ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 400/1665/19

адміністративне провадження № К/9901/13641/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н.М.,

суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №400/1665/19

за позовом ОСОБА_1

до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області

про визнання бездіяльності протиправною і зобов`язання перерахувати й виплатити суддівську винагороду

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року (головуюча суддя: Гордієнко Т. О.)

і постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 27 квітня 2020 року (головуючий суддя: Осіпов Ю.В., судді: Скрипченко В.О., Танасогло Т.М.).

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, у якому просив:

1) визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у відмові провести перерахунок суддівської винагороди;

2) зобов`язати відповідача здійснити нарахування й виплату суддівської винагороди і всіх її складових (посадового окладу, доплати до посадового окладу за вислугу років і матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу), за вирахуванням вже отриманих сум суддівської винагороди за минулі періоди, у таких розмірах:

2.1) з 1 січня 2015 року до 31 грудня 2015 року, виходячи з розміру окладу 15 мінімальних заробітних плат, який встановлений на 1 січня 2015 року і складає: 18270 грн (вісімнадцять тисяч двісті сімдесят гривень), із доплатою за вислугу років в розмірі 30%;

2.2) з 1 січня 2016 року до 31 грудня 2016 року, виходячи з розміру окладу 15 мінімальних заробітних плат, який встановлений на 1 січня 2016 року і складає: 20670 грн (двадцять тисяч шістсот сімдесят гривень), із доплатою за вислугу років в розмірі 30%;

2.3) з 1 січня 2017 року до 31 грудня 2017 року, виходячи з розміру окладу 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який встановлений на 1 січня 2017 року і складає: 24000 грн (двадцять чотири тисячі гривень), із доплатою за вислугу років за період з 1 січня до 12 квітня 2017 року у розмірі 30%, а з 13 квітня 2017 року - у розмірі 40%;

2.4) з 1 січня 2018 року до 3 грудня 2018 року, виходячи з розміру окладу 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, який встановлений на 1 січня 2018 року і складає: 26430 грн (двадцять шість тисяч чотириста тридцять гривень), із доплатою за вислугу років в розмірі 40%.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що відповідач протягом 2015-2018 років виплачував йому суддівську винагороду і її складові на основі частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII.

Проте, рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 це положення було визнано неконституційним, а тому його належить застосувати у його первинній редакції, якою встановлено, що оклад судді місцевого суду з 1 січня 2015 року становить 15 мінімальних заробітних плат.

Покликаючись на ці обставини, а також частину третю статті 152 Конституції України і статтю 1175 Цивільного кодексу України позивач стверджує, що відповідач повинен перерахувати йому суддівську нагороду з 1 січня 2015 року, виходячи з розрахунку розміру посадового окладу, який становить 15 мінімальних заробітних плат, а з 1 січня 2017 року - 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, оскільки позивач зазнав упущеної вигоди.

До того ж, позивач зауважує, що у період з 16 лютого 2015 року до 2 листопада 2017 року, внаслідок закінчення п`ятирічного строку, він не мав повноважень на відправлення правосуддя. На цій підставі наказом голови суду йому була припинена виплата доплати за вислугу років у розмірі 30% посадового окладу, яка встановлена з 13 квітня 2012 року. Відповідну доплату у розмірі 40% посадового окладу відповідач почав нараховувати йому лише з 3 листопада 2017 року, а не з 13 квітня 2017 року, після досягнення 15-річного стажу роботи. Тому позивач вважає, що перерахунок його суддівської винагороди необхідно здійснити з обов`язковою доплатою за вислугу років у належному її розмірі.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року, яке залишене без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 27 квітня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суди виходили з того, що дія частини 3 статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року №2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року №192-VІII «Про забезпечення права на справедливий суд» втратила чинність з 4 грудня 2018 року, тому рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-рп/2018 на спірні правовідносини вплинути не може, оскільки вони виникли до його прийняття.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів

У липні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвали нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження покликається на пункти 2 і 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Скаржник наполягає на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалені з неправильним застосування норм матеріального права.

Так, скаржник зауважує, що суди застосували висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 25 квітня 2018 року у справі №820/2640/17, від 9 квітня 2020 року у справі №818/2456/18 та ухвалі від 16 травня 2019 року у справі №820/2640/17, згідно з яким рішення Конституційного Суду України немає ретроактивності й змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати його ухвалення.

У цьому контексті скаржник стверджує, що правова позиція, яка була застосована судами, є помилковою, оскільки не враховує системного аналізу статті 152 Конституції України і суперечить буквальному змісту частини третьої цієї статті Основного Закону. З огляду на це скаржник вважає, що існує необхідність відступити від наведеного висновку.

У касаційній скарзі наполягає, що його позов (про що він також зазначав і у апеляційній скарзі) був поданий, зокрема, з підстав необхідності правозастосування до спірних правовідносин частини третьої статті 152 Конституції України. Наголошує, що недоотримуваний розмір суддівської винагороди має бути відшкодований саме на основі указаної норми права, а також відповідних положень Цивільного кодексу України, якими врегульовано питання відшкодування шкоди, завданої прийняттям незаконного нормативно-правового акта, оскільки такі грошові кошти є нічим іншим як упущеною вигодою позивача.

Водночас, скаржник покликається на відсутність висновку Верховного Суду стосовно умов та порядку застосування частини третьої статті 152 Конституції України і статті 1175 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах. У цьому контексті стверджує, що тлумачення цих норм свідчить про покладання на державу відповідальності за наслідки неякісної законодавчої діяльності, якщо такий факт був установлений органом конституційного контролю.

Ухвалою Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі на підставі пунктів 2 і 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Відповідач відзиву на касаційну скаргу не подав, копію ухвали Верховного Суду про відкриття касаційного провадження отримав 26 жовтня 2020 року.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

15 лютого 2010 року Указом Президента України №162/2010 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Корабельного районного суду міста Миколаєва строком на 5 років.

У період з 16 лютого 2015 року до 2 листопада 2017 року ОСОБА_1 , внаслідок закінчення п`ятирічного строку не мав повноважень на відправлення правосуддя, у зв`язку із чим наказом голови Корабельного районного суду міста Миколаєва №14-о від 31 березня 2015 року йому припинено виплату доплати за вислугу років у розмірі 30% від посадового окладу.

2 листопада 2017 року Указом Президента України №348/2017 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Корабельного районного суду міста Миколаєва безстроково.

3 листопада 2017 року відновлено виплату ОСОБА_1 доплати за вислугу років у розмірі 40% від посадового окладу.

4 грудня 2018 року Конституційний Суд України прийняв рішення №11-р/2018, яким визнав неконституційними частину положень статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII.

У зв`язку із ухваленням вказаного рішення 5 квітня 2019 року та 3 травня 2019 року ОСОБА_1 звертався до відповідача із заявами про перерахунок його суддівської винагороди.

Листами від 15 квітня 2019 року і від 4 квітня 2019 року відповідач відмовив позивачу у проведенні такого перерахунку.

Не погоджуючись з указаними діями відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Частиною третьою статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI, в її первинній редакції, посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджувався поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

Вказаний Закон неодноразово змінювався, зокрема, був викладений у новій редакції Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII.

У вказаній редакції частиною третьою статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI було встановлено, що посадовий оклад судді місцевого суду визначається в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Натомість частиною десятою вказаної статті Закону передбачалося, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 наведені положення були визнані неконституційними.

Так, згідно з пунктом 1 резолютивної частини цього рішення, Конституційний Суд України визнав неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII. Це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

Водночас пунктом 2 цього рішення Конституційний Суд України визнав неконституційним положення частини десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII, за яким «суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу», для цілей застосування окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII зі змінами, а саме: частини першої статті 55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду.

Відповідно до статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до статті 1175 цього Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Згідно з частинами першою-другою статті 22 цього Кодексу особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частин першої і другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пунктів 2 і 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Відповідно до пунктів 2 і 3 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

- якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

- якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Проаналізувавши доводи касаційної скарги, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення з огляду на таке.

Зі змісту позовної заяви, а також зважаючи на доводи касаційної скарги, вбачається, що правовою підставою, яка спонукала позивача звернутися до суду з цим позовом, було отримування ним суддівської винагороди у незаконно обмеженому розмірі, що, на його переконання, є збитками у вигляді упущеної вигоди (доходів, які він міг реально отримувати, якби право не було порушено).

Тобто, у своїй позовній заяві ОСОБА_1 обґрунтував, що саме у зв`язку з прийняттям державою норми права, у подальшому визнаної Конституційним Судом України такою, що не відповідає Основному Закону (є неконституційною) йому були завдані збитки у виді упущеної вигоди, яка складається з недоотримуваної частини суддівської винагороди.

Правовими підставами цього позову ОСОБА_1 визначив положення статті 152 Конституції України, і зокрема, її частину третю, а також статті 1175 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною третьою статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини першої та другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

Отже, поняття "збитки" включає в себе й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено, про що обґрунтовано зазначено судами.

Позивач, як зазначалось, просив суд зобов`язати відповідача здійснити нарахування і виплату тої частини суддівської винагороди, що, на думку позивача, і є збитками у вигляді упущеної вигоди.

Саме на таких підставах цього позову наполягає позивач і у касаційній скарзі, вказуючи про те, що він звернувся до суду з огляду на положення статті 152 Конституції України та статті 1175 Цивільного кодексу України, чому судами попередніх інстанцій не було надано жодної правової оцінки в оскаржуваних судових рішеннях.

Як доречно покликається позивач у касаційній скарзі, суди попередніх інстанцій зосередили свою увагу виключно на відсутності ретроактивності рішення органу конституційної юрисдикції, оминувши доводи його позову з огляду на упущену вигоду, яку зазнав позивач.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають, а викладені у касаційній скарзі мотиви скаржника щодо порушення судами норм процесуального права є прийнятні, з огляду на таке.

На переконання Верховного Суду судами першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи не враховано приписи статті 9 КАС України.

Закріплений у частині другій статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України принцип диспозитивності передбачає, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За правилами частини третьої статті 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Повноваження адміністративних судів перевіряти законність прийняття рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних можуть бути реалізовані лише в межах заявлених позовних вимог.

Варто наголосити, що підстави позову - це ті обставини і норми права, які дозволяють особі звернутись до суду.

З позовної заяви ОСОБА_1 встановлено, що позивач доводить свої позовні вимоги з покликанням, зокрема, на частину третьою статті 152 Конституції України і статті 1175 Цивільного кодексу України.

Одночасно, зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що судами вирішено спір, не надаючи оцінку правовим підставам заявленого позивачем позову, тобто крізь призму зовсім інших правових норм. Зокрема, суди установили фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин, застосувавши положення інших нормативно-правових актів, які не регулюють питання відшкодування упущеної вигоди.

Викладене дає підстави для висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій принципу диспозитивності та офіційного з`ясування всіх обставин у справі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Іншим доводам касаційної скарги Верховний Суд наразі не надає оцінку з підстав необхідності встановлення фактів, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або; 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; 4) суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.

Оскільки судами першої та апеляційної інстанцій на підставі належних та допустимих доказів не було з`ясовано належним чином обставини справи, в той час як їх встановлення впливає на правильність вирішення спору, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій належить скасувати з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно взяти до уваги викладене в цій постанові й встановити обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341 345 349 351 355 356 359 КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року і постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 27 квітня 2020 року скасувати, а справу №400/1665/19 направити на новий розгляд до Миколаївського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

…………………………………

…………………………………

……………………………………

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду