Постанова

Іменем України

07 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 388/1869/18

провадження № 61-6965св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , товариство з додатковою відповідальністю «Неоальянс»,

треті особи: Новгородківська державна нотаріальна контора Кіровоградської області, відділ з питань державної реєстрації Долинської міської ради Кіровоградської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 04 червня 2020 року в складі судді Степанова С. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 22 березня 2021 року в складі колегії суддів: Письменного О. А., Дуковського О. Л., Дьомич Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Долинського районного суду Кіровоградської області з позовом до ОСОБА_3 , товариства з додатковою відповідальністю «Неоальянс» (далі - ТДВ «Неоальянс»), треті особи: Новгородківська державна нотаріальна контора Кіровоградської області, відділ з питань державної реєстрації Долинської міської ради Кіровоградської області, в якому просили:

Визнати недійсним договір міни земельних ділянок від 04 березня 2015 року; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на земельну ділянку за кадастровим номером 3521987800:02:000:0042; в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 визнати за ними право власності по 1/2 частці на вказану земельну ділянку; розірвати договір оренди землі від 15 березня 2012 року та стягнути з ТДВ «Неоальянс» на їх користь заборгованість у розмірі 80 735,74 грн.

Позовна заява мотивована тим, що їх батькові ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на праві приватної власності належала земельна ділянка з кадастровим номером 3521987800:02:000:0042, площею 8,64 га, що розташована на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, цільове призначення якої - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

15 березня 2012 року ОСОБА_6 , який був уповноважений їх батьком діяти в його інтересах на підставі довіреності від 28 березня 2005 року, уклав договір оренди зазначеної земельної ділянки з ТДВ «Неоальянс». За цим договором розмір орендної плати складав 3% від нормативної грошової оцінки землі з урахуванням індексації, що було рівним 5421,27 грн. Проте орендної плати за договором орендодавець (батько позивачів) не отримував, що підтверджується рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області від 01 квітня 2015 року, яким зобов`язано ОСОБА_6 повернути ОСОБА_5 орендну плату за користування земельною ділянкою протягом 2012-2014 роки в сумі 13 824,24 грн.

23 жовтня 2015 року ОСОБА_5 скасував довіреність від 28 березня 2005 року, якою уповноважив ОСОБА_6 користуватися і розпоряджатися належною йому земельною ділянкою.

Під час оформлення спадщини після смерті батька позивачам стало відомо, що на підставі договору міни від 04 березня 2015 року їх батько втратив право власності на вказану земельну ділянку, проте набув таке право на земельну ділянку за кадастровим номером 3523455100:02:003:1028, площею 0,01 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Позивачі вважають вказаний договір міни земельних ділянок недійсним з тих підстав, що договір був укладений з порушенням законодавства, зокрема, із порушенням умов, передбачених статтею 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».

Також вказують, що протягом 2015-2018 роки вони як спадкоємці не отримували орендну плату за користування спірною земельною ділянкою, що є підставою для розірвання договору оренди землі, як систематичне невиконання зобов`язань за договором щодо сплати орендної плати. Борг ТДВ «Неоальянс» за 2015-2018 роки перед ними складає 31 074,71 грн, пеня - 44 048,36 грн, 3% річних в сумі 1206,28, сума інфляційних втрат - 4406,39 грн, а всього 80 735,74 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області від 04 червня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано недійсним договір міни (обміну) земельних ділянок, укладений 04 березня 2015 року між ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_6 , який діяв на підставі довіреності серії ВСА № 467571, посвідченої 28 березня 2005 року державним нотаріусом Долинської державної нотаріальної контори Кіровоградської області Фоміних В. В. за реєстровим № 667, та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Новгородківського нотаріального округу Кіровоградської області Голобородько О. В. та зареєстрований у реєстрі за № 231.

Скасовано державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на земельну ділянку, кадастровий номер 3521987800:02:000:0042, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 8,63 га, що розташована на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив із того, що з огляду на вочевидь нерівні умови обміну встановлені договором міни, а саме обмін ділянки, яка не перебуває у спільному масиві з обмінюваною ділянкою, вартістю 159,53 гривні на розташовану у іншому районі ділянку яка має вартість 225 662,13 грн, тобто на ділянку вартість якої у півтори тисячі раз вища, суд приходить до висновку про удаваність правочину міни, який було вчинено для приховання правочину відчуження земельної ділянки. Оскільки фактично було вчинено не договір міни, а договір відчуження спірної земельної ділянки, тому такий правочин вчинений всупереч мораторію та відповідно з порушенням пунктів 14, 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на час укладення спірного договору).

Згідно зі статтями 203 215 Цивільного кодексу України наявні підстави для визнання такого правочину недійсним, а отже і для часткового задоволення позовних вимог, а саме в частині визнання договору міни недійсним та скасування зареєстрованого на його підставі права власності.

Разом із цим, не підлягали задоволенню інші позовні вимоги з підстав їх необґрунтованості та передчасності.

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 22 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення; апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ТДВ «Неоальянс» задоволено частково.

Рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 04 червня 2020 року скасовано в частині задоволених вимог та ухвалено в цій частині нове судове рішення. Відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ТДВ «Неоальянс» в частині визнання недійсним договору міни земельних ділянок від 04 березня 2015 року та скасування державної реєстрації права власності.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо недійсності оспорюваного договору міни як такого, що укладений з порушенням законодавства і всупереч мораторію, закріпленому пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, оскільки заборона відчуження, встановлена вказаним пунктом, передбачала винятки, зокрема, можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

Враховуючи те, що ОСОБА_3 04 березня 2015 року набула права власності на спірну земельну ділянку відповідно до закону, дана земельна ділянка не може входити до складу спадщини померлого ОСОБА_5 , тому це виключає визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності на неї в порядку спадкування. З цих же підстав задоволенню не підлягають вимоги щодо розірвання договору оренди землі та стягнення орендної плати.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

23 квітня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надіслали засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 04 червня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 22 березня 2021 року.

У касаційній скарзі заявники просять суд касаційної інстанції скасувати рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 04 червня 2020 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 22 березня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у порядку спадкування права власності на земельну ділянку, розірвання договору оренди землі, стягнення заборгованості з орендної плати; рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 04 червня 2020 року в частині позовних вимог про визнання недійсним договору міни земельних ділянок та скасування державної реєстрації права власності за ОСОБА_3 змінити, а саме: визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у порядку спадкування право власності на земельну ділянку по 1/2 частці кожній, розірвати договір оренди землі та стягнути заборгованість з орендної плати за користування земельною ділянкою.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2021 рокувідкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.

Вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Узагальнення доводів касаційної скарги

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

На обґрунтування підстав касаційного оскарження заявники вказують про застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 15 березня 2019 року в справі № 399/1034/16-ц, від 27 лютого 2020 року в справі № 220/1587/17, від 15 квітня 2020 року в справі № 390/225/19.

Також заявники наголошують на тому, що спірний договір міни був укладений за відсутності на це волевиявлення довірителя (власника) спірної земельної ділянки ОСОБА_5 , спірний договір був укладений всупереч інтересів довірителя, оскільки вартість обєктів обміну є досить неспівмірною, а доплата різниці вартості договором не була передбачена. Спірний правочин було укладено всупереч статті 232 ЦК України, тобто за зловмисної домовленості повіреного ОСОБА_6 як представника однієї сторони ( ОСОБА_5 ) та іншої сторони ( ОСОБА_3 ), які є родичами.

Позиції інших учасників справи

У вересні 2021 року представник відповідачів ОСОБА_3 та ТДВ «Неоальянс» - Заболотній П. Л. надіслав відзив на касаційну скаргу. Зазначав, що доводи скарги є безпідставним та не заслуговують на увагу. Вважає рішення апеляційного суду законним та обґрунтованим. Просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є дочками ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно копії заповіту від 08 грудня 2014 року, ОСОБА_5 заповів усе своє майно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 03 жовтня 2018 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 успадкували земельну ділянку площею 8,7777 га, кадастровий номер 3521987800:02:000:0141, яка розташована на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області.

На праві приватної власності ОСОБА_5 належала земельна ділянка, площею 8,64 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, що підтверджується копією Державного акту на право власності на землю серії І-КР № 017944 від 17 квітня 2001 року.

Згідно копії довіреності від 28 березня 2005 року, посвідченої державним нотаріусом Фоміних В. В. за № 667, ОСОБА_5 уповноважив ОСОБА_6 користуватись і розпоряджатись земельною ділянкою, площею 8,64 га, яка розташована на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області. Дана довіреність була скасована ОСОБА_5 23 жовтня 2015 року.

Відносно цієї земельної ділянки 15 березня 2012 року між ОСОБА_6 , який діяв згідно довіреності від імені ОСОБА_5 та ТДВ «Неоальянс» було укладено договір оренди землі строком на 10 років.

Рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області 01 квітня 2015 року в справі № 388/2286/14-ц (яке набрало законної сили) зобов`язано ОСОБА_6 повернути ОСОБА_5 отриману від імені позивача орендну плату за користування земельною ділянкою, кадастровий номер 3521987800:02:000:0042, площею 8,64 га, у сумі 13 824,24 грн.

03 березня 2015 року між ОСОБА_5 , в особі представника ОСОБА_6 , який діяв на підставі довіреності від 28 березня 2005 року, та ОСОБА_3 було укладено договір міни (обміну) земельних ділянок про обмін земельної ділянки, площею 0,0100 га, що розташована на території Новгородківської селищної ради, Новгородківського району Кіровоградської області на земельну ділянку, площею 8,6391 га, що розташована на території Суходільської сільської ради Долинського району Кіровоградської області. Даний договір посвідчений державним нотаріусом Новгородківського нотаріального округу Кіровоградської області Голобородько О. В. 04 березня 2015 року та зареєстрований в реєстрі за № 231.

За цим договором ОСОБА_3 отримала у власність земельну ділянку, площею 8,6391 га, вартість якої сторонами оцінена в 225 662,13 грн, а натомість ОСОБА_5 отримав у власність земельну ділянку, площею 0,0100 га, вартістю 159,53 грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У частинах першій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У статті 1233 ЦК України зазначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті (частина перша статті 1223 ЦК України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (частина перша статті 78 Земельного кодексу України, далі - ЗК України).

За статями 177 181 ЦК України, статті 79 ЗК України земельна ділянка є об`єктом цивільних прав.

Земельне законодавство базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт «в» частини першої статті 5 ЗК України).

Тобто, власник земельної ділянки має повноваження щодо володіння, користування та розпорядження нею, а держава не повинна втручатися у здійснення громадянами свого права розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до підпункту «а» частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни.

У статтях 6 і 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2018 року, не допускається купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб.

Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2018 року, в порядку, визначеному цим Законом.

Правочини (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

Таким чином, оборотоздатність земельних ділянок, які перебувають у власності громадян, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв) є обмеженою.

Проте заборона відчуження, встановлена пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, і яка діяла до 01 січня 2019 року, передбачала винятки, зокрема, можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін (стаття 715 ЦК України).

Міна (обмін) земельних часток (паїв) відповідно до вимог закону є цивільно-правовою угодою, яка, однак, може укладатися та реалізовуватись лише у порядку, передбаченому в Законі України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».

У статті 5 цього Закону вказано, що сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.

Частиною першою статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» визначено, що у разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву.

Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально. Сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах своїх повноважень сприяють обміну земельними ділянками (частина друга вказаної статті).

Аналіз статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» свідчить, що вона не забороняє можливість обміну земельними ділянками, які використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті.

Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбачених статтею 5 цього Закону повноважень оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку, не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).

У рішенні ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16) суд встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (§ 149). Вказав, що законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104). Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105). Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129).

Рішення ЄСПЛ від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.

Зазначене узгоджується із висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18, у якій Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада2014 року у справі № 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 зазначила, що підпункт «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України гарантує можливість обміну не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай), а земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону. Частина перша статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» не обмежує випадки, за яких може бути проведений такий обмін, а визначає одну із можливостей обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Також, зазначено те, що у відповідності до частини третьої статті 715 ЦК України передбачається можливість встановлення у договорі міни доплати.

Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

У справі, яка переглядається, на момент укладення спірного договору міни земельних ділянок після оформлення правовстановлюючих документів чинним земельним законодавством не було заборонено вчиняти їх обмін, що дає підстави стверджувати про необґрунтованість доводів позивачів щодо укладення між сторонами договору міни (обміну) земельних ділянок всупереч вимогам чинного законодавства.

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання договору міни земельних ділянок недійсним, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оспорюваний правочин укладений між їх власниками, сторони договору обмінялися сформованими земельними ділянками з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, є дійсним.

З урахуванням наведеного апеляційний суд обґрунтовано відхилив доводи позивачів про укладення оспорюваного договору міни в період дії заборони на відчуження земельних ділянок та його недійсність.

Суд апеляційної інстанції правильно не взяв до уваги доводи позивачів, що земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, обмін яких було здійснено між сторонами, не знаходяться всередині єдиного масиву земель сільськогосподарського призначення, оскільки такі аргументи не спростовують правомірності вчиненого спірного правочину. До набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» № 2498-VIII від 10 липня 2018 року, яким доповнено ЗК України статтею 37-1 «Особливості використання та розпорядження земельними ділянками, розташованими у масиві земель сільськогосподарського призначення, а також полезахисними лісовими смугами, які обмежують такий масив, чинне законодавство не встановлювало заборони на укладення договору міни земельних ділянок, розташованих у різних масивах земель сільськогосподарського призначення.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10 вересня 2020 року в справі № 328/2513/18, від 31 березня 2021 року в справі № 390/2220/17, від 30 червня 2021 року в справі № 328/2423/18, від 20 грудня 2021 року в справі № 616/1036/19.

Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що відсутні підстави для визнання недійсним спірного договору міни від 03 березня 2015 року з підстав, зазначених позивачами у їх позові.

Оскільки, інші позовні вимоги щодо: визнання права власності на спірне майно в порядку спадкування за заповітом, стягнення боргу по орендній платі з ТДВ «Неоальянс» за 2015-2018 роки та розірвання договору оренди землі від 15 березня 2012 року, є похідними від первісної вимоги - визнання договору міни земельних ділянок недійсним, а тому апеляційний суд також обґрунтовано вважав ці вимоги такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи встановлені належним чином апеляційним судом фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, він дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Верховний Суд не може прийняти до уваги доводи касаційної скарги в частині неправомірності рішення суду першої інстанції, оскільки, як зазначено вище, оскаржувана постанова апеляційного суду є законною, що відповідно свідчить про правомірність скасування рішення районного суду апеляційним судом у цій справі та вказує на відсутність правових підстав для його перегляду по суті в касаційному порядку.

Диспозитивність цивільного судочинства виявляється в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (стаття 13 ЦПК України).

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги про відсутність волевиявлення довірителя ОСОБА_5 на укладення оспорюваного договору міни Верховний Суд не приймає до уваги, оскільки позивачі у позовній заяві посилалися на те, що оспорюваний правочин був укладений із порушенням земельного законодавства і суди розглянули справу в межах заявлених вимог.

Аргументи касаційної скарги про наявність правових підстав для визнання правочину недійсним, передбачених статтею 232 ЦК України, як такого, що вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, факт неспівмірності вартості об`єктів обміну та відсутності доплати на користь ОСОБА_5 також підлягають відхиленню, оскільки позовна заява не була обґрунтована наявністю цих підстав.

Доводи касаційної скарги позивачів про неврахування судами висновків при розгляді справ у подібних спірних правовідносинах, які були викладені у постановах Верховного Суду: від 15 березня 2019 року в справі № 399/1034/16-ц, від 27 лютого 2020 року в справі № 220/1587/17, від 15 квітня 2020 року в справі № 390/225/19 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 399/1034/16-ц Верховний Суд, залишаючи в силі рішення апеляційного суду про визнання договору міни недійсним, погодився з його висновком, що суд першої інстанції передчасно відмовив у задоволенні позову, оскільки вони не ґрунтуються на матеріалах справи і вимогах закону. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що представник за довіреністю, укладаючи спірний договір міни, діяв всупереч інтересам особи, яку він представляв, оскільки як за площею, так і за вартістю земельна ділянка, набута у власність позивачем за спірним договором значно менша за земельну ділянку, яка передана відповідачу.

У справі № 220/1587/17, Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів погодився із їх висновками, що передача спірної земельної ділянки у власність відповідачів була здійснена поза волею позивача (власника); оскільки спірний договір міни земельних ділянок між відповідачами укладений під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також з огляду на те, що обмін здійснений земельними ділянками з різним цільовим призначенням, то є підстави для визнання цього правочину недійсним з моменту укладення зі скасуванням рішення про державну реєстрацію прав за цим договором.

У справі № 390/225/19 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів, погодився із ними, що відповідач на підставі оспорюваних договорів міни набув у власність спірне нерухоме майно поза волею його титульного власника (позивача) і на час їх укладення відчужувачу (відповідачу) було відомо про оспорювання його прав на спірні земельні ділянки. Крім того, оскільки об`єднана земельна ділянка була утворена із трьох земельних ділянок, які належать на праві власності позивачу за рішеннями судів, то найефективнішим способом захисту прав власника земельних ділянок, яка позбавлена у цьому випадку можливості заявити про реституцію, оскільки не була стороною оспорюваних договорів, та віндикацію, є визнання за нею права власності на новоутворену земельну ділянку, яка повністю співпадає за межами із належними їй земельними ділянками.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, підстави позову та встановлені фактичні обставини.

Отже, доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст постанови суду апеляційної інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, оскаржуване судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Кропивницького апеляційного суду від 22 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук