№ 390/1485/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

12 лютого 2021 року

місто Київ

справа № 390/1485/18

провадження № 61-1698св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Кіровоградського районного нотаріального округу Томаз Вікторія Ігорівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2019 року у складі судді Бойко І. А. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Мурашка С. І., Голованя А. М., Карпенка О. Л.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачів

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , просив визнати недійсним договір міни (обміну), укладений між ним, ОСОБА_1 , та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз В. І. 13 грудня 2013 року, зареєстрований в реєстрі за № 2952.

Позивач обґрунтовував пред`явлені вимоги тим, що 13 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір міни (обміну), відповідно до умов якого сторони без доплати передали у власність один одному належне їм на праві власності нерухоме майно, позивач - земельну ділянку, площею 8, 4675 га, кадастровий номер 3522580900:02:000:2005, що розташована на території Бережинської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; а відповідач - земельну ділянку, площею 0, 0100 га, кадастровий номер 3522885000:02:000:6035, яка розташована на території Полтавської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Позивач вважав, що укладення та нотаріальне посвідчення такого договору відбулося всупереч правилам пункту 15 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, яким встановлено заборону відчуження земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та земельних часток (паїв), що повинно мати наслідком визнання зазначеного договору недійсним.

Зазначив, що обмін можливий за наявності сертифіката, а сторони вже отримали державні акти на право власності на земельні ділянки.

Стверджував, що Законом України від 05 червня 2003 року № 899-IV

«Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» (далі - Закон № 899-IV) не передбачено можливість обміну цілого паю на частину паю, а обмін відбувся з розрахунку 100 % земельного паю позивача на 0, 16 % паю відповідача.

Відповідач набув право власності на земельні ділянки, площею 0, 0100 га, шляхом поділу земельної ділянки, яка, в свою чергу, була сформована в результаті виділення в натурі земельної частки (паю) із земель колективної власності колективного сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Полтавської сільської ради Компаніївського району, та поміняна на земельну ділянку позивача, яка виділена із земель колективної власності сільськогосподарського підприємства, розташованого на території Бережинської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області з неподільною площею земельного паю.

Крім того, зазначений договір порушує публічний порядок, оскільки правочином порушено правовий режим обмежених в обігу об`єктів цивільного права, а отже, є нікчемним відповідно до закону.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

Відповідач позовні вимоги не визнав, зазначив, що укладення договору обміну земельними ділянками між сторонами відбулося з дотриманням чинного на час його укладення законодавства, оскільки за договором обміняними були земельні ділянки, а не земельні паї. Просив відмовити у задоволенні позову, застосувати позовну давність.

Третя особа приватний нотаріус Кіровоградського районного нотаріального округу Томаз В .І. зазначила, що 13 грудня 2013 року нею був посвідчений договір міни (обміну), укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , відповідно до умов якого вони обмінялися належними їм на праві приватної власності земельними ділянками. Сторонами договору здійснено обмін не земельними частками (паями), а сформованими земельними ділянками із наявними кадастровими номерами, які зареєстровані відповідно до законодавства і є об`єктами цивільних прав, тому такі земельні ділянки не підпадають під правове регулювання законодавства, що регулює порядок обміну земельних часток (паїв). Зміст укладеного правочину не суперечить вимогам цивільного і земельного законодавств, він не є фіктивним або удаваним, його умови повністю виконані сторонами.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовувалося тим, що доводи позивача про порушення під час укладення договору міни пункту 15 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК України та Закону № 899-IVє необґрунтованими. Твердження позивача про порушення публічного порядку не доведено належними, допустимими та достатніми доказами. Аргументи позивача про проведення обміну земельних ділянок без грошової доплати та нерівноцінність обміну є безпідставними, оскільки сторонами добровільно визначено у договорі, що обмін земельних ділянок проводиться без грошової доплати. Наведені позивачем обставини не містять правових підстав для визнання договору недійсним.

Апеляційний суд додатково зазначив, що твердження позивача про те, що постановою Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (провадження № 144-66цс19) не визначено дозвіл на обмін земельних ділянок без доплати різниці їх вартості, що не врахував суд першої інстанції, є помилковим. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши статтю 715 ЦК України, лише констатувала, що отримання доплати за договором міни не суперечить частині третій статті 715 ЦК України, якою передбачено можливість встановлення доплати в договорі міни за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (пункти 43-44 постанови). Таким чином, доплата за договором міни не є критерієм законності чи незаконності укладеного договору міни земельних ділянок, а постанова Великої Палати Верховного Суду не містить жодного висновку про обов`язковість такої доплати.

Оскільки доводи апеляційної скарги, що оспорюваний договір вчинено або під впливом помилки (стаття 229 ЦК України), або під впливом обману (стаття 230 ЦК України), або під впливом тяжкої обставини (стаття 233 ЦК України), або для приховання іншого правочину (удаваний правочин) (стаття 233 ЦК України), під час тимчасової недієздатності, не були предметом дослідження в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції досліджував питання визнання оспорюваного договору міни із підстав, визначених у позові.

Апеляційний суд зазначив, що позивач в апеляційній скарзі безпідставно посилався на частину другу статті 37-1 ЗК України, якою передбачено, що обмін (міна) земельної ділянки державної або комунальної власності, розташованої у масиві земель сільськогосподарського призначення, на іншу земельну ділянку, розташовану у цьому ж масиві, здійснюється лише у разі, якщо обидві земельні ділянки мають однакову нормативну грошову оцінку або різниця між нормативними грошовими оцінками становить не більш як 10 відсотків. Зокрема правилами цієї статті регулюється обмін земельними ділянками державної та комунальної власності та була введена в дію Законом України від 10 липня 2018 року № 2498-VIII, а тому не була чинною на момент виникнення спірних правовідносин.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у січні 2020 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник зазначає, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій, не застосувавши до спірних правовідносин норму права, яка підлягала застосуванню, відступили від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (провадження № 14-66цс19), а також дійшли помилкових висновків, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають правовим висновкам, викладеним у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду та рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» від 22 травня 2018 року, заяви № 846/16 та № 1075/16;

- правозастосовча практика, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (провадження № 14-66цс19), не може бути застосована повною мірою до спірних правовідносин, оскільки справи мають суттєві відмінності;

- судами першої та апеляційної інстанцій не надано оцінки доводам щодо нікчемності правочину відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц (провадження № 61-5800зпв18);

- судами неправильно застосовано до спірних правовідносин правила підпункту «б» пункту 15 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК України та статті 228 ЦК України.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві приватний нотаріус Кропивницького районного нотаріального округу Томаз В. І. просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Третя особа зазначає, що дії сторін у спірних правовідносинах не суперечать підпункту «б» пункту 15 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК України та відповідають положенням статей 203 715 716 ЦК України. Також зазначила, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню правила статті 228 ЦК України, укладений договір міни не порушує публічний порядок України, він не був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Вважає, що позивачем обрано підстави для визнання договору недійсним, які є взаємовиключними. Також просила застосувати правила про позовну давність.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ»

(далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, яка переглядається, подана у січні 2020 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, за якими судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 13 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір міни (обміну), посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз В. І. та зареєстрований в реєстрі за № 2952.

Відповідно до договору ОСОБА_1 та ОСОБА_3 міняють (обмінюють), передають у власність один одному належне їм на праві власності нерухоме майно, а саме ОСОБА_1 - земельну ділянку, площею 8, 4675 га, кадастровий номер 3522580900:02:000:2005, що розташована на території Бережинської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області, цільове призначення якої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а ОСОБА_3 - земельну ділянку, площею 0, 0100 га, що розташована на території Полтавської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області, цільове призначення якої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 , що є предметом договору міни, підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку, серії КР №066352, виданим Кіровоградською районною державною адміністрацією 20 серпня 2008 року, за реєстровим

номером 1-911, ВЕР № 301450.

Право власності 13 грудня 2013 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису 3828820, що підтверджено витягом з реєстру від 13 грудня 2013 року № 14545461.

Право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 , що є предметом договору міни, підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 13 вересня 2013 року, індексний номер 9353164, зареєстрованим Реєстраційною службою Компаніївського районного управління юстиції Кіровоградської області.

Право власності 13 вересня 2013 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - номер запису 2478484, що підтверджено витягом з реєстру від 13 вересня 2013 року № 9353327.

Згідно з договором міна (обмін) за домовленістю сторін проводиться без доплати.

Такий обмін земельними ділянками визначений сторонами за взаємним погодженням, за відсутності примусу як будь-якої із сторін, так і з боку третіх осіб, а також збігу будь-яких важких обставин.

Експертна оцінка відчужуваної земельної ділянки, що належить ОСОБА_1 , становить 174 253, 00 грн, експертна оцінка відчужуваної земельної ділянки, що належить ОСОБА_3 , становить 200, 00 грн.

Інформація щодо укладення договору підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 20 грудня 2017 року № 108412396.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до положень статей 6 і 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками (частина перша статті 78 ЗК України).

Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них (частина друга статті 78 ЗК України).

Земельне законодавство України базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт «в» частини першої статті 5 ЗК України).

Встановлена пунктом 15 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення (у редакції, чинній до 01 січня 2019 року) передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).

Відповідно до пункту «а» частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни.

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).

У разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (частина перша статті 14 Закону № 899-IV).

Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку

(абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону № 899-IV).

Частиною першою статті 14 Закону № 899-IV визначено один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).

Статтею 14 Закону № 899-IV не заборонено обмін земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не заборонено обмін іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.

Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення визначена у підпункті «б» пункту 15 Розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (у редакції, чинній до 01 січня 2019 року) та винятки щодо можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону № 899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 01 січня 2019 року - до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).

У рішенні від 22 травня 2018 року Європейський суд з прав людини у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsitsyura v. Ukraine), що набуло статусу остаточного 22 серпня 2018 року, зазначив, що законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104). Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105). Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129).

Європейський суд з прав людини встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (§ 149), вважаючи, що це є достатньою справедливою сатисфакцією за будь-яку моральну шкоду, завдану заявникам (§ 156).

Згідно із частиною четвертою статті 10 ЦПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Водночас рішення Європейського суду з прав людини від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16) не може тлумачитися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.

Такий висновок відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (провадження № 14-66цс19), у якому Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі

№ 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16.

Необхідно враховувати, що сторони договору міни (обміну) від 13 грудня 2013 року обмінялися сформованими земельними ділянками, які зареєстровані, цільове призначення яких ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а тому на спірні правовідносини не поширюються положення Закону № 899-IV, дія якого поширюється на обмін розподілених між власниками та визначених у натурі земельних ділянок, але які ще не зареєстровані за власниками, тобто таких, які не можуть бути об`єктом цивільних прав.

Земельні ділянки, обмін яких було здійснено, не знаходяться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Отже, правовідносини, які виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 унаслідок укладення договору міни, не суперечать підпункту «б» пункту 15 Розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідають положенням статей 203 715 716 ЦК України.

Аналогічні висновки щодо застосування наведених статей ЦК України та ЗК України у подібних до спірних правовідносинах викладено у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 61-7122св19.

Щодо нікчемності правочину

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 ЦК України тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.

Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Враховуючи, що оспорюваний договір міни не суперечить підпункту «б» пункту 15 Розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідає положенням статей 203 715 716 ЦК України, відсутні підстави стверджувати, що цей договір в силу невідповідності зазначеним положенням законодавства є нікчемним, порушує публічний порядок України.

Частинами першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, якими вважаються серйозні порушення законодавства, вони мають антисоціальний характер і посягають на засадничі громадські та державні (публічні) інтереси; цією статтею встановлено перелік ознак правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.

Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виокремлюючи правочини, що порушують публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та характеру небезпеки, яку вони становлять для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо найважливіших засад існуючого у державі правопорядку.

З врахуванням зазначеного, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними, як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права, тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду у кримінальній справі, постановлений внаслідок знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Такий висновок щодо застосування статті 228 ЦК України викладено у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у

справі № 6-1528цс15.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Таким чином, доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 04 вересня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко