Постанова
Іменем України
16 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 442/328/19-ц
провадження № 61-17888св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року в складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2
про усунення перешкод у користуванні та виселення без надання іншого житлового приміщення.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 06 квітня 2011 року він позичив ОСОБА_2 кошти в сумі 398 300,00 грн, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на той час становило 35 000,00 євро.
На забезпечення виконання договору позики між мною та відповідачем
06 квітня 2011 року укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Спарниняк Л. В. та зареєстрований в реєстрі за № 736, згідно з умовами якого ОСОБА_2 передала в іпотеку садовий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0922 га, кадастровий номер 4610600000:01:065:0528, для обслуговування зазначеного будинку.
ОСОБА_2 позичених коштів не повернула.
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 15 травня 2016 року, за ним визнано право власності на належні ОСОБА_2 садовий будинок та земельну ділянку.
Після реєстрації права власності на садовий будинок та земельну ділянку його представник звернувся до відповідача у справі з листом-проханням від 13 червня 2020 року про звільнення садового будинку шляхом виселення протягом місяця.
27 червня 2016 року за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу він продав садовий будинок та земельну ділянку ОСОБА_3 . Однак 26 грудня 2018 року укладений між ним та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу будинку та земельної ділянки розірвано, оскільки ОСОБА_3 не зміг виселити відповідача з будинку, який був предметом договору.
29 грудня 2018 року приватний нотаріус Петрів В. Я. провів реєстрацію за позивачем садового будинку та земельної ділянки, з одночасним поверненням коштів ОСОБА_3 .
На час звернення до суду він є власником садового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою.
Ураховуючи зазначене, позивач ОСОБА_1 на підставі частини першої статті 316, частини першої статті 317, статті 391 ЦК України, статей 109 158 ЖК України, частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» просив суд зобов`язати ОСОБА_2 не чинити перешкод у користуванні та розпорядженні садовим будинком та земельною ділянкою, а також виселити ОСОБА_2 із садового будинку та звільнити земельну ділянку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 15 квітня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкод у користуванні та розпорядженні садовим будинком і земельною ділянкою площею 0,0922 га за адресою: АДРЕСА_1 .
Виселено ОСОБА_2 із цього садового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов`язано звільнити земельну ділянку площею 0,0922 га за тією ж адресою.
Вирішено питання щодо судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 не має права власності на спірний будинок та земельну ділянку, а тому на вимогу власника ОСОБА_1 підлягає виселенню з цього будинку без надання іншого житлового приміщення.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 15 квітня 2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що, задовольняючи позов, суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що спірний садовий будинок був придбаний ОСОБА_2 не за рахунок позичених (кредитних) коштів, оскільки зі змісту договору дарування садового будинку та земельної ділянки від 10 березня 2009 року відомо, що вона прийняла цей будинок у дар, а договір позики укладений між нею та ОСОБА_1 06 квітня 2011 року, і тому немає правових підстав для виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення.
Узагальнені доводи касаційної скарги
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу до Верховного Суду, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржену постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що письмової вимоги про виселення відповідач не виконала, чим, порушуючи норми статей 316 317 319 391 405 ЦК України та 156 ЖК Української РСР, чинить перешкоди у користуванні належним йому на праві власності будинком та земельною ділянкою.
Доводи інших учасників справи
У грудні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила відмовити в її задоволенні. Указувала, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що спірне майно було придбане не за рахунок позичених коштів, а тому виселення громадян відбувається з наданням іншого житлового приміщення.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі витребувано справу з Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області.
Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року справу № 442/328/19 призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд установив, що рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 17 травня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року, в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 звернено стягнення на садовий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0922 га, на якій розташовано будинок, припинено право власності ОСОБА_2 на вказану нерухомість та визнано право власності на будинок і земельну ділянку за ОСОБА_1 .
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на садовий будинок загальною площею 74,9 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано 09 червня 2016 року за ОСОБА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 944484446106).
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на земельну ділянку площею 0,0922 га, кадастровий номер 4610600000:01:065:0528, цільове призначення: для індивідуального садівництва, за адресою: Львівська обл., м. Дрогобич, обслуговуючий кооператив «Садівниче товариство «Здоров`я», земельна ділянка 2 зареєстровано 10 червня 2016 року за ОСОБА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 944941046106).
13 червня 2016 року, після реєстрації за ОСОБА_1 права власності на садовий будинок і земельну ділянку, представник позивача звернувся до відповідача з листом-проханням про звільнення садового будинку шляхом виселення протягом місяця.
27 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, згідно з яким позивач продав садовий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0922 га за цією ж адресою. На підставі вказаного договору ОСОБА_3 зареєстрував право власності на придбану нерухомість.
Однак укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу будинку та земельної ділянки 26 грудня 2018 року розірвано, оскільки ОСОБА_3 не зміг виселити відповідача з будинку, який був предметом договору.
29 грудня 2018 року приватний нотаріус Петрів В. Я. провів реєстрацію садового будинку та земельної ділянки за ОСОБА_1 з одночасним поверненням коштів ОСОБА_3 .
На час звернення до суду ОСОБА_2 разом з неповнолітніми дітьми: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , хоча і зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2 , однак постійно проживає у садовому будинку.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Оскільки касаційна скарга була подана у жовтні 2019 року, то за таких обставин розгляд Верховний Суд здійснює за правилами ЦПК України, що діяли до 08 лютого 2020 року.
Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини п`ятої статті 11, частини першої статті 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.
Згідно з частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 жовтня 2015 року у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 звернено стягнення на садовий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0922 га, на якій розташовано будинок, припинено право власності ОСОБА_2 на вказану нерухомість та визнано право власності на будинок і земельну ділянку за ОСОБА_1 .
У результаті складного юридичного складу (звернення стягнення на предмет іпотеки, реєстрація права власності на об`єкти нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно) ОСОБА_1 став власником садового будинку загальною площею 74,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,0922 га, кадастровий номер 4610600000:01:065:0528, цільове призначення: для індивідуального садівництва за цією ж адресою.
Відповідно до частини першої статті 316, частини першої статті 317, частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Разом з тим, відповідно до частини сьомої статті 319 ЦК України діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої, другої статті 109 ЖК Української РСР виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Відповідно до частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення. Зазначений правовий висновок сформульовано у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16. З такими правовими висновками погодилася і Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-317цс18.
Конституція України у статті 41 гарантує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Одночасно стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Разом з тим стаття 109 ЖК Української РСР не може беззаперечно використовуватись боржниками проти законних вимог кредиторів про виселення у всіх випадках, коли предметом іпотеки були житлові приміщення призначені для постійного або тимчасового проживання, оскільки зазначена норма спрямована на регулювання суспільних відносин, коли виселення відбувається з єдиного житла боржника і не може бути застосована, коли боржник має декілька місць, придатних для проживання. У протилежному випадку така поведінка боржника призвела б до порушення меж здійснення цивільних, у тому числі житлових, прав, оскільки при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також не допускати дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, що передбачено пунктом шостим частини першої статті 3, частинами другою, третьою статті 13 ЦК України.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що на час розгляду справи у суді відповідачка ОСОБА_2 разом з неповнолітніми дітьми ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , хоча і зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2 , однак використовує спірний садовий будинок саме для постійного проживання.
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень.
Постановою Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 442/4711/16-ц (провадження № 61-13426св19), що оприлюднена у Єдиному державному реєстрі судових рішень 23 липня 2020 року, суд встановив, що право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстроване за відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на підставі ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 грудня 2013 року про затвердження укладеної між ними мирової угоди у справі № 442/8794/13-ц. Ця квартира була передана відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_6 (іпотекодавці) в іпотеку ОСОБА_1 (іпотекодержатель) відповідно до укладеного між ними 23 травня 2014 року договору іпотеки для забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_6 і ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за договором позики грошових коштів від 23 травня 2014 року. У зазначеній справі суд касаційної інстанції касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 березня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 травня 2019 року скасував. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 до ОСОБА_2 , яка діє у своїх інтересах та інтересах дітей: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: ОСОБА_1 , Орган опіки та піклування Дрогобицької міської ради, Служба у справах дітей виконавчого комітету Дрогобицької міської ради, ОСОБА_5 , про зобов`язання утриматися від певних дій, скасування реєстрації місця проживання та виселення відмовив з мотивів, що ця квартира є постійним і єдиним місцем проживання відповідачів.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Водночас відповідно до частини п`ятої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Оскільки відповідачі під час розгляду різних судових справ вказували, що мають одночасно два постійних та єдиних місця проживання: у квартирі АДРЕСА_3 , то такі дії відповідачів спрямовані на зловживання своїми цивільними правами всупереч вимогам статей 3 13 ЦК України.
Дія статті 109 ЖК Української РСР спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Встановлення в іншій справі обставин про те, що у відповідача є інше постійне місце проживання, в якому він проживає, дає підстави для його виселення із садового будинку без надання іншого житлового приміщення, оскільки частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, що має більше одного місця проживання і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.
З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.
Висновки апеляційного суду про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зобов`язання не чинити перешкод у користуванні та розпорядженні садовим будинком та земельною ділянкою є також помилковими.
Як вже відзначалось, відповідно до частини першої статті 317, статті 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування і розпорядження своїм майном, які він здійснює на власний розсуд. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (статті 16 391 ЦК України).
Відповідно до статей 379 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.
Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 373 ЦК України власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб. Більше того, відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Відповідно до частини третьої статті 35, статті 78 Земельного кодексу України земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть використовуватись для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будинків, господарських споруд тощо.
Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності приватної власності, який означає право особи на безперешкодне управління своїм майном та закріплює права власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд; укладати щодо свого майна будь-які правочини, відповідно до Закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316 317 319 321 ЦК України).
Встановивши, що ОСОБА_1 є власником садового будинку та земельної ділянки як об`єктів нерухомості і, разом з тим, відмовляючи в задоволенні його позовних вимог про зобов`язання ОСОБА_2 не чинити перешкод у користуванні та розпорядженні садовим будинком і земельною ділянкою, апеляційний суд через неправильне застосування норм матеріального права, позбавив власника можливості здійснення прав власності на зазначені об`єкти.
Таким чином, суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону, в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про зобов`язання ОСОБА_2 не чинити перешкод у користуванні та розпорядженні садовим будинком, що знаходиться на АДРЕСА_1 та земельною ділянкою площею 0,0922 га, що знаходиться за цією ж адресою.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції належним чином оцінив подані сторонами докази, правильно встановив обставини справи та правильно застосував норми матеріального й процесуального права, а апеляційний суд помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.
Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
За встановлених у справі обставин касаційна скарга є обґрунтованою, а ухвалене судом апеляційної інстанції судове рішення не можна вважати законним та обґрунтованим, тому воно підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу задоволено, скасовано постанову апеляційного суду
із залишенням у силі рішення суду першої інстанції, судові витрати, пов`язані
зі сплатою судового збору за подання касаційної скарги, в сумі 3 073,60 грн підлягають стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .
Підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій немає, оскільки рішенням суду першої інстанції, яке залишається в силі, вирішено питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи, а з апеляційною скаргою зверталась та, відповідно, несла витрати зі сплати судового збору, відповідач ОСОБА_2 .
Керуючись статтями 400 411 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року скасувати.
Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 15 квітня 2019 року залишити в силі.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 073,60 грн.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді: С. Ю. Бурлаков
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун