ПОСТАНОВА

Іменем України

12 березня 2020 року

Київ

справа №420/3350/19

адміністративне провадження №К/9901/2670/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Шишова О.О.,

суддів: Дашутіна І.В., Яковенка М.М.,

розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції справу №420/3350/19

за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 липня 2019 року (прийняте у складі головуючого судді- Токмілова Л.М.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року (прийняту у складі колегії суддів: головуючого Семенюк Г.В., суддів: Федусик А.Г., Шляхтицький О.І.),

у с т а н о в и в :

І. Суть спору:

1. ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області ( далі - відповідач) в якому просив:

1.1. - визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області від 29 травня 2019 року № 101 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

1.2. - зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Пакистану ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. Обґрунтовуючи позовні вимоги вказує, що 30.05.2019 року він отримав повідомлення № 5/1-155 від 29 травня 2019 року від Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 101 від 29 травня 2019 року. Наказ Головного управління ДМС в Одеській області № 101 від 29 травня 2019 року позивач вважає необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, у зв`язку з тим, що Головним управлінням ДМС в Одеській області не прийнято до уваги реальні побоювання ОСОБА_1 за власне життя у разі повернення до країни громадської належності - до Пакистану. На думку позивача, оскаржуване рішення є необґрунтованим, протиправним, прийнятим без урахування та без дослідження усіх обставин, які мають значення і стосуються справи.

ІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

3. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 09 липня 2019 року, залишеною без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року у задоволені позовних вимог було відмовлено.

4. Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що Позивачем не було надано жодних доказів, що свідчили б про його переслідування на батьківщині саме з мотивів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

IІІ. Провадження в суді касаційної інстанції

5. У касаційній скарзі позивач, посилаючись на те, що оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанції було винесене з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки судів не відповідають обставинам справи, просив скасувати рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

6. Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги позивач зазначає, що судами першої та апеляційної інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи. Так, судами не було досліджено докази, а саме посилання на інтернет сторінки, які можуть підтвердити ризики переслідувань за ознаками віросповідання, оскільки він є мусульманином-сунітом та належить до релігійних меншин, а також з мотивів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

7. Відповідач надав відзив на касаційну скаргу позивача, в якій посилаючись на її необґрунтованість та безпідставність, просить останню залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

ІV. Установлені судами фактичні обставини справи

8. 21.05.2017 року позивач вибув авіарейсом Чаквал (Пакистан) - Сіалкот (Пакистан) - Дубаї (ОАЕ) - Київ (Україна), на підставі паспортного документу серії НОМЕР_1 та візи типу НОМЕР_2 . Зі слів позивача, із зазначеного періоду територію України не покидав.

9. Виїзд з регіону постійного проживання, згідно заяви позивача від 16.05.2019 року, відбувся у зв`язку з навчанням та існуванням конфлікту на релігійному підґрунті між сунітами та шиїтами. Задля підтвердження особи, він надав до ГУ ДМС України в Одеській області оригінал паспортного документу серії НОМЕР_1 з перекладом на українську мову. Зі слів позивача, інших документів, які посвідчують особу, він не має.

10. 16.05.2019 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДМСУ в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11. Дослідивши обставини справи, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМСУ в Одеській області, Наказом № 101 від 29.05.2019 року - відмовило позивачеві в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

12. Не погоджуючись із наказом, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування (в редакції, яка діяла на час вирішення справи в суді першої та апеляційної інстанції)

13. Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

14. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

15. Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ( далі - Закон № 3671-VI) встановлено, що біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

16. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

17. Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

18. Відповідно до частини першої статті 5 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україна або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

19. Статтею 6 вказаного Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

20. Приписами частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

21. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

22. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

23. Пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

VI. Позиція Верховного Суду

24. Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що приймаючи оскаржуваний наказ, яким відмовлено позивачеві в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту , відповідач діяв в межах своїх повноважень та зазначив, що позивач не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивача до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.

25. Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Пакистану з позиції надання міжнародного захисту в України, ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

26. Так, колегія суддів перевіривши матеріали справи зазначає, що в заяві про звернення за міжнародним захистом від 16.05.2019 року ОСОБА_1 стверджує, що виїзд з Пакистану був пов`язаний з конфліктом між сунітами та шиїтами, який розпочався у 2016 році в регіоні його постійного проживання, який супроводжувався вбивствами людей, через що життя особи та всіх членів його родини було в небезпеці, неможливість повернення пов`язує з власною релігійно-політичною приналежністю.

27. Однак, під час проведення із позивачем протоколу співбесіди, було встановлено, що зазначений конфлікт насправді розпочався більше 1200 років тому, особисто в нього з цього приводу проблем не було, жодних погроз або переслідувань не зазнавав, основною причиною виїзду з Пакистану було отримання вищої освіти в Україні, наразі на Батьківщині соціально-політична ситуація розцінюється особою як задовільна. В той самий час, не зрозуміло, які політичні переконання має позивач, враховуючи, що ані він, ані члени його родини не були та не є членами жодних політичних, молодіжних, релігійних, військових чи інших організацій ані в країні громадянської належності, ані на території України, у будь-яких волевиявленнях участі ніколи не приймали, власну політичну позицію не висловлював.

28. Крім цього, судами попередніх інстанції 29.05.2019 року під час співбесіди, встановлено, що труднощі через приналежність до сунітів виникали лише в батька особи та вони мають ознаки особистих, так як конфлікт був всього між декількома родинами с. Лава. Станом на теперішній час його родині нічого не загрожує, більше чотирьох місяців жодних погроз нікому не надходило, неможливість свого повернення до Пакистану позивач пов`язує лише із забороною батька та бажанням отримати освіту.

29. Отже, спираючись на твердження ОСОБА_1 , неможливо встановити в якій формі існував конфлікт, яким чином він стосувався питання безпеки життя позивача, враховуючи те, що проблем, пов`язаних із віросповіданням у нього не виникало, повідомлено лише про сутичку між сунітами та шиїтами, датовану 2016 роком, в якій позивач участі не брав та терористичний акт десятирічної давності, який стався у м.Чаквал, мотиви якого невідомі та який також жодним чином не торкнувся нікого з родини Позивача. Крім цього, з протоколу співбесіди спостерігається, що права позивача та його рідних в Пакистані жодним чином не порушувались, будь-яких проблем з представниками влади в них ніколи не виникало.

30. Колегія суддів зазначає, що суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

31. Відповідно до ІКП, в зазначений позивачем період (2016-2019 роки), конфліктів між сунітами та шиїтами в Пакистані не відбувалось, вибух у 2009 році стався поблизу м. Пешавар, яке розташоване на відстані більше 200 км. від м. Чаквал.

32. Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції, які зазначили що позивач не обґрунтував причину виїзду з Пакистану з приводу надання йому міжнародного захисту в України. Ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту першому частини першої статті 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

33. Колегія суддів погоджується також з висновками суду першої та апеляційної інстанції, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності пункту першому частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». В позивача відсутні будь-які побоювання, щодо можливості здійснення вищезазначених дій.

34. Крім того, колегія суддів зазначає, що судами першої та апеляційної інстанції правильно встановлено, що позивач потрапив в Україну восени 2017 року, водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся із зволіканнями, після відрахування з українського ВНЗ та перебування в країні у якості нелегального мігранта більше року, через що особу було притягнено до адміністративної відповідальності за статтею 203 КУпАП.

35. Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом є підставою щодо відсутності реальності загрози життю позивача та вказує на те, що це звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлене лише потребою у легалізації на території України.

36. Верховний Суд зазначає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням інших обставин, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

37. До подібних висновків дійшов Верховний Суд, у постанові від 14.03.2018 року по справі К/9901/2164/17 (820/1502/17).

38. Ураховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, колегія суддів дійшла висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

39. Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з того, що судами попередніх інстанцій було надано належну правову оцінку доводам, наведеним сторонами під час судового розгляду справи. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами першої та апеляційної інстанції фактів.

40. Ураховуючи приписи пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX, а також те, що касаційні скарги на судові рішення в цій справі були подані до набрання чинності цим Законом і розгляд їх не закінчено до набрання чинності цим Законом, Верховний Суд розглядає їх у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Отже, застосуванню підлягають положення КАС України (у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року).

41. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

42. Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

43. Таким чином висновки судів першої та апеляційної інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні, тому касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення.

VII. Судові витрати

44. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

45. Керуючись статтями 3 341 345 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 липня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року у цій справі залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. О. Шишов

Судді І. В. Дашутін

М. М. Яковенко