ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2025 року

м. Київ

справа № 420/23635/23

адміністративне провадження № К/990/27263/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Білак М.В., Єресько Л.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 січня 2024 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 також в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішення №130-23 від 28 липня 2023 року та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду із позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), у якій просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 28 липня 2023 року №130-23, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 та неповнолітньої дитини позивача - ОСОБА_2 .

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2023 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що у 2022 році позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням Державної міграційної служби України від 28 липня 2023 року № 103-23 позивачеві було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 31 серпня 2023 року позивач отримав повідомлення видане Головним управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 158 від 10 серпня 2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач зазначає, що він є громадянином Таджикистану. Позивач за віросповіданням є мусульманином. Однак, в своїй країні походження позивач неодноразово зазнавав погроз, тортур, безпідставних арештів та багаточисленних допитів з боку співробітників поліції через сповідування релігії. Також через свої релігійні переконання позивач був засуджений та відбував покарання протягом 5 років. Через вищезазначені факти та численні погрози від органів Таджикистану, постійний утиск та переслідування спричинили те, що позивач зі своєю сім`єю був змушений залишити країну громадянської належності у пошуках притулку. Зважаючи на наведені обставини, у випадку повернення до країни походження, позивач може стати жертвою переслідувань з боку державних органів Таджикистану та несправедливого засудження.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Згідно з матеріалами особової справи, - неповнолітня дитина ОСОБА_3 не проходила процедуру визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні разом з батьком ОСОБА_1 . Відповідно до особової справи № 2022OD0051, неповнолітня дитина ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 внесена до особової справи її матері ОСОБА_4 (дружина позивача).

За особовою справою ОСОБА_1 не проходила неповнолітня дитина: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та як наслідок стосовно неї оскаржуване рішення не приймалось.

Матеріалами особової справи встановлено, що позивач в січні 2008 року вибув за межі Таджикистану, нелегально, автомобільним транспортом поза пункту пропуску, за напрямом Худжанд (Таджикистан) - Бішкек (Киргизстан). Встановити місце перетину кордону не вбачається за можливе. На території Киргизстану перебував протягом 3 місяців без документів на право проживання. Жодних проблем протягом вказаного періоду в Киргизстані у заявника не виникало. Приблизно у квітні 2008 року позивач легально перетнув державний кордон, потрапив до рф за паспортним документом громадянина Таджикистану. На території росії перебував протягом 9-ти років, легально, на підставі посвідки на тимчасове проживання у зв`язку із працевлаштуванням. Вказаний документ позивач продовжував у м.москва (рф) за допомогою посередника, сплачуючи щоразу встановлену суму коштів. Вказане документально не підтверджено, елемент прийнято з усних тверджень позивача. Протягом вказаного періоду, позивач через дипломатичну установу Таджикистану оформив новий паспортний документ для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 (термін дії: 09 червня 2017 року - 08 червня 2027 року).

22 серпня 2017 року, використовуючи зазначений паспортний документ, позивач перетнув державний кордон України, легально, залізничним транспортом Москва - Одеса, із зазначеного часу територію України не залишав. Починаючи з 20 листопада 2017 року позивач перебуває в Україні нелегально.

23 серпня 2022 року позивач звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Звернення відбулось із зволіканням, через що застосовано штрафні санкції за ст.203 КУпАП (протокол та постанова від 23 серпня 2022 року).

Вказану заяву позивач обґрунтовував тим, що дотримання релігійних канонів є забороненим та злочинним на території Таджикистану та побоюваннями ймовірного повторного кримінального переслідування та несправедливого засудження з боку органів державної влади.

03 липня 2023 року Головним управлінням ДМС в Одеській області за результатом розгляду заяви та особової справи громадянина Республіки Таджикистан на установчі дані ОСОБА_1 , на підставі всебічного вивчення наявних матеріалів (заяви, анкети, протоколів співбесід та документальних доказів), за умовами внутрішньополітичної ситуації у країні громадянської належності складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі №2022OD0051 (а.с. 6-20).

У зазначеному висновку вказано, що твердження заявника про існування дискримінації в Таджикистані спростовані та не підтверджуються, особа має можливість повернутися до країни громадянської належності, як це здійснили його родичі, які проживали із заявником в рф. За матеріалами особової справи відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року, а також п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів її життю, безпеці чи свободі в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

За таких обставин встановлюється, що факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянської належності не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що водночас не позбавляє його права залишитись на території України у разі наявності інших правових підстав для перебування в нашій країні.

З урахуванням вищезазначеного, відповідно до абзацу 5 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рекомендовано ДМС відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

28 липня 2023 року Державна міграційна служба України прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №130-23 (а.с. 5), згідно з яким, на підставі всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує податкового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС в Одеській області встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, відсутні.

З огляду на викладене, відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженого наказом від 07 вересня 2011 року № 649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05 жовтня 2011 року за №1146/19884, Державна міграційна служба України прийняла рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 .

Головне управління ДМС в Одеській області склало повідомлення ОСОБА_1 №158 від 10 серпня 2023 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до якого позивача повідомлено, що йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 10).

Вважаючи рішення Державної міграційної служби України № 130-23 від 28 липня 2023 року протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з адміністративним позовом до суду.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 02 січня 2024 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2024 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанції вказували, що за час перебування позивача на території України не виявлено подій для обґрунтованого побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Зокрема, судом апеляційної інстанції з`ясовано, що звертаючись із заявою про визнання біженцем або особою, які потребує додаткового захисту ОСОБА_1 повідомив, що сповідує іслам сунітського напрямку. Як убачається з актуальної інформації по країні походження ОСОБА_1 , переважна більшість населення країни (98%) сповідують іслам, з яких 95% - суніти та 3% - шиїти, тобто, заявник сповідує панівну релігію - іслам сунітського напрямку. В Таджикистані відкрито близько 4000 мечетей, в м.Душанбе за останні роки побудовано найбільшу мечеть в Середній Азії, в країні функціонує державний ісламський університет для бажаючих здобути релігійну освіту. Отже, на думку апеляційного суду, не є реальними побоювання ОСОБА_1 зазнати переслідування в Таджикистані за ознакою віросповідання.

Як установлено апеляційним судом, позивач - ОСОБА_1 прибув до України в серпні 2017 року, проте за захистом до органу міграційної служби звернувся лише в серпні 2022 року. У даному контексті суд апеляційної інстанції зауважує, що, людина, якій загрожує небезпека не буде вирішувати питання вибору місця проживання, а змушена шукати притулку для найскорішого захисту свого життя, що є втіленням інстинкту самозбереження притаманному кожній людині. Значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду зазначила, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження існування фактів, які загрожують життю, безпеці чи свободі ОСОБА_1 в країні своєї громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями суддів попередніх інстанцій, 15 липня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 січня 2024 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2024 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов.

Касаційне провадження відкрито на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України щодо застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Скаржник вказує, що не може погодитись із законністю та обґрунтованістю рішень, оскільки висновки суду першої та апеляційної інстанції не відповідають обставинам справи, винесені з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, без врахування подібних правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду № 826/9204/18 від 21 квітня 2021 року, № 826/16066/18, від 04 листопада 2022 року, №520/7064/19 від 12 березня 2020 року.

В уточненій касаційній скарзі позивача вказує наступне: судом першої інстанції з чим погодилась колегія суддів апеляційного суду зазначено, що ненадання позивачем переконливих доказів переслідування у країні громадянської належності, свідчить про відсутність підстав для визнання біженцем, чи особою, яка потребує додаткового статусу. За загальним правилом закріпленим у процесуальному законі: суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Однак при винесенні рішення суди попередніх інстанцій оминули висновки Верховного Суду, викладені у тотожній справі, щодо визнання біженцем шукача захисту із Таджикистану.

Так у Постанові Верховного Суду від 12 березня 2020 року по справі №520/7064/19 зазначено: «п.48. Верховний Суд зазначає, що заявник, у свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно-послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру».

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Порушенням, на думку позивача, є незастосування при винесенні судами рішень, правових позицій, які викладені у постановах Верховного Суду, зокрема у справі № 520/7064/19, де зазначено, що ненадання доказів на усні твердження не може бути перешкодою у визнанні особи біженцем, чи особи, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту.

Аргументуючи вказану постанову, позивач зазначає, що Верховним Судом надається рекомендація, відповідно до якої для об`єктивного визначення історії переслідування шукача захисту , його історія може бути співставлена з інформацією по країні походження, отримання якої можливо від авторитетних джерел. У даній справі суди дослідили інформацію по країні походження не у повному обсязі, посилаючись лише на поверхневі загальновідомі факти про Таджикистан, щодо наявності більшості мусульман у цій країні. А про існування переслідування мусульман, що дотримуються канону, не було зазначено взагалі. На думку позивача, справа №520/7064/19 є подібною до справи, що розглядається, адже вони мають певні спільні риси порівнюваних правовідносин. А саме: суб`єктний склад учасників учасники порівнюваних спірних правовідносин є тотожним, оскільки ці справи стосуються спору між суб`єктом владних повноважень (Державною міграційною службою) та фізичною особою (іноземцем, громадянином Таджикистану, який звернувся із заявою про надання йому захисту в Україні) об`єкт спору і зміст цих відносин є подібними, оскільки ці справи розглядають спір між суб`єктом владних повноважень (Державною міграційною службою) та фізичною особою (Позивачем) щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Позиція інших учасників справи

Відповідач вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 є безпідставною та такою, що не спростовує висновків суду першої та апеляційної інстанцій, а рішення судів такими, що прийняті з урахуванням усіх обставин справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. З матеріалів особової справи позивача визначено, що він не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених п.п. 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідач вказує, що твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

На думку відповідача, звернення позивача із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті та пов`язане лише з бажанням легалізації перебування на території України. У відзиві на касаційну скаргу зазначено, що протягом співбесід позивач зазначив, що після вивільнення із в`язниці в 2005 році до моменту виїзду за межі Батьківщини у січні 2008 року він не зазнавав жодних утисків або пригнічень, жодних обмежень у зв`язку з дотриманням канонів ісламу вдома (дотримувався посту), мав змогу відвідати святкову молитву в мечеті на честь свята «Ід аль-Фітр» та зазначив, що вказана заборона жодним чином не вплинула на повсякденне життя, мав змогу вільно переміщуватись територією Таджикистану, в нього не виникало жодних конфліктів або проблем з іншими релігійними конфесіями, він не висловлювався публічно або через ЗМІ стосовно власної релігійної позиції. Крім того, вказав на відсутність заборони з боку держави здійснювати намаз вдома (арк. 3, 5 протоколу співбесіди від 01 вересня 2022 року, арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 29 травня 2023 року, арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 12 червня 2023 року та арк. 5, 9 додаткового протоколу співбесіди від 15 червня 2023 року).

Зазначаючи, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом, відповідач робить посилання на рішення Верховного Суду, а саме: Постанова від 06 серпня 2020 року по справі № 420/3327/19, від 06 березня 2019 по справі № 826/14576/16 та від 06 березня 2019 року по справі № 815/2505/17.

Відповідач просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 січня 2024 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2024 року залишити без змін.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 07 серпня 2024 року (судді: Загороднюк А.Г., Білак М.В., Прокопенко О.Б.,) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 січня 2024 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2024 року.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 січня 2025 року визначено склад колегії суддів: Загороднюк А.Г., Білак М.В., Єресько Л.О., на підставі розпорядження заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду про призначення повторного автоматизованого розподілу №98/0/78-25 від 28 січня 2025 року у зв`язку зі звільненням судді Прокопенка О. Б. , який входить до складу постійної колегії суддів, з метою дотримання строків розгляду справи.

Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2025 року року призначено справу до розгляду.

Висновки Верховного Суду

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи.

Спершу, колегія суддів нагадує про межі касаційного перегляду.

За правилами статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Касаційне провадження у цій справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України щодо застосування норми права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду № 826/9204/18 від 21 квітня 2021 року, № 826/16066/18, від 04 листопада 2022 року та №520/7064/19 від 12 березня 2020 року.

Аналізуючи вищевказані постанови Верховного Суду, колегія суддів звертає увагу на наступне.

1) Справи №826/9204/18 та №826/16066/18 відрізняються від даної справи в аспекті відсутності значних проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності позивачів, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Це пояснюється тим, що між прибуттям в Україну та зверненням із заявою до Державної міграційної служби України у вищевказаних справах пройшло не більше 2-ох місяців, що свідчить про відсутність об`єктивного зловживання процедурою легалізації перебування на території України та про наявність реальної потреби у міжнародному захисті.

Суд звертає увагу на наведення позивачами конкретних прикладів погроз та шантажу (тиск зі сторони органів КДБ Таджикистану щодо вступу та інформування останніх про діяльність Партії ісламського відродження Таджикистану), не обмежуючись наведенням загальних фактів щодо релігійної дискримінації у країні громадянської належності.

2) У справі №520/7064/19 позивача було оголошено у міжнародний розшук Міжнародною організацією кримінальної поліції (Інтерпол), у зв`язку з чим, позивач звернувся за захистом в Україні через побоювання бути виданим службі безпеки Республіки Таджикистан, громадянином якої він є, яка в свою чергу була ініціатором міжнародного розшуку позивача за його ухилення від органів слідства, з метою притягнення до кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч. 2 ст.307-1 КК РТ (публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності, публічне виправлення екстремізму, вчинене з використанням засобів масової інформації або мережі Інтернет). У цій справі позивач наголошував на факті фальсифікації проти нього кримінальної справи через небажання співпрацювати з контррозвідкою РТ.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, виходить із такого.

Для правильного вирішення публічно-правового спору, предметом оскарження у якому є рішення суб`єкта владних повноважень, обов`язковим є перевірка такого рішення на відповідність критеріям, визначеним частині 2 статті 2 КАС України, а саме чи прийняте (вчинене) таке рішення: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суспільні відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовані Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

Відповідно до пунктів 1, 4, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;

особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 6 статті 5 Закону № 3671-VI визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Умови, за яких особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту наведені у статті 6 Закону № 3671-V за змістом якої не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту мають ураховуватися конвенційні підстави, наведені вище.

Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Згідно з статтею 4 Директива Ради Європейського Союзу 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації та статусу громадян третіх країн або осіб без громадянства як біженців або осіб, які взагалі потребують міжнародного захисту та змісту наданого захисту» які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, в разі якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.

Матеріали справи свідчать про те, що при зверненні до ГУ ДМС в Одеській області із заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказав, що підставою такого звернення є те, що позивач за віросповіданням є мусульманином, а дотримання релігійних канонів, зі слів позивача, є забороненим та злочинним на території Таджикистану. Позивач має побоювання щодо ймовірного повторного кримінального переслідування та несправедливого засудження з боку органів державної влади Республіки Таджикистан.

Разом із тим відповідно до міжнародних рекомендацій УВКБ ООН від 01 грудня 2013 року у сфері набуття міжнародного захисту, шукачі захисту зобов`язані надавати співробітнику міграційної служби всі докази історії ймовірного переслідування на території країни громадянської належності, їх розповідь повинна бути чіткою, детальною та правдоподібною. Відповідно до міжнародних рекомендацій, переслідуванням можуть бути кваліфіковані ті діяння, які чинять суттєві перешкодам для заявників та суттєво порушують можливості для життя, роботи, навчання тощо.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем не наведено конкретних фактів дискримінаційного ставлення до нього, яке б могло бути кваліфіковане як переслідування за ознаками національності чи політичних переконань, а викладена історія переслідування є непідтвердженою, як і те , що порушення кримінальної справи щодо позивача із винесенням обвинувального вироку суду та призначенням покарання були спричинені саме його політичною позицією чи віросповіданням.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем не було надано документальне підтвердження обставин і викликів, які на його думку, пов`язані з можливістю повторного ув`язнення на території Таджикистану (арк.4, 6 додаткового протоколу співбесіди від 29 травня 2023 року). Уся інформація щодо ймовірного повторного арешту позивача «агентами переслідування», ним здійснена на підставі власних міркувань та зі слів родичів, які наразі проживають в Таджикистані (арк.6 анкетування від 25 серпня 2022 року, арк.3 протоколу співбесіди від 01 березня 2022 року та арк.4 додаткового протоколу співбесіди від 12 червня 2023 року). Позивач зазначив, що саме з особистих міркувань та побоювань бути повторно ув`язненим, він самостійно вирішив змінювати адреси проживання та припинив здійснювати необхідні відмічання за місцем проживання у правоохоронних органах влади (арк.9 додаткового протоколу співбесіди від 15 червня 2023 року).

У зв`язку з тим, що по встановленій судами попередніх інстанцій інформації, в ході опитування, позивач вказав, що він не володіє чіткими даними, представники якої саме структури Таджикистану забирали його до відділку та кому вони підпорядковуються, а висновок про дотримання ним канонів релігії був лише на підставі того, що його дружина та доньки, не зважаючи на всі погрози життю, продовжували носити хіджаб (арк.6-1 додаткового протоколу співбесіди від 15 червня 2023 року), - Верховний Суд вважає, що матеріали особової справи позивача не свідчать про наявність будь-якої його дискримінації зі сторони органів державної влади Республіки Таджикистан. Що таким чином спростовує викладену ним історію ймовірного переслідування на території країни громадянської належності та не дозволяє обґрунтувати причину виїзду позивача з Таджикистану з позиції надання міжнародного захисту в Україні з урахуванням вимог пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Окрім того, позивач по прибутті в Україну не звернувся за захистом у порядку та строки, встановлені у частині 1 статті 5 Закону №3671-VI, а звернувся лише через п`ять років після прибуття в Україну.

Несвоєчасне звернення з пропуском вказаного строку, очевидно, не є перешкодою у зверненні за міжнародним захистом особи. Однак, як установлено судами попередніх інстанцій, дане звернення фактично відбулось задля легалізації позивача на території України (арк.5, 7 анкетування від 25 серпня 2022 року та арк.6 додаткового протоколу співбесіди від 29 травня 2023 року).

Таким чином, елемент звернення за міжнародним захистом із суттєвими зволіканнями та тривале нелегальне перебування на території України вказує на відсутність реальної потреби у міжнародному захисті.

Тому суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про невстановлення обставин, з якими закон пов`язує можливість визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту на території України через наявність ознак, передбачених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, а також те, що заявник до прибуття в Україну з наміром бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебував в третій безпечній країні.

В силу приписів частини 5 статті 242 КАС України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд першої інстанції доречно врахував правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постановах від 6 серпня 2020 року по справі № 420/3327/19, від 06 березня 2019 року по справі № 826/14576/16 та від 06 березня 2019 року по справі № 815/2505/17, відповідно до яких, інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі № 420/5005/20, від 06 серпня 2020 року у справі № 420/3327/19, від 01 липня 2020 року у справі № 420/3057/19 та ін.

Щодо перебування позивача у третій безпечній країні до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Суд звертає увагу на парову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 13 серпня 2020 року у справі № 826/1029/17, від 13 серпня 2020 року у справі № 826/1036/17, від 04 червня 2020 року у справі №640/7749/19, від 24 квітня 2020 року у справі №807/64/16 та ін., відповідно до якої звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов`язано із ситуацією громадянської належності позивача, так як перебуваючи у третій безпечній країні, позивач не звертався за наданням притулку або за наданням статусу біженця.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, визначених статтею 341 КАС України.

За змістом частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суддів попередніх інстанцій - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 3 341 343 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 січня 2024 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк

судді М.В. Білак

Л.О. Єресько