Постанова
Іменем України
15 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 405/8772/18
провадження № 61-6852св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),
Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - Управління з питань захисту прав дітей міської ради міста Кропивницького,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 жовтня 2020 року у складі судді Пінкевич Н. С., та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Мараєвої Н. Є., Рубан С. М.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Управління з питань захисту прав дітей міської ради міста Кропивницького, про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , від якого мають спільного сина ОСОБА_4 , 2016 року народження.
Вони постійно проживали та були зареєстрованів квартирі
АДРЕСА_1 .
За усною домовленістю дружина забрала сина та поїхала до своєї матері ОСОБА_3 у місто Кропивницьке, після чого вона мала намір виїхати на заробітки до Угорщини. Він надав згоду на проживання дитини в місті Кропивницьке лише до того часу, поки не з`явиться місце в дитячому садочку в селі Святопетрівське.
Весь час він приїздив до дитини в місто Кропивницьке, надавав кошти на її утримання.
У листопаді 2018 року йому стало відомо про наявність місця в дитячому садочку в селі Святопетрівське, про що він повідомив ОСОБА_2 .
Але не зміг забрати дитину, оскільки відповідачки відмовились повертати дитину, не зважаючи на їхні домовленості.
У добровільному порядку відповідачки відмовляються повертати дитину до її попереднього зареєстрованого місця проживання в селі Святопетрівське.
У зв`язку з наведеним просив негайно відібрати малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від ОСОБА_3 , яка проживає у квартирі АДРЕСА_2 , та повернути його за попереднім місцем проживання в квартиру АДРЕСА_1 шляхом передачі дитини йому (позивачу).
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від
08 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Київської області від
11 березня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмова у задоволенні позову мотивована тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що місце проживання сина ОСОБА_4 , 2016 року народження, станом на момент подання позову було визначено судом (органом опіки та піклування) за рішенням, яке набрало законної сили, або законом, саме з ним після припинення шлюбних відносин між батьками, а відповідачка протиправно змінила місце проживання дитини. Враховуючи, що відсутні будь-яке рішення, договір між батьками щодо визначення місця проживання дитини, тобто спір про визначення місця проживання дітей не був вирішений ані органами опіки і піклування, ані в судовому порядку, а тому позовні вимоги про відібрання дитини є передчасними та задоволенню не підлягають. Між сторонами фактично виник спір щодо визначення місця проживання дитини, який може бути вирішений або через органи опіки та піклування або в судовому порядку.
Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги
У квітні 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга, у якій він, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
У касаційній скарзі та уточненій її редакції ОСОБА_1 зазначає, що:
- на момент подання позову дитина ОСОБА_4 за згодою обох батьків був зареєстрований за адресою реєстрації обох батьків, а саме в квартирі АДРЕСА_1 . Підставами для подання позову став факт виїзду матері дитини за кордон та залишення дитини без батьківського піклування. Суд першої інстанції при розгляді справи не прийняв до уваги та не надав належної оцінки листу Державної прикордонної служби України від 27 лютого 2019 року № 0.184-7848/0/15-19, який підтверджує виїзд ОСОБА_2 за кордон до Угорщини в жовтні-грудні 2018 року. Дані обставини на час розгляду справи мали важливе значення, оскільки містили інформацію про те, що дитина двічі на шість місяців була залишена без піклування обох батьків;
- відповідно до частини першої статті 151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини;
- даний позов був спрямований на захист (відновлення) його порушеного права та права малолітньої дитини у формі негайного реагування на самочинну зміну місця проживання дитини її матір`ю та залишення нею дитини без батьківського піклування фактом вибуття за межі України, залишення дитини з ОСОБА_3 , що підтверджено документально;
- справа в суді першої інстанції розглядалась із 06 грудня 2018 року до
08 жовтня 2020 року, тобто майже 2 роки, не зважаючи на те, що справа стосувалася залишення малолітньої дитини без батьківського піклування та підлягала негайному розгляду;
- суди неправильно застосували положення статті 162 СК України до спірних правовідносин. Дана стаття містить посилання на те, що проживання дитини визначається не виключно на підставі рішення суду, а і на підставі закону. Крім того, на момент подання позову син перебував у третьої особи - ОСОБА_3 , перебування у якої дитини не було визначено ні законом, ні рішенням суду. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. У зв`язку з цим при розгляді даної справи суди попередніх інстанцій мали застосувати як положення статті 162 СК України, так і статті 163 СК України, яка регулює право батьків на відібрання малолітньої дитини від інших осіб.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 жовтня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 11 березня 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 02 червня 2021 року вказано, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 14 вересня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до довідки дошкільного навчального закладу (ясла-садочок) «Золотий колосок» села Софіївська Борщагівка від 23 листопада 2018 року № 107 ОСОБА_4 , 2016 року народження, зарахований до закладу в групу «Пізнайки».
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов`язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.
Згідно частини першої, другої статті 163 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.
У постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 127/30529/18-ц (провадження № 61-15774св20) зазначено, що «У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання (частина перша статті 162 СК України). Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам. Системний аналіз вказаної норми у контексті наявності спору батьків щодо місця проживання дитини дозволяє дійти висновку, що положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання. Аналогічний правовий висновок висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19)».
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
У справі, що переглядається, суди встановили, що:
- ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є батьками малолітнього ОСОБА_4 ;
- за усною домовленістю батьків ОСОБА_2 відвезла сина до своєї матері ОСОБА_3 до міста Кропивницьке до моменту, коли в дитячому садку за місцем реєстрації дитини (село Святопетрівське) підійде черга для зарахування у відповідну групу;
у позовній заяві (а. с. 2-5) ОСОБА_1 просив негайно відібрати малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від ОСОБА_3 , яка проживає у квартирі АДРЕСА_2 , та повернути його за попереднім місцем проживання в квартиру АДРЕСА_1 шляхом передачі дитини йому (позивачу). Позовних вимог про відібрання дитини від матері ОСОБА_2 ОСОБА_1 не заявляв.
Аналіз змісту оскаржених рішень свідчить, що суди розглядали заявлений позов на підставі статті 162 СК України, тобто відносно відібрання дитини у матері ОСОБА_2 , яка разом із сином проживає у квартирі АДРЕСА_3 , де вони зареєстровані на момент розгляду справи судом першої інстанції (з 11 січня 2020 року). Про те, що дитина проживає разом із матір`ю на момент розгляду справи судом першої інстанції зазначала ОСОБА_2 у відзиві на апеляційну скаргу (а. с. 198) та вказувала, що в матеріалах справи наявні відповідні докази - відмітка у її паспорті та довідка управління дозвільно-погоджувальних процедур та адміністративних послуг Олександрійської міської ради про реєстрацію місця проживання особи - ОСОБА_4 від 11 січня 2020 року № 14-02/502 (а. с. 110, 111).
За таких обставин, оскільки на момент розгляду справи судом першої інстанції дитина проживала разом із матір`ю, то відсутні підстави для відібрання дитини від ОСОБА_3 , як про це заявлено у позовній вимозі ОСОБА_1 , оскільки відсутні підстави вважати що дитина проживає не з матір`ю, а утримується іншою особою - ОСОБА_3 (бабусею дитини).
Позовних вимог про відібрання дитини від матері ОСОБА_2 ОСОБА_1 не заявляв.
У зв`язку із цим у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 необхідно відмовити саме із зазначеної підстави.
Суди зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог, проте помилилися щодо мотивів такої відмови.
Тому оскаржені рішення необхідно змінити шляхом викладення їх мотивувальної частини у редакції цієї постанови.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що дитина незаконно перебувала у третьої особи - ОСОБА_3 (матері відповідача ОСОБА_2 ), оскільки, як зазначає сам позивач, місце проживання сина у помешканні ОСОБА_3 разом з матір`ю дитини ОСОБА_2 було погоджено з ним.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 127/30529/18-ц (провадження
№ 61-15774св20), дають підстави для висновку, що оскаржені рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені рішення змінити,шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.
Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 08 жовтня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду
від 11 березня 2021 року змінити, шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
М. М. Русинчук
М. Ю. Тітов