№ 380/11508/22 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2024 року

м. Київ

справа № 380/11508/22

адміністративне провадження № К/990/30679/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Губської О.А.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2023 року (суддя: Крутько О.В.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2023 року (судді: Онишкевич Т.В., Сеник Р.П., Судова-Хомюк Н.М.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

Громадянин Турецької республіки ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, у якому просив:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 29 липня 2022 року №110-22 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач 03 грудня 2022 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначає, що, подаючи заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вказував про свої побоювання повертатись до країни громадянської належності Республіки Туреччини, оскільки за національністю він курд і на території Туреччини відбувається турецько-курдський конфлікт це збройний конфлікт між урядом Туреччини та бойовиками робітничої партії Курдистану, що ведуть боротьбу за створення суверенної курдської держави, який триває з 1984 року і дотепер. Він також повідомив, що на території громадянської належності він є членом політичної партії HDP з тур. Halklarin Demokratik Partisi, курд. Partiya Demokratik a Gelan. Це Демократична партія народів ліва політична партія в Республіці Туреччина, яка активно відстоює права етнічних меншин в країні, особливо курдської меншості. У 2018 році Республіка Туреччина оголосила про початок операції «Оливкова гілка», фактично вступивши у конфлікт з курдами.

Позивач звертав увагу, що в Україні він перебуває з 2018 року, одружений, 11 серпня 2020 року отримав посвідку на тимчасове проживання в Україні, строк дії якої закінчився 09 серпня 2021 року. 13 липня 2021 року позивач був затриманий працівниками поліції України та йому було вручено документи щодо екстрадиції. Станом на день звернення до суду з цим позовом рішення про його екстрадицію відповідним органом не прийнято, стверджує, що кримінальне провадження щодо нього є сфальсифікованим, на момент перебування його у Туреччині його було виправдано за обвинуваченнями у даному кримінальному провадженні і він безперешкодно залишив свою країну, а подальші судові процеси проводились без його участі, що вважає пов`язаним з переслідуванням його як курда.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

03 грудня 2021 року позивач звернувся до ГУ ДМС із заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якій повідомив, що легально перетнув кордон України за візою з метою возз`єднання сім`ї з громадянкою України 13 листопада 2018 року і отримав посвідку на тимчасове проживання від 11 серпня 2020 року, яка була дійсною до 09 серпня 2021 року. В обґрунтування заяви вказував, що за національністю він є курдом і на території Туреччини зазнавав постійних насильницьких дій із застосуванням зброї, які загрожували його життю через його належність до курдського народу. Також в обґрунтування поданої заяви зазначив, що є членом політичної партії HDP у Туреччині (пасивний член партії), яка відстоює права етнічних меншин в країні, особливо курдської меншості та, на переконання позивача, безпідставно обвинувачений у вчиненні злочину, якого не скоював.

09 грудня 2021 року з позивачем співробітником органу міграційної служби проведено співбесіду.

22 грудня 2021 року ГУ ДМС прийнято наказ № 248 про оформлення позивачу документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

30 грудня 2021 року ГУ ДМС направило до Сектору міжнародного поліцейського співробітництва Головного управління Національної поліції у Львівській області запит про здійснення перевірки наявності обставин, за яких позивача не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У відповіді ГУ НП № 36/33/Y-2022 від 10 січня 2022 року на вказаний запит зазначено, що позивач, документований паспортом громадянина Турецької Республіки, станом на 10 січня 2022 року значиться каналами Генерального Секретаріату Інтерполу з метою арешту та подальшої екстрадиції. Дата оголошення у розшук 08 квітня 2021 року, країна ініціатор розшуку - Турецька Республіка. До відповіді на запит долучено витяг з бази даних Генерального Секретаріату Інтерполу.

21 січня 2022 року з позивачем співробітником органу міграційної служби повторно проведено співбесіду.

Львівська обласна прокуратура на запит ГУ ДМС направила відповідачу копію запиту компетентного органу Турецької Республіки про видачу позивача для притягнення до відповідальності з долученими до запиту документами та повідомила, що за матеріалами, наданими іноземною стороною, кримінальні правопорушення, за які розшукується особа, не належать до військових та не носять політичного характеру.

За результатами розгляду особової справи позивача, 15 липня 2022 року ГУ ДМС сформовано висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС від 29 липня 2022 року № 110-22 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI), пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649 (далі - Правила № 649), як особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 вказаного Закону № 3671-VI.

18 серпня 2022 року позивач отримав повідомлення ГУ ДМС № 14 від 10 серпня 2022 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення ДМС від 29 липня 2022 року № 110-22.

Не погоджуючись з рішенням ДМС від 29 липня 2022 року № 110-22, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2023 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2023 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанції вказували, що матеріали особової справи позивача не свідчать про наявність будь-якої його дискримінації зі сторони органів державної влади Туреччини, що спростовує викладену ним історію ймовірного переслідування на території країни громадянської належності та не дозволяє обґрунтувати причину виїзду позивача з Туреччини з позиції надання міжнародного захисту в Україні з урахуванням вимог пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

При цьому суди попередніх інстанцій вказували, що матеріали особистої справи позивача свідчать про те, що він прибув до України за особистими сімейними причинами, оскільки перетнув кордон України по довгостроковій візі типу D-14 (возз`єднання сім`ї з громадянином України), яку отримав у місті Бєльци (Республіка Молдова) на підставі свідоцтва про шлюб з метою отримання можливості спокійного проживання та роботи. До того шість місяців проживав у Грузії, куди прибув 01 травня 2018 року з метою працевлаштування та проживання, однак до державних органів цієї країни з метою отримання притулку не звертався.

Окрім того, позивач по прибутті в Україну не звернувся за захистом у порядку та строки, встановлені у частині 1 статті 5 Закону № 3671-VI, а звернувся лише через три роки після прибуття в Україну після його затримання через розшук правоохоронними органами Туреччини. Також встановлено, що кримінальні правопорушення, за які розшукується позивач, не належать до військових та не носять політичного характеру, оскільки позивача обвинувачують у вчиненні пограбування, який перебуває у міжнародному розшуку за каналами «Інтерполу».

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями суддів попередніх інстанцій, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нову постанову про задоволення позову у повному обсязі.

Касаційне провадження відкрито на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України відповідно до якого підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.

Порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто адміністративними судами за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 3 частини 3 статті 353 КАС України).

Скаржник вказує на те, що суд першої інстанції необґрунтовано відхилив та проігнорував клопотання позивача про дослідження доказів, щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а тому допустив неповне з`ясування таких обставин, не надав оцінки тому факту, що позивач за національністю є курдом, а цей народ переслідується Турецькою владою. Не дослідив та не оглянув основні докази, що мають значення для справи, а саме відеоматеріали надані позивачем та статтю із інтернет видання, яка свідчить про реальне переслідування Турецькою владою Робочої партії Курдистану (РКК), членом котрої є позивач, і яка підтверджує доводи позивача, що він побоюється повернутись до країни походження, оскільки може стати жертвою переслідування за ознаками належності до певної політичної партії.

Також на переконання позивача, в порушення вимог пункту 3 частини 4 статті 246 КАС України суди попередніх інстанцій не надали оцінки кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, зокрема тому, що відповідач в порушення вимог наказу МВС № 649 від 2011 року не здійснив повних дій по перевірці наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в наданні статусу біженця чи особи, що потребує додаткового захисту, з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви, а також тому факту, що позивач в силу вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» мав право звернутись до органів міграційної служби із заявою-анкетою, котру необхідно було розглянути з врахуванням приписів цього наказу, а саме з врахуванням оновленої інформації по країні походження заявника, а не поспішно відмовляти в наданні такого статусу без урахування оновленої інформації по країні походження заявника.

Також позивач вказував, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності позивача та його представника, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання. В матеріалах справи відсутнє будь-яке підтвердження про отримання позивачем, а не надсилання повістки чи ухвали суду про призначення справи до розгляду на 13 червня 2023 року о 14:00.

Крім того скаржник зауважив, що суд апеляційної інстанції не направив рекомендованим поштовим відправленням як позивачу так і його представнику жодного судового документа.

Позиція інших учасників справи

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 листопада 2023 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Губська О.А.) відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2023 року (суддя: Крутько О.В.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2024 року призначено справу до розгляду.

Висновки Верховного Суду

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Касаційна скарга позивача подана на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Позивач стверджує, що судами попередніх інстанцій неповно встановлені обставини у цій справі, що мають значення для правильного вирішення спору.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, виходить із такого.

Для правильного вирішення публічно-правового спору, предметом оскарження у якому є рішення суб`єкта владних повноважень, обов`язковим є перевірка такого рішення на відповідність критеріям, визначеним частині 2 статті 2 КАС України, а саме чи прийняте (вчинене) таке рішення: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суспільні відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовані Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

Відповідно до пунктів 1, 4, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;

особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 6 статті 5 Закону № 3671-VI визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Умови, за яких особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту наведені у статті 6 Закону № 3671-V за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту мають ураховуватися конвенційні підстави, наведені вище.

Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Згідно з статтею 4 Директива Ради Європейського Союзу 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації та статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців або осіб, які взагалі потребують міжнародного захисту та змісту наданого захисту» які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, в разі якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.

Матеріали справи свідчать про те, що при зверненні до ГУ ДМС із заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказав, що підставою такого звернення є те, що за національністю він є курдом, на території Туреччини зазнавав постійних насильницьких дій із застосуванням зброї, які загрожували його життю, є членом політичної партії HDP у Туреччині (пасивний член партії) та був безпідставно обвинувачений у Туреччині за злочин, якого він не скоював і відбув покарання.

Разом із тим відповідно до міжнародних рекомендацій УВКБ ООН від 01 грудня 2013 року у сфері набуття міжнародного захисту, шукачі захисту зобов`язані надавати співробітнику міграційної служби всі докази історії ймовірного переслідування на території країни громадянської належності, їх розповідь повинна бути чіткою, детальною та правдоподібною. Відповідно до міжнародних рекомендацій, переслідуванням можуть бути кваліфіковані ті діяння, які чинять суттєві перешкодам для заявників та суттєво порушують можливості для життя, роботи, навчання тощо.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем не наведено конкретних фактів дискримінаційного ставлення до нього, яке б могло бути кваліфіковане як переслідування за ознаками національності чи політичних переконань, а викладена історія переслідування є непідтвердженою, як і те , що порушення кримінальної справи щодо позивача із винесенням обвинувального вироку та призначенням покарання були спричинені саме його політичною позицією чи національною належністю. Його членство у партії не підтверджено відповідним членським квитком і сам він стверджував, що не займався безпосередньо політичною діяльністю, а лише інколи приймав участь у мітингах.

Окрім того позивач не зазнавав жодних обмежувальних заходів в Туреччині, оскільки мав змогу вільно здійснювати підприємницьку діяльність, здобувати освіту, переміщуватися територією країни, безперешкодно оформити паспортний документ для виїзду за кордон та перетнути кордон країни громадянської належності тощо.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що матеріали особової справи позивача не свідчать про наявність будь-якої його дискримінації зі сторони органів державної влади Туреччини, що спростовує викладену ним історію ймовірного переслідування на території країни громадянської належності та не дозволяє обґрунтувати причину виїзду позивача з Туреччини з позиції надання міжнародного захисту в Україні з урахуванням вимог пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

При цьому матеріали особистої справи позивача свідчать про те, що він прибув до України за особистими сімейними причинами, оскільки перетнув кордон України по довгостроковій візі типу D-14 (возз`єднання сім`ї з громадянином України), яку отримав у м. Бєльци (Республіка Молдова) на підставі свідоцтва про шлюб з метою отримання можливості спокійного проживання та роботи. До того шість місяців проживав у Грузії, куди прибув 01 травня 2018 року з метою працевлаштування та проживання, однак до державних органів цієї країни з метою отримання притулку не звертався.

Водночас за результатами проведеної відповідачем перевірки екстрадиційних документів встановлено, що кримінальні правопорушення, за які розшукується позивач, не належать до військових та не носять політичного характеру, оскільки позивача обвинувачують у вчиненні пограбування, який перебуває у міжнародному розшуку за каналами «Інтерполу».

Тому суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про невстановлення обставин, з якими закон пов`язує можливість визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту на території України через наявність ознак, передбачених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, а також те, що заявник до прибуття в Україну з наміром бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебував в третій безпечній країні.

В силу приписів частини 5 статті 242 КАС України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд першої інстанції доречно врахував правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постановах від 16 лютого 2018 у справі №825/608/17 та від 11 жовтня 2018 року у справі №815/1892/17 відповідно до якої значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі № 420/5005/20, від 06 серпня 2020 року у справі № 420/3327/19, від 01 липня 2020 року у справі № 420/3057/19, від 28 квітня 2020 року у справі №420/3757/19 та ін.

Щодо перебування позивача у третій безпечній країні до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Суд звертає увагу на парову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 13 серпня 2020 року у справі № 826/1029/17, від 13 серпня 2020 року у справі № 826/1036/17, від 04 червня 2020 року у справі №640/7749/19, від 24 квітня 2020 року у справі №807/64/16 та ін., відповідно до якої звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов`язано із ситуацією громадянської належності позивача, так як перебуваючи у третій безпечній країні, позивач не зверталася за наданням притулку або за наданням статусу біженця.

Суд зазначає, що етнічні курди становлять істотну частину населення Туреччини - порядку 18 %, хоча за офіційною інформацією турецької національної ради курдське населення становить 15,7 % від усього населення Туреччини. На відміну від турків, курди говорять індоєвропейською мовою. Курди живуть на території всієї Туреччини, але більшість живе на сході та південному сході країни. Політика керівництва Туреччини щодо її громадян курдської етнічної приналежності була частим предметом міжнародної критики. У серпні 1984 Робітнича партія Курдистану (РПК) оголосила війну офіційній владі Туреччини, яка триває й сьогодні. До 1999 РПК виступала з найрадикальнішою вимогою - проголошення єдиного та незалежного Курдистану, об`єднуючого курдські території, що нині входять до Туреччини, Ірану, Іраку та Сирії.

Проте, судами попередніх інстанцій встановлено, що членство позивача у партії не підтверджено відповідним членським квитком і сам він стверджував, що не займався безпосередньо політичною діяльністю, а лише інколи приймав участь у мітингах.

Твердження позивача, як на підставу для задоволення позовних вимог про те, що у 2018 році Республіка Туреччина оголосила про початок операції «Оливкова гілка», фактично вступивши у конфлікт з курдами Суд відхиляє, адже операція «Оливкова гілка» це - інтервенція турецьких військ та так званої «Протурецької Вільної Сирійської Армії» за підтримки ісламістів в сирійський район Афрін проти позицій курдської партії «Демократичний союз» в Сирії (ПДС), її збройного крила Загони народної оборони (ЗНО) та Демократичних сил Сирії (ДСС). Туреччина також заявляла, що воює проти Ісламської Держави, хоча незалежних підтверджень цьому немає. Демократична федерація Північної Сирії претендує на Афрін та його околиці в якості регіону Афрін.

Тобто, вказана операція спрямована проти позицій курдської партії «Демократичний союз» в Сирії (ПДС), її збройного крила Загони народної оборони (ЗНО) та Демократичних сил Сирії (ДСС), а не проти громадян Республіки Туреччини.

Доводи скаржника щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та ненаправлення позивачу та його представнику судових документів через рекомендоване поштове відправлення Суд також відхиляє, з огляду на те, що матеріали справи містять докази про отримання позивачем судової повістки, відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 189, т.2).

Також Суд відхиляє доводи позивача відносно розгляду справи за його відсутності та за відсутності його представника, адже позивач та його представник, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, на виклик апеляційного суду не прибули. При цьому представником позивача подано клопотання про відкладення розгляду справи, що призначена на 13 червня 2023 року через задіяння адвоката в іншому судовому засіданні на цю дату, проте належних доказів про наявність поважних причин неявки апеляційному суду не надано, що відповідно до частини 3 статті 268 КАС України не перешкоджало розгляду справи.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, визначених статтею 341 КАС України.

За змістом частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суддів попередніх інстанцій - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 3 341 343 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 березня 2023 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк

Судді Л.О. Єресько

О.А.Губська