№ 404/4869/23 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 404/4869/23

провадження № 51-3808 км 24

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючої ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

засуджених у режимі відеконференції ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12023121010001035 за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Кіровограда, мешканця АДРЕСА_1 ,

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця м. Кіровограда, мешканця АДРЕСА_2 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України,

за касаційними скаргами захисника ОСОБА_8 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_6 , та захисника ОСОБА_9 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_7 , на вирок Кіровського районного суду м. Кіровограда від 06 лютого 2024 року й ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 01 липня 2024 року.

Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Кіровського районного суду м. Кіровограда від 06 лютого 2024 року було визнано винуватими та засуджено за ч. 4 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі:

- ОСОБА_6 на строк 7 років, а підставі ч. 1 ст. 71 КК України частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Кіровського районного суду м. Кіровограда від 06 лютого 2023 року та призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років;

- ОСОБА_7 на строк 7 років.

За обставин, детально зазначених у вироку, у якому наведено положення законів України та інших нормативно-правових актів щодо введення на території України воєнного стану, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 було визнано винуватими у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України, з огляду на таке.

11 квітня 2023 року приблизно о 18:20 (більш точного часу органом досудового розслідування не встановлено) ОСОБА_6 спільно із ОСОБА_7 , перебуваючи неподалік будинку № 40 на вул. Короленка в м. Кропивницькому, керуючись корисливим мотивом, діючи умисно, повторно, за попередньою змовою групою осіб, з метою відкритого викрадення чужого майна, завдав одного удару рукою в голову ОСОБА_10 , від чого останній упав обличчям до землі. Потім засуджені почали завдавати ОСОБА_10 ударів ногами в голову та тулуб у результаті чого потерпілий отримав легкі тілесні ушкодження.

У цей час ОСОБА_7 з кишені штанів потерпілого ОСОБА_10 відкрито заволодів мобільним телефоном вартістю 1536,67 грн, який був у чохлі вартістю 30,67 грн, та, тримаючи його в руках, разом з ОСОБА_6 із місця вчинення кримінального правопорушення зникли, ігноруючи вимогу потерпілого про повернення майна, чим завдали йому матеріального збитку на загальну суму 1567,34 грн.

За ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 01 липня 2024 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_9 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 залишено без задоволення, а апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції змінено та:

- виключено з мотивувальної частини вироку посилання на вчинення ОСОБА_6 злочину в період іспитового строку;

- на підставі частин 1, 7 ст. 72 КК України зараховано ОСОБА_7 у строк покарання строк його перебування під цілодобовим домашнім арештом з 07 червня по 02 грудня 2023 року включно з розрахунку три дні цілодобового домашнього арешту за один день позбавлення волі.

У решті вирок місцевого суду залишено без зміни.

Вимоги, викладені в касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_8 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_6 , просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та на підставі ст. 440 КПК України закрити кримінальне провадження.

На обґрунтування своїх вимог захисник указує, що висновки місцевого суду не відповідають фактичним обставинам справи, до того ж цей суд дав неправильну оцінку наявним у справі доказам, а деякі з них узагалі проігнорував, унаслідок чого сторона захисту подала апеляційну скаргу, у якій порушувала питання про необхідність кваліфікації дій ОСОБА_6 за ст. 185 КК України.

Мотивуючи свою позицію, захисник ОСОБА_8 стверджує, що положення ч. 4 ст. 186 КК України не передбачають такої кваліфікуючої ознаки, як грабіж, учинений із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя і здоров`я потерпілого.

Також сторона захисту наголошує, що прокурор не довів поза розумним сумнівом факту наявності в діях ОСОБА_6 складу злочину (об`єктивної сторони), передбаченого ст. 186 КК України, оскільки:

- під час допиту в суді першої інстанції потерпілий ОСОБА_10 вказував, що він усвідомлював лише те, що йому завдавали ударів в не помітив, як у нього було викрадено мобільний телефон, а зрозумів це лише після того, як обвинувачені пішли з місця події, що, на думку захисника, свідчить про те, що викрадення майна потерпілого не було відкритим;

- показання ОСОБА_10 у частині того, що він відчув, як у нього з кишені забрали мобільний телефон, які було враховано судом апеляційної інстанції, було надано потерпілим на стадії досудового розслідування;

- суди попередніх інстанцій проігнорували те, що потерпілий був у стані сильного алкогольного сп`яніння;

- відповідно до показань ОСОБА_6 він не заперечував того, що завдав потерпілому одного удару, та зазначав, що одразу після того, як ОСОБА_10 упав на землю, він почав тікати із місця події (такі показання не було спростовано у вироку). Водночас обвинувачений зауважував, що не мав корисливого умислу, направленого на викрадення мобільного телефона, майно потерпілого підібрав ОСОБА_7 , і про це ОСОБА_6 дізнався лише за декілька кварталів від місця події;

- суди попередніх інстанцій не надали оцінки письмовій заяві потерпілого від 04 грудня 2023 року, у якій він, посилаючись на те, що ОСОБА_6 не вчиняв стосовно нього будь-яких протиправних дій, просив звільнити останнього від кримінальної відповідальності.

Водночас захисник ОСОБА_8 зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки показанням потерпілого й обвинувачених, а також наведеним у його апеляційній скарзі доводам, а тому дійшов необґрунтованих висновків щодо необхідності її задоволення лише частково.

Крім того, захисник, посилаючись на положення Закону України від 18 липня 2024 року № 3886-ІХ, наголошує, що, зважаючи на розмір викраденого ОСОБА_6 майна, суд касаційної інстанції з огляду на зміст ст. 440 КПК України має закрити кримінальне провадження на підставі п. 4-1 ч. 1 ст. 284 КПК України.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_9 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_7 , просить змінити вирок суду першої інстанції, призначити ОСОБА_7 покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України, не пов`язане із позбавленням волі, та на підставі ст. 75 КК України звільнити його від відбування такого покарання з випробуванням.

На обґрунтування своїх вимог захисник зазначає, що ОСОБА_7 :

- вину у вчиненому злочині визнав повністю, щиро розкаявся, неодноразово стверджував, що пожалкував стосовно скоєного, зобов`язувався надалі не вчиняти нових злочинів;

- активно сприяв розкриттю кримінального правопорушення, а саме під час слідчого експерименту повідомляв обставини скоєного ним злочину;

- раніше не судимий, позитивно характеризується за місцем проживання, має малолітнього сина та матір пенсіонерку, яка за станом здоров`я потребує його піклування;

- не порушував застосований до нього запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту.

Також сторона захисту посилається на позицію потерпілого ОСОБА_10 , який не має претензій до ОСОБА_7 та із цивільним позовом до суду не звертався.

Крім того, захисник указує на обставини, які, на його думку, пом`якшують обвинуваченому ОСОБА_7 покарання та істотно знижують ступінь учиненого ним злочину, а саме: щире каяття, активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, скоєння злочину внаслідок негативного впливу на нього з боку раніше судимої особи, наявність малолітньої дитини та матері-пенсіонерки, яка потребує його піклування.

Від учасників касаційного провадження заперечень на касаційні скарги захисників не надходило.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні:

- засуджений ОСОБА_6 підтримав касаційну скаргу свого захисника ОСОБА_8 та просив її задовольнити, а стосовно касаційної скарги захисника ОСОБА_9 в інтересах засудженого ОСОБА_7 поклався на розсуд суду;

- засуджений ОСОБА_7 підтримав касаційні скарги захисників ОСОБА_9 та ОСОБА_8 ;

- прокурор ОСОБА_5 заперечувала доводи сторони захисту, просила подані касаційні скарги залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без зміни.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позицію прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та наведені в касаційних скаргах доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги захисників ОСОБА_8 й ОСОБА_9 не підлягають задоволенню на таких підставах.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПКУкраїни підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України.

Отже, скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з підстав неповноти судового розгляду (ст. 410 КПК України) і невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено.

З урахуванням зазначеного Верховний Суд під час розгляду кримінального провадження позбавлений процесуальної можливості надавати оцінку доказам, перевіряти правильність такої оцінки, наданої судами попередніх інстанцій, та бере до уваги лише ті фактичні обставини, які було встановлено змістом оскаржуваних судових рішень.

Таким чином, посилання захисника ОСОБА_8 на те, що судовий розгляд і досудове слідство було проведено однобічно, висновки місцевого суду не відповідають фактичним обставинам справи, а суд надав неправильну оцінку наявним у справі доказам, з огляду на положення статей 433 438 КПК України та зміст ст. 411 КПК України не можуть бути предметом касаційного розгляду.

Стосовно доводів касаційної скарги захисника ОСОБА_8 про те, що сторона обвинувачення не довела поза розумним сумнівом факту наявності в діях ОСОБА_6 складу злочину (об`єктивної сторони), передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України, Верховний Суд уважає за необхідне зазначити таке.

Статтею 370 КПК України регламентовано, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, у якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

За приписами ч. 1 ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.

Положеннями ст. 94 КПК України передбачено, що суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.

Як видно з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України, зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Так, зі змісту вироку видно, що місцевий суд допитав обвинувачених:

- ОСОБА_6 , який вини у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України, не визнав, але визнав у частині заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому та вказав, що 11 квітня 2023 року він пішов разом із ОСОБА_7 в бар, де вони зустріли потерпілого ОСОБА_10 . Між ОСОБА_7 та потерпілим відбувся конфлікт. ОСОБА_10 пригостив їх алкогольними напоями й вони помирилися. Вийшовши з кафе, вони пішли в бік школи-інтернату, де побачили потерпілого, який почав їх провокувати. ОСОБА_6 не пам`ятає від чийого саме удару, його чи ОСОБА_7 , упав потерпілий. Він завдав потерпілому одного удару й побіг. За ним побіг ОСОБА_7 . Крім того, обвинувачений пояснював, що, перебуваючи в кафе, він запропонував ОСОБА_7 забрати мобільний телефон у потерпілого, але це було в жартівливій формі. Мобільний телефон та інші речі потерпілого він не бачив і не брав;

- ОСОБА_7 , який вини у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України, не визнав та пояснив, що 11 квітня 2023 року він пішов разом з ОСОБА_6 в кафе, де вони зустріли потерпілого ОСОБА_10 , з котрим у нього виник конфлікт, який пізніше було вирішено. Вони вживали разом алкогольні напої. Потерпілий ОСОБА_10 пішов із кафе, він з ОСОБА_6 вийшли трохи пізніше та пішли в бік АТ КБ «ПриватБанк», де знову зустріли ОСОБА_10 , який почав їм говорити, що вони не дуже хороші люди. Потерпілий був у стані сильного алкогольного сп`яніння. ОСОБА_6 штовхнув ОСОБА_10 (обвинувачений не пам`ятає, куди саме) і в останнього випав мобільний телефон, який він (обвинувачений) підібрав. ОСОБА_6 побіг раніше, а він за ним. Ногами потерпілого ніхто не бив. З якої кишені в потерпілого випав мобільний телефон, обвинувачений не пам`ятає, ніби то з куртки. Чи був винен ОСОБА_6 йому грошові кошти, він не пам`ятає. ОСОБА_6 пропонував йому забрати мобільний телефон у потерпілого.

Заслухавши показання обвинувачених, місцевий суд зауважив, що, усупереч позиції сторони захисту, вину ОСОБА_6 і ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України, підтверджено дослідженими в судовому засіданні доказами.

Зокрема, таких висновків місцевий суд дійшов на підставі показань потерпілого ОСОБА_10 , який зазначав, що 11 квітня 2023 року він був у кафе «Вогник», куди прийшли обвинувачені. З ними в нього виник конфлікт, який саме, він не пам`ятає, найімовірніше у зв`язку з тим, що всі були в стані алкогольного сп`яніння. Потерпілий попросив бармена налити обвинуваченим алкогольних напоїв, вони випили їх утрьох, примирилися й розійшлися. Коли він вийшов з кафе, хтось із обвинувачених схопив його за рукав куртки (хто саме, не пам`ятає). Його звалили з ніг, після чого він прикривав голову руками, щоб не отримати удару по голові. ОСОБА_6 відбіг трохи далі, а ОСОБА_7 побіг за ним у бік приватного сектору. Водночас потерпілий також зауважував, що в його кишені були мобільний телефон і ключі. Він відчув, як хтось забрав з кишені мобільний телефон, але хто саме це зробив, сказати не може. Вибігши на дорогу, він зупинив людей, щоб вони викликали поліцію. Сторонні люди допомогли йому помити брову, бо вона була розсічена. Далі поліція затримала обвинувачених і він написав заяву в поліцію.

Крім того, суд першої інстанції урахував надані стороною обвинувачення докази, а саме:

- протокол огляду місця події від 11 квітня 2023 року, з якого суд установив, що на відкритій ділянці місцевості, на відстані 10 метрів від будинку № 25/43 по вул. Варшавській у м. Кропивницькому, біля проїжджої дороги, на землі виявлено мобільний телефон;

- відеозапис (який було переглянуто в судовому засіданні суду першої інстанції), відповідно до якого місцевий суд установив, що на ньому зафіксовано затримання обвинувачених ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на вул. Варшавській у м. Кропивницькому;

- протокол проведення слідчого експерименту від 26 квітня 2023 року за участю потерпілого ОСОБА_10 із застосуванням відеозапису, зі змісту якого суд установив, що потерпілий відтворив на місці події обставини вчиненого стосовно нього грабежу, які відповідають висунутому обвинуваченню;

- протокол проведення слідчого експерименту від 16 березня 2023 року за участю обвинуваченого ОСОБА_7 із застосуванням відеозапису, за яким суд установив, що обвинувачений відтворив на місці події обставини вчинення грабежу стосовно потерпілого ОСОБА_10 , які відповідають висунутому обвинуваченню;

- протоколи пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 18 квітня 2023 року, згідно з якими місцевий суд установив, що потерпілий ОСОБА_10 упізнав ОСОБА_6 і ОСОБА_7 як осіб, які завдавали йому тілесних ушкоджень на вул. Короленка у м. Кропивницькому;

- протоколи пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 14 квітня 2023 року, відповідно до яких місцевий суд установив, що свідок ОСОБА_11 упізнав ОСОБА_6 і ОСОБА_7 як осіб, які завдавали невідомому чоловіку тілесних ушкоджень на вул. Короленка у м. Кропивницькому;

- протоколи пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 17 квітня 2023 року, за якими суд установив, що свідок ОСОБА_12 упізнав ОСОБА_6 і ОСОБА_7 як осіб, які завдавали тілесних ушкоджень невідомому чоловіку та забрали в нього мобільний телефон на вул. Короленка навпроти магазину «Будівельник» у м. Кропивницькому;

- відеозапис (який було переглянуто в судовому засіданні суду першої інстанції), згідно з яким місцевий суд установив, що ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_10 разом перебували в приміщенні кафе «Вогник», до того ж на відеозаписі зафіксовано розмову між обвинуваченими про те, що вони домовляються забрати телефон і закласти його;

- відеозапис (який було переглянуто в судовому засіданні суду першої інстанції), відповідно до якого місцевий суд установив, що на ньому зафіксовано, як обвинувачені ОСОБА_6 , ОСОБА_7 11 квітня 2023 року о 18:42 проходять повз будинок АДРЕСА_2 , водночас обвинувачений ОСОБА_6 тримає в руках мобільний телефон чорного кольору й між ними чути розмову про те, що вони радіють, що телефон новий,

та інші письмові докази, які було досліджено судом першої інстанції та наведено у вироку.

Ретельно дослідивши й зіставивши зібрані в кримінальному провадженні докази, давши їм оцінку з точки зору належності, допустимості й достовірності, місцевий суд дійшов висновку про те, що вони у своїй сукупності та взаємозв`язку є достатніми для доведення винуватості ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого їм злочину, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України, та ухвалення обвинувального вироку щодо них.

Разом з тим, постановляючи рішення, суд першої інстанції з посиланням на вказані докази та встановлені фактичні обставини обґрунтував свої висновки щодо спроможності версії сторони обвинувачення, викладеної в обвинувальному акті, та спростування версії сторони захисту стосовно відсутності в обвинувачених корисливого мотиву під час заволодіння майном потерпілого, а саме мобільним телефоном.

Суд апеляційної інстанції, перевіряючи вирок місцевого суду в порядку апеляційної процедури, не погодився з доводами захисника ОСОБА_8 про те, що у ОСОБА_6 був відсутній корисливий умисел на заволодіння мобільним телефоном потерпілого, мотивуючи свої висновки тим, що така позиція сторони захисту є необґрунтованою та спростовується:

- зібраними в кримінальному провадженні доказами, а саме показаннями потерпілого ОСОБА_10 , які підтверджено протоколом слідчого експерименту від 26 квітня 2023 року за його участю та взаємоузгоджено з іншими доказами, наведеними у вироку;

- показаннями обвинуваченого ОСОБА_7 , який підтвердив, що після заволодіння мобільним телефоном вони припинили бійку та втекли (такі показання є аналогічними з показаннями потерпілого в цій частині);

- з`ясованою судом першої інстанції на підставі доказів слідовою картиною, залишеною після вчинення кримінального правопорушення (знаходження мобільного телефону під час затримання обвинувачених);

- дослідженим судом першої інстанції відеозаписом з приміщення кафе «Вогник», на якому зафіксовано, як обвинувачені домовляються забрати телефон у потерпілого.

Отже, з огляду на викладене суд апеляційної інстанції дійшов переконання про доведеність факту того, що дії обвинувачених під час відкритого викрадення майна потерпілого ОСОБА_10 було обумовлено корисливим мотивом, про що вони домовилися заздалегідь і це підтверджено дослідженими доказами.

Зазначені висновки суду апеляційної інстанції, на переконання колегії суддів, у цілому є законними й обґрунтованими.

Водночас колегія суддів уважає за необхідне зауважити таке.

Відкритим викрадення чужого майна, учинене за попередньою змовою групою осіб, є тоді, коли в ньому брали участь принаймні дві особи, які домовилися про спільне його вчинення. Разом з тим відповідальність настає для всіх співучасників, незважаючи на те, яку саме роль кожен з них виконував. Тобто встановлення факту попередньої змови під час учинення грабежу свідчить про те, що дії винних осіб незалежно від їх ролей були об`єднані єдиним умислом, направленим на заволодіння майном потерпілого.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 29 червня 2023 року у справі № 461/4495/21 (провадження № 51-3116 км 22).

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_6 завдав одного удару рукою в голову потерпілого, від чого останній упав обличчям до землі. Потім обвинувачені почали завдавати ОСОБА_10 ударів ногами в голову та тулуб. В цей час ОСОБА_7 з кишені штанів потерпілого відкрито заволодів його мобільним телефоном.

Крім того, як видно зі змісту оскаржуваних судових рішень, обвинувачені попередньо між собою домовилися забрати мобільний телефон потерпілого та закласти його, а після вчинення злочину ОСОБА_6 , тримаючи в руках мобільний телефон потерпілого, разом із ОСОБА_7 обговорював те, що цей телефон новий, що підтверджується змістом переглянутого місцевим судом відеозапису.

Таким чином, ураховуючи наведене вище, беручи до уваги встановлені судами попередніх інстанцій характер обставин, за яких було вчинено злочин, вид майна, яке стало об`єктом злочину, поведінку обвинувачених після заволодіння майном потерпілого, а також з огляду на те, що доводи захисника ОСОБА_8 про відсутність у ОСОБА_6 корисливого умислу, направленого на викрадення мобільного телефона, фактично зводяться лише до показань самого засудженого, які відповідно до вироку не узгоджуються з іншими наявними в матеріалах справи доказами (які не оскаржуються стороною захисту), Суд не бачить підстав для задоволення касаційної скарги захисника в цій частині.

Стосовно посилань у касаційній скарзі захисника ОСОБА_8 на те, що положення ч. 4 ст. 186 КК України не передбачають такої кваліфікуючої ознаки, як грабіж, учинений із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя та здоров`я потерпілого, а тому суди попередніх інстанцій усупереч ст. 337 КПК України безпідставно включили її до обвинувального вироку, Верховний Суд уважає за необхідне зазначити таке.

Диспозицією ст. 186 КК України передбачено кримінальну відповідальність за вчинення відкритого викрадення чужого майна (грабіж).

Разом з тим ч. 2 цієї статті охоплює такі кваліфікуючі ознаки, як застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров`я потерпілого, погроза застосування такого насильства, вчинення грабежу повторно або за попередньою змовою групою осіб.

Водночас ч. 4 цієї статті передбачає відповідальність за скоєння грабежу, учиненого у великих розмірах чи в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Системний аналіз норм кримінального закону України свідчить про те, що кожна наступна частина однієї статті особливої частини КК України може охоплювати кваліфікуючі ознаки попередніх частин цієї ж статті.

Тобто, якщо грабіж супроводжувався застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя та здоров`я потерпілого, це не виключає його кваліфікації за ч. 4 ст. 186 КК України за умови, що є інші передбачені нею кваліфікуючі ознаки (наприклад, учинення грабежу у великих розмірах чи в умовах воєнного стану). До того ж у ч. 4 ст. 186 КК України хоч і немає такої обов`язкової ознаки, як насильство, але це не виключає його фактичного застосування під час скоєння цього злочину.

Як видно з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 було визнано винуватими у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України, а саме грабежу, поєднаного з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров`я потерпілого, вчиненого за попередньою змовою групою осіб в умовах воєнного стану.

Ураховуючи зазначене, колегія суддів уважає необґрунтованими доводи захисника в цій частині, оскільки вони фактично зводяться до власного тлумачення адвокатом ОСОБА_8 положень, передбачених ст. 186 КК України, а тому касаційна скарга в цій частині задоволенню не підлягає.

Щодо доводів про необхідність кваліфікації дій ОСОБА_6 за ст. 185 КК України Верховний Суд уважає за необхідне зазначити таке.

У касаційній скарзі захисник стверджує, що під час допиту в суді першої інстанції потерпілий ОСОБА_10 указував, що він усвідомлював лише те, що йому завдавали ударів і не помітив, як у нього було викрадено мобільний телефон, а зрозумів це лише після того, як обвинувачені пішли з місця події, що, на думку сторони захисту, свідчить про те, що викрадення майна потерпілого не було відкритим. Водночас захисник також зауважує, що враховані судом апеляційної інстанції показання потерпілого в частині того, що він відчув, як у нього з кишені забрали мобільний телефон, було надано ним на стадії досудового розслідування.

З матеріалів кримінального провадження випливає, що суд апеляційної інстанції, залишаючи вирок місцевого суду без зміни, а апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_6 - без задоволення, в основу свого рішення, серед іншого, поклав показання потерпілого ОСОБА_10 , які наведено в рішенні суду першої інстанції, зі змісту якого, зокрема, видно, що потерпілий зазначав, що відчув, як у нього з кишені забирали мобільний телефон.

За приписами ч. 1 ст. 94 КПК України визначено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Згідно з положеннями, передбаченими ст. 84 КПК України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч. 1 цієї статті). Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (ч. 2 цієї статті).

Частиною 1 ст. 95 КПК України передбачено, що показання -це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 240 КПК України з метою перевірки й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.

Системне тлумачення наведених норм процесуального закону свідчить про те, що фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення суд має встановлювати лише на підставі оцінки доказів, наданих сторонами справи. Разом з тим показання потерпілого та слідчий експеримент, проведений за його участю (які сприймалися судом у порядку ст. 23 КПК України), є самостійними доказами та суд має оцінювати їх як окремо (на предмет належності й допустимості), так і в сукупності між собою та іншими доказами в справі (на предмет достатності й взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення).

Як видно зі змісту оскаржуваної ухвали, суд апеляційної інстанції, посилаючись на відсутність підстав для зміни правової кваліфікації дій обвинувачених, зазначив, що вину ОСОБА_6 і ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України, підтверджено сукупністю досліджених місцевим судом доказів, зокрема показаннями потерпілого ОСОБА_10 , які суд визнав логічними, послідовними та такими, що підтверджують обставини, які мають значення для кримінального провадження, а також взаємоузгоджуються з доказами в справі, а саме:

- протоколом слідчого експерименту від 26 квітня 2023 року за участю потерпілого ОСОБА_10 , який не відмовлявся від участі в цій слідчій дії та відтворив на місці обставини скоєного стосовно нього грабежу;

- відеозаписом з камери відеоспостереження в приміщенні кафе «Вогник», на якому зафіксовано розмову між ОСОБА_6 і ОСОБА_7 , видно, як обвинувачені домовлялися забрати у потерпілого телефон і закласти його;

- відеозаписом з камери відеоспостереження, відповідно до якого обвинувачені ОСОБА_6 , ОСОБА_7 11 квітня 2023 року о 18:42 проходять повз будинок АДРЕСА_2 , водночас обвинувачений ОСОБА_6 тримає в руках мобільний телефон чорного кольору й між ними чути розмову про те, що вони радіють, що телефон новий, та іншими доказами, які наведені у вироку.

З огляду на зазначене колегія суддів уважає, що наведені вище висновки судів попередніх інстанцій про доведеність винуватості ОСОБА_6 і ОСОБА_7 у вчиненні саме відкритого викрадення чужого майна (грабежу) зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими в їх сукупності відповідно зі ст. 94 цього Кодексу, а тому посилання в касаційній скарзі захисника на показання потерпілого ОСОБА_10 у частині того, що він не відчув, як у нього з кишені забрали мобільний телефон, а помітив це лише після того, як обвинувачені пішли з місця події, на переконання Суду, не спростовують змісту оскаржуваних вироку й ухвали та не свідчать про наявність підстав, які перешкодили або могли перешкодити судам ухвалити законні й обґрунтовані рішення.

Ураховуючи наведене, а також беручи до уваги те, що відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи (які, як було зазначено вище, підтверджуються сукупністю відповідних доказів) засуджені вчинили грабіж із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя та здоров`я потерпілого, що належить до кваліфікуючих ознак кримінального правопорушення, передбаченого ст. 186 КК України, колегія суддів не бачить підстав для зміни правової кваліфікації дій засуджених на ст. 185 КК України, а тому касаційна скарга захисника ОСОБА_8 в цій частині задоволенню не підлягає.

Що стосується доводів сторони захисту про те, що суди попередніх інстанцій не надали оцінки письмовій заяві потерпілого, то Суд зауважує таке.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень видно, що суди попередніх інстанцій дійсно проігнорували надану захисником ОСОБА_8 заяву потерпілого ОСОБА_10 від 04 грудня 2023 року, у якій він указував, що не має до ОСОБА_6 претензій матеріального та морального характеру, а також, посилаючись на те, що ОСОБА_6 не вчиняв стосовно нього будь-яких протиправних дій, просив звільнити останнього від кримінальної відповідальності.

Статтею 412 КПК України передбачено, що істотними є такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Водночас колегія суддів зауважує таке:

- із касаційної скарги захисника ОСОБА_8 видно, що, посилаючись на вказані порушення, він не наводить переконливих доводів про те, яким саме чином вони, з огляду на встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справ та досліджені докази (зокрема й показання потерпілого, який указував, що ОСОБА_6 вчиняв стосовно нього протиправні дії), які узгоджуються між собою, перешкодили чи могли перешкодити судам попередніх інстанцій ухвалити законні та обґрунтовані судові рішення;

- відповідно до змісту та вимог своєї касаційної скарги захисник не заперечує факту заподіяння ОСОБА_6 потерпілому ОСОБА_10 тілесних ушкоджень та фактично просить змінити засудженому правову кваліфікацію його дій на ст. 185 КК України;

- позицію потерпілого про те, що він не має до ОСОБА_6 будь-яких претензій майнового та морального характеру, слід урахувати під час призначення обвинуваченому покарання.

Отже, з огляду на зазначене колегія суддів уважає, що існує порушення, на яке у своїй касаційній скарзі посилається захисник, однак згідно з вимогами ст. 412 КПК України та з урахуванням змісту доводів сторони захисту це порушення не є істотним та в цілому не впливає на правильність установлених судами обставин, а тому не може бути безумовною підставою для скасування по суті правильних судових рішень.

Таким чином, ураховуючи наведене, колегія суддів наголошує, що кваліфікація дій засуджених ОСОБА_6 та ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 186 КК України з огляду на обсяг висунутого обвинувачення, досліджені місцевим судом докази та встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи є правильною, а їх вина у вчиненні цього кримінального правопорушення - доведеною поза розумним сумнівом, а тому касаційна скарга захисника ОСОБА_8 в частині необхідності правової кваліфікації дій засудженого ОСОБА_13 за ст. 185 КК України задоволенню не підлягає.

Водночас Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги цього захисника про необхідність закриття кримінального провадження стосовно ОСОБА_6 на підставі п. 4-1 ч. 1 ст. 284, ст. 440 КПК України з огляду на таке.

За приписами п. 4-1 ч. 1 ст. 284 КПК України кримінальне провадження закривається в разі, якщо втратив чинність закон, яким установлювалася кримінальна протиправність діяння.

Згідно зі ст. 440 КПК України суд касаційної інстанції, установивши обставини, передбачені ст. 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу та закриває кримінальне провадження.

Так, 09 серпня 2024 року набув чинності Закон України від18 липня 2024 року № 3886-IX «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та деяких інших законів України щодо посилення відповідальності за дрібне викрадення чужого майна та врегулювання деяких інших питань діяльності правоохоронних органів» (далі - Закон № 3886-IX), яким було внесено зміни до ст. 51 КУпАП (дрібне викрадення чужого майна).

Зі змісту Закону № 3886-IX видно, що кримінальна відповідальність настає у випадку, якщо розмір викраденого майна, яким винна особа заволоділа шляхом крадіжки, шахрайства чи розтрати (диспозиція статей 185 190 191 КК України), перевищує 2 неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Водночас положення цього Закону не застосовуються в разі, якщо майном потерпілого винна особа заволоділа шляхом вчинення грабежу (ст. 186 КК України).

Таким чином, з огляду на наведені вище висновки колегії суддів про правильність кваліфікації дій ОСОБА_6 за ч. 4 ст. 186 КК України відсутня необхідність для застосування положень ст. 440 КПК України та закриття кримінального провадження в цій частині на підставі п. 4-1 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Щодо доводів касаційної скарги захисника ОСОБА_9 про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчинених кримінальних правопорушень та особі засудженого через суворість, що, на переконання сторони захисту, виразилося в необґрунтованому незастосуванні до ОСОБА_7 положень, передбачених статтями 69 75 КК України, колегія суддів уважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до статей 50 65 КК України особі, яка вчинила злочин, повинно бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. З огляду на принципи співмірності й індивідуалізації це покарання за своїм видом і розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Під час вибору заходу примусу мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.

Згідно із ч. 1 ст. 69 КК України за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.

Системне тлумачення цієї норми кримінального закону свідчить про те, що підставами для призначення більш м`якого покарання, ніж передбачено законом, є дві групи чинників, котрі характеризують як учинений злочин, так і особу винного та мають ураховуватися в їх сукупності, а саме:

- наявність кількох (не менше двох) обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину;

- дані, які певним чином характеризують особу винного.

Як видно з вироку, місцевий суд, призначаючи ОСОБА_7 вид та розмір покарання, урахував:

- ступінь тяжкості вченого кримінального правопорушення, а саме те, що обвинувачений учинив тяжкий умисний злочин;

- дані про особу обвинуваченого ОСОБА_7 , зокрема те, що він раніше не судимий, характеризується позитивно, не перебуває на диспансерному обліку КНП «Кіровоградський обласний наркологічний диспансер», однак офіційно не працює, неодружений, перебував на стаціонарному лікуванні в КНП «Обласна клінічна психіатрична лікарня КОР» з приводу психічних розладів та розладів поведінки внаслідок вживання стимуляторів (синдром залежності, стан відмінний).

Обставин, які пом`якшують та обтяжують ОСОБА_7 покарання, суд першої інстанції не установив.

З огляду на зазначене місцевий суд дійшов переконання щодо необхідності призначення ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі в межах санкції ч. 4 ст. 186 КК України на строк 7 років з його реальним відбуванням, обґрунтувавши свою позицію тим, що саме таке покарання цілком відповідатиме ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі обвинуваченого, оскільки його виправлення та попередження вчинення нових злочинів у цьому разі можливе тільки в умовах ізоляції від суспільства, що, у свою чергу, на думку суду, свідчить про відсутність підстав для застосування положень статей 69 75 КК України.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи апеляційну скаргу захисника ОСОБА_9 в інтересах ОСОБА_7 в частині призначеного останньому покарання, урахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке згідно зі ст. 12 КК України належить до категорії тяжких злочинів, дані про особу обвинуваченого, які наведені у вироку, відсутність обставин, передбачених статтями 66 67 КК України, та ступінь участі кожного з обвинувачених у вчиненні кримінального правопорушення, дійшов висновку, що призначене судом першої інстанції ОСОБА_7 покарання відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, обставинам кримінального провадження та особі обвинуваченого, є обґрунтованим, необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів як ОСОБА_7 , так і іншими особами, а також відповідає меті покарання, визначеній у ст. 50 КК України.

При цьому, зважаючи на наведене, суд апеляційної інстанції погодився із позицією суду першої інстанції щодо відсутності підстав для застосування до обвинуваченого ОСОБА_7 положень, передбачених статями 69 75 КК України.

На переконання колегії суддів, наведені висновки судів попередніх інстанцій щодо справедливості, необхідності і достатності призначеного ОСОБА_7 покарання у цілому є законними й обґрунтованими.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_9 , наполягаючи на застосуванні до засудженого ОСОБА_7 положень, передбачених ст. 69 КК України, стверджує, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на наявність обставин, які пом`якшують його підзахисному покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, а саме: щире каяття, активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, скоєння злочину внаслідок негативного впливу на нього з боку раніше судимої особи, наявність малолітньої дитини та матері-пенсіонерки, яка потребує його піклування.

Перевіривши матеріали провадження та наведені доводи сторони захисту, колегія суддів дійшла такого висновку.

Положеннями ч. 1 ст. 66 КК України встановлено, що при призначенні покарання обставинами, які його пом`якшують, визнаються, зокрема щире каяття або активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення.

Частиною 2 ст. 66 КК України передбачено, що при призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом`якшують, і інші обставини, не зазначені в ч. 1 цієї статті.

Згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду, яка міститься в постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 629/847/15-к, щире каяття -це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям усіх відомих їй обставин учиненого діяння, учиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодуванням завданих збитків чи усуненням заподіяної шкоди.

Каяття передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, відверту негативну оцінку своєї злочинної поведінки, визнання тих обставин, які ставляться в провину, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

Зі змісту рішень судів попередніх інстанцій видно, що ОСОБА_7 :

- свою вину у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України, не визнавав;

- надавав пояснення, які в цілому не узгоджувалися із наведеними у вироку обставинами справи, установленими на підставі дослідження наявних у справі доказів;

- не вчиняв дій, направлених на відшкодування завданих злочином збитків, оскільки викрадений у ОСОБА_10 мобільний телефон було повернуто потерпілому працівниками поліції.

Крім того, відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, який міститься в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 288/1158/16-к, під активним сприянням розкриттю злочину слід розуміти дії винної особи, спрямовані на надання органам досудового розслідування і суду допомоги у з`ясуванні дійсних обставин справи, які ще не були відомі цим органам. Саме лише визнання власної винуватості під тиском зібраних доказів і підтвердження інформації, уже встановленої компетентними органами з інших джерел, не є активним сприянням у розкритті злочину.

Як видно з матеріалів кримінального провадження, суди попередніх інстанцій не встановили даних, які б свідчили про те, що обвинувачений повідомив органам досудового розслідування саме такі обставини вчинення злочину, які б не були встановлені ними на підставі показань потерпілого та інших доказів.

Стосовно доводів у касаційній скарзі захисника про те, що ОСОБА_7 вчинив злочин унаслідок негативного впливу на нього з боку раніше судимої особи, а також має малолітню дитину та матір-пенсіонерку, яка потребує його піклування, Суд зауважує, що наведене, безумовно, позитивно характеризує особу засудженого та має бути ураховано під час призначення йому покарання, проте з огляду на зміст оскаржуваних судових рішень зазначені обставини не можуть бути визнані такими, що згідно з положеннями, передбаченими статями 65 69 КК України, пом`якшують ОСОБА_7 покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Таким чином, колегія суддів уважає, що суди попередніх інстанцій, призначаючи обвинуваченому ОСОБА_7 покарання, дійшли обґрунтованих висновків про відсутність обставин, передбачених ст. 66 КК України, а тому касаційна скарга в цій частині задоволенню не підлягає.

Щодо посилання у касаційній скарзі захисника ОСОБА_9 на позицію потерпілого ОСОБА_10 , який не має претензій до ОСОБА_7 та із цивільним позовом до суду не звертався, а також тверджень про те, що засуджений:

- неодноразово стверджував, що пожалкував стосовно скоєного, зобов`язувався надалі не вчиняти нових злочинів;

- скоїв злочин унаслідок негативного впливу на нього з боку раніше судимої особи;

- не порушував застосований до нього запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту,

що, на думку сторони захисту, свідчить про необхідність призначення ОСОБА_7 менш тяжкого покарання, ніж передбачено законом, то колегія суддів уважає, що зазначені обставини лише підтверджують правильність висновків судів попередніх інстанцій у частині необхідності призначення ОСОБА_7 мінімального покарання, передбаченого санкцією ч. 4 ст. 186 КК України, у виді позбавлення волі на строк 7 років, однак у цілому не свідчать про необхідність застосування до засудженого положень ст. 69 КК України.

З огляду на зазначене вище, а також беручи до уваги висновки Суду про відсутність обставин, які пом`якшують засудженому покарання та істотно знижують ступінь учиненого ним тяжкого злочину (що є обов`язковим елементом, який передбачений нормами кримінального закону), колегія суддів дійшла висновку про неможливість застосування до ОСОБА_7 положень, передбачених ст. 69 КК України, а тому касаційна скарга захисника в цій частині задоволенню не підлягає.

Крім того, ураховуючи:

- зміст ст. 75 КК України, якою передбачено можливість застосування її положень лише внаслідок призначення винній особі покарання, яке не перевищує 5 років позбавлення волі;

- санкцію ч. 4 ст. 186 КК України, яка передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 7 до 10 років;

- відсутність підстав для застосування до ОСОБА_7 положень, передбачених ст. 69 КК України,

Верховний Суд зауважує, що в цьому випадку застосування до засудженого ОСОБА_7 інституту звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням буде неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, а тому відсутні підстави для задоволення вимог касаційної скарги захисника ОСОБА_9 .

Крім того, колегія суддів не бере до уваги доводів касаційних скарг захисників ОСОБА_8 та ОСОБА_9 про допущення судом апеляційної інстанції істотних порушень вимог КПК України.

Так, на переконання колегії суддів, суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок місцевого суду в порядку апеляційної процедури, дав належну оцінку викладеним в апеляційних скаргах захисників доводам, ретельно їх перевірив та, належним чином мотивувавши своє рішення, обґрунтовано задовольнив апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_8 лише в частині виключення з вироку посилання на скоєння ОСОБА_6 злочину в період іспитового строку. При цьому підстав для скасування чи зміни вироку, передбачених статтями 411-414 КПК України, на чому захисники наполягали у своїх апеляційних скаргах, суд апеляційної інстанції не встановив.

За таких обставин істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, що, на думку адвокатів ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , виразилося в ненаданні судом апеляційної інстанції відповіді на доводи їх апеляційних скарг, у ході касаційного розгляду не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд уважає, що ухвала суду апеляційної інстанції в цілому відповідає вимогам статей 370 419 КПК України.

Отже, оскільки кримінальний закон застосовано правильно, тих істотних порушень вимог КПК України, які перешкодили або могли перешкодити судам попередніх інстанцій ухвалити законні й обґрунтовані рішення, не встановлено, а призначене покарання відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, касаційні скарги захисників необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційні скарги захисника ОСОБА_8 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_6 , та захисника ОСОБА_9 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_7 , залишити без задоволення, а вирок Кіровського районного суду м. Кіровограда від 06 лютого 2024 року й ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 01 липня 2024 року - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3