Постанова

Іменем України

22 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 404/8867/19

провадження № 61-12456св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - комунальне підприємство «Теплоенергетик» Кропивницької міської ради»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 01 червня 2021 року в складі колегії суддів Карпенка О. Л., Голованя А. М., Мурашка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до комунального підприємства «Теплоенергетик», яке змінило найменування на комунальне підприємство «Теплоенергетик» Кропивницької міської ради» (далі - КП «Теплоенергетик» КМР»), в якому просив суд скасувати наказ про звільнення, поновити його на роботі - на посаді водія автотранспортного засобу транспортної дільниці та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що згідно з наказом (розпорядженням) відповідача від 01 листопада 2019 року № 278 о/с-32061 з ним був розірваний трудовий договір, а він звільнений із займаної посади водія транспортного засобу на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), тобто за прогул без поважних причин. За версією відповідача позивач був відсутній на робочому місці у період його робочої зміни 03-04 жовтня 2019 року. Однак позивач фактично ніякого прогулу не вчиняв і перебував на роботі згідно з графіком навіть не дивлячись на те, що роботодавець змінив графік і не повідомив йому про новий графік.

Позивач просив суд скасувати наказ (розпорядження) відповідача від 01 листопада 2019 року № 278 о/с-32061 про припинення трудового договору (контракту), поновити його на посаді водія автотранспортного засобу транспортної дільниці та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 02 листопада 2019 року по день поновлення на роботі.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 18 лютого 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Скасовано наказ (розпорядження) від 01 листопада 2019 року № 278 о/с-32061 КП «Теплоенергетик» КМР» про припинення трудового договору (контракту); поновлено позивача ОСОБА_1 на посаді водія 2 групи автотранспортного засобу транспортної дільниці КП «Теплоенергетик» КМР»; стягнено з КП «Теплоенергетик» КМР» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 02 листопада 2019 року до 18 лютого 2021 року в розмірі 190 094,04 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на роботі та в частині стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах платежу за один місяць; вирішено розподіл судових витрат.

Ухвалюючи рішення суд дійшов висновку про відсутність належних та достатніх доказів вчинення позивачем прогулу без поважних причин. За таких обставин суд вважав, що відповідач без законних підстав звільнив позивача, а тому він підлягає поновленню на роботі з виплатою йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 01 червня 2021 року апеляційну скаргу КП «Теплоенергетик» КМР» задоволено.

Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 18 лютого 2021 року скасовано та ухвалено нове, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до КП «Теплоенергетик» Кропивницької міської ради» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції помилково вважав звільнення позивача незаконним, оскільки не надав належну оцінку наявним у справі доказам. 03 жовтня 2019 року о 20-00 год ОСОБА_1 самовільно, без погодження з роботодавцем (відповідачем) покинув місце роботи та був відсутній до 08-00 год 04 жовтня 2019 року, тобто вчинив прогул без поважних причин. Про поважність причин відсутності на роботі позивач не заявляв та відповідних доказів на підтвердження існування таких обставин не надав.Відповідач дотримався процедури звільнення та не допустив порушення вимог трудового законодавства. У зв`язку із цим оскаржуваний наказ не може бути визнаний незаконним, а тому підстави для поновлення позивача на роботі відсутні. Оскільки позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною від основної вимоги про поновлення на роботі (яка визнана судом безпідставною), а тому за висновком суду вона також не підлягала задоволенню.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

23 липня 2021 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Кропивницького апеляційного суду від 01 червня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Кропивницького апеляційного суду від 01 червня 2021 року та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 01 червня 2021 рокута витребувано справу із суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження постанови Кропивницького апеляційного суду від 01 червня 2021 року заявник вказує застосування в оскаржуваному рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 758/2641/17, від 12 березня 2021 року у справі № 607/1425/17, від 01 квітня 2021 року у справі № 733/1695/17, від 26 травня 2021 року у справі № 127/1703/19, від 08 червня 2021 року у справі № 185/4195/19, від 14 липня 2021 року, від 07 вересня 2020 року у справі № 580/1658/19.

Крім того, заявник зазначає, що апеляційним судом не було досліджено зібрані у справі докази та необґрунтовано відмовлено йому в задоволенні клопотання про проведення посмертної судової почеркознавчої експертизи і клопотання про долучення до матеріалів справи необхідних доказів.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У листопаді 2021 року КП «Теплоенергетик» Кропивницької міської ради» надіслало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказувало на необґрунтованість доводів касаційної скарги та відповідно стверджувало про законність рішення суду апеляційної інстанції. Просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивач ОСОБА_1 з 03 серпня 2003 року працював у відповідача.

З 01 жовтня 2009 року ОСОБА_1 працював водієм 1 класу на автомобілі марки «ЗІЛ-5301Ю» 2 групи служби механізації та транспорту (з 02 листопада 2015 року - транспортної дільниці) КП «Теплоенергетик» (яке змінило найменування на КП «Теплоенергетик» КМР»).

Робота позивача, з урахуванням її специфіки (водій аварійного автомобіля), була організована роботодавцем за змінним графіком.

Відповідно до графіку змінності працівників транспортної дільниці на жовтень 2019 року, погодженого 30 вересня 2019 року головою профспілкового комітету Синицькою О. І. та затвердженого директором КП «Теплоенергетик» Чельником О. С., робоча зміна ОСОБА_1 мала б тривати з 20-00 год 03 жовтня 2019 року до 08:00 год 04 жовтня 2019 року.

За даними табелю обліку робочого часу по транспортній дільниці КП «Теплоенергетик» за жовтень 2019 року 03 жовтня 2019 року та 04 жовтня 2019 року за ОСОБА_1 обліковується прогул.

Згідно з наказом (розпорядженням) директора КП «Теплоенергетик» Чельника О. С. від 01 листопада 2019 року № 278 о/с-32061 «Про припинення трудового договору (контракту)» ОСОБА_1 звільнений з посади водія 2 групи автомобіля марки «ЗІЛ-5301» (аварійна) 6,5 т транспортної дільниці за прогул без поважної причини за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

За цим наказом підставою для звільнення позивача стали обставини вказані в матеріалах службової перевірки та наказі № 53к від 31 жовтня 2019 року. За результатами службової перевірки, проведеної уповноваженим з питань запобігання корупції КП «Теплоенергетик» Скринником С. П., встановлено, що водій транспортної дільниці особисто не вийшов на роботу за графіком з 20-00 год 03 жовтня 2019 року до 08-00 год 04 жовтня 2019 року.

У наказі директора КП «Теплоенергетик» від 31 жовтня 2019 року № 53к «Про порушення трудової дисципліни» вказано, що на підставі службової перевірки, пояснювальних записок ОСОБА_2 , позивача ОСОБА_1 , ОСОБА_3 встановлено, що позивач, водій автотранспортного засобу транспортної дільниці, всупереч встановленому порядку та без відома керівництва підприємства в усній формі сказав водію автотранспортного засобу транспортної дільниці ОСОБА_2 змінити його у період зміни 03-04 жовтня 2019 року, а сам позивач був відсутній на робочому місці без поважних причин у цей період часу. Цю подію визнано прогулом позивача ОСОБА_1 без поважних причин та попередньо обрано стосовно нього санкцію за вчинене порушення трудової дисципліни у вигляді звільнення.

Позивач був звільнений з роботи 01 листопада 2019 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право

на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відсутні підстави для їх задоволення, оскільки позивач був відсутній на роботі понад три години протягом робочого дня, що підтверджено належними доказами та зміст яких не спростований позивачем; жодних пояснень з цього приводу, а саме, щодо поважності причин його відсутності на роботі, позивачем ні відповідачу, ні до судів надано не було. Ці обставини свідчать про вчинення позивачем прогулу без поважних причин, а тому оскаржуваний наказ про звільнення останнього на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України винесений відповідачем з дотриманням вимог закону, в зв`язку із чим відповідно відсутні підстави для його скасування та поновлення позивача на роботі. Оскільки звільнення позивача апеляційний суд визнав законним, а тому вважав, що відсутні підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленим судом на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих доказів.

Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно, сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено договір.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року № 3 роз`яснено, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня (постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 761/30967/15-ц).

Робочим місцем працівника вважається певна зона, де працівник знаходиться і працює із застосуванням у процесі роботи різних технічних та/або інших засобів. Трудова діяльність працівника може здійснюватися (а відповідно його робоче місце може знаходиться) безпосередньо на підприємстві (фіксоване робоче місце) або в межах іншого територіального простору, який використовує працівник для виконання трудових обов`язків.Прогулом необхідно вважати відсутність працівника не просто на робочому місці, а на роботі. Відсутність працівника за фіксованим робочим місцем за умови, що він виконує трудові функції на території підприємства, не є прогулом.

Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

Апеляційний суд встановив, що графік чергування (робочої зміни) на жовтень 2019 року був доведений до відома позивача, оскільки фактично позивачу було відомо, що його чергування на роботі мало розпочатися о 20-00 год 03 жовтня 2021 року і тривати до 8-00 год 04 жовтня 2019 року, що визнано і позивачем. ОСОБА_1 прибув до диспетчерської близько 19-00 год, тобто ще до початку його робочої зміни о 20-00 год 03 жовтня 2019 року та повідомив про своє чергування на об`єкті «КЕЧ» відповідача. Отже, графік змінності все ж був доведений до відома позивача, а отже його виконання для нього було обов`язковим так, як позивач не посилався на те, що через несвоєчасне ознайомлення з графіком його роботи він не міг його виконати.

Матеріалами справи підтверджується і сторони по справі визнають, що чергування (робоча зміна) ОСОБА_1 відбувалося на території «КЕЧ» відповідача, що знаходиться в провулку Училищному в м. Кропивницькому.

Апеляційний суд зазначив, що за словами позивача на тому об`єкті він був один, інші працівники в той час були відсутні, тому його ніхто не бачив, викликів аварійної служби не було, він нікуди з чергування не відлучався. Проте, такі пояснення позивача спростовані апеляційним судом за доказами у справі.

Так, згідно з подорожнім листом вантажного автомобіля марки «ЗІЛ-5301», реєстраційний номер НОМЕР_1 , яким керував позивач при виконанні ним його трудових обов`язків як працівником (що ним не заперечувалося), за 03-04 жовтня 2019 року показники спідометра автомобіля на 20-00 год 03 жовтня 2019 року становили 20911 км, а станом на 8-00 04 жовтня 2019 року - 20926 км, тобто пробіг за період робочої зміни склав 15 км в той час; витрати пального (дизельного) - 3 л, тоді як позивач заперечив будь-які виїзди за межі місця чергування в цей період. Крім того, відсутність позивача на робочому місці після початку його зміни і до її завершення підтверджується письмовими поясненнями іншого працівника - водія ОСОБА_2 , який вказав, що за домовленістю з позивачем саме він чергував замість позивача у спірну зміну. Копія пояснень була подана разом із відзивом на позов, а оригінал - до суду апеляційної інстанції. Цей документ правильно оцінений апеляційним судом як письмовий доказ, зміст якого позивачем не оспорювався в суді першої інстанції та не спростований в апеляційному суді.

Апеляційний суд встановив, що надані відповідачем докази відповідають вимогам належності та допустимості, стосуються обставин справи, які мали місце між 20-00 год 03 жовтня 2019 року та 8-00 год 04 жовтня 2019 року, не суперечать іншим доказам у справі. Відсутні будь-які підстави для сумніву в їх достовірності. Надані докази в поєднанні з відомостями про незадоволення позивача графіком його роботи у жовтні 2019 року, що ним визнавалося в суді та підтверджувалося показаннями свідків ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , а також в поєднанні з відомостями подорожнього листа вантажного автомобіля (яким при виконання трудових обов`язків керував позивач), які спростовують твердження позивача, що впродовж зміни він не використовувався, в поєднанні з даними табелю обліку робочого часу за жовтень 2019 року, разом стали підставою для висновку апеляційного суду, що ОСОБА_1 був відсутній на роботі з 20-00 год 03 жовтня 2019 року до 08-00 год 04 жовтня 2019 року, тобто більше ніж 3 години впродовж його робочої зміни.

Про поважність своєї відсутності на роботі позивач не заявив і відповідних доказів на підтвердження існування таких обставин суду не надав.

Отже, апеляційний суд на підставі належних та допустимих доказів встановив, що з 20-00 год 03 жовтня 2019 року ОСОБА_1 самовільно, без погодження з відповідачем покинув місце роботи та був відсутній до 8-00 год 04 жовтня 2019 року, тобто вчинив прогул без поважних причин.

У частині першій статті 147 КЗпП України зазначено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення. Порушенням трудової дисципліни є невиконання чи неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків.

Відповідно до статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку (стаття 149 КЗпП України).

На вимогу роботодавця позивач надав пояснення, в яких вказував на перебування на робочому місці («КЕЧ» відповідача) у період його чергування (робочої зміни) з 20-00 год 03 жовтня 2019 року до 8-00 год 04 жовтня 2019 року.

У частині першійстатті 43 КЗпП України зазначено, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених, зокрема пунктом 4 статті 40 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Також суди не встановили, що на час звільнення позивач був членом профспілкової організації, та як наслідок - його звільнення відбулося без згоди останньої всупереч вимог частини першої статті 43 КЗпП України.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Стандарт оцінки доказів закріплено в статті 89 ЦПК України, яка передбачає, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції, що при видачі наказу (розпорядження) від 01 листопада 2019 року № 278 о/с-32061 про звільнення ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, відповідач не допустив порушення вимог трудового законодавства. Відтак, оскаржуваний наказ не може бути визнаний незаконним та скасованим, а тому відсутні підстави для поновлення позивача на роботі.

Згідно статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законних підстав працівник повинен бути поновлений на попередній роботі. При винесенні рішення про поновлення на роботі, орган, який розглядає трудовий спір одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Враховуючи, що звільнення позивача відбулося на законних підставах, позовні вимоги в частині поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволенню не підлягають.

Ураховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції, дослідивши належними чином надані докази та встановивши фактичні обставини у справі, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав їх необґрунтованості.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 758/2641/17, від 12 березня 2021 року у справі № 607/1425/17, від 01 квітня 2021 року у справі № 733/1695/17, від 26 травня 2021 року у справі № 127/1703/19, від 08 червня 2021 року у справі № 185/4195/19, від 14 липня 2021 року, від 07 вересня 2020 року у справі № 580/1658/19, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 373/2054/16-ц та справі, яка переглядається, різні предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - стягнення боргу за договором позики від 17 грудня 2015 року.

У справі № 758/2641/17 Верховний Суд, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції погодився із ним, що у період з 14 листопада 2016 року до 23 листопада 2016 року позивач хворів, з приводу чого звертався до КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 1» Оболонського району м. Києва і йому було видано листок тимчасової непрацездатності серії АДА N 381593. Оскільки вказана медична установа підтвердила факт видачі листка непрацездатності, який був наданий позивачем за місцем роботи та відповідач виплатив позивачу за цим листком непрацездатності кошти, звільнення позивача з роботи через два місяці після цього не можна вважати законним та таким, що відповідає вимогам пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, а претензії з приводу неналежного оформлення листка непрацездатності працівника не можуть свідчити про неповажність причин його відсутності на роботі та не є підставою для встановлення факту прогулу.

У справі № 607/1425/17 Верховний Суд, погодився із висновками судів, що відповідачем ТОВ «Домобудівник» було розірвано трудовий договір із позивачем на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України з грубим порушенням норм трудового законодавства України (позивача не було ознайомлено з наказом від 30 жовтня 2015 року № 10/15-12 про зміну робочого місця; роботодавцем від позивача не було відібрано письмових пояснень з приводу його відсутності на робочому місці 06 травня 2016 року; позивач був членом профспілкового комітету, однак його звільнення у порушення частини першої статті 43 КЗпП України було проведено без згоди профспілкової організації).

У справі № 733/1695/17 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів, погодився із ними, що звільнення позивача з посади менеджера з персоналу відділу кадрів ПрАТ «ІМКК» на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за вчинення прогулів без поважних причин, було здійснено відповідачем з порушенням встановленого законом порядку (звільнення ОСОБА_1 відбулося на підставі документів, які складені з порушенням трудового законодавства) та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

У справі № 127/1703/19 Верховний Суд, залишаючи у силі рішення суду першої інстанції погодився із ним, що на виконання постанови Вінницького апеляційного суду від 12 грудня 2018 року, позивача поновлено на роботі 12 грудня 2018 року, а тому нез`явлення його на роботі в цей день не можна вважати прогулом. Підставою для його звільнення стали доповідна записка економіста з планування 1 категорії ОСОБА_7 від 12 грудня 2018 року, акт про відсутність на робочому місці ОСОБА_1 від 12 грудня 2018 року, водночас, його не було ознайомлено з наказом від 12 грудня 2018 року № 230/2к про поновлення на роботі та фактично не забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов`язків.

У справі № 185/4195/19 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення апеляційного суду, погодився із його позицією, що визначальними факторами для вирішення питання про законність звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності. Надання відпустки на три дні без збереження заробітної плати позивач узгодив зі своїм безпосереднім керівником - заступником директора ТОВ «Юнілайф.ПВ» та начальником відділу закупівель та логістики, які завізували його письмову заяву про надання відпустки, яку позивач передав до відділу кадрів для виготовлення відповідного наказу. Разом з тим відповідачем не було доведено у встановленому законом порядку до відома позивача про те, що йому відмовлено в наданні відповідної відпустки. Зазначені обставини свідчать про недотримання відповідачем порядку застосування стягнення за порушення трудової дисципліни та одночасно унеможливлюють доведення вчинення позивачем дисциплінарного проступку у вигляді прогулу.

У справі № 580/1658/19 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів, погодився із ними, що звільнення позивача з роботи за прогул без поважних причин відбулося з порушенням його трудових прав, оскільки 22 травня 2019 року ОСОБА_1 попередив про свою відсутність на роботі і причини відсутності завідувача протиепізоотичного відділу ветлікарні ОСОБА_3, він не виходив на роботу з поважних причин, так як 22 травня 2019 року та 23 травня 2019 року на його суб`єктивне враження він погано себе почував й протягом цих робочих днів проходив обстеження і лікування у КНП «Лебединська центральна районна лікарня імені лікаря К. О. Зільберника». Отже, позивач не допускав прогул без поважних причин, тому він підлягає поновленню на роботі зі стягненням середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини на підставі наданих доказів.

Крім того, заявник у касаційній скарзі зазначає, що апеляційним судом не було досліджено зібрані у справі докази та необґрунтовано відмовлено йому в задоволенні клопотання про проведення посмертної судової почеркознавчої експертизи і клопотання про долучення до матеріалів справи необхідних доказів.

Такі доводи є необґрунтованими, враховуючи таке.

Статтею 83 ЦПК України визначено, що позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Статтею 12 ЦПК України передбачена рівність прав учасників справи щодо здійснення процесуальних прав та обов`язків, передбачених Законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Як видно із справи, у спірних правовідносинах при поданні до апеляційного суду додаткових доказів позивачем не наведено належних підстав неподання таких (або неможливості подання) до суду першої інстанції (або необґрунтованої відмови суду першої інстанції у їх прийнятті). Разом із цим, апеляційний суд також правильно відмовив позивачу у задоволенні клопотання про призначення відповідної експертизи на предмет перевірки належності підпису саме водію ОСОБА_2 у його письмових поясненнях від 08 жовтня 2019 року (в яких він вказував, що саме він на прохання позивача чергував у спірну робочу зміну), оскільки зміст цього документа був відомий позивачу у суді першої інстанції (його копія була подана разом із відзивом на позов) і він не оспорювався позивачем, клопотання про призначення такої експертизи у суді першої інстанції заявлено не було і належних поважних причин щодо невчинення таких дій стороною позивача не наведено у касаційній скарзі.

Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що рішення апеляційного суду ухвалене з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановили всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Кропивницького апеляційного суду від 01 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук