповідно до цього Кодексу.

За положеннями частини другої статті 174 ЗК України (у редакції на час прийняття рішення міською радою), рішення про встановлення і зміну меж сіл, селищ приймаються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською чи Севастопольською міською радами за поданням районних та відповідних сільських, селищних рад.

За змістом пункту 41 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання зокрема щодо прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і в порядку, визначених цим та іншими законами.

До прийняття ЗК України 2001 року положеннями ЗК Української РСР 1970 року також встановлювалось що землі сільських населених пунктів, віднесених до перспективних для подальшого розвитку, відмежовуються від інших земель шляхом встановлення межі населених пунктів відповідно до проектів їх планування і забудови, які затверджуються виконавчими комітетами обласних Рад народних депутатів.

Землі сільських населених пунктів, не віднесених до перспективних, відмежовуються від інших земель у порядку внутрішньогосподарського землеустрою.

Отже, межі населеного пункту повинні встановлюватися та/або змінюватись рішенням відповідного компетентного органу або на підставі інших правових документів, виготовлених та/або прийнятих компетентними органами відповідно до законодавства, що діяло на час утворення населеного пункту та/або зміни його меж.

Крім того, статтею 46 Закону України «Про землеустрій» (у редакції на час прийняття рішення міською радою) передбачено, що для встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень розробляються проекти землеустрою щодо встановлення і зміни меж відповідних адміністративно-територіальних утворень. Порядок розробки проєктів землеустрою щодо встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень установлюється законодавством України.

Відповідно до статті 176 ЗК України, чинній на час виникнення спірних правовідносин, межі адміністративно-територіальних утворень посвідчуються державним актом України.

Форма та порядок видачі державного акта України на межі адміністративно-територіального утворення встановлюються Верховною Радою України.

Проте чинними на сьогодні нормативно-правовими актами не затверджено форми та порядку видачі державних актів України на межі адміністративно-територіальних утворень.

Статтею 55 Закону України «Про землеустрій» передбачено, що встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів.

Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Частиною першою статті 122 ЗК України передбачено, що, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до частини першої статті 21 Закону України «Про основи містобудування» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) визначення територій і вибір земель для містобудівних потреб здійснюється на підставі затвердженої містобудівної документації та планів земельно-господарського устрою.

Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об`єкти незавершеного будівництва та законсервовані об`єкти, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Тлумачення зазначених норм права дає підстави для висновку, що сільська, селищна, міська рада має повноваження щодо розпорядження земельними ділянками, які віднесено до земель комунальної власності та у межах населеного пункту (села, селища, міста).

Межі населеного пункту встановлюються, змінюються відповідними компетентними органами у відповідності до положень земельного законодавства та законодавства про містобудівну діяльність, яке діяло на час утворення населеного пункту або зміни його меж.

Межі населеного пункту вважаються встановленими, а органи місцевого самоврядування набувають права розпоряджатися земельними ділянками, які відповідно до розроблених проектів щодо встановлення меж відповідної сільської, селищної, міської ради включаються до їх територій, після встановлення (винесення) меж території населеного пункту в натурі (на місцевість), закріплення меж території межовими знаками та внесення відомостей про земельну ділянку до державного земельного кадастру (АС ДЗК), якщо межі населеного пункту не були встановлені/змінені у іншому порядку передбаченому законодавством, яке діяло на час утворення населеного пункту його розбудови та/або зміни меж.

Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року № 6-2686цс16 і є незмінною.

Згідно Класифікатора об`єктів адміністративно-територіального устрою України ДК 014-96, затвердженого наказом Державного комітету статистики України від 09 грудня 1997 року № 78, перший структурний елемент кадастрового номера відповідає коду об`єкта.

Відповідно до вищевказаного Класифікатора, КОАТТУ с. Плюти та м. Українка Обухівського району Київської області 3223110501, 3223110500 . В той же час, відповідно до кадастрових номерів, які присвоєні спірним земельним ділянкам, визначено КОАТУУ 3223151001 та 3223151000, що згідно з Державним класифікатором об`єктів адміністративно-територіального устрою України, не відповідає розміщенню земельних ділянок на території с. Плюти та м. Українка, а отже знаходяться за межами цих населених пунктів.

У матеріалах справи містяться суперечливі дані щодо розміщення спірних земельних ділянок, судами не встановлено межі с. Плюти та м. Українка Обухівського району Київської області станом начас прийняття рішення Української міської ради Обухівського району Київської області від 29 травня 2007 року, що унеможливлює ухвалення Верховним Судом рішення по суті спору.

За змістом статей 13 19 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із статтею 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Відповідно до положень статей 19 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі сільськогосподарського призначення, землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду; віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання відповідно до статті 21 ЗК України недійсними рішень про (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно зі статтею 3 ВК України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоч і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

Статтею 59 ЗК України встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, хоча й у частині першій статті 59 ЗК України передбачено, що такі землі можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, разом з тим стаття 59 ЗК України у частинах другій-четвертій закріплює обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди.

Відповідно до пункту «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України та пункту «д» частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду, які перебувають у державній або комунальній власності взагалі не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України, зокрема, громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

За змістом положень ЗК України землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не можуть передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК Українита статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України(у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України(у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин) прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер 100 метрів.

Надання у приватну власність земельних ділянок, які належать до водного фонду, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83 84 ЗК України.

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання та використання й виділення земель водного фонду у власність громадян для ведення особистого селянського господарства, не передбачено.

Актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 11 червня 2014 року № 04-19/39, складеним Державною інспекцією сільського господарства в Київській області, встановлено, що масив земельних ділянок, переданих для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд відносяться до земель водного фонду і не можуть перебувати у приватній власності з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд.

У акті перевірки зазначено, що масив земельних ділянок розміщений на острові, з Північної та Східної частини даний острів омивається водами річки Козинка, з Північно-Західної та Південної сторони - водами каналу, який з`єднується з вищезазначеною річкою(т. 1, а.с. 39-40).

Суди не дали цим доказам належної правової оцінки.

Отже, межі, розмір і координати об`єктів були відображені з урахуванням меженного періоду безпосередньо на топографо-карографічних матеріалах, які повинні використовуватися при веденні Державного земельного кадастру.

Київське державне підприємство геодезії, картотографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» як спеціалізоване державне підприємство, яке діяло на час виникнення спірних правовідносин, мало право створювати і поширювати інформацію про місцерозташування об`єктів землеустрою, в даному випадку земельних ділянок, по відношенню до меж об`єктів водного фонду, використовуючи при цьому картографічні матеріали, які становлять картографічний фонд України.

Частинами першою та четвертою статті 84 ЗК України (у редакції, на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 3 ВК України(у редакції, на час виникнення спірних правовідносин) усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого, серед іншого, належать поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

У частині першій статті 58 ЗК Українита статті 4 ВК України(у редакціях чинних, на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що до земель водного фонду належать землі зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм не зайнятими лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів; штучно створеними земельними ділянками в межах акваторій морських портів.

Відповідно до статей 1, 88, 89 ВК України, статей 60 61 ЗК України (у редакціях чинних, на час виникнення спірних правовідносин) прибережна захисна смуга є частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони. На земельних ділянках такої категорії, зокрема, заборонено розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і заліснення), а також садівництво та городництво, зберігання та застосування пестицидів і добрив, будівництво будь-яких споруд.

Пунктами 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року№ 486 (у редакції, на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у межах водоохоронних зон виділяються землі прибережних захисних смуг та смуги відведення з особливим режимом їх використання відповідно до статей 88-91 ВК України. Розміри і межі водоохоронних зон визначаються проєктом на основі нормативно-технічної документації, яка узгоджується з Мінприроди, Держводагентством і територіальними органами Держземагентства, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами рад.

Аналіз наведених вище норм законодавства свідчить, що фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначаються нормами закону, а проєкт землеустрою щодо встановлення водоохоронної зони, в яку входить прибережна захисна смуга, є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу такої прибережної захисної смуги, а її розмір і межі, встановлені законодавством.

Водночас, відсутність цього проєкту та невизначення відповідними органами державної влади чи органами місцевого самоврядування на місцевості меж прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватись як відсутність такої прибережної захисної смуги загалом та можливість передавати до її встановлення приватну власність ділянок, що входять до нормативно визначеної прибережної захисної смуги.

Вказане узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах: від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц (провадження № 14-76цс18) та від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18).

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно із частиною другою статті 3 ЦПК України 2004 року у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України у редакції, яка діяла на час пред`явлення позову, покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року N 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) (№ 1-1/99) державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Частиною 2 статті 45 ЦПК України 2004 року передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, провадження № 14-96цс18).

Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі його учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

Відповідно до частини першої статті 32 ЦПК України 2004 року позов може бути пред`явлений кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно.

У спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності».

Указаний висновок відповідає правовій позиції, висловленій у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18).

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог, що судами зроблене не було.

Як зазначала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК Українита ВК Українитреба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452 цс 18), а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність земель державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14 19 Конституції України).

Під час вирішення питання про віднесення заявленого у справі позову до віндикаційного чи негаторного, які є різновидами способів захисту права власності, поняття володіння потрібно розглядати як складову змісту такого права у розумінні положень частини першої статті 317 ЦК України.

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, зокрема набуває й право володіння.

Віндикаційним позовом є позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника про витребування майна. Умовами звернення з таким позовом є те, що: 1) позивач є власником майна; 2) власник фактично втратив володіння річчю; 3) відповідач є незаконним володільцем; 4) власник і володілець не перебувають у договірних відносинах; 5) предметом позову може бути тільки індивідуально визначена річ; 6) ця річ на момент розгляду спору повинна існувати в натурі. Про це зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс 18).

Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а, отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 ЗК України. Проте це твердження істинне лише у випадку обмежувального тлумачення поняття «водний фонд», адже заволодіння землями під морями, річками та безпосередньо під іншими об`єктами водного фонду є неможливим, проте землі прибережних захисних смуг можуть вибути із володіння держави як де-факто (огородження парканом і тд) так і де-юре (реєстрація права власності у відповідних державних реєстрах).

Крім того, при новому розгляді справи суду також слід звернути увагу на прецеденту практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у праві «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки порушення норм процесуального права, а саме ухвалення судового рішення, яким відмовлено у позові і по суті, і у зв`язку із спливом позовної давності є неможливим, взаємовиключним, допустили як суд першої, так і суд апеляційної інстанцій, то справа направляється до суду першої інстанції на новий розгляд.

Оскільки суди належним чином не встановили правовідносини, які виникли між сторонами, не дослідили надані сторонами докази, тому суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може ухвалити власне судове рішення.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 409 411 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу прокурора Київської області задовольнити частково.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 05 лютого 2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк