№ 420/139/21 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 420/139/21

адміністративне провадження № К/9901/39786/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,

суддів - Жука А. Г., Загороднюка А. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2021 (суддя - Потоцька Н. В.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.07.2021 (колегія суддів у складі: Шеметенко Л. П., Стас Л. В., Турецької І. О.),

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їхнє обґрунтування

У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону, в якому просив:

- визнати бездіяльність суб`єкта владних повноважень протиправною щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 за період з 2015 по 2020 роки грошових коштів, які складають різницю між отриманим грошовим забезпеченням, додатковими видами грошового забезпечення за виконання обов`язків військовослужбовця Збройних Сил України і належними грошовими коштами, згідно Конституції та Законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, наказів Мінфіну, наказів Офісу Генерального прокурора, наказів керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону України та зобов`язати вчинити певні дії, а саме: нарахувати та виплати ОСОБА_1 за період з 2015 по 2020 роки грошові кошти, які складають різницю між отриманим грошовим забезпеченням, додатковими видами грошового забезпечення за виконання обов`язків військовослужбовця Збройних Сил України і належними грошовими коштами за виконання обов`язків прокурора на адміністративних посадах військової прокуратури Південного регіону України, додатковими видами грошового забезпечення за виконання обов`язків військовослужбовця Збройних Сил України, згідно зі статтями 81, 82 Закону України «Про прокуратуру», статей 10-1, 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постановами Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 № 1294 та 30.08.2017 № 704, Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженим наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 № 260 (далі - Порядок № 260), а також Інструкції про порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил України підйомної допомоги, затвердженої наказом Міністра оборони України від 22.10.2001 № 370 (далі - Інструкція № 370);

- визнати бездіяльність суб`єкта владних повноважень протиправною щодо ненарахування та невиплати військовою прокуратурою Південного регіону України, а з 11.09.2020 (після перейменування) - Спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Південного регіону ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки у загальній кількості 189 днів, з урахування посадового окладу начальника відділу регіональної прокуратури (45 403,20 грн), передбаченого статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» та зобов`язати вчинити певні дії, а саме: нарахувати та виплатити ОСОБА_1 різницю між отриманою компенсацією за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки у загальній кількості 189 днів, з урахуванням посадового окладу начальника відділу регіональної прокуратури (45 403,20 грн), передбаченого статтею 81 Закону України «Про прокуратуру»;

- визнати бездіяльність суб`єкта владних повноважень протиправною, а саме: щодо ненарахування та невиплати військовою прокуратурою Південного регіону України, а з 11.09.2020 (після перейменування) - Спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Південного регіону ОСОБА_1 грошового забезпечення за період наданої у 2020 році відпустки та компенсації за всі невикористані у 2020 році дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки у рік звільнення із застосуванням коефіцієнту 3,8 календарних дня за 60 днів відпустки, згідно з пунктом 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», пункту 3 Розділу XXXI (Виплата грошового забезпечення у разі звільнення з військової служби) Порядку № 260 та зобов`язати вчинити певні дії, а саме: нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період наданої у 2020 році відпустки та компенсацію за всі невикористані у 2020 році дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки у рік звільнення із застосуванням коефіцієнту 3,3 календарних дня за 55 днів відпустки, згідно з пунктом 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», пункту З Розділу XXXI (Виплата грошового забезпечення у разі звільнення з військової служби) Порядку № 260.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що військовою прокуратурою Південного регіону України, усупереч вимогам статті 81 Закону України «Про прокуратуру», заробітна плата нараховувалась та виплачувалась позивачу у період з 15.07.2015 по 05.09.2017 - від 1597 грн до 2083 грн у різні місяці, з 06.09.2017 по 11.10.2018 - 5730 грн, з 12.10.2018 по 07.08.2020 - 7750 грн (згідно з додатками: розрахунковими листами за 2015-2020 роки). У зв`язку з тим, що відповідач, усупереч вимогам статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), письмово не повідомив позивача про нараховані суми належні працівникові при звільненні перед їх виплатою, 28.12.2020 ним направлено інформаційний запит. 30.12.2020 на його електронну адресу надіслано скановані копії розрахункових листів за 2015-2020 роки. Вивченням цих листів, на думку позивача, виявлені інші порушення законодавства під час нарахування та виплати йому грошового забезпечення.

Також позивач зазначає, що відповідач виплатив одноразову грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення та компенсацію за невикористані ним щорічні основні та додаткові відпустки без урахування розміру посадового окладу керівника підрозділу регіональної прокуратури (45 403,20 грн), які передбачені статтею 81 Закону України «Про прокуратуру».

Крім того, на думку позивача, усупереч вимогам пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», пункту 3 Розділу XXXI (Виплата грошового забезпечення у разі звільнення з військової служби) Порядку № 260, 10.09.2020 відповідачем не виплачено позивачу грошове забезпечення за період наданої у 2020 році відпустки та компенсацію за всі невикористані упродовж 2020 року дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки у рік звільнення, із застосуванням коефіцієнту 3,3 календарних дня за 55 днів відпустки.

Під час вивчення розрахункового листа за 2015 рік ним встановлено, що позивачу не виплачено підйомну допомогу у розмірі повного місячного грошового забезпечення у зв`язку з призовом у 2015 році на військову службу із запасу і призначенням на посаду офіцерського складу, передбачену пунктом 3.1 Інструкції № 370.

Позивач вважає, що з урахуванням положень статті 43 Конституції України, статей 115 116 КЗпП України, протиправною є бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати йому грошового забезпечення та додаткових видів грошового забезпечення за виконання обов`язків військовослужбовця Збройних Сил України, у період з 15.07.2015 по 07.08.2020 у розмірах, визначених статтями 81, 82 Закону України «Про прокуратуру», статтями 10-1, 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постановами Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 № 1294 та 30.08.2017 № 704, а також Порядку № 260.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

На підставі наказу Міністра оборони України від 05.02.2015 № 72 з ОСОБА_1 укладений контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на п`ять років та на підставі статті 6 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», пункту 153 Положення про проходження військової служби Міністром оборони України відряджено до Генеральної прокуратури України для призначення на відповідні військові посади, передбачені Указом Президента України від 22.09.2014 № 737/2014 «Про Перелік посад військових прокурорів і слідчих військових прокуратур та граничних військових звань за цими посадами».

Наказом військового прокурора Південного регіону України від 11.02.2015 № 108к ОСОБА_1 з 12.02.2015 призначено заступником військового прокурора Одеського гарнізону Південного регіону України.

Наказом військового прокурора Південного регіону України від 15.05.2015 № 342к позивача призначено прокурором відділу представництва інтересів держави в оборонно-промисловому комплексі управління представництва інтересів громадянина або держави в суді, протидії корупції воєнній сфері Військової прокуратури Південного регіону України.

У подальшому ОСОБА_1 обіймав прокурорські посади у Військовій прокуратурі Південного регіону України.

Наказом військового прокурора Південного регіону України від 11.10.2018 ОСОБА_1 з 12.10.2018 призначено на посаду начальника відділу матеріально-технічного забезпечення та соціально-побутових потреб Військової прокуратури Південного регіону України.

Наказом Міністра оборони України від 31.05.2020 № 233 ОСОБА_1 звільнено з військової служби відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» та підпункту «г» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів).

Наказом виконувача обов`язків військового прокурора Південного регіону України від 07.08.2020 № 751к ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу матеріально-технічного забезпечення та соціально-побутових потреб військової прокуратури Південного регіону України (після перейменування - Спеціалізована прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону), виключено зі списків особового складу Військової прокуратури Південного регіону України та знято з всіх видів забезпечення.

Позивач вважає, що відповідачем допущена протиправна діяльність щодо ненарахування та невиплати йому грошового забезпечення, у тому числі, посадового окладу, додаткових видів грошового забезпечення, грошової допомоги на оздоровлення, грошового забезпечення за період перебування у відпустці, грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, дні додаткової відпустки у відповідності до вимог Закону України «Про прокуратуру», Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанов Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 № 1294 та від 30.08.2017 № 704, наказів Міністра оборони України від 07.06.2018 № 260 та від 22.10.2001 № 370.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2021 адміністративний позов задоволено частково. Визнано бездіяльність суб`єкта владних повноважень протиправною, а саме: щодо ненарахування та невиплати військовою прокуратурою Південного регіону України, а з 11.09.2020 (після перейменування) - Спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Південного регіону ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення за 2016 рік відповідно до вимог статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Зобов`язано нарахувати та виплатити ОСОБА_1 різницю між отриманою грошовою допомогою на оздоровлення за 2016 рік та належною грошовою допомогою на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення, згідно положень статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». В іншій частині вимог відмовлено.

Вирішуючи справу суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати в іншому розмірі, ніж це передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (далі - Постанова № 505).

З огляду на нарахування позивачу у спірний період заробітної плати виходячи з розміру посадового окладу, визначеного Постановою № 505, тобто, з урахуванням положень Закону України від 28.12.2014 № 80-VIII «Про Державний бюджет України на 2015 рік» та Закону України від 28.12.2014 № 79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин», у розмірі встановленому законом, суд першої інстанції дійшов висновку, що заробітну плату позивачу нараховано у розмірі не нижчому від визначеної законом.

Також суд першої інстанції урахував, що саме Закон України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (зі змінами внесеними Законом України від 19.09.2019 № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», який набрав чинності 25.09.2019; далі - Закон № 113-ІХ), а не Бюджетний кодекс України (норма якого визнана неконституційною) передбачає оплату праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур відповідно до Постанови № 505, яка на сьогодні є чинною.

Водночас суд першої інстанції зазначив, що в матеріалах справи відсутні та до суду не надані будь-які докази на підтвердження правомірності зменшення розміру матеріальної допомоги на оздоровлення виплаченої позивачу у 2016 році, тому суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги в даній частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Поряд з цим, вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що ні нормами статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні пунктом 3 Розділу XXXI Порядку № 260, не визначено застосування коефіцієнту 3,8 календарних дні за кожен день невикористаної відпустки при обчисленні грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки.

Суд першої інстанції зазначив, що військовослужбовцям, які мають вислугу від 15 до 20 календарних років, грошова компенсація за всі невикористані у рік звільнення дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки обчислюється із розрахунку 3,3 календарних дня за кожен повний місяць служби прослужений в році звільнення (або 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 статті 10-1 наведеного Закону).

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що заявлений позов підлягає частковому задоволенню.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.07.2021 рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2021 в частині задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною, а саме: щодо ненарахування та невиплати військовою прокуратурою Південного регіону України, а з 11.09.2020 (після перейменування) - Спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Південного регіону, ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення за 2016 рік відповідно до вимог статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», зобов`язання нарахувати та виплатити ОСОБА_1 різницю між отриманою грошовою допомогою на оздоровлення за 2016 рік та належною грошовою допомогою на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення згідно положень статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» скасовано та прийнято у цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2021 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині та відмовляючи у задоволенні позовних вимог в цій частині, а в решті залишаючи рішення без змін, виходив з того, що Закон України від 28.12.2014 № 80-VIII «Про Державний бюджет України на 2015 рік», Закон України від 28.12.2014 № 79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин», Закон України від 25.12.2015 № 928-VIII «Про Державний бюджет України на 2016 рік» прийняті пізніше Закону України 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру», тому суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що у 2015-2020 роках норми і положення Закону України «Про прокуратуру» щодо заробітної плати прокурора застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а не статтею 81 цього Закону.

Також суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач не наділений правом самостійно без правового регулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено Постановою № 505.

Крім того, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Рішення Конституційного суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. Також суд апеляційної інстанції урахував, що 25.09.2019 набув чинності Закон № 113-ІХ та на день прийняття цього Закону була чинною Постанова № 505.

У зв`язку з чим, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для визнання протиправною бездіяльності відповідача та зобов`язання останнього нарахувати і виплатити позивачу грошове забезпечення, у тому числі, посадовий оклад, додаткові види грошового забезпечення, грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки, дні додаткової відпустки, грошове забезпечення за період перебування у відпустці за період з 15.07.2015 по 07.08.2020 у відповідності до вимог статті 81 Закону України «Про прокуратуру».

Крім того, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення вимог позивача щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за період відпустки та компенсації відпустки згідно з пунктом 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», пункту 3 Розділу XXXI (виплата грошового забезпечення у разі звільнення з військової служби) Порядку № 260, оскільки ані в заявленому позові, ані в апеляційній скарзі позивачем не визначено, який розмір грошового забезпечення за період відпустки та компенсації відпустки повинен був виплачений останньому, в чому полягає неправомірність розрахунку відповідача.

Щодо позовних вимог про ненарахування та невиплату грошової допомоги на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення за 2016 рік відповідно до вимог статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки норми Закону України «Про прокуратуру», що визначають розмір та порядок виплати військовослужбовцям, які проходять військову службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах допомоги для оздоровлення є спеціальними з цього питання до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», то застосуванню до спірних правовідносин підлягають саме зазначені норми Закону України «Про прокуратуру», тому суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції у цій частині підлягає скасуванню із прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати частково рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2021 та в повному обсязі постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.07.2021 та ухвалити нове судове рішення яким:

- визнати бездіяльність суб`єкта владних повноважень протиправною, а саме: щодо ненарахування та невиплати військовою прокуратурою Південного регіону України, а з 11.09.2020 (після перейменування) - Спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Південного регіону ОСОБА_1 грошового забезпечення за період наданої у 2020 році відпустки та компенсації за всі невикористані у 2020 році дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки у рік звільнення із розрахунку 3,3 календарних дня за 55 днів відпустки, згідно з пунктом 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», пункту 3 Розділу XXXI (Виплата грошового забезпечення у разі звільнення з військової служби) Порядку № 260 та зобов`язати вчинити певні дії, а саме: нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення за період наданої у 2020 році відпустки та компенсацію за всі невикористані у 2020 році дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки у рік звільнення із розрахунку 3,3 календарних дня за 55 днів відпустки, згідно з пунктом 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», пункту З Розділу XXXI (Виплата грошового забезпечення у разі звільнення з військової служби) Порядку № 260.

Підставою касаційного оскарження скаржник зазначає пункти 2, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Так, скаржник зазначає, що рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2021 та постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.07.2021 у справі № 420/139/21 у частині, що стосується розміру посадового окладу відповідно до статті 81 Закону України «Про прокуратуру», оскаржуються на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2021 та постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.07.2021 у справі № 420/139/21 у частині, що стосується нарахування та виплати додаткових видів грошового забезпечення відповідно до спеціальних норм права, якими є частина четверта статті 27, стаття 81 Закону України «Про прокуратуру», стаття 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», оскаржуються на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Обґрунтовуючи посилання на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України заявник указує про наявність підстав для відступлення від висновку щодо застосування норм права, викладеного у постановах Верховного Суду у справах № 825/575/16, № 806/3314/17, № 807/1171/16, № 826/18228/16 та застосованих судом апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення, оскільки, на думку скаржника, висновки Верховного Суду у цих справах здійснено без правової оцінки щодо застосування до спірних правовідносин Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020 , яким визнано неконституційним окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України. Скаржник вважає, що вказані обставини засвідчують про неможливість застосування відповідачем для визначення посадового окладу позивача постанови Кабінету Міністрів України, а вимагають застосування норми закону прямої дії, якою є норма, що містить стаття 81 Закону України «Про прокуратуру».

Обґрунтовуючи посилання на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 27, статті 81 Закону України «Про прокуратуру», статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у подібних правовідносинах.

Позиція інших учасників справи

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Рух касаційної скарги

02.11.2021 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2021 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.07.2021.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.11.2021 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Жука А. В., Загороднюка А. Г. для розгляду судової справи № 420/139/21.

Ухвалою Верховного Суду від 22.11.2021 відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2021 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.07.2021.

Ухвалою Верховного Суду від 12.04.2023 закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їхнього застосування

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 152 Конституції України передбачено, що Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Згідно з частинами першою, другою, третьою та четвертою статті 2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями. Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно з пунктом 4 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. Порядок і розміри грошового забезпечення військовослужбовців, відряджених до державних органів, підприємств, установ, організацій, а також державних та комунальних навчальних закладів для виконання завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 1 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки для військовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні до 10 років, становить 30 календарних днів; від 10 до 15 років - 35 календарних днів; від 15 до 20 років - 40 календарних днів; понад 20 календарних років - 45 календарних днів, без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Святкові та неробочі дні при визначенні тривалості щорічних основних відпусток не враховуються.

Згідно з пунктом 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі та у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі та у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті. У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей. У разі звільнення військовослужбовця до закінчення календарного року, за який він уже використав щорічну основну та щорічну додаткову відпустки, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі або у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, на підставі наказу командира (начальника) військового з`єднання чи частини, керівника органу військового управління, вищого військового навчального закладу, установи та організації провадиться відрахування із грошового забезпечення за дні відпустки, що були використані в рахунок тієї частини календарного року, яка залишилася після звільнення військовослужбовця. У разі смерті військовослужбовця відрахування з його грошового забезпечення за використані дні відпустки не провадяться. Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, накази про звільнення яких підписано в минулому році, але не виключеним із списків військової частини, відпустки за період служби в поточному році не надаються.

Статтею 4 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» визначено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За змістом частини четвертої статті 27 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній до 25.09.2019) військовослужбовці військової прокуратури у своїй діяльності керуються Законом України «Про прокуратуру» і проходять військову службу відповідно до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та інших законодавчих актів України, якими встановлено правові та соціальні гарантії, пенсійне, медичне та інші види забезпечення, передбачені законодавством для осіб офіцерського складу Збройних Сил України. Військові звання вищого офіцерського складу військовослужбовцям військової прокуратури присвоюються Президентом України, інші військові звання - відповідно до встановленого законодавством порядку проходження військової служби.

За змістом статті 81 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній до 01.01.2017) заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці. Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3. Прокурорам виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: за наявності стажу роботи понад один рік - 10 відсотків, понад 3 роки - 15 відсотків, понад 5 років - 18 відсотків, понад 10 років - 20 відсотків, понад 15 років - 25 відсотків, понад 20 років - 30 відсотків, понад 25 років - 40 відсотків, понад 30 років - 45 відсотків, понад 35 років - 50 відсотків посадового окладу. Порядок виплати щомісячної надбавки за вислугу років прокурорам затверджується Кабінетом Міністрів України. Грошове забезпечення військовослужбовців, які проходять службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах, складається з посадового окладу та інших виплат, встановлених цим Законом. Фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

За змістом статті 81 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній до 25.09.2019) заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Преміювання прокурорів здійснюється в межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці. Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури з 1 січня 2017 року становить 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3. Прокурорам виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: за наявності стажу роботи понад один рік - 10 відсотків, понад 3 роки - 15 відсотків, понад 5 років - 18 відсотків, понад 10 років - 20 відсотків, понад 15 років - 25 відсотків, понад 20 років - 30 відсотків, понад 25 років - 40 відсотків, понад 30 років - 45 відсотків, понад 35 років - 50 відсотків посадового окладу. Порядок виплати щомісячної надбавки за вислугу років прокурорам затверджується Кабінетом Міністрів України. Грошове забезпечення військовослужбовців, які проходять службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах, складається з посадового окладу та інших виплат, встановлених цим Законом. Фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Відповідно до частини першої статі 82 Закону України «Про прокуратуру» прокурору надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів з виплатою допомоги для оздоровлення в розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати прокурора.

Згідно з частиною четвертою статті 83 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній до 25.09.2019) на військовослужбовців військової прокуратури поширюються усі передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та іншими законодавчими актами про військову службу соціальні і правові гарантії.

Статтею 89 Закону України «Про прокуратуру» (у редакції, чинній до 25.09.2019) передбачено, що фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.

Відповідно до статті 90 Закону України «Про прокуратуру» фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.

Пунктом 3 Розділу ХХХІ Порядку № 260 передбачено, що у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

При цьому грошове забезпечення за період наданої відпустки або розмір грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки у рік звільнення обчислюється з такого розрахунку: тим, які мають вислугу до 10 календарних років, - 2,5 календарних дня; тим, які мають вислугу від 10 до 15 календарних років, - 2,9 календарних дня; тим, які мають вислугу від 15 до 20 календарних років, - 3,3 календарних дня; тим, які мають вислугу 20 і більше календарних років, - 3,8 календарних дня. Одержана в результаті обчислення тривалість відпустки округлюється в бік збільшення до повного дня. Грошове забезпечення за період відпустки виплачується до дня закінчення відпустки включно на підставі наказу командира військової частини.

Відповідно до частин першої, другої статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.

Пунктом 26 Розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, у редакції Закону України від 28.12.2014 № 79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин», які набрали чинності з 01.01.2015 установлено, що норми і положення статті 81, частин шістнадцятої, сімнадцятої, вісімнадцятої статті 86, пунктів 13, 14 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України від 14 жовтня 2014 року «Про прокуратуру», застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 у справі № 6-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Пунктом 2 резолютивної частини вказаного Рішення Конституційного Суду України визначено, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Абзацом 3 пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-IX передбачено, що за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

Відповідно до пункту 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-IX день початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті «Голос України».

Пунктом 7 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-IX передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Згідно з пунктами 1, 2, 6 Постанови № 505 затверджено схеми посадових окладів працівників органів прокуратури згідно з додатками 1-7. Надано право керівникам органів прокуратури у межах затвердженого фонду оплати праці установлювати, зокрема, працівникам органів прокуратури посадові оклади відповідно до затверджених цією постановою схем посадових окладів. Видатки, пов`язані з реалізацією цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання органів прокуратури. Упорядкування посадових окладів окремих працівників органів прокуратури здійснюється в межах затвердженого фонду оплати праці.

За змістом абзацу першого пункту 30.3. Розділу ХХХ Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженої наказом Міністра оборони України від 11.06.2008 № 260 (далі - Інструкція № 260; яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин) розмір грошової допомоги для оздоровлення визначається виходячи з посадових окладів, окладів за військовими званнями та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород та морського грошового забезпечення), на які військовослужбовець має право за займаною ним штатною посадою згідно з законодавством України на день підписання наказу про надання цієї допомоги.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Так, підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (постанови Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 825/575/16, від 19.03.2020 у справі № 806/3314/17, від 09.09.2020 у справі № 807/1171/16, від 27.10.2020 у справі № 826/18228/16, які застосовані судом апеляційної інстанції, з огляду на прийняття Конституційним Судом України рішення від 26.03.2020 № 6-р/2020).

Також підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: застосування частини четвертої статті 27, статті 81 Закону України «Про прокуратуру», статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, виходить із такого.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 14.03.2018 у справі № 825/575/16, від 19.03.2020 у справі № 806/3314/17, від 09.09.2020 у справі № 807/1171/16, від 27.10.2020 у справі № 826/18228/16, Суд зазначив, що Закон України від 28.12.2014 № 80-VIII «Про Державний бюджет України на 2015 рік» та Закон України від 28.12.2014 № 79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» прийняті пізніше Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру», а тому у 2015 році норми і положення Закону України «Про прокуратуру» щодо заробітної плати прокурора застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а не статтею 81 цього Закону. Відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено Постановою № 505.

Крім того, у постановах від 14.09.2021 у справі № 320/1874/19, від 18.08.2022 у справі № 200/2499/21-а, від 20.10.2022 у справі № 320/13773/20 Верховний Суд звернув увагу на те, що зміни до Постанови № 505, зокрема, щодо розмірів окладів працівників органів прокуратури не вносились, законами про Державний бюджет України на відповідні періоди не було передбачено видатки на реалізацію положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру», а тому відповідач не мав правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати поза межами видатків Державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України. Відповідач не наділений правом самостійно, без правового врегулювання збільшення видатків Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у розмірі, встановленому Законом України «Про прокуратуру».

Суд першої інстанції установив, що позивачу у спірний період заробітна плата нараховувалась виходячи з розміру посадового окладу, визначеного Постановою № 505, тобто, з урахуванням положень Закону України від 28.12.2014 № 80-VIII «Про Державний бюджет України на 2015 рік» та Закону України від 28.12.2014 № 79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин», у розмірі встановленому законом, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що заробітну плату позивачу нараховано у розмірі не нижчому від визначеної законом.

У Рішенні від 30.09.2010 № 20-рп/2010 Конституційний Суд України указав на те, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Подібний висновок також висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.11.2020 у справі № 4819/49/19, згідно з яким рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення).

У Рішенні від 26.03.2020 № 6-р/2020, на яке посилається позивач, Конституційний Суд України визначив, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення Конституційного Суду України визначено, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного рішення, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.

Крім того, Верховний Суд уважає, що судами попередніх інстанцій правильно ураховано, що 25.09.2019 набув чинності Закон № 113-ІХ.

Роблячи системний аналіз приписів Закону № 113-ІХ Верховний Суд у постановах від 14.07.2022 у справах № 160/13767/20, № 240/1984/21, від 28.07.2022 у справі № 620/1338/21, від 09.08.2022 у справі № 240/15182/21, від 11.08.2022 у справі № 120/3931/21-а, від 18.08.2022 у справі № 200/2499/21-а, від 08.09.2022 у справі № 360/931/21 та інших дійшов висновків про те, що на період, тобто до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до Постанови № 505. Водночас ті прокурори, які переведені на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, отримують заробітну плату згідно зі статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами, внесеними Законом № 113-ІХ.

Положеннями пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX запроваджено різні підходи до оплати праці прокурорів залежно від проходження чи непроходження атестації.

Тому прирівняння посадового окладу позивача до посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в ці установи, суперечить вимогам Закону № 113-IX.

У постановах від 30.06.2021 у справі № 826/17798/14, від 26.05.2022 у справі № 540/1268/21 та інших Верховний Суд указував, що з набранням чинності (16.01.2020) Постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів» (далі - Постанова № 1155), яка втратила чинність 05.06.2021, не всім прокурорам України воднораз збільшили посадові оклади, а тільки тим, кого після атестації перевели на посади прокурорів до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур (відповідно до Закону № 113-ІХ). Цей процес був триваючим, тому виникали ситуації, коли протягом одного періоду прокурори отримували заробітну плату відповідно до різних нормативно-правових актів (відповідно до Постанови № 505 і Постанови № 1155).

Стосовно застосування Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020 необхідно зазначити, що відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, сформульованої у цьому Рішенні (абзац одинадцятий підпункту 2.2 пункту 2), заробітна плата прокурорів, як елемент організації та порядку діяльності прокуратури в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, має визначатися виключно законом.

Таким чином, Конституційний Суд України дав тлумачення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами в розумінні статті 131-1 Основного Закону України, яка водночас відповідно до іншого Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 № 5-р(II)/2020 указує на те, що за новим конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя.

Конституція України, як неодноразово зазначав Верховний Суд у своїх постановах, зокрема, від 21.09.2021 у справі № 160/6204/20, від 13.10.2021 у справі № 560/4176/19, від 26.11.2021 у справі № 200/14545/19-а та інших, віднесла прокурорів у розділ правосуддя, змінила характер їх діяльності з загального нагляду на основну функцію кримінального обвинувачення та запровадила нові принципи в проведенні оцінювання прокурорів. Таке оцінювання було визначено на законодавчому рівні та стосувалося без винятку усіх прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати в органах прокуратури.

Тобто, Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020, на яке посилається позивач, стосується приписів статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами, офіційне тлумачення яких здійснено в розумінні статті 131-1 Основного Закону України та пов`язане з організацією і порядком діяльності прокуратури нової якості - функцією кримінального обвинувачення та проведення кадрового перезавантаження через оцінювання прокурорів. А тому застосування статті 81 Закону України «Про прокуратуру» зі змінами у редакції Закону № 113-ІХ без обмежень у цій справі, пов`язується із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в «новоутворені»/«оновлені» прокуратури (відповідно до Закону № 113-ІХ).

Тож за висновком Верховного Суду у вказаних справах, до прокурора, який не пройшов успішно атестацію та не переведений за її наслідками на посаду в Офіс Генерального прокурора, обласну чи окружну прокуратури, застосуванню підлягають приписи абзацу 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, зі змісту якого слідує, що на період до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, а саме: Постанови № 505.

З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для визнання протиправною бездіяльності відповідача та зобов`язання останнього нарахувати і виплатити позивачу грошове забезпечення, у тому числі, посадовий оклад, надбавку за виконання обов`язків на адміністративній посаді, додаткові види грошового забезпечення, грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки, дні додаткової відпустки у відповідності до вимог статті 81 Закону України «Про прокуратуру».

Водночас колегія суддів звертає увагу, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник повинен вмотивовано обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Верховний Суд уважає за доцільне зазначити, що статтями 8 129 147 Конституції України гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. При цьому, загальновизнано, що його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.

Єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики (пункт 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Необхідно зазначити, що єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в адміністративному судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.

За змістом частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Надаючи правову оцінку доводам позивача , наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд звертає увагу на те, що зміст скарги не дає підстав для висновку, що скаржник навів належне обґрунтування необхідності відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 825/575/16, від 19.03.2020 у справі № 806/3314/17, від 09.09.2020 у справі № 807/1171/16, від 27.10.2020 у справі № 826/18228/16, та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, з огляду на прийняття Конституційним Судом України рішення від 26.03.2020 № 6-р/2020.

Скаржник не наводить інших прикладів судових рішень, ухвалених після прийняття Верховним Судом вказаних постанов, у яких Верховний Суд по іншому застосовує норми права у подібних правовідносинах.

Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошового забезпечення за період наданої у 2020 році відпустки та компенсації за всі невикористані у 2020 році дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки у рік звільнення із застосуванням коефіцієнту 3,8 календарних дня за 60 днів відпустки згідно з пунктом 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», пункту 3 Розділу XXXI Порядку № 260, та зобов`язання нарахувати та виплатити позивачу грошове забезпечення за період наданої у 2020 році відпустки та компенсацію за всі невикористані у 2020 році дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки у рік звільнення із застосуванням коефіцієнту 3,3 календарних дня за 55 днів відпустки згідно з пунктом 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», пункту 3 Розділу XXXI № 260, Верховний Суд зазначає таке.

За змістом пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» умови/правила надання відпусток військовослужбовцям, які звільняються зі служби законодавець розрізнив за юридичними підставами звільнення.

Відповідно до згаданої норми, звільнення з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі та у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів передбачає надання щорічної основної відпустки та додаткової відпустки в рік звільнення на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті (тобто сповна).

За пунктом 1 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тривалість щорічної основної відпустки військовослужбовців становить 30 календарних днів і збільшується що п`ять років вислуги в календарному обчисленні на п`ять днів. Максимальна тривалість щорічної основної відпустки таким чином становить 45 календарних днів і на неї мають право військовослужбовці, чия вислуга - понад 20 років.

У пункті 4 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» мовиться про щорічну додаткову відпустку.

У разі звільнення військовослужбовців з інших підстав, крім тих чотирьох, які зазначено вище (за віком, станом здоров`я, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів), тривалість щорічної основної відпустки (яка за загальним правилом має надаватися протягом календарного року) - у році звільнення - залежить від кількості повних місяців служби у році звільнення і має надаватися з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до згаданого пункту 1 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Приміром, якщо відпустка військовослужбовця, який має вислугу від 15 до 20 років (як-от позивач) становить 40 календарних днів, то 1/12 від цієї тривалості становитиме 3,3 дні (40:12) за один повний місяць служби.

Грошове забезпечення за період наданої відпустки або грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної і додаткової відпусток - виплата яких тут пов`язується зі звільненням військовослужбовців з військової служби - залежить від підстав звільнення з військової служби, відповідно й від умов (правил) надання їм відпустки, які визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (абзаци перший, другий пункту 14 статті 10-1 цього Закону). Опосередковано до такого висновку наштовхують також положення абзацу четвертого пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», які передбачають відрахування із грошового забезпечення за дні відпустки, що були використані в рахунок тієї частини календарного року, яка залишилася після звільнення військовослужбовця (за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі або у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів).

Отож, при звільненні з військової служби з таких підстав, як за віком, за станом здоров`я, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів військовослужбовцю - у році звільнення - надається можливість піти у відпустку повної тривалості, на яку він має право відповідно до пункту 1, а також пункту 2 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», або отримати замість них грошову компенсацію, у тому числі за невикористані дні відпусток за минулі періоди.

Інакша ситуація з тими військовослужбовцями, які звільняються з інших підстав, аніж згадані чотири. Їм - у році звільнення - дається можливість піти у щорічну основну відпустку, але тривалість цієї відпустки, по суті, буде пропорційна часу військової служби у році звільнення. Алгоритм визначення цієї пропорції написано вище (абзац перший пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).

З умовами/правилами надання відпусток військовослужбовцям, які звільняються, пов`язані й правила обчислення їм грошового забезпечення або грошової компенсації замість цих відпусток. На думку колегії суддів, кратність, яку треба застосовувати при обчисленні цих виплат відповідно до абзацу третього пункту 3 розділу ХХХІ Порядку № 260, може стосуватися тих військовослужбовців й умов/правил надання їм відпусток, які передбачені абзацом першим пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тобто коли це стосується військовослужбовців, які звільняються з інших підстав, ніж як за віком, станом здоров`я, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів (у тексті пункту 3 розділу ХХХІ Порядку № 260 (абзац другий) їх синтаксично виокремлено як «інші військовослужбовці»), і яким при звільненні відпустка надається (чи замість якої вони можуть отримати грошову компенсацію) з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Водночас, ця кратність, якщо зважити на синтаксичну побудову норми абзацу третього пункту 3 розділу ХХХІ Порядку № 260, стосується обчислення грошового забезпечення/грошової компенсації щодо відпусток військовослужбовців у рік звільнення. Іншими словами, застосування кратності при обчисленні грошового забезпечення/грошової компенсації щодо всіх днів невикористаної щорічної відпустки (основної і додаткової) військовослужбовців у зв`язку зі звільненням зі служби - тим паче незалежно від підстав їх звільнення - не передбачено і це суперечило б (наведеним вище) положенням Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» щодо надання відпусток військовослужбовцям.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.06.2022 у справі № 420/2803/21.

Відповідно до обставин цієї справи, то суд першої інстанції встановив, що станом на 10.09.2020 календарна вислуга років позивача становила 18 років 9 місяців.

Проте, оскільки нормами статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», пункту 3 Розділу XXXI Порядку № 260 не визначено застосування коефіцієнту 3,8 календарних дні за кожен день невикористаної відпустки при обчисленні грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, а позивач стверджує, що грошове забезпечення за період наданої відпустки або розмір грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки у рік звільнення обчислюється військовослужбовцям, які мають вислугу 20 і більше календарних років, із застосуванням коефіцієнту 3,8 календарних дня за день відпустки, суд першої інстанції дійшов висновку, що зазначена вимога задоволенню не підлягає.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції встановив, що у 2020 році позивач отримав грошове забезпечення за період відпустки у 2020 році та грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки (відповідно до розрахункового листа за 2020 рік нараховано компенсацію відпустки 192 695,38 грн).

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що в апеляційній скарзі позивач посилається на допущення механічної помилки та необхідність нарахування і виплати грошового забезпечення за період відпустки та компенсації відпустки застосуванням коефіцієнту 3,3 календарних дня за 55 днів відпустки. Поряд з цим, суд наголосив, що ані в заявленому позові, ані в апеляційній скарзі позивачем не визначено, який розмір грошового забезпечення за період відпустки та компенсації відпустки повинен був виплачений останньому, в чому полягає неправомірність розрахунку відповідача; позивач лише посилається на положення Порядку № 260, при цьому, не визначаючи, в чому полягає неправильність застосування цих вимог відповідачем.

Верховний Суд звертає увагу на те, що позивача, як встановлено судами попередніх інстанцій, звільнили з військової служби відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» та підпункту «г» пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів).

У справі встановлено, що позивачеві нарахували грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки та дні додаткової відпустки на загальну суму 192 695,38 грн, тобто без застосування (до усіх цих днів) кратності 3,3 дні (зважаючи, що вислуга позивача становить 18 років 9 місяців).

З уваги на наведені мотиви, колегія суддів вважає, що для цього й не було підстав, адже позивач звільнений з військової служби «у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів» й грошову компенсацію йому нарахували за усі дні невикористаних щорічних відпусток, у тому числі й у році звільнення.

З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимог позивача щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за період відпустки та компенсації відпустки згідно з пунктом 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», пункту 3 Розділу XXXI Порядку № 260.

Суд першої інстанції, посилаючись на статтю 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», дійшов висновку, що позовні вимоги в даній частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню, оскільки в матеріалах справи відсутні та до суду не надані будь-які докази на підтвердження правомірності зменшення розміру матеріальної допомоги на оздоровлення виплаченої позивачу у 2016 році.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції у цій частині підлягає скасуванню із прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки, на думку суду, норми Закону України «Про прокуратуру», що визначають розмір та порядок виплати військовослужбовцям, які проходять військову службу в органах прокуратури на прокурорсько-слідчих посадах допомоги для оздоровлення є спеціальними з цього питання до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тому застосуванню до спірних правовідносин підлягають саме норми Закону України «Про прокуратуру».

Верховний Суд вважає помилковим такий висновок суду апеляційної інстанції, виходячи з такого.

Так, до гарантованих Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» прав військовослужбовців згідно з пунктом 1 статті 10-1 цього Закону є право на щорічну основну відпустку із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення.

Складові місячного грошового забезпечення визначено пунктом 2 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та включає: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

За змістом абзацу першого пункту 30.3. Розділу ХХХ Інструкції № 260 грошове забезпечення, з якого нараховується одноразова грошова допомога для оздоровлення включає: посадовий оклад, оклад за військовим званням та щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород та морського грошового забезпечення).

Пунктом 4 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» Міністру оборони України надано повноваження лише визначати порядок виплати грошового забезпечення, тоді як право визначення розміру одноразової грошової допомоги для оздоровлення та види виплат військовослужбовцям, які включаються до складу місячного грошового забезпечення законом не віднесено до його компетенції та може бути змінено лише законодавцем.

Підґрунтям такого підходу є правова позиція Великої Палати Верховного Суду щодо питання складу грошового забезпечення військовослужбовців, викладена у поставові від 06.02.2019 у справі № 522/2738/17, згідно з якою до складу грошового забезпечення військовослужбовців входять чотири види складових: 1) посадовий оклад; 2) оклад за військовим званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення; 4) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

За висновком Великої Палати Верховного Суду в означеній справі, до грошового забезпечення військовослужбовців як обрахункової величини не включаються одноразові додаткові види грошового забезпечення, зокрема щорічні, щоквартальні, разові додаткові види грошового забезпечення, крім щомісячних, або тих, що виплачуються раз на місяць.

Такий принциповий підхід застосовується незалежно від виду виплат.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 16.05.2019 у справі № 826/11679/17, від 19.09.2019 у справі № 760/8406/16-а, від 19.02.2020 у справі № 822/2741/17, від 04.11.2021 у справі № 380/757/20.

Суд першої інстанції встановив, що відповідно до розрахункового листа за 2016 рік, у серпні 2016 року позивачу виплачена матеріальна допомога на оздоровлення у розмірі 4647,38 грн, тобто у розмірі меншому ніж місячне грошове забезпечення.

Водночас суд першої інстанції встановив, що в матеріалах справи відсутні та до суду не надані будь-які докази на підтвердження правомірності зменшення розміру матеріальної допомоги на оздоровлення виплаченої позивачу у 2016 році.

За наведеного правового регулювання, колегія суддів у цій справі уважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової допомоги на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення за 2016 рік, відповідно до вимог статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» є протиправною. Відповідно правильним є і висновок суду першої інстанції про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу різницю між отриманою грошовою допомогою на оздоровлення за 2016 рік та належною грошовою допомогою на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення, згідно з положеннями статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

За цих обставин Верховний Суд доходить висновку про те, що суд апеляційної інстанції помилково скасував законне рішення суду першої інстанції, який дійшов правильного висновку по суті спору в цій справі в означеній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Статтею 352 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За вказаних обставин, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваної постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.07.2021 в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною, а саме: щодо ненарахування та невиплати військовою прокуратурою Південного регіону України, а з 11.09.2020 (після перейменування) - Спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Південного регіону, ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення за 2016 рік відповідно до вимог статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», зобов`язання нарахувати та виплатити ОСОБА_1 різницю між отриманою грошовою допомогою на оздоровлення за 2016 рік та належною грошовою допомогою на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення згідно положень статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та, відповідно, в цій частині позовних вимог залишення в силі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2021. В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2021 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.07.2021 залишити без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 345 349 352 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.07.2021 в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Південного регіону про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною, а саме: щодо ненарахування та невиплати військовою прокуратурою Південного регіону України, а з 11.09.2020 (після перейменування) - Спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Південного регіону, ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення за 2016 рік відповідно до вимог статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», зобов`язання нарахувати та виплатити ОСОБА_1 різницю між отриманою грошовою допомогою на оздоровлення за 2016 рік та належною грошовою допомогою на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення згідно положень статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» скасувати та в цій частині позовних вимог залишити в силі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2021.

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11.03.2021 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06.07.2021 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

СуддіЖ.М. Мельник-Томенко А.В. Жук А.Г. Загороднюк