Постанова

Іменем України

28 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 442/3458/17

провадження № 61-549св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - заступник військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції є Міністерство оборони України в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, Державного підприємства Міністерства оборони України «Аеропорт Львів-2»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону на постанову Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У травні 2017 року заступник військового прокурора Івано-Франківського гарнізону, який діяв в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах є Міністерство оборони України в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова (далі - КЕВ м. Львова), Державного підприємства Міністерства оборони України «Аеропорт Львів-2» (далі - ДП «Аеропорт Львів-2»), звернувся до суду з позовом про зобов`язання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звільнити та привести у попередній стан самовільно зайняту ними земельну ділянку площею 0,14 га, яка є частиною земельної ділянки військового містечка АДРЕСА_1 , шляхом знесення самочинно збудованих на цій ділянці будівель і споруд, особисто або за їхній рахунок.

Позов обґрунтовано тим, що на підставі державного акта на право користування землею Б № 040542 (ДСК), виданого виконавчим комітетом Дрогобицької районної ради народних депутатів у 1985 році та зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право користування землею за № 112, Стрийській КЕЧ (правонаступником якої є КЕВ м. Львова) надано у безстрокове та безоплатне користування земельну ділянку, загальною площею 25,9 га, у АДРЕСА_1. На підставі наказу начальника Дрогобицького гарнізону від 05 грудня 2014 року № 4 ця земельна ділянка закріплена за ДП «Аеропорт Львів-2». Зазначене підтверджується відомістю щодо розбіжностей в обліку площі земельних ділянок, які обліковуються за Міністерством оборони України по КЕВ м. Львова та Держгеокадастру у Дрогобицькому районі станом на 15 лютого 2017 року. Позивач вказував, що земельна ділянка площею 25,9 га у АДРЕСА_1 перебуває у державній власності та належить до земель оборони, правові засади та порядок використання яких регулюється Законом України «Про використання земель оборони».

Військовою прокуратурою Івано-Франківського гарнізону встановлено, що відповідачі самовільно зайняли земельну ділянку площею 0,14 га, яка є частиною земельної ділянки військового містечка АДРЕСА_1 і перебуває в державній власності, та здійснили на ній самочинне будівництво будівель і споруд. З урахуванням зазначеного позивач просив суд задовольнити позов у повному обсязі.

Суди неодноразово розглядали цю справу.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 11 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 21 травня 2018 року, позов залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовувалося тим, що позивачами не надано допустимих та належних доказів на підтвердження заявлених вимог. У матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, що підтверджували б заявлені позовні вимоги та судом не здобуто таких доказів у судовому процесі, тобто встановлених джерел інформації, що має значення для справи, а їх доводи лише ґрунтуються на голослівних припущеннях, у зв`язку з чим не заслуговують на увагу.

Апеляційний суд додатково зазначив, що доводи апеляційної скарги КЕВ м. Львова фактично дублюють доводи і твердження, які містяться у поданій прокурором позовній заяві, та не містять доводів стосовно того, в чому саме полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення; які обставини та (чи) докази судом встановлені, досліджені чи оцінені неправильно; які нові обставини та (чи) докази необхідно дослідити в ході апеляційного розгляду справи, тощо.

Постановою Верховного Суду від 16 червня 2020 року касаційну скаргу КЕВ м. Львова задоволено. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 11 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 21 травня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції зазначив, що особа, яка звернулася до суду з позовом про повернення земельної ділянки, знесення самочинного будівництва на ній, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача, порушення прав позивача як власника саме відповідачем. Відмовляючи у задоволенні позову у зв`язку з недоведеністю заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій, всупереч вимогам процесуального закону, не здійснили повний, всебічний та об`єктивний розгляд справи, не надали оцінку наявним у справі доказам, не навели мотивів їх прийняття чи відхилення, що має наслідком невстановлення фактичних обставин справи, не з`ясовували питання, що є підставою та предметом позову, предметом доказування, який спосіб захисту є ефективним за фактичних обставин справи, а отже, судами не здійснено розгляд справи по суті заявлених позовних вимог, позовні вимоги не вирішено.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 26 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

Суд першої інстанції виходив з того, що право власності чи користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і таке виникає з моменту державної реєстрації цих прав, разом з тим будь-яких інших доказів на підтвердження права користування земельною ділянкою позивач не надав, зокрема право користування земельною ділянкою площею 25,9 га у АДРЕСА_1 за ДП «Аеропорт Львів-2» оформлене лише на підставі наказу начальника Дрогобицького гарнізону від 05 грудня 2014 року № 4. Надаючи державний акт про право постійного користування землею Стрийською КЕЧ району, прокурор не надав доказів на підтвердження викладених у листі КЕВ м. Львова від 31 травня 2017 року № 3028 обставин, а саме того, що правонаступником Стрийської КЕЧ району є Самбірська КЕЧ району, а правонаступником Самбірської КЕЧ району - КЕВ м. Львова. Зокрема, суд першої інстанції зазначив, що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДРЮОФОПГФ) будь-які відомості про юридичну особу з найменуванням Стрийська КЕЧ району - відсутні, щодо Самбірської КЕЧ району вказано, що така юридична особа припинена, будь-які відомості про правонаступників відсутні.

У свою чергу акт обстеження земельної ділянки військового містечка АДРЕСА_1 від 13 квітня 2017 року, на який посилається позивач як на підставу позовних вимог, не дозволяє, на думку суду першої інстанції, ідентифікувати конкретне місце розташування спірної ділянки. У вказаному акті зазначено, що площа земельної ділянки становить 25,9 га (держакт Б № 040542 1985 року), під час проведеного обстеження 12 квітня 2017 року встановлено, що приватною особою самовільно захоплено частину земельної ділянки АДРЕСА_1, що орієнтовно становить 0,12 га, а саме будівництво споруди гаражів, проте, де саме знаходиться самовільно захоплена частина земельної ділянки на викопіюванні з публічної кадастрової карти України, прокурор не вказав. Інші докази, які б підтверджували, що земельна ділянка, на якій здійснено будівництво житлової споруди гаражів, знаходиться в межах земельної ділянки, на яку видано державний акт Б № 040542 1985 року, в матеріалах справи відсутні, тому суд першої інстанції дійшов висновку, що у задоволенні позову має бути відмовлено.

Суд першої інстанції також зазначив, що прокурор належним чином обґрунтував наявність підстав для захисту інтересів держави шляхом звернення до суду з позовом у межах цієї справи.

Оскаржуваною постановою Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року апеляційну скаргу КЕВ м. Львова задоволено частково. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 26 лютого 2021 року скасовано. Позов залишено без розгляду.

Апеляційний суд, приймаючи постанову, виходив із того, що позов у цій справі прокурор подав в інтересах держави в особі КЕВ м. Львова, ДП «Аеропорт Львів-2», оскільки позовна заява про знесення самочинного будівництва зазначеними суб`єктами не подана, що свідчить про неналежне здійснення захисту інтересів держави, при цьому у позові зазначено, що КЕВ м. Львова, ДП «Аеропорт Львів-2» звернулися із листами до військової прокуратури Івано-Франківського гарнізону щодо пред`явлення відповідного позову прокуратурою.

Водночас згідно з безкоштовним пошуком відомостей у ЄДРЮОФОПГФ позивач ДП «Аеропорт Львів-2», яке з 28 квітня 2016 року перебуває у стані припинення за організаційно-правової формою, є державним підприємством. КЕВ м. Львова є державною організацією (установою, закладом), засновником якого є Міністерство оборони України.

На переконання апеляційного суду, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не навів жодних мотивів щодо представництва заступником військового прокурора Івано-Франківського гарнізону інтересів держави в особі КЕВ м. Львова, ДП «Аеропорт Львів-2» в контексті їхнього статусу як державних підприємств (компаній) та відсутності у них статусу органу державної влади, тобто суб`єкта владних повноважень. Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що у прокурора наявні законні підстави на звернення із цим позовом до суду в інтересах держави в особі КЕВ м. Львова, ДП «Аеропорт Львів-2», є необґрунтованим, оскільки вони, на думку апеляційного суду, зроблені без належного дослідження обставин дотримання прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру».

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У січні 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга першого заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону на постанову Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року, з пропущенням строку на касаційне оскарження, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник просить скасувати оскаржувану постанову та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16, від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 та постановах Верховного Суду від 16 квітня 2021 року у справі № 906/927/18, від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20, від 20 вересня 2021 року у справі № 903/828/20.

У касаційній скарзі заявник також зазначає, що апеляційний суд не взяв до уваги обізнаність Міністерства оборони України, КЕВ м. Львова та ДП «Аеропорт Львів-2» про порушення інтересів держави, а також відсутність намірів в останніх щодо вжиття заходів до їх захисту та поновлення. Так, військовою прокуратурою Івано-Франківського гарнізону (з 15 березня 2021 року - Івано-Франківська спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері) встановлено факт самочинного будівництва відповідачами будівель і споруд на земельній ділянці, яка за цільовим призначенням відноситься до категорії земель оборони. У зв`язку з нездійсненням уповноваженими органами (Міністерством оборони України, КЕВ м. Львова та ДП «Аеропорт Львів-2») заходів щодо поновлення порушених інтересів держави шляхом звернення до суду з позовом щодо усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та знесення самочинно збудованих будівель і споруд, відповідний позов до суду пред`явлено прокурором. Вказаною бездіяльністю позивачі як уповноважені державою органи самоусунулись від виконання покладених на них обов`язків щодо захисту інтересів держави. Сам факт незвернення до суду органу, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а саме Міністерством оборони України, КЕВ м. Львова та ДП «Аеропорт Львів-2», свідчить про те, що зазначені органи неналежно виконують свої повноваження, у зв`язку з цим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для звернення до суду.

Окрім цього, заявник вказує, що фактично, окрім КЕВ м. Львова та ДП «Аеропорт Львів-2», позивачем у цій справі є Міністерство оборони України. Зокрема зазначення в позовній заяві прокурором, що він звертається з позовом в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції у спірних відносинах є Міністерство оборони України (перший аркуш позовної заяви), а також доводів та норм, що, на думку прокурора, свідчать про порушення прав Міністерства оборони України та у зв`язку з цим звернення до суду, з посиланням на приписи відповідних норм, є достатньою підставою для набуття статусу позивача Міністерством оборони України, незважаючи на зазначення прокурором також наявності порушених прав й інших органів, які прокурором визначено другим та третім позивачами. Позов заявлено на захист прав держави в особі саме суб`єкта розпорядження спірною земельною ділянкою. Проте, залишивши позов без розгляду з підстав недоведеності наявності порушених прав КЕВ м. Львова та ДП «Аеропорт Львів-2», апеляційний суд не вирішив спір про права Міністерства оборони України, не зазначивши його процесуального статусу. Навіть якщо припустити, що Міністерство оборони України не є позивачем у справі, то суд не врахував статусу КЕВ м. Львова як структурного підрозділу Міністерства оборони України, бюджетної установи та як наслідок суб`єкта владних повноважень.

У лютому 2022 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу першого заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону, в якому відповідачі, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просять відмовити у її задоволенні, зокрема зазначають, що:

- прокурор у цій справі визначив лише двох позивачів: КЕВ м. Львова та ДП «Аеропорт Львів-2», які за даними витягів з ЄДРПОУ не належать до органів влади та не здійснюють владних/управлінських функцій у спірних правовідносинах. Прокурор не визначив Міністерство оборони України позивачем, а також, відповідно до статті 122 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), воно не є розпорядником земель, тому не може виступати позивачем у спірних правовідносинах;

- стверджуючи, що земельна ділянка віднесена до земель оборони і перебуває у державній власності, прокурор та позивачі не надали жодних належних і допустимих доказів на підтвердження своїх обґрунтувань;

- документи, які є в матеріалах справи, не підтверджують прав позивачів на земельну ділянку, що є предметом спору, як і не підтверджують порушення таких прав саме відповідачами. Правовстановлюючі документи на спірні землі суду не надано взагалі.

У своєму відзиві відповідачі звертають увагу на те, що є підстави для закриття касаційного провадження, оскільки підписант касаційної скарги за даними ЄДРЮОФОПГФ має повноваження вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори тощо (має право підпису фінансових, бухгалтерських, звітних документів, укладення договорів), проте не наділений повноваженнями на представництво в суді органів прокуратури та забезпечення участі в розгляді судами справ, у відповідь на що колегія суддів Верховного Суду зауважує, що з огляду на посаду підписанта заявника (перший заступник керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону) та норму частини третьої статті 24 Закону України «Про прокуратуру», ОСОБА_3 мав повноваження на підписання касаційної скарги, отже, підстави для закриття касаційного провадження відсутні.

У квітні 2022 року до Верховного Суду від заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону надійшло пояснення на відзив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу першого заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2022 року поновлено першому заступнику керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону строк на касаційне оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), витребувано матеріали справи № 442/3458/17 із Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області та надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.

У лютому 2022 року матеріали справи № 442/3458/17 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2022 року призначено справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Суд першої інстанції встановив, що на підтвердження права користування на земельну ділянку прокурор надав копію державного акта серії Б № 040542, а саме: копії трьох сторінок, з яких вбачається, що державний акт видано Стрийській КЕЧ на території Дрогобицького відгодівельного радгоспу Дрогобицького району Львівської області Української Радянської Соціалістичної Республіки виконавчим комітетом Дрогобицької районної Ради народних депутатів в тому, що за землекористувачем закріплюються в безстрокове і безоплатне 25,9 га землі в межах згідно з планом землекористування. Земля надана для державних цілей. Акт зареєстрований в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 112. З опису суміжних земель вбачається, що земельна ділянка від А до А-1 межує із землями Дрогобицького відгодівельного р-ну с. Колпець.

Згідно з актом приймання (передачі) території військового містечка АДРЕСА_1, від 31 жовтня 2013 року Самбірська КЕЧ району передає, а КЕВ м. Львова приймає земельну ділянку площею 25,9 га (індивідуальна картка обліку земельної ділянки (Ф-403), державний акт на право користування землею (2 арк.), схема земельної ділянки військового містечка), на якій знаходиться військове містечко № 7, с. Модричі.

Відповідно до довідки Головного управління Держземагентства у Львівській області від 17 лютого 2014 року № 700 станом на 01 січня 2014 року ДП «Аеропорт Львів-2» має у користуванні земельну ділянку на території Модрицької сільської ради, а саме: пасовище - 2; чагарники - 9,2; відкриті землі -14,5; під водою - 0,2; всього - 25,9.

Згідно з актом звірки площ земельних ділянок, які перебувають у користуванні та на балансі ДП «Аеропорт Львів-2» та на картковому обліку КЕВ м. Львова станом на 01 грудня 2016 року у АДРЕСА_1, розташована земельна ділянка площею 25,9 га.

Відповідно до акта обстеження земельної ділянки військового містечка АДРЕСА_1 від 13 квітня 2017 року комісією в складі: юрисконсульта КЕВ м. Львова Безушко О. І., членів комісії: начальника сторожової охорони Стрийського гарнізону ОСОБА_6., голови ліквідаційної комісії ДП «Аеропорт Львів-2» Дерев`яного О. Б., прокурора військової прокуратури Івано-Франківського гарнізону ОСОБА_5., затвердженого начальником КЕВ м. Львова ОСОБА_4 , у зв`язку з ліквідацією ДП «Аеропорт Львів-2», складено акт обстеження земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до облікових даних КЕВ м. Львова Ф 405А (відомість наявності та використання земельних ділянок станом на 01 січня 2017 року) площа земельної ділянки становить 25,9 га (держакт Б №040542 1985 р.). Під час проведеного обстеження 12 квітня 2017 року встановлено, що приватною особою самовільно захоплено частину земельної ділянки АДРЕСА_1, що орієнтовно становить 0,12 га, а саме будівництво житлової споруди гаражів.

Згідно з листом КЕВ м. Львова від 31 травня 2017 року № 3028, адресованим прокурору військової прокуратури Івано-Франківського гарнізону Негричу Н., військове містечко № 7 в АДРЕСА_1 обліковується в КЕВ м. Львова відповідно до акта приймання-передачі від 31 жовтня 2013 року від Самбірської КЕЧ району до КЕВ м. Львова, і згідно з цим актом військове містечко АДРЕСА_1 рахується на балансі ДП «Аеропорт Львів-2»; земельна ділянка військового містечка АДРЕСА_1 площею 25,90 га відноситься до земель оборони, на яку виданий державний акт на право постійного користування землею Стрийській КЕЧ району (правонаступником якої після розформування була Самбірська КЕЧ району, правонаступником якої після розформування в 2013 році став КЕВ м. Львова) Б № 040542 від 1985 року; відповідно до наказу Міністра оборони України Модрицькій сільській раді передано на баланс чотири житлові будинки; інвентаризацію земель АДРЕСА_1 КЕВ м. Львова не проводив, але на даний час КЕВ м. Львова виготовляються правовстановлюючі документи на дану земельну ділянку (технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) відповідно до рішення Модрицької сільської ради «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд військового містечка № 7» від 29 січня 2015 року № 494. КЕВ м. Львова укладений договір із ліцензованою організацією і виконано топогеодезичну зйомку земельної ділянки в/м АДРЕСА_1 .

В ЄДРЮОФОПГФ будь-які відомості про юридичну особу з найменуванням Стрийська КЕЧ району відсутні, а щодо юридичної особи з найменуванням Самбірська КЕЧ району вказано, що така юридична особа є припиненою, будь-які відомості про правонаступників відсутні. При перегляді відомостей про КЕВ м. Львова відсутні дані про те, що ця юридична особа є правонаступником Самбірської КЕЧ району.

Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з безкоштовним пошуком відомостей у ЄДРЮОФОПГФ позивач ДП «Аеропорт Львів-2», яке з 28 квітня 2016 року перебуває у стані припинення, за організаційно-правової формою є державним підприємством. КЕВ м. Львова є державною організацією (установою, закладом), засновником якого є Міністерство оборони України.

Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд

Відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Згідно з частиною четвертою статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Статтею 56 ЦПК України урегульовано, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (частина третя статті 56 ЦПК України).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу (частина четверта статті 56 ЦПК України).

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (частина п`ята статті 56 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, в пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, пункт 26 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. пункт 27 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Пунктом 3 частини першої статті 1311 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697), який набрав чинності 15 липня 2015 року. Частина перша цієї статті (тут і далі - у редакції Закону № 1697, чинній станом на дату подання позову) визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону № 1697 прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21) дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону № 1697, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи. У контексті засадничого положення частини другої статті 19 Конституції України відсутність у Законі № 1697 інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.

У позовній заяві до Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області заступник військового прокурора Івано-Франківського гарнізону вказав, що позов поданий в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції у спірних відносинах є Міністерство оборони України в особі КЕВ м. Львова (позивач 1) та ДП «Аеропорт Львів-2» (позивач 2).

В обґрунтування підстав свого звернення до суду прокурор зазначив таке. Оскільки чинним законодавством на Міністерство оборони України як на центральний орган виконавчої влади покладено державою функції щодо забезпечення Збройних Сил України необхідними матеріальними ресурсами, то відповідно Міністерство оборони України уповноважене державою виступити при необхідності від імені держави в судах у разі порушення інтересів останньої. КЕВ м. Львова відноситься до квартирно-експлуатаційних органів Збройних Сил України, окрім цього, є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банку, утримується окремим штатом, має гербову печатку із своїм найменуванням. Начальник КЕВ м. Львова несе повну відповідальність за її стан та діяльність перед органом управління майном - Міністерством оборони України. ДП «Аеропорт Львів-2» створене Міністерством оборони України, засноване на державній власності, належить до сфери управління Міністерства оборони України, є окремою юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки, гербову печатку зі своїм найменуванням, а його майно є власністю держави (Міністерства оборони України). Позовна заява про знесення самочинного будівництва на земельній ділянці військового містечка АДРЕСА_1 Міністерством оборони України, КЕВ м. Львова або ДП «Аеропорт Львів-2» не подана, що свідчить про неналежне здійснення захисту інтересів держави. Окрім цього, КЕВ м. Львовата ДП «Аеропорт Львів-2» звернулися до військової прокуратури Івано-Франківського гарнізону з листами щодо подання такого позову прокуратурою гарнізону.

На підставі викладеного заявник виснував, що пред`явлення заступником військового прокурора Івано-Франківського гарнізону цієї позовної заяви в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції у спірних відносинах є Міністерство оборони України, КЕВ м. Львова, ДП «Аеропорт Львів-2», викликано винятково необхідністю захисту порушених інтересів держави та здійснюється відповідно до статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону № 1697.

Отже, щодо позову, поданого заступником військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави в особі ДП «Аеропорт Львів-2», колегія суддів Верховного Суду, ураховуючи наведені норми законодавства та позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду у схожих правовідносинах у постанові від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20нс21), погоджується із висновком апеляційного суду про необхідність залишити його без розгляду. З огляду на викладені висновки, доводи заявника в цій частині відхиляються як неналежні.

Оскільки прокурор при зверненні до суду не визначив окремим позивачем Міністерство оборони України, то підстав вважати, що воно є самостійним позивачем у справі, як зазначає заявник, немає.

Водночас стосовно позову, поданого заступником військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави в особі КЕВ м. Львова, колегія суддів Верховного Суду зазначає таке.

Здійснивши аналіз абзацу першого частини третьої статті 23 Закону № 1697, Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц дійшла висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

У пункті 76 постанови від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала вищевказаний висновок та зазначила, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону № 1697 прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (див. пункт 27 зазначеної постанови).

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 69 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Звертаючись із позовом у цій справі, прокурор зазначив, що спірна земельна ділянка перебуває у державній власності та відповідно до статті 77 ЗК України належить до земель оборони, у свою чергу відповідачі в порушення статей 125 126 ЗК України самовільно зайняли спірну земельну ділянку площею 0,14 га, яка є частиною земельної ділянки військового містечка АДРЕСА_1 , належить до земель оборони і перебуває в державній власності, здійснили на ній самочинне будівництво будівель та споруд, тому таке порушення підлягає усуненню відповідачами особисто або за їхній рахунок.

Згідно зі статтею 77 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на дату подання позову) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.

Навколо військових та інших оборонних об`єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.

Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Особливості відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, встановлюються законом.

Кошти, отримані від відчуження таких земельних ділянок, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на потреби оборони відповідно до кошторису Міністерства оборони України у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України.

Земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України «Про використання земель оборони», про що вказано у частині п`ятій статті 20 ЗК України.

Землі оборони належать до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність (пункт «в» частини четвертої статті 84 ЗК України). Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом (частина друга статті 84 ЗК України).

Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК України, частинами першою та другою якої встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Відповідно до статті 1 Закону України від 21 вересня 1999 року № 1075-XIV «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.

Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до Закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, у тому числі у разі їх розформування (частина друга статті 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України»).

Відповідно до частини другої статті 3 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). Військові частини ведуть облік закріпленого за ними майна у кількісних, якісних, обліково-номерних та вартісних показниках і враховують по відповідних службах - продовольчій, речовій, квартирно-експлуатаційній, пально-мастильних матеріалів тощо (частина перша статті 4 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України»).

Відповідно до статті 1 Закону України від 27 листопада 2003 року № 1345-ІV «Про використання земель оборони» (тут і далі - у редакції, чинній на дату подання позову) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про використання земель оборони» військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК України.

Стаття 4 Закону України «Про використання земель оборони» регулює питання використання земель оборони в господарських цілях, зокрема військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування. Землі оборони можуть використовуватися для будівництва об`єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.

Відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, здійснюється в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України та у відповідності до цього закону. Забороняється відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, іноземним державам, іноземним юридичним особам та іноземцям.

Згідно зі статтею 9 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1934-XII «Про Збройні Сили України» до повноважень Кабінету Міністрів України стосовно Збройних Сил України віднесено, в тому числі, встановлення порядку надання Збройним Силам України в управління об`єктів державної власності, в тому числі земельних (водних) ділянок, інших природних ресурсів, фондів і майна.

Стаття 10 Закону України «Про Збройні Сили України» регулює повноваження Міністерства оборони України у сфері управління Збройними Силами України, зокрема Міністерство оборони України: здійснює військово-політичне та адміністративне управління Збройними Силами України; реалізує політику держави у Збройних Силах України, розробляє принципи їх будівництва, визначає напрями розвитку Збройних Сил України і підготовки їх у мирний та воєнний час; забезпечує життєдіяльність Збройних Сил України, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил України; провадить розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність з метою забезпечення виконання завдань, які покладені на Збройні Сили України; взаємодіє з органами державної влади та громадськими організаціями, контролює дотримання законодавства у Збройних Силах України; розглядає звернення, здійснює прийом громадян з питань, що належать до компетенції Міністерства оборони України; здійснює в межах своєї компетенції міжнародне співробітництво за воєнно-політичним, військово-технічним та іншими напрямами, а також з питань цивільно-військових відносин з відповідними органами інших держав та міжнародними організаціями; здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Положення про Міністерство оборони України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 671 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19 жовтня 2016 року № 730), визначає, що Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України; органом військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

Відповідно до Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 03 липня 2013 року № 448 (далі - Положення № 448), організація квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України (далі - квартирно-експлуатаційне забезпечення) - це комплекс заходів, спрямованих на безпечну експлуатацію, утримання казармено-житлового фонду, об`єктів соціально-культурного призначення, комунальних споруд та інженерних мереж військових містечок, забезпечення військових частин квартирним майном (пункт 1.1 Положення № 448).

Основним завданням квартирно-експлуатаційного забезпечення, в першу чергу, є забезпечення військових частин фондами військового містечка, територією та земельними ділянками.

Квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин здійснюється квартирно-експлуатаційними органами Збройних Сил України, до яких відносяться: Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України; територіальні квартирно-експлуатаційні управління та Київське квартирно-експлуатаційне управління; квартирно-експлуатаційні відділи (квартирно-експлуатаційні частини) (КЕВ (КЕЧ)); квартирно-експлуатаційні служби військових частин (пункт 2.1 Положення № 448).

На квартирно-експлуатаційну службу військової частини (КЕС) покладається, зокрема організація збереження та матеріальний облік фондів і територій військових містечок, квартирного майна та земельних ділянок, переданих військовій частині на утримання та експлуатацію, проведення їх інвентаризації (пункт 3.1 Положення № 448).

Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються в постійне користування в порядку, визначеному Земельним кодексом України та Законом України «Про використання земель оборони» (пункт 4.4 Положення № 448).

Міністерство оборони України вказано засновником позивача КЕВ м. Львова (а. с. 7, 70 т. 1).

Наведене дозволяє дійти висновку, що Міністерство оборони України є органом державної влади, суб`єктом владних повноважень, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України, квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин яких здійснюється квартирно-експлуатаційними органами Збройних Сил України, до яких відноситься й позивач КЕВ м. Львова. Міністерство оборони України, в тому числі за допомогою КЕВ м. Львова, здійснює управління земельними ділянками, що перебувають у державній власності та відносяться до земель оборони, тобто належать до його відомства, що у свою чергу означає, що позивач КЕВ м. Львова наділений владними повноваженнями щодо земель оборони в межах своєї компетенції та територіальної належності.

Проте апеляційний суд, залишаючи повністю позов без розгляду, посилався на те, що КЕВ м. Львова є державною організацією (установою, закладом), засновником якого є Міністерство оборони України, та суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, не навів жодних мотивів щодо представництва заступником військового прокурора Івано-Франківського гарнізону інтересів держави в особі КЕВ м. Львова та ДП «Аеропорт Львів-2» в контексті їхнього статусу як державних підприємств (компаній) та відсутності у них статусу органу державної влади, тобто суб`єкта владних повноважень.

Разом з тим прокурор у позовній заяві стверджував, що земельна ділянка площею 25,9 га у АДРЕСА_1 перебуває у державній власності та відповідно до статті 77 ЗК України належить до земель оборони, на підтвердження чого вказав, що на підставі державного акта на право користування землею Б № 040542 (ДСК), виданого виконавчим комітетом Дрогобицької районної ради народних депутатів у 1985 році та зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право користування землею за № 112, Стрийській КЕЧ, правонаступником якої є КЕВ м. Львова, надано у безстрокове та безоплатне користування земельну ділянку загальною площею 25,9 га у АДРЕСА_1. На підставі наказу начальника Дрогобицького гарнізону від 05 грудня 2014 року № 4 зазначена земельна ділянка закріплена за ДП «Аеропорт Львів-2», що також підтверджується відомістю щодо розбіжностей в обліку площі земельних ділянок, які обліковуються за Міністерством оборони України по КЕВ м. Львова та Держгеокадастру у Дрогобицькому районі станом на 15 лютого 2017 року.

Як убачається з матеріалів справи, на виконання частин третьої-п`ятої статті 56 ЦПК України прокурор при поданні позовної заяви обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави позивачем КЕВ м. Львова, який, за його твердженням, не подав позовну заяву про знесення самочинного будівництва на спірній земельній ділянці, що свідчить про неналежне здійснення захисту інтересів держави, окрім цього, звернувся листом до військової прокуратури Івано-Франківського гарнізону щодо пред`явлення такого позову прокуратурою гарнізону (тобто навів підставу для представництва інтересів держави); зазначив, що спірна земельна ділянка належить до земель оборони, перебуває у державній власності, відповідачами на ній здійснено самочинне будівництво будівель та споруд, а пред`явлення позову викликано необхідністю захисту порушених інтересів держави (тобто навів підстави для звернення із позовом).

Таким чином, у контексті зазначених заступником військового прокурора Івано-Франківського гарнізону обставин належності земель спірної земельної ділянки до земель оборони та порушення відповідачами установленого законодавством порядку їх використання суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку про відсутність у позивача КЕВ м. Львова статусу суб`єкта владних повноважень у даних правовідносинах.

Підсумовуючи, Верховний Суд вважає необґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції, що у заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону відсутні законні підстави на звернення із цим позовом до суду в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції у спірних відносинах є Міністерство оборони України в особі КЕВ м. Львова, проте погоджується із оскаржуваною постановою щодо залишення без розгляду позову в частині щодо позивача ДП «Аеропорт Львів-2».

Аргументи сторін, що не стосуються мотивів, наведених у цій постанові, зокрема щодо належності спірної земельної ділянки до земель оборони, колегія суддів Верховного Суду не аналізує з огляду на зазначені висновки щодо порушень норм процесуального права, допущені судом апеляційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Перевірка доводів касаційної скарги, пов`язаних з установленням фактичних обставин справи та оцінкою доказів у ній, перебуває поза визначеними статтею 400 ЦПК України межами перегляду справи в касаційному порядку.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а тому немає правових підстав для ухвалення нового рішення або зміни судових рішень у цій справі.

Пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України).

За наведених мотивів, ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 400 ЦПК України, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню в частині залишення без розгляду позову заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону, поданого в інтересах держави в особі КЕВ м. Львова, з передачею справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду в цій частині; у частині залишення без розгляду позову заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону, поданого в інтересах держави в особі ДП «Аеропорт Львів-2», підстави для зміни чи скасування оскаржуваної постанови відсутні.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Оскільки касаційну скаргу задоволено частково, оскаржувану постанову в частині залишено без змін, а розгляд справи в іншій частині не закінчено, то питання про розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не вирішується.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу першого заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року в частині залишення без розгляду позову заступника військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції є Міністерство оборони України в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, скасувати, справу в цій частині передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині постанову Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко